Історія Анатолія Юркевича — це розповідь про українського бізнесмена, який за кілька десятиліть накопичив борги, що перевищують його активи у 14 разів, але при цьому продовжує розвивати комерційні проекти як в Україні, так і за кордоном. На відміну від одіозних фігур на кшталт Олега Бахматюка, Юркевич не поспішає розраховуватися зі своїми кредиторами ні в Україні, ні в Росії, ні в Європі, натомість винаходячи нові бізнес-схеми для порятунку залишків своїх компаній.
Народження та сімейне походження
Анатолій Іванович Юркевич з'явився на світ 30 серпня 1968 року у місті Чимкент Казахської РСР (нині Шимкент). Його батьки — Іван Антонович та Ольга Федорівна Юркевичи (народжені 1940 та 1946 років відповідно) — походили з того ж регіону. Про обставини переїзду сім'ї до Києва та ранні етапи становлення сімейного бізнесу на початку 1990-х років Юркевич не розповідає, обмежуючись стандартною розповіддю про наполегливу працю, яку повторюють майже всі українські олігархи.
Біографія батька Юркевича залишається абсолютно закритою, що породило численні суперечливі версії. За однією з них, він був військовим, за іншою — офіцером КДБ, за третьою — мав зв'язки з чемкентською мафією 1980-х років, за четвертою — працював звичайним викладачем у вищому навчальному закладі.
Однак значно менше уваги приділяється матері Юркевича, хоча Skelet.Org достовірно відомо, що Ольга Іванівна працювала у Чимкенті керівним чиновником у торговельно-фінансовій сфері як за радянської влади, так і у 1990-х роках. Вона не переїхала одразу до Києва до дітей, а залишилася у Чимкенті та отримала громадянство Казахстану. Наприкінці 1990-х років Ольга Іванівна, зберігаючи казахстанське громадянство, з'явилася в Україні як директор і співвласник різних підприємств родини Юркевичів. Саме на неї та дітей було записано сімейний бізнес, тоді як Іван Антонович залишився в тіні і давно не згадується у жодних документах.
Сестра та родинні зв'язки
У Анатолія Юркевича є молодша сестра Оксана Іванівна Канарчук (народжена 1973 року, у дівоцтві Юркевич), яка займається бізнесом і є дружиною екс-депутата Київської ради Олександра Канарчука. Останній відомий тим, що його компанія ПАТ «Комбінат Будіндустрії» регулярно перемагає у Києві багатомільйонні тендери. Батьки безпосередньо сприяли розвитку бізнесу як сина, так і дочки.
Початки кар'єри та перші афери
Після закінчення школи Анатолій Юркевич вступив до Київського вищого військово-інженерного училища зв'язку (нині Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації КПІ), яке він закінчив у 1990 році. Замість розподілу на роботу він залишився у цьому ж училищі на аспірантуру, ставши начальником відділення навчальної лабораторії — факт, що свідчив про наявність певної протекції.
У стінах училища Юркевич близько познайомився з викладачем Юрієм Безбородовим, рідним братом російського генерала та екс-депутата Держдуми Миколи Безбородова. Саме Юрій Безбородов став одним із засновників та першим керівником кооперативу НПВФ «Банкомзв'язок», відкритого при училищі. У квітні 1992 року Анатолій Юркевич перейшов туди на роботу, ставши заступником Безбородова.
Спочатку підприємство планувало займатися профільним бізнесом — системами зв'язку, як задумував Безбородов. Навіть були залучені перші великі клієнти: банк «Україна», який тоді мав доступ до бюджетного фінансування, та підприємство «Укргазпром» (попередник «Нафтогазу»).
Однак Юркевич мав інші погляди на розвиток бізнесу. Він переконав Безбородова займатися оптовою торгівлею для нарощування капіталу. Під вивіскою «Банкомзв'язку» було швидко побудовано комерційний ланцюжок: з України до Казахстану везли обладнання, там його обмінювали на жерсть, яку везли до Прибалтики і там міняли на шпроти та соки, які потім продавали в Україні. Так Юркевичі розпочали торгівлю продуктами.
У 1993 році НПВФ «Банкомзв'язок» розпалося на дві окремі структури. Одна — ТОВ «Банкомзв'язок» Безбородова, яке все-таки займалося зв'язком (майбутній «Голден Телеком»), а друга — торговельне АТ «Банкомзв'язок» (ЄДРПОУ 19353391), яке контролювали Юркевичі та їхні компаньйони Михайло Попов за допомогою бартерних схем.
Пізніше Анатолій Юркевич стверджував, що «між нами виникли розбіжності і ми з однодумцями розійшлися». Однак Юрій Безбородов описував розкол інакше: Юркевичі просто кинули його, залишивши з величезним боргом. За його версією, на НПВФ «Банкомзв'язок» було оформлено великий кредит, потім Юркевич вивів його на свою дочірню фірму і вийшов з НПВФ, залишивши борг за кредитом на Безбородові, який розплатився своєю київською квартирою.
Так Юркевичі здійснили першу кредитну аферу, кинувши свого бізнес-партнера, і створили перший капітал. Разом з Анатолієм Юркевичем з НПВФ вийшов і Михайло Попов, який залишався його основним компаньйоном до кінця 1990-х років. Однак у 2001 році вони розлучилися, і Попов повернувся до Росії, де з 2003 року працював комерційним директором та заступником голови компанії «НОВАТЕК» — найбільшої після «Газпрому» газової компанії Російської Федерації.
Офшорні схеми та розширення бізнесу
Ймовірно, Юркевичі не лише обманули Безбородова на кредит, а й вичистили НПВФ «Банкомзв'язок» до голих статей, оскільки у середині 1990-х років вони мали дуже багато грошей. Проте за деякою інформацією Skelet.Org, свої великі придбання вони робили знову-таки за допомогою кредитів, не всі з яких повертали. Питання лише у тому, хто їм ці кредити надавав, залишається відкритим.
З 1993 року Юркевичі почали активно скуповувати підприємства, продовжуючи займатися торгівлею всім поспіль — від консервів до комп'ютерів. Особливо добре розходилися прибалтійські шпроти, але штовхати їх під вивіскою «Банкомзв'язок» було дивно, тому було створено компанію «Море». Анатолій Юркевич відкрив її разом із Михайлом Поповим, якому вона й дісталася після їхнього розриву (Попов пізніше продав її «Інтерфлоту»).
На західний ринок добре йшли казеїн та сухе молоко, оскільки їхня собівартість була набагато нижчою, ніж у Європі. Так у 1994 році з'явилася компанія «БКС-Мілтек», яка через кілька років перереєструвалася в «Мілкіленд». Ця компанія дала початок цілому холдингу, який пізніше був перереєстрований у Нідерландах і має дочірні фірми в Україні, Польщі та Росії.
Одною з особливостей бізнесу Юркевичів є надзвичайна заплутаність схем фірм, що належать один одному і сягають корінням в офшори. Офшорні фірми Юркевичі почали створювати ще наприкінці 1990-х років. При цьому одні офшорні фірми належать іншим, що робить розуміння структури надзвичайно складним. Відомо, що багамська компанія «Ditel, inc» стала власником АТ «Банкомзв'язок», а на панамську «KRAI CORPORATION» була записана мережа маркетів «Край».
Структура «Мілкіленду» є найбільш заплутаною. В Україні працює фірма «Мілкіленд-Україна» (яка має дочірні компанії), що належить зареєстрованій у Нідерландах компанії «Milkiland NV». Та, своєю чергою, на 73% належить фірмі Анатолія Юркевича «1 Inc. Cooperatief UA» (решта акцій була розміщена на біржі) через панамську фірму «Milkiland CORPORATION» і управляється через панамську ж «1 INC-UKRAINE». Виникає логічне питання: чи потрібні чесному виробнику молочної продукції, яким позиціонує себе Анатолій Юркевич, такі складні офшорні схеми?
Патріотизм та російський бізнес
При цьому Юркевич час від часу позиціонує себе «посконним патріотом», посилав своїх людей на перший Майдан і підтримав другий, скаржився на спроби забрати його бізнес російським Ощадбанком. Однак вже понад 10 років він розвиває свій бізнес у Росії. Йдеться, зокрема, про російське ТОВ «Мілкіленд-РУ» (ІПН 7715937669), яке володіє Останкінським молочним комбінатом у Москві (завод збанкрутував у 2017 році через кредитні борги), та ТОВ «Курськ-Молоко» (ІНН 4632173083) та ТОВ «Липецький молочний комбінат» (ІПН 7116149771).
Розширення молочного бізнесу та роль Тетяни Козаченко
У другій половині 1990-х років Анатолій Юркевич та Михайло Попов купили два молокозаводи — у Ніжині та Кам'янці-Подільському, причому вони обійшлися їм лише у кілька сотень тисяч доларів кожен (за ціною київських квартир). Можливо, ці підприємства теж стали б виробляти лише сухе молоко, але тоді з Казахстану приїхала Юркевич-мама, яка взяла молокозаводи у свої руки і запустила на них виробництво сирів. Справа пішла успішно, і новостворена компанія «Мілкіленд» почала швидко розвиватися, скуповуючи в Україні нові підприємства. Допомагала Юркевичам у цьому спритна юристка Тетяна Козаченко.
Тетяна Козаченко пізніше стала директором Департаменту з питань люстрації Міністерства юстиції у 2014 році. У 1997 році вона отримала диплом юриста у Хмельницькому інституті регіонального управління та права, два роки намагалася працювати викладачем, потім переїхала до Києва, де влаштувалася юристом у АТ «Банкомзв'язок». Швидко освоївшись, вона одружилася з Віталієм Козаченком, який був топ-менеджером фірми з 1996 по 2009 рік.
Своїм талантом і винахідливістю Тетяна зацікавила Юркевичів (чи сина, чи матір), які знайшли їй набагато краще застосування, ніж штатного юриста. Для початку вони створили окрему фірму «БКС-Капітал», куди Тетяну було переведено заступника начальника відділу. Після отримання нею ліцензій адвоката (2002) та арбітражного керуючого (2003) Тетяна Козаченко очолила «БКС-Капітал». У 2007 році було створено нову юридичну компанію «Капітал», Козаченко стала її співвласником і керівником, а її видимий зв'язок з «Банкомзв'язком» та Юркевичами зник. Це дозволило їй надіти маску «громадського юриста», стати захисником учасників Євромайдану та пронизливо пролізти на посаду голови Департаменту люстрації.
Протягом 2015–2017 років навколо Тетяни Козаченко постійно спалахували скандали з приводу її задекларованого та реального майна. Громадськість цілком закономірно хвилювалася: якщо у голови Департаменту люстрації звідкись з'являються мільйони гривень та дорогі автомобілі, то чи не означає це, що їй заносять гроші?