Віктор Медведчук отримав нового фінансового спонсора. Ним став білоруський підприємець Мікола Воробей, чий «Абсолютбанк» перевів Медведчуку 2,3 мільйона гривень у вигляді певних гонорарів. Причини цих платежів залишаються неясними. Можливо, вони пов'язані з постачанням вугілля з Росії та «ЛДНР» через фірми Воробея, або з допомогою Медведчука у придбанні українського трубопроводу «ПрикарпатЗахідтранс», чи навіть із спробою Воробея увійти до «Центренерго». Так чи інакше, їхній зв'язок викликає серйозне занепокоєння, оскільки Мікола Воробей має репутацію фахівця з організації масштабних корупційних та тіньових схем у стилі 1990-х років, які й досі процвітають у Білорусі.Багато українців помилково уявляють Білорусь країною, де сильний господар Лукашенко розправився зі всіма злочинцями та спекулянтами. Насправді ситуація протилежна: під крилом «Батька» вже понад двадцять п'ять років практично офіційно здійснюються найнеймовірніші афери, на яких збагачуються його ручні олігархи, до першої десятки яких входить і Мікола Воробей.Мікола Миколайович Воробей (у Білорусі його часто називають Миколаєм Варабеєм) народився 4 травня 1963 року десь в Україні. Своє походження він приховує з такою ретельністю, що навіть не розкрив місце свого народження. Рівно так само невідомо про його батьків та родичів. Після закінчення середньої школи він вступив до Київського університету імені Шевченка, де 1985 року отримав диплом історика, який так і не став йому в нагоді. Одразу після вишу його призвали до армії, де він прослужив два роки. Замість повернення додому він вирушив до білоруського міста Новополоцька у Вітебській області, де почав працювати на місцевій станції технічного обслуговування автомобілів ВАЗ. Це виглядало як втеча, можливо навіть від закону, але це особиста таємниця Воробея, яку, ймовірно, знає лише його найстаріший друг та компаньйон Віталій Григорович Зейф, з яким вони разом починали на цій станції.Зейф нині проживає у Санкт-Петербурзі, де керує ЗАТ «АМКО» (ОГРН 1057812996207). Ця компанія зі статутним капіталом всього 10 тисяч рублів займається постачанням нафтопродуктів та газового конденсату й має багатомільярдний річний оборот. «АМКО» офіційно зареєстрована на петербурзького підприємця Володимира Бейліна, який, ймовірно, є лише підставним власником. Зейф обіймає посаду директора з 2010 року. За інформацією джерел Skelet.Org, саме через махінації з конденсатом йому довелося покинути Білорусь. Проте він час від часу повертається на батьківщину, де відкрив у Новополоцьку фабрику зі виробництва смаженого горошку — традиційної білоруської закуски до пива, яка належить його петербурзькій фірмі «СНЕКСКО» (ОГРН 1117847249794).Історик за освітою Воробей виявився далеко не дилетантом у бізнесі. Пропрацювавши на станції трохи більше року, він переконав її працівників обрати його директором — у той час у СРСР була мода обирати керівників трудовим колективом. Одразу ж він призначив Зейфа своїм заступником, хоча той також мало розумівся на техніці. За чутками, своєму обранню Воробей завдячував тому, що місцева «братва» прибула переконувати трудовий колектив голосувати за нього. Воробей або швидко подружився з цими людьми, або (також за чутками) мав знайомого в місцевому організованому злочинному угрупованні — можливо, товариша по армії чи університету, який запросив його до Новополоцька. Так чи інакше, бандити посадили на крісло директора станції свою людину.Проте працівники станції не скаржилися, оскільки у період 1989–1991 років Воробей перевів її на господарський розрахунок і розгорнув справжній бізнес, переважно тіньовий. На станції завжди були дефіцитні запчастини, які Воробей отримував або від бандитів, але коштували вони в півтора-два рази дорожче за офіційні ціни. Існувало дві черги: в одній ремонт чекали місяцями, в іншій робили швидко, але дорожче. Для VIP-клієнтів — бандитів, керівництва міста, міліції — у Воробея завжди були знижки.На початку 1990-х років Воробей та Зейф перейшли на торгівлю іномарками, які масово переганялися з Європи. Це була найбандитськіша сфера, якою жило багато білоруських організованих злочинних угруповань, тому чутки про зв'язок Воробея з криміналом не дивують, як і його абсолютне небажання розповідати про ці роки. Відомо, що у квітні 1994 року Воробей заснував ТОВ «Автоімпорт» (УНП 300220895), яке працює й досі. З цього підприємства розпочалося накопичення його стартового капіталу.Наступний стрибок у кар'єрі Воробея посприяв якийсь Іван Іванович. Жителі Новополоцька, які його знали, розповідали, що цей персонаж «витяг нагору» багатьох людей. Насправді в житті Воробея було два «Івановичів». Перший — директор Новополоцького АТП №6 Іван Іванович Ращинський, людина також «крутена» з численними зв'язками, але все ж таки постать місцевого, провінційного масштабу.Другий — Іван Іванович Титенков, колись один із найвпливовіших людей Білорусі. Саме Титенков запропонував Лукашенку балотуватися в президенти, допоміг йому перемогти на виборах 1994 року. Титенков особисто зірвав і розірвав старий «литвинський» біло-червоно-білий прапор з даху президентської адміністрації. Титенков обіймав при Лукашенку надзвичайно прибуткову й найкорупційнішу посаду керівника Управління справами президента Білорусі до 1999 року.Титенкова «зжер» інший наближений Лукашенка — генерал Віктор Шейман, який у 1994–2000 та 2006–2008 роках обіймав посаду Держсекретаря Ради безпеки Білорусі. Шейман створив при ньому зловісне Управління із захисту державного устрою, яким командував полковник Володимир Ткаченко (загинув за таємничих обставин у 2005 році) і де заступником Шеймана за спеціальними дорученнями працював Віктор Новельський (прозваний «Саруманом» за характерну зовнішність та характер). Це Управління було спеціальним загоном політичної поліції, яке займалося стеженням і, як стверджує білоруська опозиція, виконувало роль «ескадрону смерті».Одним із старих армійських друзів Шеймана (з часів Афганістану) є полковник у відставці Олександр Метла. За відгуками людей, які його знають, Метла завжди був невгамовним витівником: в армії щось конструював, на цивільному житті займався бізнесом, потім за допомогою високопоставлених друзів заснував фонд «Пам'ять Афгана», а згодом вдарився в реконструкцію, ставши директором історико-культурного комплексу «Лінія Сталіна», створеного ним у 2005 році.Комплекс справді вражає: він розташований навколо реконструйованих фортифікацій Мінського укріпрайону, там зберігається безліч унікальної відновленої військової техніки часів Великої Вітчизняної війни, включаючи бронепоїзд. Регулярно там проводяться реконструкторські шоу, знімалися епізоди кількох фільмів про війну. Олександр Лукашенко неодноразово приїжджав на святкові вистави, які особисто зустрічав Метла у формі часів Великої Вітчизняної, влаштовуючи президенту екскурсію.Питання фінансування комплексу «Лінія Сталіна» залишається відкритим: кошти йдуть через фонд «Пам'ять Афгана», але їхнє походження невідоме. Можливо, частина нафтодоларів, які отримують Воробей та його оточення, спрямовується саме туди.Через Олександра Метлу тягнеться найстаріша ниточка зв'язку між Воробеєм та оточенням Лукашенка. Метла є власником офшорної віргінської компанії «Interforest Corp», заснованої 1998 року. Через рік у Білорусі було створено спільне підприємство «Інтерфорест» (з 2004 року ЗАТ СП «Інтерфорест»), засновниками якого стали віргінська «Interforest Corp» Метли та ТОВ «Автоімпорт» Воробея.Мікола Воробей сам є талановитим шоуменом: він володіє одним із найбільших у Європі мисливських господарств «Червоний Бір», яке він перетворив на міжнародний туристичний комплекс. Історія його створення цікава, але сам Воробей розповідає про неї неповно, тому доповнимо її інформацією від білоруських джерел та Skelet.Org. У середині 1990-х років Мікола Воробей, пов'язаний із місцевим криміналітетом, займався торгівлею іномарками та лісом, вкладаючи гроші у ресторани. За чутками, саме ліс вивів його на Івана Титенкова, який займався різноманітним бізнесом з кінця 1980-х років. Говорили, що на лісі потім виросло спільне підприємство «Інтерфорест», але це було тоді, коли Титенков та Шейман були однією командою Лукашенка, хоча вже ненавиділи один одного. Ось чому «іноземним засновником» фірми став Метла, людина Шеймана.Натомість, щоб просто вивозити круглий ліс, як це роблять українські фірми, «Інтерфорест» зайнявся виробництвом пиломатеріалів, збірних будинків, лазень та інших дерев'яних конструкцій. Це був прогресивний крок уперед. За таким же принципом було створено ТОВ «Червоний Бір» (УНП 391033635).Спочатку на цій території влаштовували незаконне полювання на диких тварин — так у 1990-х розважалися бандити, міліціонери, чиновники. Дикі звірі майже зникли, проте використовувати територію під забудову чи масштабні вирубки не стали, оскільки там було багато струмків, озер, боліт. 1997 року територію «застовпили», створивши на ній ландшафтний заказник «Червоний Бір». А 1998 року Воробей отримав дозвіл створити в ньому однойменне мисливське господарство.Щоб було на кого полювати, створили спеціальні ферми, де вирощують оленів, косуль та інших тварин, яких потім відпускають під приціли мисливців. Це кривавий бізнес у прямому значенні слова. Воробей, який раніше купив кілька ресторанів, мав досвід в індустрії відпочинку. «Червоний Бір» спочатку робив ставку на багатих клієнтів, для яких збудували готельний комплекс з окремими номерами-шале. Здебільшого туди їздять білоруські бізнесмени та чиновники, а також європейці — німці та австрійці. Оскільки полювання в Європі надто дорога розвага, та й до того ж тепер засуджена з етичної точки зору, європейські любителі постріляти в тварин їздять на полювання до Білорусі.«Червоний Бір» став найміцнішим активом Миколи Воробея. Про це красномовно свідчить той факт, що 2018 року він зробив його 100% засновником своєї найбільшої фірми ВАТ «Інтерсервіс» (та пов'язаного з нею ЗАТ «Абсолютбанк»), створеної того ж 1998 року. Схоже, що саме того року життя новополоцького підприємця Воробея круто змінилося й він став молодшим партнером вищезгаданих великих людей.До того часу «братву», що опікувала Воробея, перестріляли, і він, звільнившись від свого каламутного минулого, зміг почати нове життя «чесного» бізнесмена. «Інтерсервіс» виник як одна з фірм-присосок при Новополоцькому нафтопереробному заводі ВАТ «Нафтан». Через неї Воробей за допомогою своїх нових покровителів у вищих ешелонах білоруської влади освоїв постачання на завод російської нафти обсягом 50–80 тисяч тонн на місяць. Фактично «Інтерсервіс» використав «Нафтан» для переробки давальницької сировини, яку потім сам реалізував. Після цього фірма зайнялася тіньовими схемами реекспорту до Європи. Так «Інтерсервіс» розвинувся в одного з найбільших у Білорусі оптових торговців нафтопродуктами.Олександр Лукашенко час від часу «перетрушував» своє корупційне оточення, навіть захищаючи його, і тоді в країні починалися чистки чиновників та бізнесменів. 2007 року під таку чистку потрапив і Воробей: його заарештував білоруський КДБ у справі голови концерну «Белнафтохім» Олександра Боровського, засудженого до п'яти років ув'язнення, якого через рік помилував Лукашенко та призначив гендиректором МАЗу.Завдяки своїм покровителям Мікола Воробей тоді обійшовся легким переляком, але на кілька років «ліг на дно», зникнувши з поля зору ЗМІ. 2010 року його партнер Зейф «тихенько» створив у Санкт-Петербурзі ЗАТ «АМКО». За інформацією російської та білоруської преси, на той час Кремль змінював свою економічну політику щодо східного союзника, і білоруські компанії втратили можливість безпосередньо закуповувати російську нафту. Тоді вони почали робити це через фірми, зареєстровані в Росії — однією з яких, ймовірно, стала «АМКО».
Віталій Зейф (праворуч) на відкритті своєї фабрики у Новополоцьку (2017 рік)
Микола Воробей: Чому нафтовий капітан білоруської корупції пришвартувався в Україні? ЧАСТИНА 1
Іван Титенков
Віктор Шейман
Олександр Метла
Олені, які вирощуються в «Червоному Бору» на забій для інтуристів-мисливців