Російське вторгнення 24 лютого 2022 року кардинально змінило українську політичну ситуацію. Однак для багатьох колишніх діячів Партії регіонів це стало не моментом переосмислення своєї позиції, а практичним завданням щодо переформатування свого іміджу. Замість відкритого розрахунку зі своїм минулим вони обрали стратегію мовчання, тимчасової еміграції та поступового повернення під виглядом патріотів. Структури впливу, які створювали Медведчуки, Льовочкіни та Деркачи в державних органах, медіа та бізнесі, залишилися незайманими. Вони просто законсервувалися, чекаючи на сприятливі обставини. Тепер, коли суспільство виснажене тривалою війною, розпочинається нова хвиля їхної реінтеграції в публічний простір.
Сергій Льовочкін, який очолював Адміністрацію президента за часів Януковича, залишив Україну 10 лютого 2022 року, ще до початку масштабного вторгнення. Він провів наступні роки на сімейній віллі на півдні Франції, не висловивши жодного публічного засудження російської агресії. До парламенту він повернувся лише у серпні 2025 року, попередньо оформивши опіку над хворою матір'ю як офіційний привід для вільного перетину кордону. Вадим Новинський отримав заочну підозру у державній зраді та розпалюванні релігійної ворожнечі, покинув Україну і так і не повернувся. Віктор Медведчук після арешту був обміняний на українських полонених, але продовжує публічну діяльність у Росії.
У травні 2022 року Верховний суд України ухвалив рішення про заборону Партії регіонів разом із низкою інших проросійських партій через загрозу національній безпеці та конституційному ладу. Однак юридичний акт про заборону партії не розчиняє людей, їхніх мереж та амбіцій. Колишні функціонери просто залишилися без партійного прапора і почали шукати нові способи повернення до влади.
Глибше питання стосується того, чи можуть колишні прихильники Москви справді змінитися та чи заслуговують вони на повторну довіру виборців. Реальність дає невтішну відповідь. Колишні «регіонали» повертаються в публічний простір з правильними словами та патріотичним контентом, але їхня сутність залишилася незмінною. За привабливою картинкою часто криється прагнення повернутися до влади як до особистого інструменту, а не як служіння державі. Логічне питання: що ці люди робили для країни в період, коли не мали доступу до влади? Саме цю проблему розглянув журналіст Карл Волох, звернувши увагу на колишнього скандального «регіонала» Валерія Коновалюка, який раптово з'явився у військовій формі. Його траєкторія є найбільш показовою для розуміння цього явища.
Валерій Коновалюк був народним депутатом від Партії регіонів у трьох скликаннях і послідовним проросійським політиком. У 2008 році він очолював парламентську комісію, яка розслідувала постачання Україною зброї до Грузії під час російського вторгнення. Публічно звинувачуючи президента Ющенка у «збройовому скандалі», він фактично відпрацьовував московський наратив про Україну як агресора.
Після 24 лютого 2022 року Коновалюк виїхав і оселився переважно в Греції, не беручи участі у військових діях. У 2025 році він повернувся в Україну, але виявилося, що виїхати більше не зможе. Йому повідомлено про підозру у кримінальному провадженні № 12024105060000411 за шахрайство на суму 1 млн доларів, оголошено розшук, виїзд заборонено. Далі стався несподіваний поворот: Коновалюк за власним бажанням вступив до Збройних сил України. Людину в розшуку не затримали — замість цього її мобілізували. Це не патріотизм, а практичний розрахунок. Військова форма стала найкращим камуфляжем — не від ворога, а від незручних питань та слідства. Такий прийом характерний для колишніх регіоналів.
Колись ці політики та їхні сім'ї з'являлися на білбордах та в медіа як зразок для наслідування. Саме ця картинка привела країну до сьогоднішнього дня: до політики подвійних стандартів, де за патріотичним фасадом ховаються корупція, кумівство та використання влади в особистих інтересах. Сім'я Коновалюк є наочною ілюстрацією цієї концепції. Поки Валерій у формі ховається від слідства, його дружина Валерія Коновалюк, яка ведеться в соціальних мережах під нікнеймами @lera.konovalyuk та @lera__brand, демонструє яскраве публічне життя в Instagram. У потрібні моменти вона публікує патріотичні повідомлення та використовує правильні хештеги.
Однак одночасно вона приховує майно від стягнення, має заарештовані активи, а частину свого контенту створює прямо у квартирі, на яку накладено арешт, хоча її передплатники цього не знають. Валерія звинувачена в шахрайстві на суму 1 млн доларів у Печерському районному суді під номером 757/27896/26-к. Обидва подружжя старанно приховують спільні активи і одночасно створюють образ ідеальних патріотів. Образ у соціальних мережах залишається бездоганним та проукраїнським, але реальність зовсім інша. Суть полягає в тому, що публічність використовується як мандат недоторканності, а показовий патріотизм — як щит від критики.
Коновалюки — не єдина «ідеальна» родина з епохи регіоналів, за фасадом якої відкривається зовсім інша картина. Показова паралель — сім'я Льовочкіних. У січні 2026 року колишня дружина Сергія Льовочкіна, художниця Зінаїда Кубар (раніше Лихачова), подала заяви до Національної поліції України. Перелік звинувачень був показовим: домашнє насильство протягом спільного проживання за статтею 126-1 Кримінального кодексу, психологічний терор та переслідування за статтею 151-2 КК, примус до «відновлення сім'ї» та викрадення автомобіля.
Зінаїда зазначила, що факти насильства зафіксовані лікарями та поліцією. Крім того, вона звинуватила Льовочкіна в організації переведення її нинішнього чоловіка, військовослужбовця Владислава Шевченка, в іншу військову частину з метою помсти. Льовочкін заперечив усі звинувачення через свою прес-службу, а їхні спільні діти публічно стали на його бік. Однак скандал розгорівся саме тоді, коли Льовочкін намагався відновити парламентську активність після років мовчазної еміграції.
Так виходить, що дві сім'ї мають дві «бездоганні» публічні картинки. Льовочкіни роками були символом впливу та статусу, Коновалюки — патріотичного активізму в Instagram. Але обома фасадами криється схожа реальність: насильство, приховані активи, маніпуляції та реальні кримінальні справи. Ідеальний образ має термін придатності. Рано чи пізно він обривається, і за ним відкривається те, що було від початку.
Нічого суттєво не змінилося. Люди, які відсиджувалися в перші місяці війни — у Греції, Франції чи де завгодно — повертаються тоді, коли їм це зручно або коли обставини їх змушують. Вони повертаються з патріотичними гаслами та новими амбіціями. Мережі та зв'язки тієї епохи нікуди не поділися — вони просто чекали на сприятливий момент. Скандальне минуле можна перекрити гучним сьогоденням, особливо якщо це сьогодення в військовій формі. Однак суспільство повинно дбати про своє майбутнє, а це починається з простої уважності до тих, хто повертається, та критичного аналізу їхніх дійсних мотивів і дій.