Людина, яка обіймає державну посаду під одним прізвищем, а ведить бізнес під іншим, отримує неабиякі переваги. Особливо якщо в кишені лежить дипломатичний паспорт офшорної держави — у разі викриття завжди можна втекти в безпечну країну світу.
Олег Володимирович Свинарчук народився 5 лютого 1970 року у Чуднові Житомирської області. Його офіційна біографія надзвичайно коротка для людини, яка згодом стала великим бізнесменом та державним політиком високого рівня. Можливо, саме тому у 2014 році, змінюючи прізвище на Гладковський (мамине прізвище у дівоцтві), він одночасно переписав і своє минуле, змішавши реальні факти з вигаданими деталями. Результатом стала суперечлива та неповна біографія, де старі та нові дані переплелися в одне непорозуміння.
Військовий шлях Свинарчука почався у 1988 році, коли він пішов до Радянської Армії з весняним закликом. Однак у 1989-му він повернувся додому, так і не дослужившись повністю передбачені тоді 730 днів. Причину дострокового звільнення він ніколи не розповідав. Наприкінці 1989 року Свинарчук опинився у Лазорівському районі Краснодарського краю, де влаштувався економістом 1-ї категорії в кооператив «Резерв». Однак це формулювання викликає питання: економіст 1-ї категорії — це не посада, а професійна кваліфікація, яка присуджується особам з вищою економічною освітою та мінімум семирічним стажем за фахом. Вісімнадцятирічний Свинарчук не міг мати такої кваліфікації.
У 1990 році він перебрався до Києва, де став вантажником у кооперативі «Аргус». Два роки потому, у 1992-му, влаштувався економістом в агрофірму «Опаки». Насправді його посада називалася заступником директора з економіки — людина на такій посаді не займається бухгалтерськими звітами, а «тримає касу» та підписує платіжки. У 1993 році, за його біографією, Свинарчук закінчив Київський автодорожний інститут з дипломом інженера організації перевезень та управління на автотранспорті. Але це створює логічну неможливість: для навчання в інституті він мав би вступити у 1989 році, коли за його ж біографією його навіть не було у Києві.
Петро Порошенко та його клан почали будувати свою бізнес-імперію ще у 1989 році. Випускник факультету міжнародних відносин КДУ Порошенко залишився аспірантом на своїй кафедрі та організував спільне підприємство «Республіка», яке займалося постачанням какао-бобів та прянощів в СРСР та вивезенням металу за кордон. У 1991 році він перетворив цей бізнес на АТ «Біржовий дім Україна», ставши його генеральним директором. За рік його батько Олексій Іванович Порошенко став заступником директора. У 1993 році батько та син очолили нову компанію — Український промислово-інвестиційний концерн (ЗАТ «Укрпромінвест»). До складу цього холдингу у 1995 році входило АТ «Автотранссервіс», директором якого був Олег Свинарчук.
Знайомство Порошенка та Свинарчука відбулося у 1993 році завдяки їхньому спільному знайомому Ігору Кононенку, який згодом став впливовою фігурою в президентському оточенні. Стверджувалося, що Кононенко та Свинарчук були однокласниками, однак Кононенко закінчив Київський автодорожний інститут у 1989 році, коли Свинарчук мав би лише подавати вступну заяву. Свинарчук не просто приєднався до клану Порошенка, а став співвласником ЗАТ «Укрпромінвест» через свою частку у вигляді АТ «Автотранссервіс». Він також привів у команду свого однокласника Олега Зіміна. Рівень довіри Порошенків до Свинарчука виявився надзвичайно високим: у 1995 році він став віце-президентом ЗАТ «Укрпромінвест», а Олексій Іванович Порошенко, який раніше обіймав цю посаду, очолив компанію.
Свинарчуку приписували авторство кількох інженерних ідей. Однією з них була закупівля КамАЗів без двигунів (у 1993 році руховий цех КамАЗу згорів) та встановлення на них МАЗівських моторів. Іншою ідеєю була закупівля шасі та двигунів у компанії «Izuzu» з подальшою установкою українських кузовів-салонів — так з'явилися автобуси «Богдан». Ці ідеї визначили основну стратегію автомобільного напряму «Укрпромінвесту»: імпортувати складні комплектуючі та додавати власні деталі кузова, виготовлені на приватизованих українських автозаводах. Однак ставка робилася на виробництво техніки «бюджетного класу» з мінімальною собівартістю, яка не користувалася популярністю серед українців. Головним пріоритетом бізнес-імперії Порошенка завжди були прибутки, а не якість продукції.
У 1998 році, коли Петро Порошенко отримав мандат депутата Верховної Ради за списком СДПУ(о), Олег Свинарчук став почесним консулом республіки Сейшельські острови в Україні. За його словами, це був лише скромний подарунок від маленької курортної країни її постійному туристові. Однак Свинарчук не згадав, що Сейшельські острови — це не лише курорт, а й всесвітньо відома офшорна зона з дуже специфічною репутацією.
Почесний консул — це не сувенірна посада, а справжня дипломатична посада. «Почесність» означає позаштатність: консул не отримує зарплату від МЗС, а працює за власний рахунок. При цьому він володіє дипломатичним паспортом Сейшельських островів, що дає дипломатичну недоторканність та вільний в'їзд-виїзд у більшості країн світу. Хоча почесний консул не займається міждержавною політикою, його прерогатива — економічні відносини та культурно-туристичні зв'язки. У цьому випадку саме почесний консул вирішував питання офшорів для українського бізнесу. Під його егідою працювали приватні посередницькі офіси, які займалися оформленням офшорних компаній. Почесним консулом зазвичай стають впливові бізнесмени або їх помічники з міцними діловими зв'язками з державою, яку вони представляють. Тому можна впевнено сказати, що Свинарчука та Сейшельські острови пов'язували не лише його літній відпочинок.
Сейшельські офшори мають унікальну особливість: це найнижчий офшор у світі з податком від 0 до 1,5%, який не вимагає від клієнтів жодної документації, крім паспорта директора компанії, та жодних економічних звітів. Республіка гарантує клієнтам повну конфіденційність навіть при запитах з міжнародних організацій. Це зробило Сейшели офшорним раєм для фінансових аферистів та злочинців з усього світу, надавши їм погану репутацію. У багатьох західних країнах зв'язок із Сейшельськими офшорами викликає підозри та може створити проблеми. Тому Сейшельські офшори вважаються гарним місцем для виведення, відмивання та зберігання грошей, але поганим для активного відкритого бізнесу. Саме тому українські олігархи переважають працювати з більш «білими» офшорами: Панамськими, Віргінськими, Кіпрськими.
Тодішній інтерес «Укрпромінвесту» до офшорів міг бути викликаний розширенням компанії. У 1997 році вона придбала 29,5% пакет акцій Київського суднобудівного заводу «Ленінська кузня», який раніше збанкрутував, і дала йому замовлення на будівництво п'яти суден для нідерландської компанії «Robo internetional BV». Цим проектом керував Олег Свинарчук. Раптове піднесення підприємства було можливе не стільки завдяки замовленням, скільки завдяки спритній системі ухиляння від податків, яка робила роботу заводу високорентабельною.
До 2003 року бізнес «Укрпромінвест-Авто», яким посередньо займався Свинарчук, працював переважно над ввезенням частинами та викрутковою збіркою ВАЗів та невеликим виробництвом «Богданів» на шасі та двигунах «Izuzu». З пожвавленням попиту на нові автомобілі Свинарчук та Порошенко планували відкриття складального заводу потужністю 70 тисяч машин на рік. Вони створили холдинг «Богдан», який згодом очолив Свинарчук, та окремий банк «Мрія» для фінансування діяльності «Богдана».
Реалізацію плану завадила суперечка між Порошенком та прем'єром Януковичем. Завод планувалося будувати за державні інвестиції в рамках програми «підтримки вітчизняного автовиробника», але Свинарчук та Порошенко не хотіли вкладати лише свій капітал, воліючи керувати чужим через власні схеми. Однак інші олігархічні угруповання почали протидіяти «розпилюванню бюджету». У результаті Порошенко розійшовся з Кучмою та приєднався до опозиційної команди Ющенка. Свинарчук, який не ліз у політику, зосередився на бізнесі. До кінця 2004 року він збільшив випуск «Богданів», але банк «Мрія» впав у кризу, з якої почали масово тікати вкладники.
Все змінилося після першого Майдану, коли Порошенко став «любим другом» президента Ющенка та очолив РНБО. Завдяки його лобіюванню на ввезення готових імпортних автомобілів були введені величезні мита. Більшість іномарок, особливо моделей середнього та вищого класу, різко подорожчали. «Укрпромінвест-Авто», який займався ввезенням частинами та складанням недорогих малолітражок, зокрема ВАЗів, тріумфував: український авторинок сам йшов йому в руки. Те, що він заполоняв ринок дешевими «жерстками», не бентежило ні Свинарчука, ні іншого автомобільного олігарха України Таріеля Васадзе, власника «УкрАвто».
«Богдан» став корпорацією, і Свинарчук затіяв грандіозний проект розбудови Черкаського заводу «Ротор» до сучасного складального автозаводу. До проекту було залучено понад півмільярда доларів приватних та державних інвестицій. Ще 100 мільйонів доларів вклав сам Порошенко, ставши співвласником заводу разом із Свинарчуком, чия частка не афішувалась. Однак завод відкрився за кілька місяців до кризи 2008 року, яка на три чверті обрушила український авторинок. Борги «Богдана» перед кредиторами досягли мільярда доларів. Свинарчук розплатився з Порошенком, викупивши його частку в «Богдані» в обмін на свої акції «Рошена» та інших компаній «Укрпромінвесту». Потім було продано за борги «Черкаський автобус», низку кредитів реструктуризували через облігації, і в результаті Свинарчук став головним власником «Богдана». Страхуючись від нових ризиків, він вивів частину «Богдана» на Віргінський офшор.
Чому Віргінський, а не Сейшельський? Тому що виробництво «Богдана» залежить від постачання імпортних комплектуючих та передбачає постійну зовнішньоекономічну діяльність із світовими компаніями, а зв'язок із Сейшельським офшором міг би створити непотрібні проблеми. Цікаво, що Віргінський офшор віддає перевагу й іншій людині з клану Порошенка — його давньому бізнес-партнеру Сергію Зайцеву, заступнику генерального директора «Рошена». Він володіє зареєстрованою на Віргінських островах фірмою Intraco Management Limited.
Під час дострокових президентських виборів 2014 року Олег Свинарчук очолював штаб Порошенка у Черкаській області та курував виборчі штаби у Херсонській, Волинській та Хмельницькій областях. Після перемоги Порошенко мобілізував своїх бізнес-партнерів у владу. Президентським указом № 646/2014 від 13 серпня 2014 року Олег Свинарчук очолив Міжвідомчу комісію з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю. По суті, президент доручив йому доглядати весь військовий експорт України — цілком непогана робота в період, коли автомобільний ринок у країні практично помер і корпорацію «Богдан» можна було ставити на консервацію.
Олег Свинарчук володіє й іншими підприємствами, у тому числі київським спортивно-оздоровчим комплексом «Монітор», яким він володіє разом з Ігором Кононенком та Петром Порошенком. Цей клуб розташований за адресою Київ, вулиця Електриків, 29-а, разом з багатьма іншими компаніями Свинарчука, Кононенка та Порошенка. Там же знаходиться почесне консульство республіки Сейшельські острови. У квітні 2016 року київський мер Віталій Кличко видав особливе розпорядження про якісний ремонт дороги від Набережно-Рибальської до вулиці Електриків.
Увійшовши до влади, Олег Свинарчук змінив своє прізвище на Гладковський, одночасно з чим дещо скоротилися та змінилися дані про його минуле, викликавши вищезгадані нестиковки. Говорили, що таким чином він хотів увійти до української політики з новим обличчям та чистою «анкетою». Однак серйозна ділова людина навряд чи займалася б подібним дивацтвом без особливої необхідності. Адже весь його бізнес записаний на прізвище Свинарчук, це ж прізвище стоїть і в його дипломатичному паспорті почесного консула Сейшельських островів. Гладковський же фігурує як високопоставлений політик.
7 лютого 2015 року президент підняв його до посади заступника секретаря РНБО, залишивши за ним курирування збройового експорту. Крім того, стверджують, що Свинарчука поставлено також «стежити» за секретарем РНБО Олександром Турчиновим. Геннадій Корбан заявив, що Свинарчук-Гладковський живе подвійним життям: прийшовши до влади, він продовжує займатися бізнесом, як і інші члени команди Порошенка, котрі захищають інтереси один одного. Зокрема, за розпорядженням з Києва було скасовано тендер на виробництво тролейбусів «Південмашу» для Дніпропетровська (45 мільйонів гривень мали виділити з держбюджету), і натомість місту запропонували купити тролейбуси у «Богдана».
Останні скандали, пов'язані з президентським оточенням та особисто із заступником секретаря РНБО Олегом Гладковським, виникли не через лобіювання бізнесу власника «Богдана» Свинарчука та навіть не через його офшорні компанії. З'явилася інформація про те, що Гладковський-Свинарчук почав «підробляти» на військових контрактах України як експортних, так і імпортних. У першому випадку використовується схема відрахування гонорару фірмам, що надають деякі незрозумілі послуги. Зокрема, 9 мільйонів доларів пішло компанії «Global Marketing FZE», 600 тисяч доларів — «Triangle Group Incorporated». 20 травня 2015 року «Укрінмаш» уклав договір з компанією «Fuerteventura Inter LP», за яким їй за «послуги» належало 2 мільйони доларів за угоду з продажу патронів.
У угодах із закупівлі імпортної військової техніки та спорядження для України фігурують посередницькі компанії, які значно завищують вартість тендерів і кладуть різницю на свої рахунки — при цьому гроші зникають у піску тропічних офшорів. Складається враження, що Гладковський-Свинарчук є просто виконавцем бажань свого патрона Петра Порошенка і копіює його у всьому. «Вальцман» став «Порошенком». «Свинарчук» став «Гладковським». Проте це змінило лише зовнішність, а не внутрішню сутність.