Історія Антона Яценка — це розповідь про те, як один людина змогла перетворити на джерело мільярдних доходів кілька державних систем, залишаючись при цьому непокараною та продовжуючи займати впливові посади. Його схеми охопили тендерні закупівлі, електронну податкову звітність та ринок оцінки нерухомості, принісши казкові багатства всім учасникам цих комбінацій.
Поява в коридорах влади
Антон Володимирович Яценко народився 13 липня 1977 року в Києві. Про його батька Володимира Порфировича Яценка, який згодом став співвласником бізнесу сина, практично нічого не відомо. У 1998 році 21-річний Яценко закінчив Київський економічний інститут менеджменту (ЕКОМЕН) — один із перших українських приватних вишів, який мав репутацію закладу, де за чотири роки можна було отримати диплом бакалавра з економіки без особливих зусиль. Філії ЕКОМЕН часто розташовувалися в орендованих приміщеннях і в українській глибинці сприймалися як лавочки з продажу дипломів.
После закінчення навчання Яценко влаштувався в Апарат Верховної Ради, де працювало понад 800 осіб. Однак він швидко вирвався з цього середовища, ставши помічником-консультантом народного депутата Василя Цушка. Саме через Цушка молодий фахівець познайомився з впливовими людьми та вперше прикласти руку до теми тендерних торгів.
Через Цушка та його соратника по Селянській партії Олександра Ткаченка (спікер Верховної Ради з липня 1998 по січень 2000 року) Яценко познайомився з Сергієм Осикою, який у 1994–1999 роках працював міністром зовнішньоекономічних зв'язків та торгівлі України. Осику багато хто вважав ідейним натхненником тендерної афери, а його співпраця з Яценком продовжилася й надалі — у 2006–2010 роках вони разом були депутатами фракції БЮТ.
Рождение тендерної схеми
Перше знайомство Яценка з тендерними закупівлями відбулося у 1999 році під час підготовки законопроекту, який готував Василь Цушко. Яценко швидко зрозумів, що в його руках знаходиться золота жила, яка може принести прибутку не менше, ніж металургійний комбінат чи газова схема. Згодом вибухнув скандал: до законопроекту було внесено неузгоджені зміни, завдяки яким стали можливі тендерні афери. Однак так і не вдалося однозначно встановити, хто саме це зробив — Цушко чи Яценко, який міг підробити його підписи.
У 2000 році реєструються дві юридичні особи, які відіграли основну роль у створенні тендерних схем. По-перше, ТОВ «Європейські консалтингові агенції», зареєстроване 18 жовтня 2000 року (ІК 31172276). Серед його засновників були Антон Яценко, Володимир Врублевський, Євген Кальний (син Надії Обушко, тодішнього начальника Управління державних закупівель при Мінекономіки), Віктор Мірошниченко (заступник начальника відділу держзакупівель МОЗ України) та представник французького банку. По-друге, громадська організація «Центр тендерних процедур та бізнес-планування», зареєстрована 29 листопада 2000 року, засновниками якої були Віктор Мірошниченко, Антон Яценко та Володимир Врублевський.
У 2002 році Яценко піднявся кар'єрними сходами до завідувача інформаційно-аналітичного відділу Управління суспільно-політичних питань Головного управління з питань внутрішньої політики в Адміністрації Президента України. Це сталося після того, як на початку 2000 року в Раді відбувся «правий переворот» під нового прем'єра Ющенка, і ліві втратили свої крісла. Яценко залишив Цушка та Ткаченка і перелетів до Адміністрації Президента, яку з листопада 1999 року очолив Володимир Литвин, який раніше працював помічником президента з питань внутрішньої політики.
В цей же час у 2000–2002 роках Яценко отримав другий диплом юриста у Київському національному економічному університеті (КНЕУ). Саме тоді почала працювати його тендерна схема, яка дала йому стабільний дохід колосальних розмірів.
Легалізація афери
Почалося це за уряду Анатолія Кінаха. 31 травня 2002 року між Мінекономіки та громадською організацією «Центр тендерних процедур» було укладено договір (підписаний заступником міністра Валерієм Зубарєвим), згідно з яким «Центр» отримував права на розробку зразків тендерної документації, яку він мав безкоштовно надати міністерству. Однак цей договір був аферою, оскільки вся необхідна документація вже була розроблена та приватизована командою Яценка. Суть договору полягала лише в легалізації схеми.
У серпні 2002 року віце-прем'єр Володимир Семиноженко розіслав органам виконавчої влади вимогу приділяти необхідну увагу укладанню ліцензійних договорів з «Центром тендерних процедур» або залучати його до спільної роботи.
У листопаді 2002 року уряд Януковича-Азарова отримав повідомлення від «Центру тендерних процедур та бізнес-планування». Він повідомляв, що громадяни Антон Яценко та Володимир Врублевський є правовласниками «Зразків тендерної документації» (свідоцтво ПА № 5086 від 17.01.2002), «Методики оцінки тендерних пропозицій» (свідоцтво № 6443 від 22.10.2002) та «Методики товарів, робіт та послуг за державний рахунок» (свідоцтво № 6443 від 14.08.2002). Уряд попереджався про те, що тендерні закупівлі мають здійснюватися лише з використанням цих «розробок», що нібито дозволить держбюджету економити до 1 мільярда гривень щороку та відповідатиме законодавству про авторські права.
У відповідь комісія Мін'юсту та слідча група СБУ встановили кричущу аферу. Запатентовані «розробки» виявились частинами закону України про тендерні закупівлі, над яким працювали Цушко та Яценко. Яценко просто «приватизував» закон та його додатки, оголосивши їх своєю «інтелектуальною власністю» і успішно заробляючи на цьому, продаючи учасникам тендерів бланки «офіційних договорів».
Вартість набору бланків починалася від 350 і досягала 10 тисяч гривень (2000 доларів за тодішнім курсом). За рік у країні проводилися десятки тисяч тендерних закупівель, тому Яценко успішно застосував популярну схему платних послуг, закріпивши її правом інтелектуальної власності. Крім того, він планував підняти великі гроші за допомогою платних семінарів для чиновників, які беруть участь у тендерних закупівлях. Вартість участі у цих семінарах досягала 950 гривень із кожного слухача.
Однак нахаби не були покарані. Більше того, за кілька місяців Антон Яценко став помічником першого віце-прем'єра Миколи Азарова. Результати перевірки були просто покладені під сукно. Курирував цю перевірку тодішній заступник начальника Головного управління боротьби з корупцією та організованою злочинністю СБУ Андрій Кожем'якін — майбутній соратник Яценка щодо парламентської фракції БЮТ (у 2007–2010 роках). За деякою інформацією, не стояв осторонь і Сергій Осика, який тоді був народним депутатом від «Єдиної України» та членом комітету з правової політики. Хоча фактів прямої участі Осики у цих схемах немає, його називали одним із їхніх покровителів. Джерела повідомляли, що частина доходів від продажу бланків переводилася на рахунки фірм високопосадовців, можливо, під виглядом плати за якісь дорогі послуги.
Розширення схеми
«Надання послуг» здійснювалося через дві комерційні фірми: ТОВ «Центр тендерних процедур», створене 24 січня 2001 року (засновники батько та дружина Антона Яценка), та ТОВ «Європейські консалтингові агенції». ТОВ «Центр тендерних процедур» мала безліч дочірніх фірм-клонів: ТОВ «Центр тендерних процедур України» (засновано 9 липня 2002 року Володимиром Порфировичем Яценком та Володимиром Врублевським), «Міжрегіональний центр тендерних процедур», ТОВ «Всеукраїнський навчальний центр» та ТОВ «Інститут державних закупівель», завданням яких було проведення платних семінарів та навчальних курсів.
У 2004 році пропрезидентська парламентська більшість ухвалила поправки до закону, які надавали громадській організації «Центр тендерних процедур» повноваження державного керуючого органу. Яценко удосконалив свій бізнес та почав продавати документацію через Інтернет, що позбавило його необхідності друкувати бланки в друкарні та розвозити їх по всій Україні.
Також у 2004 році Яценко та його партнери зареєстрували ще п'ять «винаходів»:
— «Спосіб автоматизованого здійснення державних закупівель, товарів, робіт та послуг» — патент №61042 від 16 лютого 2004 року — «Спосіб обробки інформації при проведенні торгів» — патент №61043 від 16 лютого 2004 року — «Спосіб здійснення електронних закупівель за державні кошти» — патент №62907 від 15 березня 2004 року — «Процес перетворення даних під час електронного оприлюднення, розміщення, періодичного оновлення документів щодо здійснення закупівель товарів, робіт і послуг» — патент №70907 від 15 жовтня 2004 року — «Процес перетворення даних при відображенні електронного документообігу щодо здійснення закупівель товарів, робіт і послуг» — патент №70908 від 15 жовтня 2004 року
Ці патенти дозволяли їм стягувати нові «авторські відрахування» за операції та послуги.
У цей період роботи тендерних схем їхніми захисниками були депутат від СДПУ(о) Олег Лукашук (з 2005 року перебіг у БЮТ) та депутат від «Нашої України» Володимир Стретович. Обидва вони відзначились у 2003 році, засипавши листами державні служби та органи прокуратури з вимогою дотримуватись прав «інтелектуальної власності», що належить «Центру тендерних процедур». Володимир Стретович мав імідж не лише «чесного опозиціонера», а й невтомного борця з корупцією (голова комітету ВР із боротьби з корупцією у правоохоронних органах), тож його «дах» надійно захищав від усіх підозр.
Успіхи у тендерному бізнесі сприяли подальшому просуванню кар'єри Яценка. У 2003 році він став кандидатом економічних наук при КНЕУ, а у 2004 році був призначений проректором ЕКОМЕН — того самого закладу, зі стін якого він вийшов кілька років тому.
Тендерна мафія
Помаранчева революція не зруйнувала схеми тендерних комбінацій. Голосів тих небагатьох депутатів з оточення Ющенка, які намагалися скасувати цю корупційну монополію, не почули. Навпаки, тендерні схеми нова влада взяла під своє крило, вони стали ще прибутковішими, а їхні «оператори» втратили будь-яку подобу страху та пристойності.
Знайти контакти з новою владою Яценку та його бізнес-партнерам вдалося швидко. Спільних добрих знайомих у лавах «помаранчевих» у Яценка було чимало. По-перше, соціалісти, які прийняли бік Ющенка, серед яких маячив його перший «наставник» Василь Цушко. По-друге, Андрій Кожем'якін, який у квітні 2005 року став начальником ГУ СБУ по боротьбі з корупцією та оргзлочинністю, і заступником голови СБУ з оперативних питань. Головою Служби тоді був Олександр Турчинов, який незабаром заявить, що «Яценко належить до молодих талановитих вчених», і стоятиме за нього горою.
19 квітня 2005 року було зареєстровано громадську організацію «Тендерна палата України», яка прийшла на зміну колишньому «Центру тендерних процедур». Її засновниками стали «Асоціація сприяння боротьбі з корупцією» (Тетяна Бережна), «Центр розвитку антимонопольного права та конкуренції» (Світлана Легойда), а головою правління — Олег Фадєєв, двоюрідний брат Антона Яценка.
16 червня 2005 року Верховна Рада ухвалила закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо додаткових гарантій захисту фінансових інтересів держави», авторами якого були депутати фракції БЮТ Олег Лукашук та Анатолій Семинога. Цим законом громадській організації «Тендерна палата України» передавалися ексклюзивні права на здійснення тендерних закупівель та контроль за ними.
До наглядової ради «Тендерної палати» увійшли нардепи Ігор Алексєєв (фракція КПУ), Філіп Буждиган (КПУ), Ігор Кальниченко (Регіони України), Віталій Хомутинник, Микола Карнаух (Соцпартія), Олег Лукашук (БЮТ), Анатолій Семинога (БЮТ), Микола Одайник (Наша Україна), Сергій Осика (Єдина Україна). До того ж увійшли представники Мінекономіки, Міністерства фінансів, Мін'юсту, Державного казначейства та Антимонопольного комітету — контрольованих партіями влади.
Президентом «Тендерної палати» було обрано Миколу Одайника (Наша Україна), першого віце-президента Ксенія Ляпіна (Наша Україна), а співголовою Наглядової ради став соціаліст Микола Карнаух. Головою правління залишився Олег Фадєєв.
Хоча статут цієї «громадської організації» оголошував її неприбутковою, повноважень «Тендерної палати», що монополізувала всі тендерні операції в Україні, вистачало для всілякої корупційної діяльності. Можна було влаштовувати тендери для своїх «кишенькових» фірм, брати «відкати» з інших фірм, допускаючи їх до тендерних операцій.
Діяльність «Тендерної палати» одразу ж викликала незадоволення українських бізнесменів, які були змушені платити «відкати» або взагалі не допускалися до тендерних торгів. Звідси й виникло прізвисько «тендерної мафії», розквіт якої припав на 2006–2007 роки — після набрання чинності законом від 15 грудня 2005 року «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», автором якого був Сергій Осика.
Цим законом ще більше розширювалися повноваження «Тендерної палати», яка набула права на: роз'яснення порядку застосування законів, визначення переліку ЗМІ, які відповідають вимогам щодо інформування про держзакупівлі, погодження закритих процедур закупівель, розгляд скарг, публікацію в друкованому органі інформації про торги, контроль за здійсненням держзакупівель.
Антон Яценко розсудливо тримався дещо осторонь самої «Тендерної палати», хоч і був її віце-президентом з 2005 по 2007 рік. Проте «розпил» та «відкати» на торгах були не його ковзаном, тим більше, що за них схрещували свої шпаги провідні політичні сили та найпотужніші олігархічні угруповання. Яценко продовжував брати «плату за Провал», торгуючи бланками та документаціями для здійснення тендерних торгів, а також запатентував та оформив на себе систему електронних тендерів — у тому числі приватизувавши сайт «Портал Державні закупівлі України», через який здійснювались усі тендери. Торги через альтернативні сайти оголошувалися такими, що не відповідають закону, а отже, їх учасникам доводилося знову «заносити».
Тим часом за «Тендерну палату» розгорталися баталії із політичними скандалами стратегічного масштабу. Закон від 15 грудня 2005 року викликав заперечення Світового банку, президент Ющенко наклав на нього вето, проте Рада це вето подолала — не побоявшись йти на конфронтацію з Банковою.
У липні 2006 року під стінами Верховної Ради розпочалися масові мітинги протесту проти корупційних схем «Тендерної палати». Учасники вимагали позбавити ТОВ «Європейські консалтингові агенції» (Яценко, Врублевський) монополії на електронну систему тендерних закупівель. Рахункова палата України заявляла, що лише з березня по червень 2006 року до неї надійшло понад 2,6 тисячи скарг на результати тендерних торгів.
Антон Яценко переконував політиків та журналістів у тому, що позбавлення «Тендерної палати» її монопольних повноважень домагаються «кримінальних осіб». Водночас Яценко та його компаньйони-родичі нещадним чином розправлялися з виданнями, які публікували факти про корупцію в «Тендерній палаті»: їх оголошували наклепом і засуджували. Цікаво, що через рік, як народний депутат, Яценко стане ініціатором законопроекту №2085 від 15.02.2008 про кримінальну відповідальність журналістів за наклеп.
У серпні 2006 року, після скандального «політичного перевороту», у керівництві «Тендерної палати» відбулися зміни: Миколу Одайника відправили у відставку, а президентом палати стала Раїса Богатирьова. За час свого керівництва вона прославилася скандалами з тендерними закупівлями медикаментів для МОЗ та МНС, а також конфліктом з Миколою Азаровим, який став першим віце-прем'єром України. Азаров наполягав на передачі більшої частини повноважень щодо контролю за тендерними торгами Кабміну. Це зачіпало «маленький бізнес» Яценка лише частково: він втратив би монополію на сайт електронних торгів, але залишив би право на «інтелектуальну власність». Проте Верховна Рада не лише не підтримала Азарова, а й новими поправками до закону наділила «Тендерну палату» від 1 грудня 2006 ширшими повноваженнями контролю за тендерними торгами.
2007 рік став останнім в історії «Тендерної палати», однак і «хлібним» для неї. Її керівництво змінилося: 14 червня замість Богатирьової президентом став Олександр Ткаченко, депутат від КПУ, а віце-президентом Юрій Пахомов (радник прем'єра Януковича). Говорили, що кандидатуру Ткаченка лобіював Яценко, який натомість уклав з комуністами домовленість про просування у владу своїх людей за квотою КПУ. Водночас «Тендерну палату» брали в обіг дві пропрезидентські команди: від БЮТ цим займався Олександр Турчинов (з травня 2007 року заступник секретаря РНБО), а від «Нашої України» голова Секретаріату Віктор Балога.
Джерела Skelet.Org повідомляли, що «доходи» від корупційних операцій «тендерної мафії» у 2007 році обчислювалися сотнями мільйонів гривень щомісяця, і чимала їхня частина йшла на фінансування виборчої компанії НУНС та БЮТ. Восени Антон Яценко обирався до Ради за списком БЮТ — так само, як і Сергій Осика та Андрій Кожем'якін.
Новий парламент спробував у лютому 2008 року переглянути повноваження «Тендерної палати», однак на той час вона викликала такий негативний громадський резонанс, що 20 березня 2008 року Рада ухвалила закон № 150–VІ «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». Фактично з цього моменту її було ліквідовано, формально залишилося покинутою «громадською організацією» у стадії ліквідації.
Поширення схем
Антон Яценко знімав останні «вершки» зі свого дітища у вигляді надання платних послуг учасникам тендерних торгів, переводячи гонорари на рахунки компанії «Роял Фінанс», а звідти — до «Брокбізнесбанку», який належав Сергію Буряку (ще одному «бютівцю»). Ця схема стала в нагоді їм, коли з 27 грудня 2007 року Сергій Буряк став головою Державної податкової адміністрації України (ДПАУ).
Метод Яценка дозволяв перетворювати на джерело доходів не лише тендерні торги. Той самий механізм монополізації послуги з метою отримання гарного прибутку було реалізовано й у ДПАУ. Керівництво розпорядилося, що прийняття податкової звітності в електронному вигляді здійснюватиметься лише через оператора звітності ТОВ «Ефективні інформаційні системи». Директором цієї фірми був Петро Краснов — один із близьких друзів Яценка, який працював із ним у «Тендерній палаті». Повідомлялося, що послуги надавалися навіть оптом зі знижками: вартість «річного абонементу» на обслуговування для юридичних осіб становила 960 гривень, а для приватних підприємців 360 гривень. Депутат Олена Лукаш заявляла, що дана схема давала її авторам понад 2 мільярди гривень щороку.
Водночас Яценко не втрачав інтерес до старих добрих державних закупівель — тим більше, що з 2008 по 2012 рік він був головою підкомітету Верховної Ради з питань регулювання ринку державних закупівель, замовлень та конкурсів. Skelet.Org отримав докази того, що він збільшив свої доходи у рази. Ліквідовано було лише «Тендерну палату», та ще в Яценка відібрали монополію на інтернет-портал електронних торгів. Однак його ТОВ, яке займалося продажем документації, і патенти на «інтелектуальну власність» залишилися. Яценко подався з ними до Мінекономіки, яке з 2008 року займалося держзакупівлями. ЗМІ повідомляли, що його тодішній міністр Богдан Данилишин (нинішній голова Ради Нацбанку України) разом із Олександром Турчиновим та Антоном Яценком склали тріумвірат, який зміг «підняти» кілька мільярдів гривень.
Коли ці та інші схеми Яценка почали руйнуватися, раптово припинила своє існування компанія «Роял Фінанс», а її директор Василь Никифоров помер за дивних обставин.
Політична кар'єра та нові афери
На виборах 2010 року «бютівці» Антон Яценко, Сергій Буряк та Сергій Осика ставили на Юлію Тимошенко — а після її поразки перейшли до табору переможців. Проте «переліт» Яценка був непростим та затяжним.
У травні 2010 року ЗМІ повідомили про бійку між Яценком та новопризначеним міністром економіки Василем Цушком. Це було побиття Яценка: писали, що Цушко розбив йому обличчя в кров. Називали дві причини конфлікту: по-перше, стара ворожість, а по-друге, зайва нахабність Яценка, з яким він прийшов до Цушка вирішувати питання кадрової політики в Мінекономіці. Яценко намагався не лише зберегти свій вплив у Мінекономіці, а й розширити його, пролобіювавши призначення своїх людей. Цушко звільнив з міністерства кілька кадрів Яценка: Юрія Вітренко (колишнього чоловіка Наталії Вітренко), голову департаменту держзакупівель Вікторію Сухову, а також кількох начальників відділів, які раніше працювали в ТОВ «Європейські консалтингові агенції».
Буквально через кілька днів після цього Антон Яценко потрапив у своє чергове ДТП: його Bentley Continental GT (ціна авто 169 тисяч євро) врізалося в крило ВАЗ-2110. Через кілька хвилин переляканий водій «Лади» поспішив втекти, а даішники, які прибули на місце ДТП, після недовгої розмови з Яценком, доштовхнули його авто до найближчого паркування.
У серпні 2010 року Яценко проходив у справі про шахрайство у розмірі 1,5 мільярда доларів. У ході цього у нього стався нервовий зрив (або був симульований) і 26 серпня його помістили до психіатричної лікарні, де він відпочив доти, доки не вщухли скандали.
Вийшовши звідти, Яценко вирішив застосувати свою схему до ще неосвоєної ним Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг — яку очолив колишній лідер «Союзу лівих сил» Василь Волга. З його допомогою було створено нову схему, ключовими ланками якої стали Київська офсетна фабрика, яка випускала бланки суворого обліку, цінні папери, квитки тощо, та спеціально створене ТОВ «Київголографія», що виступало у ролі посередника. Держкомфін замовляв у ТОВ «Київголографії» бланки документації та страхових полісів за завищеною у 10 разів вартістю, замовлення виконувала Київська офсетна фабрика, а прибуток розчинявся ще в десятку фірм. Коли 2011 року афера розкрилася, то за всіх у в'язницю сів лише Василь Волга.
Яценко знайшов підхід до сина президента і в квітні 2012 року організував з Олександром Януковичем (Сашею Стоматологом) аферу на ринку оціночних слуг. Схема була колишньою: послугу оцінки монополізували і закріпили за кількома відібраними фірмами, причому ціна послуги зросла в рази. Справа пахла величезним прибутком, проте дуже швидко вибухнув скандал: кілька тисяч незалежних оцінювачів, які залишилися без роботи, почали влаштовувати акції протесту і засипати скаргами всі інстанції. До того ж через виросли послуги оцінки почав падати ринок нерухомості. Аферу поспішили згорнути.
Тісна співпраця з новою владою привела Антона Яценка до лав Партії Регіонів уже у 2011 році. На виборах 2012 року йому довелося йти в депутати самостійно, мажоритарним округом №200 в Умані. Грошей у нього вистачило, щоб не лише виграти вибори, щедро підмазавши в Умані всіх, кого тільки можна, а й буквально викупити цей округ на майбутнє (він виграв там вибори і 2014 року).
Однак у ході проведення виборчої кампанії Яценко потрапив у нову історію, тепер уже зі смертельними наслідками. 1 вересня 2012 року на трасі під Уманню автомобіль «Мерседеса ML500», що належить йому, зіткнувся з малолітражкою «Деу-Нексія», пасажир якої загинув на місці. Очевидці стверджували, що за кермом був сам Антон Яценко, причому нетверезий — і після трагедії він швидко знімав номери зі свого автомобіля.
Незабаром слідство по цій справі прийняло несподіваний поворот. Начальник УМВС у Черкаській області генерал Валерій Дерновий надав офіційний лист, у якому стверджувалося, що за кермом «Мерседеса» був зовсім не Антон Яценко, а якийсь Сергій Гавриленко. Більше того, винуватцем ДТП «призначили» нещасного загиблого водія «Деу» — у салоні якого нібито знайшли кілька порожніх пляшок з-під спиртного. Примітно, що самого генерала Дернового в 2006 році було засуджено за фальсифікацію виборів мера Мукачева.
Перемігши на виборах 2012 року, Антон Яценко очолив у парламенті підкомітет з питань цінних паперів та фондового ринку — знову потрапивши до рідної стихії. Хоча протягом 2013 року його ім'я не фігурувало в гучних скандалах, ніхто з знаючих Яценка людей не повірив би, що той нудьгує без справи і живе на одну депутатську зарплату. Він запевняв у цьому своїх виборців, кілька років поспіль вказуючи на депутатські декларації, що не має навіть власного житла.
Однак у 2014 році з'явилася інформація, що Антон Яценко та його родина (включаючи родичів дружини) є власниками не лише шикарного автопарку, якому позаздрив би інший олігарх, а й вражаючого набору нерухомості у столиці загальною площею 8,3 тисячи квадратних метрів. Ринкова вартість усіх цих квартир, будинків та офісів — понад мільярд гривень. Таким чином наш тендерний комбінатор виявився ще й таким собі Корейком.
Після Євромайдану
Відразу після Євромайдану, разом з іншими регіоналами, Антон Яценко поспішно покинув ряди ПР, а обравшись до парламенту 2014 року, увійшов до складу депутатської групи «Відродження». Хоча ця група формально перебуває у «конструктивній опозиції» до правлячої коаліції, Яценка нерідко застукували на занятті «кнопкодавством» під час голосування законів, необхідних владі. Ні його відверте «кнопкодавство», ні сам факт присутності в парламенті людини з такою «славною» репутацією не викликали у «демократичної більшості» жодних питань.
Більше того, схоже, що в компанії депутатів із пропрезидентської фракції Антон Яценко намацав для себе можливість нової вигідної комбінації — цього разу у сфері громадського транспорту. Нещодавно він разом із депутатами Романом Мацолою та Русланом Сольваром зареєстрував законопроект №5424, який пропонує новий механізм фінансування пільгових перевезень. У пояснювальній записці до нього стверджується, що впровадження цього механізму дозволить «Укрзалізниці» скоротити свої збитки, а державі заощадити мільярди гривень. І це викликає тривогу за подальшу долю українських залізниць — адже те саме колись Яценко «співав», пропонуючи послуги свого «Центру тендерних процедур».