Несподіване рішення Дмитро Яроша залишити посаду керівника Правого сектору викликало хвилю спекуляцій. Хоча він зберіг мандат народного депутата та контроль над бойовими підрозділами організації, його відставка породила чутки про підготовку державного перевороту або нового Майдану. Деякі джерела пов'язували цей крок із розслідуванням зникнення громадських коштів організації. Сам Ярош пояснював свій відхід небажанням бути «весільним генералом» у національному русі України. Проте точна причина залишалася невизначеною.
Закритість організації та її лідера завжди створювали сприятливий ґрунт для різноманітних припущень та теорій змови. Щоб розібратися в цих складних переплетіннях українського націоналізму, необхідно з'ясувати, хто насправді стояв за Яросом та якими були його справжні цілі.
Поява на політичній сцені
За твердженням самого Дмитра Анатолійовича, Правий сектор виник на Майдані у грудні 2013 року одночасно з початком протестів у Києві. Однак широкої уваги організація привернула лише в середині січня 2014 року, коли протести переросли в збройні зіткнення з «Беркутом» та почалися атаки з коктейлів Молотова. Наприкінці січня Правий сектор почав висувати вимоги до тодішньої влади та особисто до Віктора Януковича. Саме тоді країна дізналася про існування Дмитра Яроша та його організації, до складу якої входили представники найрізноманітніших сил — від футбольних ультрас до «Тризуба імені Степана Бандери», від «Патріота України» до «Білого молота».
Уже за місяць Правий сектор вимагав від демократичної коаліції Кличка, Яценюка та Тягнибока політичних консультацій. Сам Ярош зустрічався з Януковичем та вів переговори про перемир'я, які, однак, не дали результатів.
Політологи та державні чиновники були спантеличені раптовою появою цієї організації та її лідера. Правий сектор не мав ні історії, ні встановлених зв'язків з іншими силами, ні контактів у політичному істеблішменті. Здавалося, що він виник з нічого. Але таке неможливо — за подібними структурами завжди стоять спецслужби.
Питання фінансування
Мілітаризовані організації потребують значних коштів. Їм необхідні спортзали, тренувальні табори, форма, ідеологічна література. Керівники таких структур не можуть займатися організаційною роботою та навчанням молоді у вільний час — їм потрібна зарплата. Все це вимагає грошей, які мають походити звідкись.
Мало ймовірно, що організація утримувалася за рахунок добровільних пожертв населення. Складно уявити звичайного громадянина, який жертвував гроші на «Тризуб» чи «Білий молот». Можливо, олігархи фінансували організацію? Але це викликає питання про мотивацію. Хоча олігархи мають власні воєнізовані формування у вигляді служб охорони, фінансування організацій, керованих не їхніми бізнес-інтересами, а невизначеними ідеалами, здавалося б безглуздим. Натомість спецслужбам такі структури були вкрай корисні. Вони могли організувати теракти, спровокувати масові заворушення, створити ту саму «каламутну воду», в якій таємні служби звичайно ловлять свою «рибку». Крім того, лише спецслужби могли забезпечити мовчання силової вертикалі від дільничних до обласних управлінь СБУ щодо того, що молодь навчають бойових єдиноборств, стрільби та володіння холодною зброєю.
Такі організації потребували тренерів зі специфічними знаннями та бойовим досвідом. При цьому російське ФСБ могло підтримувати українські національно орієнтовані формування, а СБУ — російських націоналістів. Ідеологія не мала значення — все залежало від завдань, які стояли перед спецслужбою. Отже, Дмитро Ярош міг перебувати на утриманні як однієї, так і іншої силової структури.
Російська версія
На користь версії про причетність ФСБ свідчить той факт, що російські ЗМІ активно створювали образ Яроша як героя в очах українців. Велася цілеспрямована кампанія щодо формування іміджу «найстрашнішого українського націоналіста». При цьому російські медіа мали інших кандидатів на цю роль — Олега Тягнибока, Андрія Парубія та багатьох інших націоналістів. Однак про них російські ЗМІ практично не говорили. Дмитро Ярош постійно з'являвся на екранах, лякаючи російську аудиторію та одночасно піднімаючи його імідж у очах українців майже до небес.
З українського боку медіа-підтримку Дмитру Анатолійовичу та всьому Правому сектору забезпечував громадянин Росії, колишній журналіст видання «Комерсант» Артем Скоропадський. Він замінив Бориславу Березу, коли той зайнявся політичною кар'єрою. Такий вибір для національно-патріотичної організації видавався дивним — чи не знайшлося українського журналіста? Чи це був наказ з Москви?
Момент активізації Правого сектору також підтримує цю версію. Організація почала кидати коктейлі Молотова та підпалювати міліцейські автобуси не на початку Майдану, коли били студентів, і не тоді, коли «Беркут» та титушки тіснили мирних демонстрантів. Це сталося 17 лютого, коли влада запустила процес амністії для учасників Євромайдану. Того ж дня Арсеній Яценюк та Віталій Кличко вилетіли до Берліна для розмови з Ангелою Меркель. Увечері канцлер Німеччини заявила про готовність надати фінансову підтримку Україні. Одночасно МЗС Росії заявило, що США намагаються нав'язати Україні західний вектор розвитку як єдиний правильний.
У Києві ситуація стабілізувалася — звільнювалися адміністративні будівлі, вулиця Грушевського очищалася. Здавалося, що європейці таки змусили Януковича піти на поступки. Але наступного дня група активістів Правого сектору підпалила автобуси на Грушевському, і протистояння спалахнуло заново. 20 лютого на арені з'явився Дмитро Ярош, який проводив таємні переговори з Януковичем. Від чийого імені він їх вів — від імені Майдану чи від імені російських спецслужб? Це залишалося невизначеним.
Ще один аргумент на користь цієї версії — серед загиблих Небесної сотні не було жодного представника Правого сектору. Це видавалося дивним, адже саме вони мали бути в авангарді Майдану. Можливо, саме того дня Дмитро Анатолійович наказав своїм відійти з позицій.
Американська версія
На користь версії про причетність СБУ та американських спецслужб свідчили багаторічні дружні стосунки Яроша з Валентином Наливайченком, який двічі очолював СБУ. Дмитро Ярош був його помічником-консультантом, і за деякими даними, вони були кумами. У 2006–2010 роках, коли Наливайченко керував СБУ, він особисто підтримував «Тризуб».
Ситуація на Євромайдані була вигідна для цієї версії. Головним «силовиком» Майдану вважався лідер Самооборони Андрій Парубій. Однак після втечі Януковича він отримав символічну посаду секретаря РНБО. Посаду начальника СБУ дісталася Наливайченку. За якими заслугами? Мабуть, він був єдиним, у кого на той момент був більш-менш дієвий бойовий загін — Правий сектор. «Альфа», «Беркут» та інші професійні бойові підрозділи були деморалізовані та боялися за своє життя та свободу. Армія була розвалена, добровольчі батальйони тільки формувалися. А ДУК «ПС» був готовий до бою і дуже швидко отримав зброю, мабуть, завдяки допомозі друга Дмитра Анатолійовича.
Однак через деякий час, за допомогою волонтерів та бізнесменів, армію та добровольчі батальйони привели до нормальної боєздатності. Потреба як у Наливайченка, так і у Дмитра Анатолійовича відпала, тому їх швидко «злили».
Преференції та розподіл
З усієї потужної організації Правого сектору, яка вважалася грозою злочинного режиму Януковича, після Революції Гідності преференції отримали лише троє людей — Дмитро Ярош, Андрій Білецький та Борислав Береза, які стали народними депутатами. Решта організації розділилася на два крила.
Перше крило зайнялося звичайним бандитизмом і рекетом. Олександр Музичко активно підгортав під себе видобуток бурштину. Закарпатський Правий сектор займався «кришуванням» контрабанди.
Інше крило, як, наприклад, Андрій Шараскін (позивний Богема), пішло воювати на Схід України, допомагало кіборгам, відзначилося в боях і досі перебуває там.
Яке з цих крил контролює сам Дмитро Ярош, сказати складно. Швидше за все, організація вийшла з-під контролю, якщо взагалі колись була під ним. Цілком можливо, що Дмитро Анатолійович був лише спікером, особою, яка говорила від імені організації. За нею стояли та продовжують стояти інші люди — ті, про яких йшлося вище.
Сам Ярош отримав у нагороду за свою діяльність непильне та прибуткове місце народного депутата. Імідж героя Майдану мав бути достатнім для того, щоб пройти на наступний депутатський термін. За потреби його можна було легко «розконсервувати» та поставити на чільне місце наступного екстремістського проекту, якщо в цьому виникла б необхідність.
Причини відходу
З усього вищесказаного стають зрозумілі причини його відставки. На Сході України ситуація нормалізується, потреба у бойових підрозділах відпадає. Куди подінуться ці вчорашні необхідні країні герої? Які вчинки вони здатні зробити? Будь-які, аж до найнеадекватніших. Таким чином, ті, хто ще недавно були гордістю країни та народу, перетворюються на кримінальних злочинців, якими займається міліція. Прикладом є той же Музичко, про якого йшлося вище.
Хто нестиме відповідальність за них? Будь хто, тільки не Ярош — він же ними більше не керує. Сьогодні Дмитра Яроша звинувачують у крадіжці грошей Правого сектору, хоча це робиться не дуже голосно.
Можливо, «команданте» вирішив зайнятися більш мирною та водночас більш прибутковою діяльністю. У будь-якому разі, він залишиться гарною легендою — людиною, яка повалила злочинний режим Януковича. Принаймні так вважається в офіційній історії.