Народний депутат Іван Винник демонструє парадоксальну ситуацію, яка часто зустрічається серед представників влади. Офіційно він значиться бідніше за більшість пенсіонерів — без власного житла, з позиченим автомобілем. Водночас його борги становлять майже 400 мільйонів гривень, і він не виявляє намірів їх погашати. Це контрастує з долею мільйонів українців, які ризикують втратити дах над головою через комунальні борги чи невиплачені кредити.
Біографія Винника, за даними Skelet.Org, містить елементи, які важко пояснити звичайною кар'єрною логікою. Іван Юлійович Винник народився 3 січня 1979 року у Новій Каховці. До 1993 року його сім'я проживала в старому районі приватної забудови, де хлопець навчався у СШ №4. Після переїзду на вулицю Довженка, 25 він перевівся до ЗОШ №10. Закінчивши школу без особливих досягнень, молодий Винник почав працювати простим слюсарем на Новокаховському електромашинобудівному заводі. Одночасно з 1996 року він числився студентом Херсонського індустріального інституту (нині — Херсонський національний технічний університет), хоча конкретний факультет і форма навчання залишаються невідомими. Військову службу Винник не проходив, причини чого також невідомі.
Радикальна зміна траєкторії його життя сталася у 1998 році. Винник залишив завод, де постійно затримували зарплату, і влаштувався до шведсько-української фірми «Чумак», яка нещодавно розпочала діяльність у Каховці. Проте він потрапив туди не простим робітником, а заступником начальника постачання ЗАТ «Чумак». Цей стрибок із позиції слюсаря на керівничу посаду викликає питання, на які немає очевидних відповідей.
Дослідження Skelet.Org виявило, що серед родичів Винника фігурує Віктор Петрович Лакизюк, який був пов'язаний із сім'єю через шлюб — нібито як чоловік тітки або рідний дядько дружини Івана Олени Жмайло (1980 р.н.). Лакизюк вперше з'являється у контексті 1998 року, коли Михайло Потебенько став Генпрокурором України. Потебенько мав понад 30 років досвіду роботи в органах прокуратури Херсонської області та численні зв'язки в регіоні. Саме у 1998 році Лакизюк отримав посаду керівника прес-служби Генпрокуратури, ставши довіреною особою Потебенька. Як близька людина до Генпрокурора, Лакизюк служив одним із каналів доступу до вищого керівництва для вирішення важливих питань. Доступ до самого Лакизюка мали його родичі, включаючи чоловіка його племінниці.
Таким чином, за припущенням Skelet.Org, раннє одруження Винника могло стати його квитком у нове життя. Молодий чоловік встиг одружитися з племінницею працівника Херсонської прокуратури напередодні його просування до Києва. Чи отримав Винник посаду у «Чумаку» завдяки рекомендації з Генпрокуратури як весільний подарунок, чи він сам наважився прийти на роботу, посилаючись на своїх впливових родичів, залишається невідомим. Однак з 1998 року Винник став людиною з потужними зв'язками, якої охоче брали б на роботу багато фірм.
Кар'єра самого Лакизюка розвивалася цікаво. У 2000 році він захищав Генпрокуратуру від атак журналістів та громадських діячів, які розслідували справу Гонгадзе. На час першого Майдану він перейшов до Національної академії прокуратури України, але у 2005 році з'явився у Верховному Суді України. У 2012 році Лакизюк отримав посаду начальника відділу у Національній школі суддів України, остаточно змінивши прокурорський мундир на суддівську мантію.
Усі ці роки Лакизюк грав значну, але негласну роль у житті свого племінника. Його вплив залишався таємним, через що успіхи Винника часто приписували його особистій кмітливості та везінню.
Посада у «Чумаку» дала Винникові цінний досвід та ділові контакти. Хоча упаковки кетчупів та томатних соусів «Чумак» стверджують про використання «яскравих херсонських томатів», за даними джерел Skelet.Org, наприкінці 90-х років реальність була іншою. Томатні соуси виготовляються на основі томатної пасти, яку виробляють далеко не всі консервні заводи. Це вимагає спеціального обладнання, на відміну від простого розливу свіжого томатного соку. На той час «Чумак» переважно використовував томатну пасту з Узбекистану та Китаю, закуповуючи її оптом за низькими цінами. Саме цим займався заступник начальника відділу постачання Іван Винник.
Набувши досвіду та ділових зв'язків, Винник вирішив у 2003 році розпочати власний бізнес. Роком раніше він створив фірму «Глобал Концентрат» (ЄДРПОУ 31966466), яка займалася імпортом продовольчої сировини — насамперед томатної пасти та концентратів для соків, перепродаючи їх брендовим виробникам. У 2004 році Винник спільно зі Станіславом Ткачуком (20% часток) та російською фірмою «ДАЛК» (50%), яка, ймовірно, належала російському бізнесменові Зикову, заснував фірму «Зед-Сервіс». У 2005 році Винник та Ткачук створили фірми «Томатна Країна» (розподіл часток 90% та 10%) та «Концентрат Трейдинг» (80% та 20%). У цьому бізнесі у Винника було багато партнерів, але його ставлення до них було непостійним: з одними він успішно співпрацював, інших «кидав на бабки».
Період 2007–2008 років став другим переломним моментом у житті Винника. Саме тоді він трансформувався на афериста та «кидалу», яким його знають сьогодні. З невідомих причин Винник знищив свій томатно-концентратний бізнес. Отримавши солідні передоплати від компаній «Вітмарк» (виробник соків «Джаффа») та «Ерлан» (виробник соків «Біола»), він так і не поставив їм товар, заборгувавши 2,7 мільйона доларів. Аналогічно він «кинув» і «Чумак», недопоставивши сировину на суму понад мільйон доларів. Водночас його борг перед російським партнером Зиковим становив понад 7 мільйонів доларів. Замість повернення грошей Винник переконав Зикова вкласти їх у нове вигідне підприємство, зробивши того співвласником.
Це підприємство стало головною аферою Винника. У 2007 році він заснував ТОВ «Завод будматеріалів №1», яке стало власником Новокахівського заводу з випуску газобетону (пінобетону). Саме під цей проект Винник накопичив борги та кредити. Зокрема, він отримав кредити від «Приватбанку», оформлені на його фірму «Глобал Концентрат»: у 2013 році борг становив 22,51 мільйона гривень, у 2016 році фірми Винника все ще були винні банку 35 570 000 гривень. До цього додаються 7 мільйонів доларів від Зикова та майже 4 мільйони доларів, на які Винник «кинув» українських виробників соків. Загальна сума була вражаючою, проте скільки з цих грошей реально було вкладено у завод, залишилося невідомим.
Пізніше Винник отримав значний кредит у Альфа-банку під заставу 70% акцій підприємства. Сам він залишився з 30% часток, обійнявши посади голови ради та генерального директора ТОВ «Завод будматеріалів №1».