Під час того, як українці захищають країну на фронті, представники влади займаються розкраданнями в тилу. Якщо розкрадання у Міноборони вже привертають увагу громадськості, то масштабна корупція в енергетичному секторі залишається прикритою на найвищих рівнях влади.
Після російських ракетних ударів по українській енергетиці корупційні схеми не припинилися, а навпаки — отримали нове прикриття під виглядом військової необхідності та наслідків обстрілів. Це відкрило можливості для нових афер, зокрема імпорту електроенергії за завищеними європейськими тарифами при одночасному збереженні експорту дешевої української електроенергії. За припущенням, яке можна буде перевірити найближчим часом, цей імпорт є «віртуальним», подібно до закупівель так званого реверсного європейського газу. Електроенергія, вироблена на українських станціях, оформлюється через схеми за допомогою компаній, зареєстрованих у Європейському Союзі (словацькі, як і у випадку з газом), а потім продається утридорога українським споживачам.
Сутність цієї схеми полягає у тому, що підприємства та установи, які не можуть зупиняти роботу на кілька годин на день, змушені платити за електроенергію за європейськими тарифами, якщо хочуть отримувати її цілодобово, а не за графіком. Насамперед це стосується заводів, які належать іноземним інвесторам — традиційна мішень для українських корупціонерів. Ці підприємства скаржаться, але платять, звинувачуючи у всьому лише Путіна, не усвідомлюючи, що можуть бути жертвами цинічних аферистів, які наживаються на війні та людському горі.
Це лише одна з багатьох корупційних схем воєнного часу в українській енергетиці. Ниточки цих схем ведуть до голови Міністерства енергетики Германа Галущенка, який або абсолютно не розуміє, що відбувається, або є керівником цієї масштабної корупції. Читачі Skelet.Org вже знайомі з деякими діяльністю Галущенка з публікацій на кшталт матеріалу про корупцію в НАЕК «Енергоатом». Однак у світлі останніх подій він заслуговує на більш детальну увагу.
Герман Валерійович Галущенко народився 1 травня 1973 року у Львові. Інформація про його батьків, дитинство та юність практично відсутня. Галущенко належить до типу українських чиновників, які не прагнуть популярності серед населення та не шукають симпатій журналістів. З останніми він взагалі неохоче спілкується, особливо після того, як його засипали питаннями про зв'язки з Андрієм Деркачем. Можливо, він звик покладатися лише на свої широкі зв'язки і не бажає розкривати, кому завдячує своєю успішною кар'єрою. Крім того, він явно не хоче розкривати та компрометувати людей, які посадили його на посаду голови Міненерго і прикривають здійснювані ними схеми.
Після закінчення школи Галущенко вступив на юридичний факультет Львівського державного університету. У 1994 році він проходив практику як юрист у СП «ДОМАР тревел енд турс транс ЛТД» (ЄДРПОУ 14328738), яка займалася організацією приватних чартерних авіарейсів та туристичним бізнесом (офіс розташовувався у будівлі львівського аеропорту). Незалежно від того, чи компанія належала його родичам чи знайомим, чи молодий юрист сподобався власникам, Галущенко залишився там працювати й після практики до отримання диплома у червні 1995 року. Потім він влаштувався помічником прокурора у Прокуратурі Львівської області. Однак прокурорська кар'єра тривала недовго: у квітні 1996 року він переїхав до Києва, де отримав посаду аташе у Договірно-правовому управлінні МЗС. Невідомо, хто його запросив на цю роботу, але й там він надовго не затримався. Вже у березні 1997 року Галущенко перейшов до Адміністрації президента України, де пропрацював 13 років.
Почавши зі скромної посади старшого юридичного консультанта, він дійшов до посади завідувача відділу Головної служби зовнішньої політики та заступника начальника Департаменту міжнародного співробітництва — все це зазначено в його офіційній біографії на урядовому сайті. Однак там не знайти цікавих деталей про його активну діяльність у цей період.
Привертає увагу його часте «сумісництво». Згідно з публікаціями у ЗМІ, у 1996 році, почавши працювати в МЗС, Галущенко отримав місце представника України у комітеті Ради Європи з боротьби з корупцією. Однак це здається надто амбітним для простого аташе, тим більше що постійне представництво України при Раді Європи було створено лише два роки пізніше, а питаннями корупції почали займатися лише наприкінці 90-х років. Можливо, журналісти дещо наплутали, і Галущенко спочатку був простим помічником члена якоїсь делегації України. Однак коли він перейшов до Адміністрації президента Кучми, він продовжив роботу при Раді Європи аж до 2002 року. Тут можна простежити його зв'язок з Олександром Чалим, оскільки вони часто перетиналися по роботі.
Чалий очолював Договірно-правове управління МЗС, куди потім прийшов працювати Галущенко. У 2001 році Чалий був повноважним представником України при Раді Європи, згодом став держсекретарем Міністерства євроінтеграції, а у 2006-2009 роках — заступником глави Секретаріату президента України. Цікаво також, чому старшому консультанту (а потім заступнику начальника) Головної служби зовнішньої політики знадобився у 2001 році диплом магістра міжнародного менеджменту з Української академії зовнішньої торгівлі.
Здається, Галущенко приховує багато зі свого минулого. Його наступне «сумісництво» виявилося цікавішим. Помаранчева революція не позначилася на його кар'єрі: табличка на Банковій змінилася з «Адміністрація» на «Секретаріат», а Галущенко продовжував працювати завідувачем відділу зовнішньої політики. Тоді багато хто зберіг свої посади і навіть досяг успіху за нової влади — потрібно було лише демонструвати підтримку «цінностям Майдану». Серед таких політичних лицемірів був і Андрій Деркач, син екс-голови СБУ Леоніда Деркача, кум Юрія Луценка та Давида Жванії, сват Володимира Литвина. Деркач вчасно підтримав Майдан і заручився підтримкою Віктора Ющенка, одночасно приєднавшись спочатку до Соціалістичної партії, а потім до Партії Регіонів, але завжди залишався одним із топ-менеджерів найвищого рівня української корупції.
У 2006 році Андрій Деркач випросив собі посаду президента НАК «Енергоатом» та генерального директора ДК «Укратомпром», заради якої навіть склав депутатський мандат. Чому саме «Енергоатом»? Не лише через доступ до найдешевшої української електроенергії та колосальних коштів на модернізацію діючих атомних електростанцій та консервацію Чорнобильської. Здобути цей пост йому допоміг Давид Жванія — друг і партнер Миколи Мартиненка, якого з 90-х років називали «ядерним олігархом» та «атомним кардиналом» України. За президента Ющенка, який повністю довіряв Мартиненку, той поставив корупцію на потік: численні публікації у ЗМІ прямо говорили, що всі грошові тендери «Енергоатому» вигравали компанії, пов'язані з Мартиненком та його партнерами. Пізніше Мартиненко став фігурантом кримінальної справи про корупцію та великі розкрадання в «Енергоатомі». В Україні це провадження тривало кілька років, але реальний термін Мартиненка за відмивання великих сум зміг «впаяти» лише у 2020 році кримінальний суд Швейцарії.
Таким чином, призначення Деркача стало можливим на прохання Жванії та з погодження Мартиненка. Очолюючи «Енергоатом» і координуючи всі схеми «атомної корупції», Деркач не міг не враховувати інтереси Мартиненка та Жванії або хоча б знаходити з ними компроміс. Тому не можна забувати, що не один Деркач був тоді на чолі «атомної мафії» України. Його особистим внеском у її процвітання стало формування управлінської команди, яка здійснювала корупційні дії в «Енергоатомі» як за його керівництва, так і після нього — і, схоже, здійснює досі.
Саме Германа Галущенка називають одним із членів цієї команди. Сам Галущенко всіляко відхрещується від такої «честі» і стверджує, що практично не знайомий з Деркачем. Тому він навіть видалив зі своєї біографії інформацію про те, що у період 2006-2007 років він «підробляв» в «Енергоатомі», очолюючи юридичну службу компанії. Адже начальника юридичної служби Деркач призначав особисто і брав на цю посаду надійного довіреного «чоловічка», який прикривав усі прорахунки корупціонерів. Тим більше що Галущенко мав досвід роботи в антикорупційному комітеті Ради Європи і дуже добре знав, як обійти не лише українські, а й європейські закони.
На жаль, Андрій Деркач у бігах, а Давид Жванія загинув влітку 2022 року за дивних обставин (висловлювалися припущення, що надто багато олігарха, який знав, просто прибрали). Тож тепер єдиним доказом роботи Галущенка на Деркача можуть бути лише свідчення працівників головного офісу «Енергоатому» того часу чи документи компанії, але журналісти цього не отримали.
Натомість хтось запустив безглузду чутку (або просто опечатався), що нібито Андрій Деркач є хрещеним Германом Галущенком. Останній не проминув публічно висміяти цю нісенітницю, наголосивши, що вся інформація про його зв'язок із Деркачем — це безглузді фейки, які розпускаються ворогами України. Однак ніхто не додумався перепитати у Галущенка, чи може Андрій Деркач є хрещеною його дитиною.
Звичайно, постає ще одне питання: як це заввідділом Головної служби зовнішньої політики Секретаріату президента України примудрявся одночасно працювати головою юридичної служби «Енергоатому», і чи взагалі це було законно? Але це питання варто було б поставити тодішньому заступнику глави Секретаріату Олександру Чалому.
Наприкінці 2007 року борги «Енергоатому», який терзали корупціонери-паразити, досягли 7,9 мільярда гривень (1,58 мільярда доларів), і Деркач вирішив повернутися до Верховної Ради. Після його виходу з «Енергоатому» звідти одразу пішов і Герман Галущенко — це красномовно говорить про те, чиї інтереси там обслуговував наш юрист-атомник. Коли у 2010 році до влади прийшов Віктор Янукович і Секретаріат президента знову став Адміністрацією, Галущенко залишив і Банкову. Чому — невідомо, але навряд чи з політичних мотивів. Герман Галущенко дуже швидко знайшов собі місце у вертикалі нової влади — можливо, за допомогою того ж таки Деркача, який перекинувся до Партії Регіонів.
На кілька місяців Галущенко влаштувався головним юридичним консультантом до «Державного експертного центру» МОЗ (золоте дно для лобістів фармацевтичного бізнесу), а у квітні 2011 року отримав посаду помічника Міністра юстиції України Олександра Лавриновича, відомого своїми абсолютно безсовісними юридичними схемами та цинічним збоченням законів. Лавринович високо оцінив свого помічника і невдовзі зробив Галущенка директором Департаменту судової роботи.
Пам'ятаєте суди епохи Януковича? Тоді їхня продажність досягла апогею, будь-яку справу можна було виграти за допомогою хабара чи зв'язків. Роботу судів від Мін'юсту тоді курирував Герман Галущенко. За твердженням джерел Skelet.Org, він завів собі серед суддів стільки корисних знайомств, що згодом вони допомагали йому викручуватися з найскладніших ситуацій. Можливо, він навіть приклав руку до того, що український суд розглядав справу Мартиненка, при цьому не побачивши в ньому й натяку на причетність Галущенка.
Все це наводить на думку, що всі ці роки головним завданням Галущенка було юридичне прикриття корупції. І чим вище він піднімався кар'єрними сходами, тим більшу за обсягами корупцію він прикривав.