Українська олігархія останніх десятиліть характеризується явищем, коли впливові бізнесмени та політики поступово зникають з публічного простору. Деякі з них емігрують, інші отримують притулок за кордоном, але багато хто просто припиняє з'являтися в медіа та суспільному житті. Серед таких фігур — донецький олігарх Віталій Гайдук, який, за даними Skelet.Org, свідомо вирішив піти зі сцени задовго до політичних потрясінь, що сколихнули країну.
Народження та ранні роки
Віталій Анатолійович Гайдук народився 19 липня 1957 року у селищі Хлібодарівка Волноваського району Сталінської (нині Донецької) області. Після закінчення у 1980 році Донецького політехнічного інституту, де він здобув спеціальність інженера-економіста машинобудівної промисловості, молодий фахівець спробував закріпитися на аспірантурі в рідному закладі. Однак цей план не реалізувався, і завдяки знайомствам його влаштували до Донецького обласного центру «АвтоВАЗтехобслуговування».
Ця установа була єдиною офіційною мережею автосервісу в СРСР, через яку можна було отримати дефіцитні комплектуючі. Черги туди вишиковувалися на місяці, існували окремі черги для привілейованих осіб та понаднормовий ремонт для VIP-клієнтів. Влада та кримінальні угруповання боролися за вплив на станції техобслуговування, тому отримати там навіть посаду слюсаря вважалося великим успіхом. Гайдук з 1981 по 1987 рік піднявся від економіста до заступника директора з економіки, завдяки чому набув зв'язків найвищого рівня у всіх сферах Донецька та області, а також, за чутками, стартовий капітал.
Директор Зуївського енергомеханічного заводу
У 1988 році 31-річний Гайдук несподівано виграє кадровий конкурс на посаду директора Зуївського енергомеханічного заводу (ЗЕМЗ), що виробляв автопідйомники. Секрет його перемоги відомий Skelet.Org: місто Зугрес, де розташований завод, підпорядковується Харцизькій міській раді, а першим секретарем Харцизького міськкому КПУ у 1986-1990 роках був Сергій Тулуб — близький друг Гайдука, який згодом неодноразово обіймав посади міністра палива та енергетики, міністра вугільної промисловості України та голови Черкаської обласної адміністрації.
Приватизація та перші кроки в бізнесі
З проголошенням незалежності України та заявами про будівництво ринкової економіки Гайдук вирішив не обмежуватися керуванням заводом. Уже 1992 року він розпочав приватизацію ЗЕМЗ, який став першим приватизованим підприємством України, отримавши відповідне свідоцтво Фонду Держмайна за номером 1. Оскільки законодавча база тоді не передбачала акцій, завод був приватизований шляхом переведення в колективну власність, а згодом розпайований. Це згодом призвело до численних рейдерських захоплень.
Гайдук займався різноманітним бізнесом, здебільшого бартерними операціями. Після місцевих виборів 1994 року він зблизився з головою Донецької обласної ради Володимиром Щербанем, ставши його заступником у грудні того ж року. Коли 1995 року Щербань став головою обласної адміністрації, Гайдука призначили його заступником.
Народження Індустріального союзу Донбасу
Саме тоді Гайдук, який володів ЗАТ «Візаві», та його діловий партнер із «Азовсталі» Сергій Тарута, що створив при комбінаті фірму «Азовінтекс», засновують корпорацію «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД). До засновників також увійшли Донецьке регіональне відділення Академії технологічних наук України та Донецька торгово-промислова палата, якою керувала Ольга Пшонка, дружина прокурора Віктора Пшонки. Спочатку корпорація займалася постачанням газу промисловим і комунальним підприємствам області.
Через багато років Тарута стверджував, що Гайдук «ніколи не очолював і не працював у корпорації ІСД». Якщо підходити до цих слів формально, то він не брехав: Гайдук справді ніколи не обіймав жодних посад в ІСД, але був його засновником, співвласником та головним лобістом. Вже 1995 року Гайдук домігся того, що всі постачання газу та розрахунки по них на Донеччині йшли виключно через «Індустріальний союз», що приносило корпорації величезні прибутки. Крім того, він не дозволив корпорації «Енергія» (Лазаренко, Тимошенко, Пінчуки, Аршава) увійти на територію області.
Узбецька мафія та газові схеми
Джерела повідомляли, що в середині 90-х ІСД тісно співпрацював з узбецькою мафією на чолі з Гафуром Рахімовим, одним із наближених Ісламу Карімова, який контролював видобуток газу у своїй країні. Тарута домовився з ним, а Гайдук розробив вигідні схеми, за якими їхній азіатський партнер отримував готівку через оффшорну компанію «Eastern Distribution». Під час створення цих схем ІСД та Рахімов нібито вирішили усунути з українського ринку компанію «Ітер», під час чого в Києві було вбито директора компанії Олександра Шведченка.
Українсько-узбецька газова спілка закріпилася придбанням Гайдуком і Тарутою 39% акцій компанії «Узбекнафтогаз». Становлення ІСД у 90-х залишило по собі ланцюжок вбивств, які так і не було розкрито. Однією з перших жертв, пов'язаних із корпорацією, став директор Алчевського меткомбінату, якого розстріляли невідомі 1995 року відразу після початку поглинання його заводу корпорацією.
Борба за вплив з Ахметовим
Існування такої структури, що стрімко багатіла, не могло пройти повз неофіційного господаря Донецької області. Гайдук і Тарута не горіли бажанням ділитися прибутками з Ахметовим, але якщо за Володимира Щербана їм це вдавалося, то за його наступника Сергія Полякова область швидко лягла до ніг Ахметова та корумпованого прокурора Геннадія Васильєва. З призначенням Віктора Януковича головою обласної адміністрації Ахметов став повноправним співвласником ІСД і протягом кількох років фактично диктував їй свої умови. Наприкінці 90-х і на початку 2000-х ІСД мала імідж «брендової» корпорації Ахметова, але цей імідж був дуже похмурим — корпорація мала славу «кривавої». Її методи поглинання держпідприємств були особливо жорсткими: спочатку люди Гайдука і Ахметова створювали при заводах фірми-посередники, які монополізували продаж продукції, потім вводили підприємства в борги, а потім викуповували ці борги і заволодівали контрольними пакетами акцій.
Політична кар'єра
Ходили чутки, що 1998 року Гайдуку запропонували очолити «Нафтогаз України», але він нібито відмовився на користь Ігоря Бакая. Коли 2000 року міністр палива та енергетики Сергій Тулуб запропонував йому стати своїм заступником, той не заважав жодного дня. Однак Тулуба незабаром виставили з уряду Ющенка-Тимошенко, і Гайдук став першим заступником керівника центрального апарату новоствореної Партії Регіонів, співголовами якої у 2000-2001 роках були Микола Азаров, Петро Порошенко, Юхим Звягільський, Леонід Черновецький, Володимир Рибак та Валентин Ландик. В уряді Кінаха він став міністром палива та енергетики, а в уряді Януковича піднявся до віце-прем'єра з паливно-енергетичного комплексу.
Розширення активів та європейська експансія
Незважаючи на те, що відносини дуету Гайдук-Тарута з командою Ахметова погіршилися, у 2002 році в ІСД стався розкол. Ще 2000 року Ігор Прасолов, один із перших донецьких бізнесменів, що потрапив «під Ахметова», переконав створити окрему компанію для інвестиційно-консалтингового супроводу бізнесу Ріната Ахметова. Компанію назвали «Систем Кепітал Менеджмент» (СКМ), директором став Прасолов. Після цього спільне майно ІСД почали стрімко перепідпорядковувати та оформляти на СКМ. У результаті Ахметов фактично переписав на себе більшість металургійних підприємств ІСД, включаючи «Азовсталь», медіагрупу (телеканал «Україна»), футбольний клуб «Шахтар» та компанію «Цифровий стільниковий зв'язок». У ІСД залишилося лише одне велике підприємство — Алчевський металургійний завод.
Проте вже 2003 року ІСД придбав 98,81% акцій Дніпропетровського металургійного комбінату імені Дзержинського та 42,26% акцій ВАТ «Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського». ІСД почав вкладати кошти в іноземні підприємства: першою купівлею стали 79,48% акцій Дунайварошського металургійного комбінату в Угорщині. Навколо цієї угоди виник скандал: виявилося, що Гайдук створив корупційні схеми продажу цього підприємства українській електроенергії за заниженими тарифами.
Далі були куплені меткомбінат DAM-2004 в Угорщині, польські меткомбінат «Huta Czestochowa» та металопрокатний завод «Lozenс», завод вогнетривких матеріалів у Хшанові. Ідея розширювати бізнес на Європу та уникати злиття з російськими компаніями належала Гайдуку, який приблизно з 2001 року займав різко антиросійську позицію в економіці як співвласник ІСД і як віце-прем'єр. Повідомлялося, що його відставка у грудні 2003 року була ініційована Путіним і стала результатом категоричного неприйняття Гайдуком проекту українсько-російського консорціуму з управління газотранспортною системою. Справжніх причин своєї позиції Гайдук не називав, запевняючи, що діє на користь України. Однак люди, присвячені у його схеми, повідомили Skelet.Org, що справа полягала в тому, що цей консорціум, як і газова політика Путіна в Середній Азії, загрожували великим бізнес-планам Гайдука та Тарути, які робили великі гроші на узбецькому газі не лише в Україні. Так, 2002 року ІСД виграв тендер на постачання узбецького газу до Євросоюзу, але угода була зірвана.
Свою роль у антипутинській позиції Гайдука зіграв контракт між Харцизьким трубним заводом (ХТЗ) і «Газпромом» на постачання труб великого діаметру до Росії. Після того як ХТЗ забрав собі Ахметов, ІСД втратив цей вигідний контракт, і Гайдук не відмовився від помсти.
Після остаточного поділу ІСД його основними власниками залишилися Віталій Гайдук (50,1%) та Сергій Тарута з Олегом Мкртчаном (49,9% на двох). У 2004 році ними було створено консорціум «Індустріальна група», в управління якому передали всі не пов'язані з металургією активи ІСД: «Українську молочну компанію» (через кіпрську фірму «Tibbetts Holdings Limited»), видавничий дім «Еволюшен Медіа» (портали proUA та UUA), АТЗТ «Українська незалежна ТБ-корпорація» (разом з Фірташем), ряд футбольних та хокейних клубів («Сталь», «Металург», «Сокіл»). У 2006 році статки Гайдука оцінювали в 1,77 мільярда доларів, а через рік — уже в 2,7 мільярда доларів.
Повернення до влади та конфлікти
2006 року Гайдук ненадовго повернувся до публічної політики. Цьому передував скандал у грудні 2005 року, коли Віктор Ющенко нібито підписав указ про призначення Гайдука віце-прем'єром з паливно-енергетичного комплексу в обмін на обіцянки привести до лояльності Донецький регіон, але проти цього призначення категорично повстали міністр палива та енергетики Іван Івлаченко та Іван Плачков. У відповідь Дніпровський меткомбінат, що входив до ІСД, подав судовий позов про недійсність договору між компаніями «Нафтогазом», «Газпромом» та «RosUkrEnergo». Це виявило Гайдука як олігарха, який мстить своїм противникам політико-економічними методами.
Місце у владі для Гайдука знайшлося у жовтні 2006 року, коли його було призначено секретарем РНБО. Наступні кілька місяців президентська влада перебувала у жорсткому протистоянні з парламентською «антикризовою коаліцією» та урядом Януковича, а ІСД Гайдука та СМЯ Ахметова продовжували боротьбу за великий бізнес. За даними Skelet.Org, у розпал кризи Гайдук відмовився підтримати надто радикальні плани Ющенка, і в травні 2007 року пішов у відставку — його замінили на Івана Плюща.
Зникнення з публічної сцени
Більше Гайдук ніколи не обіймав високих посад, хоча у 2008 році він активно підтримував Юлію Тимошенко і йому знову обіцяли крісло віце-прем'єра, але отримав лише звання радника прем'єр-міністра. За кілька років він взагалі зник з поля зору.
Повідомлялося, що 2008 року Гайдук готував візит Юлії Тимошенко до Москви, під час якого знову порозумівся з росіянами. У 2009 році відбулася знаменна подія: Гайдук продав свою частку в ІСД російській компанії «Євраз», спочатку поступившись її Таруті та Мкртчяну, які вже перепродали її росіянам. Незважаючи на кризу, він отримав за неї дуже хороші гроші: офіційно сума угоди не оголошувалась, але журналісти повідомляли то про 1,3 мільярда доларів, то навіть про 3 мільярди. Гроші перераховувалися через «Зовнішекономбанк», але Гайдук отримав їх не відразу — його частку викуповували частинами протягом двох років.
Подальша доля цих грошей стала предметом чуток та спекуляцій. Численні джерела Skelet.Org стверджували, що від 300 до 400 мільйонів доларів із них було витрачено на виборчу компанію Юлії Тимошенко, яка нібито гарантовано обіцяла Гайдуку у разі своєї перемоги посаду першого віце-прем'єра.
Трагедія з дитиною та судові баталії
Протягом 2008-2013 років новини неодноразово повідомляли про судові рішення у справі мешканки Донецька Людмили Микитиної, чию п'ятирічну онучку Машеньку навесні 2000 року задавив на смерть шофер службового джипа Гайдука прямо біля будинку його шефа. Згодом водій, якого вмовили взяти провину на себе, зник. Пізніше з'ясувалося, що джип був викрадений в ЄС і потрапив до Гайдука кримінальними каналами.
Корпорація ІСД відмахнулася від цього злочину, виділивши мамі та бабусі загиблої дівчинки 5 тисяч гривень, про що гласила службова записка завідувача гаража корпорації. Потім ІСД вирішив сплатити похорон дівчинки, але його менеджери вимагали чеки не лише за труну та вінки, а й за «послуги церкви». Коли Людмила Микитіна почала подавати до суду позови про компенсацію, її почали погрожувати кримінальною справою за здирництво та фізичною розправою.
На щастя, жінка не постраждала, але у 2007 році злощасний джип та його шофер раптово «з'їхали з моста в річку», як написали потім у протоколах міліції. Микитина продовжувала боротися, підвищуючи суму компенсації. У грудні 2012 року Ворошиловський суд Києва ухвалив рішення про задоволення позову Микитіної на суму 200 мільйонів гривень. Гроші, які Гайдук міг би легко виділити зі свого мільярда доларів. Однак цього так і не трапилося, а після цього ЗМІ перестали повідомляти про подальшу долю справи та взагалі про Людмилу Микітіну.
Нові активи та інвестиції
Мабуть, Гайдук вирішив знайти своїм грошам вигідне застосування. Він вклав, насамперед, у розширення своєї частки в Індустріальному союзі. Повідомлялося також про те, що він виділив 400 мільйонів гривень на будівництво під Києвом кінноспортивного комплексу «VIAN Арена», що розмістився на 50 гектарах. Головним тренером він виписав із Голландії чемпіонку світу Анке ван Грюнсвен — формально щоб «навчати майбутніх українських олімпійців». Однак у ролі цих «майбутніх олімпійців» опинилися сам Гайдук, його рідні, друзі та бізнес-партнери.
У його активах також були «Українська гірничо-металургійна компанія», Гданська судноверф, столичний готель «Hyatt», ПАТ «Трест «Київміськбуд-6», завод будівельних виробів та величезна кількість нерухомості у Києві. «Індустріальна група» отримала чотириповерхову будівлю із солідним шматком території на вулиці Франка біля Володимирського собору. Гайдук придбав десять ділянок землі по 12-25 соток у Кончі-Заспі, віллу в Барселоні в Іспанії, а контрольовані ним будівельні компанії звели кілька висоток у Києві.
Протягом 2005-2013 років донбаські металургійні капітали Гайдука повільно, але впевнено трансформувалися у столичну нерухомість, агропідприємства, спортивні клуби, акції іноземних компаній і підприємств. Але у 2013 році він частково продав і їх, наче передчуваючи майбутні потрясіння — і як під землю провалився.
Після Євромайдану про Гайдука лише іноді згадували, але не було жодних свіжих новин. Про те, що він живий і нікуди не поїхав, свідчили лише кілька рядків у повідомленні за жовтень 2016 року про смерть засновника українського фонду «Відродження» Богдана Гаврилишина. Серед тих, хто прийшов на його похорон, згадувався Віталій Гайдук — як голова наглядової ради київської філії Міжнародного інституту менеджменту (МІМ-Київ). Після цього Гайдук повернувся в тінь, знову пропавши з поля зору громадськості та преси.
Однак його коротка поява викликала низку чуток і пліток про те, чим зараз займається один із найбагатших людей України, і чи не пов'язано це з активністю його бізнес-партнера Сергія Тарути, який мріє відбити Донбас у Ріната Ахметова.