Геннадій Андрійович Васильєв народився 3 жовтня 1953 року в Донецьку. Його батько працював інженером, мати — медсестрою. У сім'ї було два сини: старший Олександр (народ. 29 жовтня 1951 р.) та молодший Геннадій. Обидва брати мали незвичайні біографії, позначені певними лакунами, які згодом проявилися в їхніх кар'єрах.
Олександр Васильєв після закінчення школи у 1969 році вступив до Донецького індустріального технікуму, отримав диплом автомеханіка у 1972 році та працював у «Донецьксільбуді» і «Донбассводбуді». У 1981 році заочно закінчив навчання, а 1984-го став директором «Донбассводбуду». Чому він не був призваний до армії весняним призовом 1970 року, залишається неясним, але джерела припускають можливі негаразди із законом. Саме тоді Олександр міг познайомитися з Ахатем Брагіним (1953 р.н.), який пізніше став відомий під прізвиськом Алік Грек. Згодом він познайомив з ним свого молодшого брата Геннадія.
Геннадій Васильєв також мав незвичайну військову біографію. Закінчивши школу в 1971 році, він спочатку працював робітником на Донецькому заводі торгового обладнання до літа 1972 року. Як і його старший брат, він не служив в армії, що було великою рідкістю на той час. Замість цього Васильєв вступив до Юридичного інституту в Харкові. Там же у 1976-80 роках навчався його майбутній заступник Віктор Пшонка. На відміну від Пшонки, який відслужив два роки в армії, Васильєв скористався військовою кафедрою при інституті, щоб уникнути призову, і отримав прокурорські петлиці вже у 23 роки.
Прокурорська кар'єра Васильєва розвивалася стрімко. За три роки (липень 1976 – березень 1979) він піднявся від стажиста до помічника прокурора Ленінського району Донецька. У травні 1981 року очолив районну прокуратуру, а у червні 1984 року — слідче відділення Донецької обласної прокуратури. У травні 1988 став заступником прокурора, а з грудня 1991 року — прокурором Донецької області.
Джерела повідомляли, що в середині 80-х років Васильєв уже надавав послуги двом донецьким організованим злочинним угрупованням: Аліка Грека та Геннадія Міновича Узбека. Останній благополучно пережив складні 90-ті роки і продовжував займати посаду почесного президента найбільшої української промоутерської компанії «Union Boxing Promotion», президентом якої був тричі судимий у 80-х роках Юрій Рубан.
Існує припущення, що Васильєв був людиною саме Гени Узбека. Це могло б пояснити, чому Васильєв, маючи справи з такими впливовими фігурами як Алік Грек та Рінат Ахметов, так і не підпорядкувався останньому, як інші «донецькі», зберігши свою незалежність. Васильєв вів свої справи обережно: не намагався підпорядкувати собі ОЗУ, як це робила київська міліція, і не допускав, щоб ОЗУ зробили його своєю «шісткою».
Власною творчістю Васильєва стала прокурорська мафія, яка працювала без грубої сили. Замість битів вона «пресувала» своїх жертв перевірками, позовами та кримінальними справами. Перший етап її створення завершився у грудні 1991 року з призначенням Васильєва на посаду прокурора Донецької області. За інформацією джерел, у боротьбі за цю посаду переваги спочатку мав «улюбленець» високого начальства Василь Стойко, проте кандидатуру Васильєва активно просували Грек та Узбек. Отримавши посаду, Васильєв відплатив їм сповна — протягом кількох років закривав очі на те, як вони ділили Донецьк та область. За словами джерел, Васильєв теж отримав свою частку: під його прокурорський дах віддали Мар'їнський район.
На початку 90-х років Мар'їнка розквітла кіосками, майстернями та пекарнями, які працювали під суворим наглядом прокуратури та міліції. Спочатку підприємці були раді відсутності «братви», але незабаром ситуація змінилася. У 1993 році Васильєв вирішив балотуватися до Верховної Ради і почав збирати гроші на виборчу кампанію у «кооператорів». Побори різко збільшилися, і коли один із підприємців рішуче заявив «вистачить!», він став фігурантом кримінальної справи, яка була закрита лише після того, як його пекарню передали людині Васильєва.
Потім цій людині спала на думку ідея монополізувати випічку хліба в регіоні. Так, за розповідями, у 1993-94 роках на Донеччині почав бурхливо розвиватися хлібобулочний бізнес обласного прокурора. Після цього за аналогічною схемою у підприємців почали віджимати й інші вигідні підприємства, і прокурорська мафія зрозуміла, що однієї Мар'їнки їй буде недостатньо.
Ставши прокурором Донецької області, Васильєв обзавівся власним ближнім колом осіб, які зіграли важливі ролі в його подальшому житті. На думку Skelet.Org, варто особливо виділити трьох із них.
По-перше, це Віктор Нусенкіс. У 80-х роках він був молодим директором шахти «Жданівська», з 1987 року став кооператором (возив ліс із Сибіру для шахт Донбасу), а у 1992 році заснував і став власником концерну «Енерго» — вугільного бізнесу. Спочатку Нусенкіс займався експортом вугілля, потім почав викуповувати шахти, займався коксом та приватизував Макіївський коксохімічний завод. Все це вимагало серйозного «даху», тим більше що Нусенкіс не хотів зв'язуватися з бандитами. Так йому довелося шукати заступництва у Васильєва.
Васильєв оцінив перспективність такого партнерства і зробив Нусенкіса своїм особистим «клієнтом», заборонивши своїм підлеглим навіть думати про те, щоб «надоїти» його бізнес. За інформацією джерел, в середині 90-х Нусенкіс був найбільшим джерелом доходів Васильєва. Прокурор не лише надавав йому «дах», а й допомагав розширювати бізнес. Така співпраця плавно перетекла у партнерство, і невдовзі Васильєв став співвласником багатьох фірм Нусенкіса.
Віктор Нусенкіс захопився релігією і став активним спонсором УПЦ МП та РПЦ, часто зустрічався з єпископами та митрополитами, будував на своїх підприємствах церковці та каплиці, а потім навіть став дияконом на громадських засадах. Він заразив своєю побожністю й Васильєва, який у 1996 році вирішив спорудити у Калінінському районі Донецька православний храм Покрови Пресвятої Богородиці. Будівництво розпочалося 1996 року, а збір «пожертвувань» проходив під патронатом обласної прокуратури.
Варто зауважити, що це було не ноу-хау Васильєва: на той час по всій Україні гроші на храми та інші проекти збирали не лише прокуратура, а й податкова служба та МВС. Мало хто наважувався відмовити на офіційні листи, що розсилалися. Однак у цьому випадку скандальним був не збір грошей і навіть не будівництво храму, яке доручили донецькій фірмі з дивною назвою «Свята Діва Марія». Скандальним було те, що православний храм будувала фірма з католицьким ім'ям, а ця створена 1994 року фірма займалася напівлегальною торгівлею контрабандним бензином.
Найскандальнішим було те, що на спочатку виділеній під «архієрейський сад» ділянці біля церкви вирішили побудувати комерційний ринок «Покровський». До причетних до цього проекту осіб варто віднести й самого Васильєва, який у 1994 році обирався народним депутатом Верховної Ради 2-го скликання по округу №109. Цілих два роки він поєднував депутатський мандат із кріслом обласного прокурора, доки не було прийнято нову Конституцію України.
Спочатку Васильєв відмовився від посади прокурора у липні 1996 року, оскільки мандат і недоторканність йому були потрібні через загострені відносини з Павлом Лазаренком. Проте з відставкою Лазаренка 1997 року Васильєв повернувся до Донецька на своє місце. За цей час його крісло охороняли надійні помічники та заступники, які були спільниками Васильєва з прокурорської мафії та партнерами по віджатому у людей бізнесу. Особливо виділялися брати-прокурори Кузьміни: Ренат, Рафаель та Костянтин.
Ще 1994 року помічника прокурора Київського району Донецька Рафаеля Кузьміна затримали «Беркутом» при отриманні великого хабара. Однак він уникнув суду і навіть вигнання з лав прокуратури завдяки заступництву Васильєва. За допомогу розплачувалась мама Кузьміна, яка працювала редактором на обласному телеканалі, забезпечивши Васильєву необмежений час для передвиборної агітації. З того часу прокурорське сімейство Кузьміних, які й без того підкорялися Васильєву по службі, стало його вірними людьми.
У 1997 році Рафаеля Кузьміна було призначено помічником прокурора Донецької області. Ренат Кузьмін у 90-х був помічником прокурорів різних районів Донецька, а їх двоюрідний брат Костянтин робив кар'єру в Калінінському районі.
Ще одним учасником афери став тодішній перший заступник Управління СБУ по Донецькій області Віктор Васильович Чурилов, який також брав участь у зборі коштів на будівництво храму. У 1997 році в дружньому колективі Васильєва, Кузьміних, Чурилова та новопризначеного заступника обласного прокурора Віктора Пшонки виникла ідея перетворити прицерковну територію на ринок. Землю оформили на перереєстроване ТОВ «Свята Діва Марія», до засновників якого увійшли син Чурилова, Рафаель Кузьмін та помічник Васильєва Сергій Носатов. Потім в акціонери запросили ще дюжину донецьких підприємців, яскраво розписавши їм перспективи «ринково-храмового комплексу». Ці акціонери внесли у будівництво 600 тисяч доларів.
Однак коли 1999 року ринок «Покровський» було добудовано, Донецька прокуратура, вже керована Пшонкою, організувала «кидок» — викинувши цих акціонерів із засновників. За іронією долі, закінчилася ця історія теж «кидком»: у 2016 році нова влада Донецька (ДНР) своїм розпорядженням конфіскувала ринок у старих власників і передала його новим, очевидно, з-поміж «еліти» самопроголошеної республіки. Після цього почали вимагати у підприємців, що торгують на ринку, перереєстрацію та нову орендну плату.
У 1998 році Васильєв був знову обраний народним депутатом і поїхав до Києва, повністю залишивши крісло прокурора Донецької області. На його місце він поставив Пшонку, а свого брата Олександра витяг з малоперспективної автобази та влаштував начальником Контрольно-ревізійного управління Донецької області. З собою як помічник народного депутата він узяв Рафаеля Кузьміна. За 4 роки Васильєв поміняв три депутатські фракції (НДП, «Трудова Україна» та «Незалежні»), а 2002 року переобрався у 61-му окрузі і вступив до фракції «Єдина Україна».
У цей час Васильєв активно шукав собі у Києві союзників та покровителів, заводячи дружбу з усіма. З червня 2002 по листопад 2003 року він займав крісло заступника голови Верховної Ради. Потім Леонід Кучма призначив його Генеральним прокурором України замість звільненого Святослава Піскуна.
Васильєв негайно почав розповсюджувати систему своєї прокурорської мафії на всю Україну. Хоча українські правоохоронні органи й так загрузли в корупції, Васильєв намагався об'єднати прокурорську мафію в систему із загальними правилами та вертикаллю ієрархії. У процесі цього він розставляв у столиці своїх людей із Донецька. Ренат Кузьмін став прокурором Києва, його брат Рафаель — старшим помічником Генерального прокурора, Віктор Пшонка — першим заступником Генерального прокурора.
Разом із ними до Києва прийшла й відпрацьована на Донбасі тактика «прокурорського рейдерства». Саме вона створила вкрай негативний імідж усім «донецьким» і особливо Віктору Януковичу, зробивши внесок у формування протестного ґрунту для першого Майдану.
9 грудня 2004 року рішення Печерського суду Києва, який задовольнив скаргу Святослава Піскуна, визнало призначення Васильєва Генпрокурором незаконним і фактично означало його усунення. Це був перший подібний юридичний прецедент в Україні. Крім того, Васильєв отримав звинувачення в незаконному привласненні 1700 га земель у Кагарлицькому районі Київської області, що належала ВТК № 115. Проте заведена проти нього справа була суто формальною: як тільки політичний шум улягся, справа зникла.
Прокурорська кар'єра Васильєва на цьому завершилася. Далі від імені «донецьких» українською прокуратурою «керували» вже Пшонка (заступник Генпрокурора у 2006-2007, Генпрокурор України у 2010-2014), Ренат Кузьмін (з 2005 року заступник Генпрокурора України до 2013 року, прокурор Києва з 2006 року), Рафаель Кузьмін (2006-2010 — помічник Генпрокурора) та інші розставлені Васильєвим люди.
У період президентства Ющенка прокурорська мафія нікуди не поділася. Її ключові персонажі не лише продовжували працювати на високих посадах, а й піднімалися кар'єрними сходами. У роки Пшонки (2010-2014) українська прокуратура являла собою величезне і добре злагоджене організоване злочинне угруповання.
Сам же Васильєв повністю присвятив себе бізнесу, але продовжував активно триматися за депутатський мандат: у 2006, 2007 та 2012 роках він обирався за списками Партії Регіонів. Лише одного разу він отримував нове призначення: у квітні 2010 року новий президент Янукович запропонував Васильєву посаду заступника голови Адміністрації. Однак там Васильєв не зміг ужитися зі своїм шефом Сергієм Льовочкіним, і в лютому 2011 року пішов у залишок, повернувшись до парламенту.
Конфлікт Васильєва з Льовочкіним мав глибоке коріння, що йде в кінець 90-х років. Тоді, коли Віктор Нусенкіс збирав свою вугільно-металургійну імперію, він натрапив на таку ж імперію Ріната Ахметова. Ахметов не розчавив Нусенкіса лише тому, що «дах» йому забезпечували й Васильєв, і Гена Узбек — а останнього Ахметов дуже шанує. Проте вже тоді між «донецькими» Ахметова та донецькою прокурорською мафією Васильєва виникли деякі тертя щодо проведення кордонів бізнесу.
Нусенкіс, бачачи, що розширюватися в Україні йому особливо більше нема куди, у 2001 році звернув свій погляд до Росії, на Кузбас, прикупивши там пакет акцій шахти «Зарічна». Для порівняння: «Зарічна» стабільно давала по 5 мільйонів тонн вугілля на рік, тоді як найбільша українська шахта ім. Засядька видавала максимум 4 мільйони тонн. Але Нусенкіс активно скуповував нові шахти, і до 2011 року його підприємства в Росії видобували 8,5 мільйона тонн вугілля на рік. Це не рахуючи коксохімічного та металургійного бізнесу Нусенкіса, а також його українських підприємств.
Проте він поступово забував про Україну, захопившись розширенням бізнесу в Росії. Нусенкіс навіть переїхав жити до Підмосков'я. Можливо, це стривожило Васильєва, який вирішив розділити їхній спільний бізнес. Це було непросто, оскільки офіційно Васильєв ніколи не декларував наявність у себе великого бізнесу. Роками віджимаючи чуже, оформляючи на офшорні компанії та довірених осіб, Васильєв виглядав скромним добрим дядечком, який максимум мав невеликі хабарі. Проте за цією простотою ховався один із найбагатших людей України.
За даними журналу «Фокус», у 2008 році статки Васильєва становили 575 мільйонів доларів. А журнал «Кореспондент» стверджував, що розмір активів, що контролюються Васильєвим, досягає 1,66 мільярда доларів. Значна частина яких — це його спільний бізнес із Нусенкісом. Васильєв вирішив забрати свою частку, а за звичкою спробувати віджати частку у Нусенкіса.
Їхні розбіжності почалися в 2007 році, коли ЗАТ «Донецьксталь» (Донецький металургійний комбінат, Ясинуватський коксохім, ЗАТ «Макіївкокс», ВАТ «Шахтоуправління Покровське») розмістило в Кредитпромбанку депозит у 50 мільйонів доларів, а потім взяло в цьому банку кредит за 80 грн. Те, що виданий кредит у півтора рази перевищував розмір застави, пояснювалося просто: і «Донецьксталь», і Кредитпромбанк належали структурам Нусенкіса та Васильєва. Це була типова для українських банків схема, коли вони видавали своїм же підприємствам величезні кредити «без повернення», а потім просили державу грошей на рефінансування.
До 2009 року заборгованість Кредитпромбанку сягала 400 мільйонів доларів. Саме Льовочкін наприкінці 2010 року домігся запровадження державного нагляду над Кредитпромбанком, готуючи його до поглинання структурами Дмитра Фірташа, який хотів вийти через банк на ЗАТ «Донецьксталь» та її шахти. Це й посварило Льовочкіна з Васильєвим. Водночас у Васильєва не зрослося й з Нусенкісом, і їхні давні стосунки почали тріщати швами.
Можливо, свою роль зіграло й те, що Васильєв, який втратив посаду, став просто не потрібен Нусенкісу, який на той час розвивав бізнес у Росії. У 2011 році з ініціативи Васильєва вони почали ділити бізнес. Юридично цей бізнес було оформлено на офшорні компанії: ТОВ «ІНТЕРКОНСАЛТИНГ», FINTEST TRADING LIMITED, IONOSCOPOS SERVICES LIMITED, SALESI INVESTMENTS LIMITED, CARLIT INVESTMENTS LTD, MUNGISDALE ENTERPRISES LIMITED, CHELCO MANAGEMENT SERVICES LIMITED, BRONTE TRADING LIMITED, CROZON ENTERPRISES LIMITED. Усі вони були власниками акцій ЗАТ «Донецьксталь» та концерну «Енерго», причому останній був і власником Кредитпромбанку, і низки російських активів.
Васильєв навряд чи зміг би розвивати свою частину цього бізнесу, не маючи талантів Нусенкіса, але він напевно розраховував вигідно його продати. Покупцем був той же Рінат Ахметов, який ще з кінця 90-х косо дивився на бізнес Нусенкіса. З виробництва та експорту коксу (1,4 мільйона тонн) підприємства «Донецьксталі» у півтора рази оминали заводи Ахметова. Та й вихід на російський ринок (Кузбас) Ахметову теж був потрібен позаріз. Він розраховував, отримавши спочатку частину, потім віджати й інше.
Таким чином, Васильєв вирішив зрадити та «кинути» свого компаньйона Нусенкіса, якого стільки років захищав від того ж Ахметова. Цікаво, що в цьому його підтримав і Геннадій Узбек, який, очевидно, теж мав якусь частку акцій у цьому бізнесі. Васильєв у парі з Костянтиносом Папунідісом (кіпрським зберігачем їхніх офшорів) почали подавати до судів України, Кіпру та Великобританії позови, вимагаючи передачі їм 50% акцій усіх компаній Нусенкіса. При цьому позови вимагали ще й заморозки всіх активів до кінця судових розглядів — а це загрожувало підприємствам фінансовим крахом та навіть зупинкою провадження.
Несподівано в конфлікт на боці Нусенкіса втрутився сам Янукович, який особисто відвідав Донецький металургійний комбінат та Макіївський коксохім, запевняючи їхні колективи, що не допустить «рейдерського захоплення». Це поставило у справі довгу крапку і посварило Васильєва з Януковичем.
Програвши війну за українські активи, Васильєв почав її за російські. А вони були величезні, адже концерн «Енерго» був власником наступних російських підприємств: ВАТ «Шахта «Зарічна», ВАТ «Шахта «Карагайлінська», ТОВ «Георесурс», ТОВ «Ю-Транс», ТОВ «Грамотеїнське ЦЕММ», ТОВ «Шахтоуправління Карагайлинське», ТОВ «Шахта Червона Гірка», ТОВ «Серафимівське».
У жовтні 2012 року Васильєв подав позови до Московського арбітражного суду, потім до арбітражного суду Кемеровської області. У хід пішли підкуп суддів та використання допомоги російських рейдерів (компанія «Регіонсервіс» Сергія Учителя). У 2013 році було винесено кілька рішень на користь Васильєва. Однак у 2014 році на захист Нусенкіса став його старий приятель — «вічний» губернатор Кемеровської області Аман Тулєєв, який має величезний авторитет у Кремлі.
Були проведені перевірки, низка суддів зняли та дискваліфікували, рішення судів оскаржували. Таким чином, до літа 2014 року Васильєв зазнав поразки у битві за бізнес у Росії. Він уже не мав шансів повернути своє колишнє становище в Україні, після чого надовго зник з уваги ЗМІ.
Зважаючи на все, зараз він вважає за краще десь тихо і «не відсвічуючи» жити на свої накопичення, не намагаючись більше відібрати чужі. Напевно, це найрозумніше, що може зробити той, хто за своє життя серйозно «засмутив» стільки людей.