Економічні кризи в Україні регулярно виводять на вулиці так звані «обдурені вкладники». Однак мало хто розуміє справжню природу цих явищ. Банківські вклади не просто «згоряють» — вони перетікають на чужі рахунки. Банкрутства часто спричиняють не зовнішні обставини, а навмисні дії власників, які доводять установи до розорення. Іноді навіть самі «потерпілі вкладники» виявляються учасниками шахрайських схем. На прикладі Павла Борулька, колишнього власника банків «Європейський», «Національний стандарт» та «АвтоКразБанк», можна простежити типові методи банківських аферистів.
Skelet.Org вважає його не найбільшим, але надзвичайно нахабним шахраєм у вітчизняній банківській системі.
Павло Вікторович Борулько народився 11 лютого 1975 року у Костянтинівці Донецької області. Його батьки походили з інтелігентного середовища: мати Алла Павлівна Шиманська працювала вчителем, батько Віктор Іванович Борулько — інженером на заводі. Дядько Віталій Лобас навчався на медичному факультеті. Батьки намагалися забезпечити сину комфортне дитинство, і до кінця 1980-х років матеріальне становище сім'ї значно поліпшилося. Віктор Іванович став директором НВО «Костянтинівський скляний завод», який за радянських часів виробляв броньоване скло для авіації та кремлівські зірки. Віталій Лобас отримав посаду головного лікаря-хірурга в управлінні охорони здоров'я Донецької області. Поки інші костянтинівці шукали дефіцитні товари, сім'я Борулько насолоджувалася сирокопченою ковбасою та переглядала фільми на великому екрані Sony.
Такий достаток сформував у Павла прагнення до розкоші. Його думки зводилися до бажання мати модний одяг, автомобіль, квартиру та інші матеріальні блага. У 1992 році він закінчив школу зі срібною медаллю, що журналісти іронічно пояснювали традицією видавати такі медалі дітям учителів.
На той час його батько почав розоряти завод, який залишився без замовлень. Натомість дядько Віталій робив кар'єру: став начальником управління охорони здоров'я Донецької області та створив мережу аптечного бізнесу ТОВ «Донбас Фармація Трейдинг». У тому ж 1992 році до Костянтинівки призначили нового міського прокурора Олександра Медведька, який згодом став генеральним прокурором України і відіграв значну роль у житті Павла Борулька. Сам Павло того року вступив на економіко-правовий факультет Донецького державного університету.
Середина 1990-х років принесла кілька ключових подій, які докорінно змінили життя молодого Борулька. По-перше, його батько остаточно розорив скляний завод, який згодом ліквідували. На базі його основних цехів створили ВО «Автоскло», яке виробляло дзеркала, загартоване скло та скління для літаків і локомотивів, а потім перетворили на ЗАТ «Скло». По-друге, Віталія Лобаса призначили заступником голови Донецької облдержадміністрації Віктора Януковича. По-третє, Павло закінчив університет і 1997 року почав працювати в Костянтинівському відділенні «Приватбанку», а потім став старшим менеджером кредитного відділу філії «Укрінбанку». По-четверте, саме тоді він познайомився з Сергієм Кириченком, який став його майбутнім бізнес-партнером. По-п'яте, і це найголовніше, він одружився з Аллою Миколаївною Кузьміною.
Дружина Павла залишається загадковою фігурою. У медіа її називали племінницею прокурора Олександра Медведька, а деякі припускали її спорідненість із відомим донецьким прокурорським сімейством Кузьміних. Однак чутки в інтернеті стверджували, що її дівоче прізвище Голутвіна, а Кузьміною вона стала в першому невдалому шлюбі, і що вона не має жодного зв'язку з названими прокурорськими родинами. Проте її колега та діловий партнер Дмитро Гончаров стверджував, що Алла Миколаївна є близькою подругою дружини та доньки Олександра Медведька.
У будь-якому випадку, Алла Миколаївна піднялася надзвичайно стрімко для жінки без впливових зв'язків. У сімейному діловому тандемі саме вона відігравала роль рушійної сили, а не «зніжений мажор» Паша. Саме вона познайомила його з чоловіком своєї подруги Дмитром Гончаровим. Джерела Skelet.Org повідомляли, що вона не просто ввела чоловіка до фінансово-банківського бізнесу Донбасу, а використовувала його як особистого підставну особу. Найцікавіше, що ця «банківська сім'я» мала цікавих бізнес-партнерів: подружжя Дмитра та Ірини Гончарових, Адамових, Едуарда та Оксани Прутник. Хоча прізвища цих пар не з'являлися в кримінальних хроніках так часто, як прізвище Борулька, вони починали разом і закінчували теж.
З доступної інформації можна припустити, що наприкінці 1990-х років найкраще влаштувався Едуард Прутнік (1973 р.н.). Його дружина Оксана Юріївна (1968 р.н.) також працювала у фінансовому бізнесі. Можливо, вони піднімалися завдяки Віталію Лобасу — у 1997 році Едуард Прутник став радником заступника голови Донецької ОДА. У 1999 році він обіймав посаду першого заступника директора Дирекції банку «Україна» в Донецькій області. Потім на два роки пішов у «приватний бізнес», після чого різко піднявся: став заступником голови Донецької ОДА Януковича, а у 2002–2005 роках працював банкіром та бізнесменом. Крім того, він став кумом Сергія Льовочкіна, який, ймовірно, його курирував.
Саме в період, коли Едуард Прутнік займався «приватним бізнесом» у 1999–2001 роках, склалася команда сімейних фінансистів, які обіймали різні посади у двох банках: донецькій філії «Славутича» (майбутній «Національний стандарт») та «Донкредитінвесті» (майбутній «Європейський»). Ці установи називали конвертаційними центрами «донецьких». Вони відрізнялися специфікою роботи: «Славутич» працював за системою «радянський ресторан», а «Донкредитінвест» — за системою «радянський гастроном».
Ці назви мали глибокий сенс. У радянські часи ресторани та гастрономи були осередками корупції, розкрадань і кримінальних схем. Ресторани зазвичай були закриті для простих громадян і обслуговували лише «постійних клієнтів», тоді як гастрономи мали довгі черги. Аналогічно, «Славутич» мав мінімум відділень і працював лише зі своїми підконтрольними підприємствами та вибірковими VIP-клієнтами. «Донкредитінвест» мав безліч відділень та масу клієнтів, але обидва банки надавали однакові «особливі послуги» у своїх бухгалтеріях. У той же час Сергій Льовочкін активно розвивав фінансові схеми «Донецьких», але його ім'я звучало на тлі інших, більших банків. Донецька філія «Славутича» (директор Сергій Кириченко, заступник Борулько) та «Донкредитінвест» (Гончаров очолював валютний відділ) цілком можливо використовувалися як конвертаційні центри — навіть якщо б їх накрили правоохоронці, власних капіталів у цих банків було мало.
Однак ці банки вціліли, і їх не викидали. У 2001–2002 роках відбулася цікава трансформація: «Славутич» та «Донкредитінвест», а також деякі інші конвертаційні центри стали власністю своїх топ-менеджерів, у тому числі подружжя Гончарових та Борулька. Але як це сталося? Едуард Прутник, маючи повні кишені грошей, запропонував своїм менеджерам викупити ці банки і дав більшість необхідних коштів. У 2002 році за його участі створили АКБ «Донеччина» та ЗАТ «Фінансова група «Донеччина». Акції банку розділили Едуард Прутнік, Павло Борулько та Дмитро Гончаров. Власниками ЗАТ стали Алла Борулько (32,463%), Ірина Гончарова (32,46%), Дмитро Гончаров (16,998%) та Оксана Прутнік (20%).
Крім того, у 2001 році Павло Борулько став співвласником невеликого банку «Володимирський» у Луцькій області. Разом із Кириченком, Гончаровим та власником горілчаної компанії «Олімп» Павлом Климцем він купив «АвтоКразБанк». Борулько також мав відношення до роботи кількох інших невеликих банків разом із членами своєї сімейно-фінансової групи.
Але чому вони плодили дрібні банки замість розвитку двох уже наявних? Це дуже цікаве питання з цікавою відповіддю. Професійні менеджери конвертаційних центрів досягають успіху у різноманітних фінансових схемах, для яких їм потрібні додаткові дрібні банки. Можливо, вони керувалися тими ж міркуваннями, що й Льовочкін: навіщо підставляти свої основні банки, якщо можна використати «дрібні розхідники»? Однак люди, які звикли дурити державу та законослухняних громадян, рано чи пізно починають кидати один одного.
14 січня 2003 року в під'їзді власного будинку був зарізаний Сергій Кириченко, який на той момент був головою наглядової ради «АвтоКразБанку». Джерела правоохоронних органів майже одностайно вважали замовником вбивства Павла Борулька, заступника Кириченка та співвласника банку. Однак це була лише неофіційна думка. Натиснути на Борулька не дозволили його родичі та зв'язки подружжя. Ще один неофіційний підозрюваний Едуард Прутник у квітні того ж року отримав призначення до Києва — головою наглядової ради Ощадбанку.
Він відразу взяв до себе в заступники Павла Борулька, а потім до них приєднався Дмитро Гончаров. Проте за кілька місяців цей тріумвірат розпався зі скандалом. За чутками, причиною сварки стало «крисятництво» Борулька, який намагався привласнити частину загального прибутку компаньйонів. У результаті вони розділилися: АКБ «Донеччина» перейшов у повну власність родини Прутніків. Оксана Прутник вийшла зі складу акціонерів ЗАТ «Фінансова група «Донеччина», яку перейменували на ЗАТ «Фінансова група «Страхові традиції» і очолила Алла Борулько. Сторони обмінялися акціями: «Страхові традиції» стали власниками 19,45% акцій банку «Донкредитнвест», крім того, що Гончарови та Борулько володіли частиною його акцій безпосередньо (24,3% і 16,36%). Вони стали основними акціонерами банку «Славутич». За Борулька залишилися «АвтоКразБанк» та «Володимирський». Цей поділ позитивно вплинув на подальше життя Едуарда Прутніка, який, відійшовши від банківського бізнесу, через кілька років став великим бізнесменом, власником UVERCON Investment Limited та MEDOK Group.
На відміну від Прутніка, сімейні пари Борулька та Гончарових залишилися фінансовими «кидалами».
У літку 2005 року помер Народний депутат Ігор Плужніков, власник «Інтерконтинентбанку» (ІКБ). Слідство показало, що Плужніков разом із бізнес-партнером займався аферами: кредитував фіктивні будмайданчики, зареєстровані на бомжів. Після смерті Плужнікова схема накрилася, партнери почали «щурити», і до «чорної діри» афери вибігло 40% капіталу банку. Національний банк України готував запровадження тимчасової адміністрації в ІКБ, коли раптом представники банків Борулька та Гончарових запропонували свої послуги у вирішенні проблеми.
За допомогою тодішнього заступника правління НБУ Анатолія Шаповалова вони провернули аферу, яку слідчі УБЕЗ описали так: «невстановлені особи з метою неповернення кредитних коштів на рахунки ІКБ та заволодіння активами банку в період з 9 по 18 вересня 2005 року організували укладання договорів щодо відступлення права кредитів» через банки «Європейський», ТОВ КБ «Славутич» та ТОВ КБ «Володимирський».
У 2006 році прізвище Борулька засвітилося у справі про викрадення та вбивство полковника УБОЗ Романа Єрохіна, який займався розслідуваннями економічних злочинів та фінансових схем у Донецькій області. Рапортуючи про «вихід на слід великого конвертаційного центру», полковник Єрохін раптом отримав якийсь «пільговий короткочасний кредит» готівкою, видачу якого організував Павло Борулько під його гарантією. Але полковник не встиг скористатися цим кредитом.
Того ж року, за повідомленнями журналістів, Павло Борулько розвів на бабки самого Сергія Таруту. Борулько вирішив брати участь у парламентських виборах як кандидат за списком партії «ЕКО+25%» (проект Тарути фінансувався Індустріальним союзом Донбасу). Борулько з Гончаровим купили собі місця №14 та №15 у списку та працювали «касирами» партії на виборах 2006 року. Попри повний програш партії (вона набрала 0,47%), Павло Борулько, за повідомленнями численних джерел Skelet.Org, добре нагріває руки на фінансах її виборчої компанії.
У 2007 році Павло Борулько та його «АвтоКразБанк» здійснили грандіозну схему виведення з України 875 мільйонів доларів шляхом оплати векселів, виданих на оплату фіктивних товарів та послуг. У схемі брали участь британська компанія «TRID Financial Ltd» та американська «Hansen Holding LLC», що обслуговувалися в донецькій філії «АвтоКразБанку», українська брокерська контора «Шніпельсон та сини», донецька фірма «Аврора» та запорізька «Центр Bank». Частково в операції також брали участь банки «Європейський», «Національний стандарт» та «Арма».
Це була остання велика спільна справа Борулька та Гончарових, після якої вони посварилися та почали ділити спільний бізнес. Можливими причинами називали спроби Павла Борулька поглинути банківські акції свого партнера. У результаті Алла Борулько покинула крісло голови ради ЗАТ ФГ «Страхові традиції», віддавши його Дмитру Гончарову, а той поступився Борульку своїм кріслом голови ради банку «Європейський». Сторони обмінялися й акціями.
У 2008 році Гончарови спробували роздмухати капіталізацію «Страхових традицій» у 2–3 рази, маючи намір продати компанію. У ході цього вони наробили чимало помилок, через які не відбулася угода, намічена на липень 2008 року. Через місяць вибухнула криза, ФГ «Страхові традиції» зігнулися під вантажем багатомільйонних боргів, і влітку 2009 року держава анулювала їхню ліцензію. Була інформація про те, що банкрутство було навмисне, і через нього Гончарови «врятували» та вивели в офшори значну частину страхових внесків.
«Дембельським акордом» самого Павла Борулька стало нахабне обкрадання Нацбанку за допомогою шахрайських маніпуляцій із рефінансуванням його банків «Європейський» та «Національний стандарт». Все почалося навесні 2008 року, коли Борулько, як і багато інших українських олігархів, немов знаючи про наближення кризи, почали переводити кошти своїх банків (гроші вкладників та рефінансування від НБУ) у валюту, яку виводили за кордон. Гроші виводили шляхом видачі кредитів своїм підприємствам, фіктивним фірмам або підставним особам.
Борулько використав різні варіанти, у тому числі видачу кредитів власникам земельних ділянок в Обухівському районі Київської області. Насправді цих ділянок не було, а «землевласники» виявилися бомжами та алкоголіками. У банків виникали «проблемні кредити», і вони зверталися за допомогою до НБУ, який з початком кризи 2008 року почав видавати банкам щедре рефінансування. Хоча в черзі за грошима штовхалися такі фінансові кити, як «Приватбанк» та «УкрСибБанк», Борулько врятувало його давнє тісне знайомство із заступником правління НБУ Шаповаловим. Завдяки цьому «Європейський» та «Національний стандарт» отримали 430 мільйонів гривень рефінансування, які також були виведені з банку через видачу кредитів підставним фірмам та особам. У результаті влітку 2009 року банкам було оголошено про відкликання їхніх ліцензій.
Але Павло Борулько на цьому не зупинився. Коли 2009 року НБУ почало рятувати депозити українців через Фонд гарантування вкладів, Борулько вирішив поживитися й на цьому. Хоча це шахрайство було вже відвертим нахабством, яке привертало зайву увагу.
За добу до відкликання ліцензій банків «Європейський» та «Національний стандарт» у них відкрили 1339 нових депозитів на 150 000 гривень кожний — максимальну суму вкладу, гарантовану до повернення Фондом. Рахунки відкривали на деяких жителів Донецької та Черкаської областей, які, можливо, лише дали шахраям ксерокопії своїх паспортів. Депозити були реальними: на них клали кошти з рахунків інших підприємств Борулька та бізнесменів, які брали участь у цій афері, серед яких був майбутній голова НБУ Сергій Арбузов. Але гроші з цих депозитів відразу трансформувалися в кредити та різного роду рахунки за «послуги», які поверталися Борульку та Арбузову.
Після закриття «Європейського» та «Національного стандарту» під їхні двері звозили автобусами «обдурених вкладників», роль яких грали бомжі та молдавські гастрабайтери. Їм платили від 40 до 100 гривень за участь у виставі. Пошумівши під вікнами банків, цей балаган за кілька днів розгорнувся під стінами НБУ та Фонду гарантування вкладів. Як писали, Сергій Арбузов чомусь не зміг організувати кілька автобусів бомжів і привіз на мітинг співробітників свого Укрбізнесбанку, які заявляли, що є довіреними особами вкладників.
Але якщо Сергію Арбузову та Анатолію Шаповалову участь у цій афері якось зійшла з рук, то Павлом Борульком швидко зацікавилися органи. Надто великий резонанс отримала його нахабне шахрайство, яке «виставило» державу на загальну суму 620 мільйонів гривень. Це вважаючи розслідування його можливої причетності до замаху на голову наглядової ради «Фінансової спілки банку» Дмитра Фоменка у січні 2008 року, внаслідок чого той отримав поранення. Фоменко заявив, що причиною замаху міг стати його конфлікт із співвласником «Родовід Банку» Олександром Шепелєвим, який у свою чергу був діловим партнером Борулька. Шепелєва у 2013 році заарештували у Будапешті, перевезли до Києва, утримували у СІЗО, потім перевезли до лікарні — звідки він втік 6 липня 2014 року.
Павлу Борульку теж довелося тікати, але для свого притулку він вибрав Білорусь. Можливо, тому, що там його не міг дістати ні західний «Інтерпол», ні російська поліція. З приходом до влади його приятелів-регіоналів кримінальну справу Борулька не викинули в кошик. З грошима можна добре влаштуватися у будь-якій країні.
У грудні 2011 року його заарештували білоруські КДБ через фальшивий паспорт. Однак він хвилювався недовго: за три тижні його випустили під підписку. Більше того, прокуратура Мінська відмовилася видати його Україні, заявивши, що керується статтею 19 міжнародної конвенції.
Борулько, який до того часу розлучився з дружиною Аллою, вирішив влаштувати ще одну аферу. Він одружився з 25-річною мешканкою Гомеля Наталі Річковою, після чого скористався нагодою змінити прізвище. Його план майже вдався після Майдану-2014, коли Павло Борулько збирався додому в Україну.
Однак, розуміючи, що там його можуть «прийняти» навіть не дивлячись на зміну влади, він вирішив брати участь у парламентських виборах під прізвищем Річков. Змінювати прізвище закон не забороняє, на відміну від крадіжки грошей вкладників та Нацбанку. Однак Борулько знову підвела жадібність та зайва самовпевненість.
У червні 2014 року він отримує російський паспорт як житель Феодосії, де прописався 20 лютого 2014 року — ніби знав про швидку анексію. Це йому здалося мало, і у вересні 2014 року він з'являється у Києві, де отримує український паспорт на прізвище Річков, зазначаючи, що є мешканцем Феодосії з 20 березня 2014 року.
Словом, суцільна брехня та шахрайство! Вибори Павло Річков-Борулько програв з тріском. Хоча новин про нього з тих пір практично немає, це зовсім не означає, що цей великий пройдисвіт не спробує знову повернутися на батьківщину. А може він уже тут і займається колишніми справами під новим прізвищем?