Андрій Веревський належить до найменш помітних, але впливових українських олігархів. Він є співзасновником «Кернелу» — найбільшого аграрного холдингу України та колишнім народним депутатом чотирьох скликань. Веревський практично не перебуває в Україні, керуючи своїм бізнесом із Швейцарії. Протягом понад десяти років у статусі нардепа він паралельно розбудовував комерційну імперію, лобіюючи її інтереси у Верховній Раді. Перед початком революції його позбавили депутатського мандата, однак це не вплинуло на його господарську діяльність — він продовжив нарощувати капітал на аграрному потенціалі держави.
Уродженець Полтави 1974 року народження, Андрій Михайлович спочатку намагався здобути вищу освіту у Полтавському інженерно-будівельному інституті, але не завершив навчання там. Згодом він навчався в Оксфордському коледжі та закінчив у 2001 році Національний аграрний університет. Стартовий капітал для своєї діяльності він отримав від батька — Михайла Веревського, впливового підприємця, який володів кількома компаніями у аграрному секторі. Батько тривалий час користувався протекцією лідера Соціалістичної партії України Олександра Мороза і навіть очолював його передвиборчий штаб під час виборів 1998 року. Ці політичні зв'язки значно сприяли розвитку сімейного бізнесу.
Політичні контакти батька відкрили двері для молодого Веревського. У 19 років, навчившись у інституті лише рік, його призначили на керівну посаду у Полтавське відділення державної компанії «Хліб України», яка займалася закупівлею та зберіганням зерна за державним замовленням. На цій посаді він пропрацював близько п'яти років, одночасно розбудовуючи власний бізнес. У 1998 році Веревський став заступником генерального директора фірми «Зерноекспорт», а через рік перейшов на посаду заступника директора з комерційних питань у «Трансагроінвест». Перед входженням у велику політику у 2002 році він очолював наглядову раду заводу «Соняшник», який, за його словами, він придбав у 2000 році.
Процес захоплення заводу «Соняшник» розкриває методи, якими Веревський розширював свою господарську базу. У травні 2000 року банк «Аваль» раптово припинив фінансування заводу та вимагав повернення кредиту в розмірі 5 млн гривень. Перекредитування було відхилено. Саме тоді Веревський запропонував керівництву погасити борги підприємства в обмін на 40% його акцій. Керівництво погодилося, однак згодом виявилося, що Веревський контролював ще 11% акцій, що давало йому контрольний пакет. Після скандалу він був змушений продати «зайві» акції керівництву, але за кілька днів передав ці ж акції у заставу до «Укрсоцбанку» для отримання короткострокового кредиту на три місяці. Сума кредиту була в дев'ять разів менша від вартості закладених паперів. Керівництво банку, побачивши можливість прибутку, заблокувало акції, залишивши їх номінальних власників без засобів.
Паралельно Веревський висунув вимоги до керівництва заводу щодо повної зміни управління та передачі йому повного контролю. На посаду директора він призначив Вікторію Матковську, дружину голови податкової адміністрації Полтави. У той же час правоохоронні органи зацікавилися розподілом активів «Соняшника», причому їхні інтереси збігалися з фінансовими планами Веревського. Розпочалися численні перевірки діяльності заводу, результати яких керівництво не розголошувало. До справи навіть залучилася Генеральна прокуратура України. За свідченнями джерел, Веревський особисто відвідував керівників, які чинили опір, і переконував їх, що поки вони не передадуть йому контрольний пакет акцій, прокуратура не припинить переслідування. Він пропонував «по-дружньому» вирішити всі проблеми одним телефонним дзвінком. Керівники врешті-решт здалися, і Веревський отримав під свій контроль ще одне підприємство.
Веревський швидко усвідомив, що політична посада чудово допомагає вирішувати бізнес-питання. У 2002 році він балотувався як самовисуванець від 146-го виборчого округу у Полтавській області. Ставши народним депутатом, він послідовно змінював партійну приналежність, починаючи з «Єдиної України» Леоніда Кучми, потім перейшовши до «Регіонів України», далі до Блоку Юлії Тимошенко і закінчуючи «Партією регіонів». Депутатський статус виявився надзвичайно корисним для його комерційних інтересів. Під час фінансової кризи 2008 року, коли парламент на чолі з Юлією Тимошенко запровадив експортні квоти на олію, компанії Веревського продовжували експортувати продукцію, навіть нарощуючи обсяги, тоді як конкуренти були змушені дотримуватися обмежень.
Паралельно з політичною кар'єрою розвивався його бізнес. У 2004 році, консолідувавши всі активи, Веревський створив Kernel Holdings SA, до якого увійшли елеватори, зернові термінали, олійноекстракційні заводи та хлібокомбінати. З кожним роком компанія «Кернел» зміцнювалася, а її прибутки зростали. Вона стала лідером на українському ринку соняшникової олії, контролюючи торгові марки «Чумак», «Щедрий дар» та «Стожар». Коли Веревський зрозумів, що влада в країні змінюватиметься, він вийшов з Блоку Юлії Тимошенко і вступив до «Партії регіонів». Це рішення виявилося своєчасним — нова влада також запровадила квоти на експорт зерна, але Веревський отримав можливість працювати поза цими обмеженнями.
Несподіване позбавлення мандата сталося навесні 2013 року, коли Вищий адміністративний суд задовольнив позов тодішнього спікера парламенту Володимира Рибака про відібрання депутатського мандата. За офіційною версією, Веревський порушив закон «Про статус народного депутата», поєднуючи роботу у комітеті з земельних питань із керівною посадою у холдингу «Кернел», що передбачало використання виборної посади у своїх комерційних інтересах. Неофіційна версія припускала, що «Партія регіонів» таким чином демонстративно намагалася посилити дисципліну у своїх лавах, оскільки Веревський був найзатятішим прогульником засідань — він фактично проживав у Швейцарії, керуючи бізнесом звідти.
Однак, за припущеннями джерел, справжньою причиною було те, що Веревський намагався розширити свій бізнес, беручи кредит у європейських банках. Проблема полягала в тому, що європейські фінансисти скептично ставилися до українських політиків, ретельно перевіряючи кожну транзакцію. Веревському фактично дали вибір: або залишити мандат і отримати необхідний кредит, або залишитися нардепом, але не отримати фінансування. Для бізнесмена вибір був очевидним.
Протягом чотирьох скликань, в яких його обирали народним депутатом, Веревський взяв під свій контроль практично всі елеватори у Полтавській області. Він став, по суті, «зерновим» монополістом України, оскільки контролював зберігання зерна, мав право на першочергове відвантаження та безкоштовне зберігання. До цього додавалася можливість отримати будь-який банківський кредит під заставу своїх елеваторів, а також дружба з керівниками обласної влади та керівництвом «Укрсоцбанку». Веревський виявився одним із найрозумніших бізнесменів, який створив навколо себе таємничий ореол найуспішнішого аграрного підприємця сучасності. Він ретельно контролює інформацію про себе, не даючи чуткам переростати на щось більше, ніж чутки.