Історія Михайла Голиці — це розповідь про те, як в Україні можна було обводити громадян навколо пальця, користуючись державною машиною та політичними зв'язками. Його шлях від простого робітника до впливового чиновника, а потім до людини, яка контролювала житлове будівництво столиці, демонструє механізми збагачення в пострадянській Україні.
Проста біографія з великими амбіціями
Михайло Миколайович Голиця народився 29 грудня 1951 року в селі Плиски Чернігівської області. Його батьки, Микола Андрійович та Ганна Олександрівна, все життя прожили в рідному селі. На відміну від них, син прагнув більшого. Після закінчення Плісковської середньої школи він працював у складі сейсмобригади Київської геофізичної експедиції та електромонтером у Чернігівській механізованій колоні №2. У 1970 році Голиця пройшов військову службу у Збройних Силах СРСР, яка тривала два роки.
Після демобілізації він не повернувся в село. Столиця приваблювала його більше. У Плисках його згадували невиразно — він не став тим типом вихідця з села, який, досягнувши успіху, пам'ятає свою малу батьківщину. Приїхавши до Києва, Голиця влаштувався слюсарем на Київському авіаційному заводі. Три роки на цій неперспективній посаді переконали його, що потрібна нова освіта. Він вступив на юридичний факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка і в 1982 році отримав диплом юриста.
Диплом юриста відкрив йому двері до влади. На той час КМДА практикувала запрошувати на роботу випускників юридичного факультету. Голиця потрапив на Хрещатик, 36, де працював референтом, старшим референтом, начальником відділу та завідувачем секретаріату Київського міськвиконкому. Він служив у команді Володимира Бондаренка під керівництвом представника Президента України в Києві Івана Салія. Коли на місце Салія прийшов Леонід Косов, Голицю звільнили, але це його не особливо засмутило.
Динамо, Суркіси та перший крок до влади
Літо 1993 року видалося гарячим для українського футболу. ЗМІ обговорювали зміну формату національної першості та ситуацію з «Динамо», де змінилося керівництво. З посади президента ФК усунули Віктора Безверхого, колишнього комсорга заводу «Арсенал». Клуб заявив про величезні борги та неминуче банкрутство. Але була ще одна новина, на яку мало хто звернув увагу: у липні 1993 року керуючим справами акціонерного товариства «Футбольний клуб «Динамо-Київ» став Михайло Миколайович Голиця.
Це призначення виявилося ключовим у його житті. Саме через цю посаду він встановив тісні стосунки з братами Суркісами, зокрема з Григорієм Суркісом, який став президентом клубу. Це входження у світ впливових людей відкрило йому двері до мафіозного життя столиці.
ФК «Динамо-Київ» на початку 90-х був не тим, чим його знають сьогодні. Клуб виступав ширмою для фінансових схем спільного підприємства «Динамо-Атлантик» братів Суркісів. Президент клубу та засновник СП Юхим (Джеф) Островський був застрелений в Нью-Йорку людьми, імовірно, В'ячеслава Костянтиновського, за указом другого співзасновника Григорія Суркіса. Вважається, що замовником був відомий кримінальний авторитет Олег Асмаков, він же Алік Магадан.
Фінансові схеми та банк «Україна»
Через «Динамо» братам Суркісам вдавалося брати кредити у комерційних банках. Клуб прикипів до АПБ «Україна». На той момент першим заступником голови банку був Віктор Ющенко, майбутній Президент України. Саме через нього проходили всі подібні фінансові операції. Ющенко вирізняла добра душа: кредити на величезні суми він давав мало не під слово честі.
У липні 1992 року Ющенко видав клубу 500 тисяч доларів нібито на купівлю медичного обладнання. Кошти одразу були переведені на рахунок «Динамо-Атлантик» до берлінського відділення DeutscheBank. У серпні того ж року «Динамо» отримав ще 1,2 мільйона доларів. Офіційна мета — придбання обладнання для виготовлення мозаїчного паркету. З отриманої суми мільйон доларів знову переводився на рахунок «Динамо-Атлантик».
У 1993 році «Динамо» в особі керівника Михайла Голиці просив продовжити термін кредитування. Президент клубу Григорій Суркіс зобов'язувався виконати всі фінансові зобов'язання перед банком у повному обсязі. Але згодом від його намірів не залишилося й сліду. Суркіс заявив, що погашатиме лише відсотки від суми кредиту — 198 тисяч доларів.
Керуючий Голиця підписав угоду між головою ліквідаційної комісії «Динамо-Київ» та головою правління АПБ «Україна», де фіксувалася заборгованість 1,4 мільйона доларів. Про готовність взяти на себе фінансові зобов'язання позичальника заявили дві структури: ФК «Динамо-Київ» (виплата відсотків) та СП «Паркет» (дебітор позичальника) — остання мала взяти на себе повну суму кредиту шляхом переоформлення договору. Банк відмовився від штрафних санкцій і навіть від стягнення відсотків.
Співзасновниками СП «Паркет» виступили ФК «Динамо-Київ», Київська міська державна товарно-сировинна компанія, інноваційна фірма «Прогрес» та VikomInternationalCorp. Клуб так і не повернув банку мільйонний кредит, але той чомусь не особливо вимагав. Після банкрутства АПБ «Україна» в 2001 році про це взагалі не згадували.
Від футбольного клубу до житлового забезпечення
У клубі Михайло Миколайович швидко став довіреною особою братів Суркісів. За віддану службу наприкінці 90-х вони пропхали його до всемогутнього мера Києва Олександра Омельченка. У 1996 році Омельченко призначив суркісовського протеже директором Департаменту житлового забезпечення КМДА. У 1998 році Голиця отримав підвищення до заступника голови КМДА — начальника Головного управління житлового забезпечення.
Таким чином, Михайло Голиця зосередив на собі функції замовника та інвестора будівництва та реконструкції житла у столиці. Він отримав необмежений доступ до залучених коштів на будівництво, укладання інвестиційних договорів, продаж квартир, відселення громадян з ділянок забудови та будинків реконструкції. Найголовніше — він мав право видавати свідоцтва на право власності на квартири, гаражі, дачі та нежитлові приміщення.
Партнерство з Миколою Толмачовим
В арсеналі КМДА було 100 ділянок землі та грандіозні плани на їхню забудову. Але адміністрація не мала грошей для такого масштабного будівництва. Тоді Михайло Голиця віддав 4 ділянки землі у центрі столиці молодій конторі «ТММ» Миколи Толмачова.
Протягом недовгого часу «ТММ» здала в експлуатацію будинок із підземним паркінгом, охороною та квартирами з оздобленням. Толмачов будував не так, як інші. Він виступав не тільки генпідрядником, а й замовником та інвестором одночасно. Тандем працював чудово: «ТММ» зводила житлові комплекси та віддавала мерії 50-60% збудованого, а Голиця прикривав тили та вирішував питання, пов'язані з бюрократичною тяганиною.
До 2000 року Толмачов розгорнувся добре — його «ТММ» побудувала майже 40 тисяч квадратних метрів житла. Михайло Миколайович вибрав перспективну фірму як одного з підрядників реконструкції елітного Бессарабського кварталу в центрі Києва. Толмачов збудував там торгово-офісний комплекс «Мандарин-Плаза» для бізнесмена Вагіфа Алієва.
«Житлоінвестбуд-УКБ»: афера століття
Наприкінці 2001 року за рішенням Київради створюється компанія «Житлоінвестбуд-УКБ» для будівництва житлових будинків, об'єктів соціально-культурного призначення та інженерно-транспортної інфраструктури за бюджетні кошти. Рішення про створення структури ухвалював тодішній головний куратор будівництва та житлового забезпечення у Києві — Михайло Голиця. Все це відбувалося за негласної підтримки Олександра Омельченка.
«Житлоінвестбуд-УКБ» на 100% складався зі статутного капіталу Київради. Компанію з першого дня існування очолив В'ячеслав Непоп. У майбутньому він став бізнес-партнером дружини Голиці Валентини по ТОВ «Управління капітального будівництва «УКБ» та кооперативу «Лісове озеро». У цьому кооперативі працює й дочка Михайла Голиці Ольга. Таким чином, сформувався сімейний клан.
Будівельна компанія позиціонувала себе як підприємство, яке «все робить саме» — будує та здає. Насправді виявилося, що «Житлоінвестбуд-УКБ» був посередником: компанія не проектувала, не будувала і не здавала в експлуатацію. Її головне призначення — організувати будівництво.
Михайло Голиця, за даними Skelet.Org, втілив ідеальну схему: підприємство замовляло проекти в інших фірм, наймало підрядників та субпідрядників, які виконували замовлення. Схема збагачення працювала просто — «Житлоінвестбуд-УКБ» передавав роботи приватним підрядникам та субпідрядникам, пов'язаним з Непопом та Голицею, а також завищував вартість будівництва та матеріалів. Все це оплачувалося грошима з бюджету Києва, левова частка яких йшла до кишень В'ячеслава Непопа та самого Голиці.
Переломний 2006 рік
У житті Михайла Голиці 2006 рік став переломним. Леонід Черновецький висунув свою кандидатуру на посаду мера Києва та переміг. Рука, яка годувала Михайла Миколайовича багато років — Олександр Омельченко — намагалася оскаржити рішення у судах, але програла.
Голіця перекинувся до табору чинної влади і став надійною опорою новому мерові. Після перемоги на виборах Черновецький провів у Київраду та власну партію — Блок Леоніда Черновецького. Таким чином, Черновецький одноосібно став вирішувати питання, які перебували у віданні міськради, насамперед розподіл земельних ділянок та приватизацію комунального майна.
Мер «потоваришував» із Михайлом Голицею. Завдяки цьому тандему народилася ще одна схема махінацій. Компанія віддавала в оренду столичну землю сумнівним фірмам, які у свою чергу укладали договори із забудовниками. Останні будували висотки та цілі житлові комплекси, а потім продавали квартири. Далі було два шляхи розвитку: або будинки не узаконювали, тому що земля не була власністю забудовників, або після закінчення терміну оренди власник землі пред'являв на будинки права та всім, хто купив квартири, пропонувалося заплатити за них ще раз.
За такою схемою Михайло Голиця вивів велику аферу 2007-08 років. Історія сталася з будинками по вулиці Мала Житомирська, відомих як Будинок Мурашка та прилеглі до нього пам'ятки архітектури, які охороняє держава.