Після Євромайдану багато хто запитує, за що загинули учасники протестів. Адже ті, проти кого вони виступили, не лише втекли з награбованим, але й уже виправдовуються перед українським судом. Серед них — найбільш одіозні фігури з оточення Януковича, чия жадібність і свавілля спровокували повстання. У великому українському бізнесі, де рейдерські захоплення стали нормою, довгострокове партнерство без родинних зв'язків — рідкість. Можна назвати кілька прикладів: дует Коломойський-Боголюбов, сім'я Порошенка-Кононенко та майже невідомий тандем Іванющенка-Аврамова. Про останніх писали переважно лише те, що Іван Аврамов був «дивлячим» від Юрія Іванющенка, який у свою чергу був «дивлячим» від Януковича. Про деталі їхньої майже чвертьстолітньої співпраці, яка рясніє корупцією та криміналом, інформації було мало.Іван Іванович Аврамов народився 2 вересня 1965 року в селі Калчеве Болградського району Одеської області. У 1983 році закінчив середню школу, а 1988 року — Одеський інститут народного господарства (нині Одеський національний економічний університет). У нього є брат Сергій, про якого у відкритих джерелах практично немає інформації — що наводить на певні думки. Простим чесним бізнесменам навряд чи довелося б приховувати біографію та дату народження рідного брата. За мізерною інформацією з різних джерел, Аврамов захопився комерцією ще студентом. Одеса здавна була південними воротами для імпортного товару в СРСР — як легального, так і контрабанди. Кмітливий юнак зрозумів, що вигідніше продавати не заморські речі за радянські рублі, а вітчизняні цінності за долари.Однак доступу до одеського потоку контрабанди (антикваріату, ікон, коштовностей) у нього не було. Але «вітер змін» у країні змінив ситуацію. Після закінчення вузу Аврамов зайнявся «кооперативством», шукаючи канали для експорту радянської сировини через різні спільні підприємства. До початку 90-х він знайшов свою нішу — вивіз спочатку кольорового металобрухту, а потім чорних металів. Саме тоді відбулося його ділове знайомство з Юрієм Іванющенком — кримінальним авторитетом з Єнакієва, відомим під прізвиськом Юрець Малої, а згодом як Юра Єнакіївський. У «бригаді» Іванющенка тоді перебував Анатолій Зуєв — кум Віктора Януковича. Іванющенко також займався металами: на Донбасі було багато металургійних заводів, але збут їхньої продукції на початку 90-х загальмувався. Шукаючи вихід на іноземних покупців, Іванющенко порозумівся з Аврамовим. Послуги останнього виявилися настільки доречними, що Іванющенко одразу зробив його своїм діловим партнером, а потім найдовіренішою особою.У тонкощах економіки Іванющенко, який не надто розбирався, став грати роль партнера-бухгалтера, який займався «чорною бухгалтерією» та заплутаними схемами. Так склався їхній дует.«Тіньова» Одеса першої половини 90-х була величезною комунальною квартирою в «п'яти вимірах» — паралельно існували суто злодійська Одеса, контрабандна, напівлегального бізнесу, корупційна та інші. Кожна була розділена між десятками «князьків», над якими височіли «дивлячі», що змінювали один одного. Тому таких «дивлячих» в Одесі завжди було кілька: свого за кримінальним світом, свого за контрабандою та тіньовим бізнесом, свого від корупційної влади. Юрій Іванющенко, який тоді вчасно порвав з єнакіївським угрупуванням братів Долідзе, почав придивлятися до Одеси як нового регіону впливу. Його насамперед зацікавила контрабанда, що йшла через Одесу та набирала масштабів.Проте середина та друга половина 90-х ознаменувалися жорстокими кримінальними розбірками як в Одесі (вбивство Віктора Кулівара «Карабаса»), так і в Донецькому регіоні (вбивство Аліка Грека та Григорія Долідзе). У цей період Аврамов залишив Одесу й перебрався до Єнакієва, а потім вони вдвох «лягли на дно» — про їхню діяльність у цей час немає подробиць. Але одного разу сам Іванющенко сказав про Аврамова: «У нього голова дуже світла. Для людини з Одеси розібратися із шахтами неймовірно складно, але вона це зробила». Саме 1994 року Іванющенко став співвласником Єнакіївського коксохімічного заводу, який брав участь у схемі «вугілля-кокс-метал-експорт» і йому потрібні були власні шахти для зниження собівартості. У період 1996-2005 років Іванющенко вважався президентом НВП «Алві-Інвест», що займалася торгівлею всім підряд — від коксу до взуття. Поряд з ним маячила оповита сірим туманом постать неназваного заступника з економіки. Існує припущення, що це був саме Іван Аврамов.Лише 2004 року Аврамов вперше відкрито з'явився на публічній сцені як президент ЗАТ «Луганська вугільна компанія». Це ЗАТ на 50% належало ТОВ «Фінансова компанія», яке своєю чергою наполовину належало Аврамову. За офіційними відомостями, у всіх пов'язаних компаніях та фірмах Іванющенка та Аврамова, останній володів контрольними пакетами лише кількох, в інших він був співвласником, який здійснював управління. Другим співвласником цих компаній був Юрій Іванющенко чи його родичі. Імена інших акціонерів не називалися прямо, але за уривчастими відомостями можна дізнатися, що ними були Сергій Аврамов, а також кілька ділових партнерів — луганські бізнесмени Ігор Антимонов та Костянтин Хворостяний. Таким чином, схема ділових відносин це майже рівне партнерство за кількістю акцій, у якому Аврамов взяв на себе управління бізнесом, а Іванющенко здійснював його «кришування».З огляду на те, що статки Іванющенка в 2012 році оцінювали в 756 мільйонів доларів, а Аврамова «всього» в 252 мільйони (плюс якась частка брата Сергія), можна зрозуміти, що не весь бізнес Іванющенка був поділений рівно навпіл. До того ж Юра Єнакіївський мав безліч інших джерел доходів, у яких участь Аврамова залишилася невідомою.ЗАТ «Луганська вугільна компанія» разом з Антимоновим володіла ВАТ «Луганський ремонтно-механічний завод», при цьому Аврамов мав ще 17% через одеське ТОВ «Украгрокомп». «Луганська вугільна компанія» володіла 51,77% акцій ЗАТ «Донбасхолдинг», який у свою чергу володів пакетами акцій ЗАТ «Янівське» (колишня центральна збагачувальна фабрика «Янівська»), ТОВ «Групова збагачувальна фабрика «Михайлівська», «Центральна збагачувальна фабрика «Білореченська». Антимонов та Хворостяний мали свої частки в цих підприємствах, проте повідомлялося, що вони збиралися продати їх Аврамову — який таким чином зосереджував контроль над вугільними підприємствами спільного з Іванющенком бізнесу.Серед інших підприємств Аврамова варто виділити: ТОВ «Гранд» (Донецька область) — співвласник Болградського виноробного заводу; ТОВ «Ставр» — співвласник Єнакіївського коксохіму; ПП «Родон» (Одеса) — співвласник Болградського виноробного заводу; ТОВ «Рукан»; ТОВ «Єнакіївська транспортна компанія»; ТОВ «Депас Лтд» (Одеса); ПП «Донбас-Одеса»; Parrox Corporation Ltd (Британія) — власник пакету акцій ТОВ «Промтоварний ринок» (одеський «7-й кілометр»). У схемах Аврамова часто використовується хитромудрий прийом, коли керовані ним фірми є власниками акцій один одного — така собі «змія, що жує свій хвіст». Можливо, щоб ці хвости було важче знайти.2010 року Аврамов та Іванющенко почали прибирати Одесу до рук. До цього моменту їхня могутність досягла максимуму. Завдяки особистим стосункам Іванющенка з родиною Януковича — з Віктором Федоровичем та його сином Олександром (прізвисько Саша Стоматолог) — він отримав повноваження «дивлячого» за більшістю регіонів України. Українські «дивлячі» від президентів головним чином «кришували» корупцію в органах управління та правопорядку, тіньовий бізнес, переділи та рейдерські захоплення, а також відігравали роль тіньового апеляційного суду. Завдання «дивлячого» — бути в курсі темних справ і корупційних схем у регіоні, доглядати, щоб місцеві «не борзели», розрулювати конфлікти та використовувати можливості для знищення одних бізнесменів чи чиновників і за винагороду рятування інших. Це не класичні блатні «дивлячі» кримінального світу, а щось на кшталт неофіційних представників президента з масою неофіційних повноважень.Іванющенко призначив Аврамова своїм «дивлячим» в Одеській області. Втім, у Аврамова та його таємничого брата Сергія вже було достатньо особистих зв'язків. Через Іванющенка вони зблизилися з родиною Януковичів, особливо з Олександром — з яким у них знайшлося спільне хобі, як полювання на кабанів. Але головне, що їх пов'язувало, — це вугільний бізнес. Коли ЗМІ писали про шахти та «копанки» Сашка Стоматолога та Юра Єнакіївського, вони помилялися: партнером у вугільних схемах Олександра Януковича був Іван Аврамов, саме він з ними й працював — але звично поступався всією «славою» своєму компаньйону. Ось чому у публічних вугільних скандалах ім'я Аврамова мало звучало — він скромно залишався у тіні.2010 року Аврамов ґрунтовно влаштувався у рідній Одесі, насамперед прибравши до рук Південну митницю. Мало хто знав справжню широту їхніх задумів, адже митниця давала величезні можливості, проте Аврамов та Іванющенко погоріли на малому.Спочатку вони встановили повний контроль над єдиним монопольним виробником та продавцем в Україні етилового ректифікату ДК «Укрспирт», обклавши його своїми схемами. Потім використали можливості Південної митниці, щоб заблокувати постачання в Україну контрабандного спирту з Придністров'я, Молдови, Болгарії, Грузії — залишивши без сировини всіх виробників «паленої» алкогольної продукції. Після чого запропонували їм купувати «лівий» спирт у себе, зокрема виробництва Болградського заводу. Частину цього «лівого» спирту Аврамов та Іванющенко самі закуповували за кордоном та провозили своїм особистим каналом через Південну митницю. Також митниця використовувалася для ввезення в Україну безмитного палива — втрати скарбниці обчислювалися мільярдами гривень. У цій справі компаньйонами Аврамова та Іванющенка стали віце-прем'єр Андрій Клюєв та екс-міністр екології Микола Злочевський. Саме на паливі вони й погоріли: у Києві розгнівалися, що Клюєв та Іванющенко «втратили краї». До того ж у них було досить недоброзичливців як з команди Ахметова, так і серед місцевих одеських «баронів» — не кажучи про опозицію, яка постійно шукала прорахунки влади.З цього моменту стрімкий зліт Іванющенка загальмувався. У нього виник конфлікт із президентською сім'єю, «Укрспиртом» зацікавилася СБУ. На початку 2012 року Іванющенко та Аврамов навіть тимчасово залишили Україну, побоюючись серйозних неприємностей, щедро відваливши українські сайти за видалення інформації про себе. Обійшлося, і хоча після цього вплив Іванющенка в Одесі різко впав, а у Аврамова «відібрали» Південну митницю, вони продовжили «підгортати» місто. Казали, що цьому допомогли особисті та ділові зв'язки Аврамова та Олександра Януковича, який мав із поступливим Аврамовим кращі стосунки, ніж із жорстким «дядьком Юрою».З 2012 року стараннями Аврамова його компанія з Іванющенком Parrox Corporation Ltd почала збільшувати свій пакет акцій ТОВ «Промтоварний ринок», стаючи основним власником «7-го кілометра». Перший 27% пакет акцій вони буквально «віджали» у бізнесмена Віктора Добрянського в 2011 році. Контроль над одним із найбільших ринків України, через який йшов потік оптової торгівлі товарами, обіцяв хороші дивіденди у вигляді ніким не контрольованої «чорної готівки». Частину його довелося віддавати на потреби Партії Регіонів — це була умова президентської «сім'ї», яка дозволила Аврамову та Іванющенку «зжерти» ринок. Вони почали нещадно доїти «7-й кілометр». За інформацією джерел, Аврамов через свою довірену людину Олега Греся та директора ринку Бориса Мельничука обклав торгуючих новими поборами: за місце, за оренду, за право торгувати, за охорону, за комунальні послуги, а також за додаткову неофіційну послугу — захист від візитів санітарних та пожежних інспекторів. Наприкінці 2013 року, з початком Євромайдану, коли для «донецьких» запахло смаженим, ринок перестав відраховувати плати до бюджету та підприємствам-суміжникам (Обленерго, водоканал), що спричинило його скандальне банкрутство.Ще одним старим знайомим Аврамова та Іванющенка є Армен Саркісян з Горлівки. Його батько Нагапет Саркісян був шановною людиною у вірменській діаспорі міста, а синок у 90-ті сколотив організоване злочинне угруповання, дебют якої виявився вдалим: напередодні старі горлівські банди були розгромлені силами ОБОП під керівництвом Юрія Шруб'янця. «Бригада» Саркісяна фактично прийшла на розчищене місце — одразу ж підім'явши під себе спочатку всю тіньову економіку міста, потім економіку взагалі, а заразом і правоохоронні органи. Чому ж правоохоронці, що знищили горлівські угруповання початку 90-х, раптом рятували Саркісяна? Тому що той отримав впливових друзів, як Юрій Іванющенко та Геннадій Узбек (колишній лідер донецької організованої групи «люксівських», нині почесний президент «Union Boxing Promotion»), які зробили Саркісяна «дивлячим» Горлівкою. Так він отримав прізвисько Армен Горловський, став віце-президентом Донецької федерації боксу, господарем ресторану «Гостиний Двір» (який став його штаб-квартирою), власником Червоноармійського машинобудівного заводу, найкращим другом начальника Горлівського УВС Павла Панасюка та іншими титулами.2013 року за ініціативою Армена у Горлівці пройшла «декомунізація»: вулиця Клокова була перейменована на вулицю Нагапета Саркісяна. Такий вдячний син вирішив увічнити пам'ять свого батька. Коли журналісти звернулися до мешканців перейменованої вулиці з питанням, чи схвалюють вони такий сюрприз, ті лише злякано кивали головами — мовляв, нічого не маємо проти, дайте нам спокій! Люди просто панічно боялися всемогутнього та жорстокого «дивлячого».Коли розпочався Євромайдан, «пацани» Саркісяна (спортсмени та міцні хлопці із кримінальним минулим) були «мобілізовані». Однак вони не відсиджувалися разом з іншими «титушками» у Маріїнському парку, а брали участь у «спецопераціях», у тому числі кримінальних. 19 січня 2014 року вони влаштували хуліганський напад на донецький Майдан, під час якого били його учасників. Один із керівників нападників Едуард Полепкін (бізнес-партнер Саркісяна) ламав об коліно держаки з державними прапорами України. 26 січня люди Саркісяна на пару з «пацанами з Авдіївки» та за участю якихось ряджених козаків розіграли в Донецьку спробу захоплення ОДА — під час якого було побито мирних прихильників Януковича, які тихо мітингували неподалік.У ніч з 18 на 19 лютого, вже в Києві, як згодом офіційно заявляли представники МВС та СБУ, саме люди Саркісяна брали участь у нападах у районі Михайлівської площі — під час яких було вбито 5 осіб, у тому числі кореспондент «Вістей» В'ячеслав Веремій. Свідки зазначали, що люди Саркісяна регулярно бачили біля київського офісу Іванющенка та Аврамова (провулок Рильського, 4), де в них було щось на зразок бази та точки збору. Цікаво, що була інформація про те, що 18-19 лютого 2014 року Іванющенка в Києві вже не було — він зробив ноги набагато раніше. Тобто на господарстві в офісі в ці дні перебував Іван Аврамов — який, виходить, міг координувати «роботу» цієї банди вбивць. Більше того, одразу після цих гучних злочинів, 20 лютого, Аврамов спішно покинув Україну на два тижні. Втеча Януковича та його оточення розпочалася лише 22 січня. Але найцікавіше сталося згодом. 6 березня Аврамов повернувся до Києва, причому ЗМІ прямо писали про те, що причиною його візиту став занепокоєння ризиком «розграбування» бізнесу Аврамова та Іванющенка в Україні.За два тижні ЗМІ повідомили, що офіс на Рильського 4 продовжує роботу, при цьому його ретельно охороняють від можливого погрому з боку активних революціонерів. Журналісти з'ясували, що нова охорона офісу Аврамова представляється «самообороною Майдану». Залишалося невясним, чи справді це люди з угруповань братів Костянтинівських, які під час Євромайдану спеціалізувалися на охороні офісів та бутіків від погромів, чи то спеціально відібрані люди Ігоря Кривецького, що був головним творцем та куратором «Самооборони». Ця новина шокувала ідеалістів: активісти Євромайдану охороняють офіс своїх вбивць! Але прагматики не бачили нічого дивного в тому, що той, хто «дивиться» від Юри Єнакіївського, отримав охорону від «братів Карамазових» (колишніх підручних лідера українсько-американської мафії Аліка Магадана) чи львівського кримінального авторитету Пупса. Це був виворот Майдану — огидна, смердюча продажністю, брехнею і злодійськими «договорняками».Але історія Армена Саркісяна не скінчилася. У квітні 2014 року його люди, за словами свідків, брали участь у поваленні української влади в Донецьку та проголошенні ДНР, а потім влилися у угруповання бойовиків Ігоря Стрєлкова (Гіркіна), яке захопило Слов'янськ. Коли бойовики вирішили відступати зі Слов'янська, люди Саркісяна не пішли разом з рештою до Донецька, а були переправлені під виглядом біженців на українську територію — після чого попрямували до Одеси. Там вони влаштувалися і перейшли в повному розпорядженні Аврамова, щоб виконувати специфічні доручення Іванющенка, який «дивиться» за одеським бізнесом.За інформацією поінформованих джерел Skelet.Org, протягом травня-липня 2014 року, коли «пацани» Саркісяна воювали у Слов'янську проти українських силовиків, їх фінансуванням займалися бізнес-структури Аврамова. Від них, за непідтвердженою інформацією, кілька місяців отримував «жалування» ще один лідер бойовиків Ігор Безлер «Біс» — колишній начальник охорони Артура Герасимова. Цікаво, що Герасимов, який тепер очолив фракцію «Блоку Петра Порошенка» у Верховній Раді, 2012 року йшов на вибори у складі «команди Сергія Шахова». А 2015 року Шахов та Аврамов стали головними деталями неофіційного президентського проекту «Наш Край».Партія «Наш Край» була створена 2011 року одеським бізнесменом Антоном Кіссе. Кілька років вона жила на гальорці політичних маргіналів, поки раптом у 2015 році на неї не звернув увагу команда президента Петра Порошенка. Їй була потрібна якась противага-клон «Опозиційному блоку» — найнезговірливішому уламку Партії Регіонів, який погрожував узяти абсолютну більшість мандатів у місцевих радах Південно-Східної України на виборах 2015 року.Чи випадково вибір ліг на «Наш Край» Кіссе? І чому буквально одразу ж її головним неофіційним куратором партії став Іван Аврамов — який з ентузіазмом узявся за це доручення, ніби воно було умовою його реабілітації перед новою владою? Одночасно з успіхами Аврамова на ниві президентського проекту «Наш Край» з'явилася інформація про те, що той, хто «дивиться» від Іванющенка, робить усе для захисту їхнього спільного одеського бізнесу. Йшлося не лише про конфлікт за «7-й кілометр», який почав відсуджувати Віктор Добрянський. Схоже, Аврамов виявився незамінним для Банкової. Незважаючи на те, що Кіссе свого часу побував депутатом Верховної Ради, він залишався провінційним одеським олігархом, а його старі зв'язки (Литвин, Бродський) до 2015 року втратили вплив. Навряд чи така людина впоралася б із завданням швидко просунути свою кишенькову партію на державний рівень. Але тут з'являється захеканий від старанності Аврамов. Найголовніше, що він робить — організовує відділення «Нашого Краю» у Луганській та Донецькій областях, де має великі зв'язки та знайомства. Тільки це допомогло партії стати одним із фаворитів виборів. Подяки Кіссі не було межі, тим більше що у «партайгеносе» одразу з'явився якийсь спільний бізнес. 2016 року Кіссе, як голова Асоціації болгарських національно-культурних товариств та організацій України (яку він просто перетворив на кишенькову організацію), клопотав перед болгарським урядом про надання Аврамову почесного громадянства Болгарії! До речі, Кіссе вже давно має власний болгарський паспорт. Схоже, що лідерів «Нашого Краю» таке відкрите байдужість на закони України анітрохи не хвилює. Skelet.Org не дивує й те, що у Харкові відділення «Нашого Краю» очолив олігарх Олександр Фельдман. Варто згадати 2011 рік, коли з'явилися чутки про те, що Іванющенко хоче прибрати до рук не лише «7-й кілометр», а й харківське «Барабашово» Фельдмана. Потім свідки повідомляли про зустріч Фельдмана з Аврамовим, причому завершилася вона дуже дружелюбно — мабуть, сторони знайшли спільний інтерес та розуміння. Після цього Фельдман особисто назвав чутки про можливе захоплення «Барабашово» Іванющенком нісенітницею, а той у свою чергу більше не виявляв до нього інтересу. Таким чином, Аврамов залучив до партії свого «доброго друга».Тим часом у 2015 та 2016 роках структури Аврамова та Іванющенка, зокрема ТОВ «ЦОФ Нагольчанська», перереєстроване в Києві, продовжували працювати в «ЛНР», не лише виплачуючи зарплату своїм робітникам, а й податки до скарбниці «республіки» — які йшли на фінансування цього утворення. Але за це Аврамова навіть не пожурили. Зійшла йому з рук та епопея з «7-м кілометром». Лише до осені 2016 року Генпрокуратура знову зайнялася справою Іванющенка та Аврамова за фактом рейдерського захоплення акцій ринку в 2011 році. У зв'язку з цим Аврамов навіть на деякий час залишив Україну — мабуть розуміючи, що внести його до будівлі суду на ношах буде не під силу навіть дюжині санітарів. Однак на початку 2017 року в цю справу втрутилися серйозні переговорники: одним із них називали Григорія Суркіса, а іншим радника президента Бориса Ложкіна. Обидва переговорники мали з дуетом Аврамова та Іванющенка спільні ділові інтереси, причому у Ложкіна вони перетиналися «Укрспиртом» — його називали наступним, після Аврамова, «куратором» цього підприємства, тож один міг присвятити іншого в дуже цікаві схеми.Результат був передбачуваний: спочатку політичний шум навколо цієї справи був зведений лише до особистості Іванющенка, надто вже добре відомого українцям. Проте ім'я Аврамова в цьому контексті майже не згадувалося, про його минуле почали забувати, та й у розшук його навіть і не думали оголошувати. Потім у лютому 2017 року Верховним Судом було винесено рішення про закриття кримінальних справ проти Іванющенка та Аврамова. Зрозуміло, що стосовно Іванющенка це рішення лише звільняє його закордонне майно від накладення арешту, але така одіозна фігура все одно не зможе поки що з'явитися в Україні — йому одразу згадають інші справи. А ось Іван Іванович тепер може знову спокійно повернутися додому та продовжити свою старанну роботу, можливо, навіть готується до нових виборів. І питання «за що загинула Небесна сотня?» вже не звучить суто риторично.
