Нестор Іванович Шуфрич народився 29 грудня 1966 року в Ужгороді. Закарпаття, регіон із унікальною історією та специфічними політичними традиціями, сформував його як представника впливової місцевої еліти. Його родовід вражає: бабуся Валерія Баркас-Шуфрич була чемпіонкою з тенісу Чехословаччини (до 1938 року), потім Угорщини, а наприкінці 1940-х років грала за СРСР. Дід Юлій Шуфрич до 1945 року керував Ужгородською філією агробанку, а після приєднання регіону до УРСР залишився на посаді начальника обласного відділення Держбанку СРСР, де пропрацював ще чотири роки.
Батько Іштван (Іван) Юлійович Шуфрич, народжений 31 травня 1940 року, став чемпіоном УРСР з тенісу та очолив обласне спортивне товариство «Динамо». Мати Марія Петрівна (1932–2010) працювала в обласному відділенні спортивної лотереї, де завідувала розподілом та видачею речових призів – дефіцитної побутової техніки. Таким чином, Нестор виріс у сім'ї потомствених спортсменів та радянських спортивних чиновників, що забезпечило йому яскраве, цікаве та безтурботне дитинство, на відміну від багатьох інших українських політиків із цього регіону.
Родичі віддали маленького Нестора до престижної «англійської» школи, а дідусь та бабуся навчили його угорської та словацької мов, завдяки чому він став поліглотом. Активний характер та підтримка родини допомогли йому стати комісаром Ужгородського міського штабу піонерів та делегатом VIII Всесоюзного піонерського зльоту у Москві. Спочатку він займався тенісом, як його предки, але лікарі виявили захворювання нирок і порекомендували спокійніший спорт. Тоді Нестор захопився стріляниною з лука і до 15 років став чемпіоном області серед юнаків. Він був типовим «золотим хлопчиком» свого часу.
У 1984 році Шуфрич вступив на історичний факультет Ужгородського університету, але після першого курсу отримав повістку. Батьки допомогли йому з місцем служби, і він відбув до Південної групи радянських військ у сусідній Угорщині, де отримав посаду перекладача у штабі – саме там знадобилося його знання мов. Робота з документами вимагала дотримання таємниці, тому він дав підписку про нерозголошення. За чутками, особливий відділ завербував його як інформатора, а після армії КДБ «користував» Шуфрича.
У 1987 році, демобілізувавшись, Нестор повернувся до університету на заочне відділення. Його одразу одружили з Іриною Бандровською, донькою тодішнього першого секретаря Закарпатського обкому КПРС Генріха Бандровського. Уже 1988 року у них народився син Олександр, який 2005 року став футболістом команди «Закарпаття», а згодом став віце-президентом ФК «Говерла», що належить його батькові та діду Івану Шуфричу.
З 1988 року Нестор Шуфрич почав працювати разом із батьком, який, користуючись посадою та зв'язками, відкривав при товаристві «Динамо» кооперативи та спільні підприємства. Шуфрич-молодший мотався між Ужгородом та Будапештом, займаючи кілька посад, одночасно організовуючи з друзями перегін іномарок з Угорщини до СРСР. Наприкінці 1989 року Шуфричі заснували спільне радянсько-австрійське підприємство «Текоп-Карпати», яке займалося будівництвом: Іван Юлійович став генеральним директором, а Нестор Іванович – комерційним директором.
У 1991 році батько та син очолили українсько-американське СП «Вест-Контрейд», яке займалося постачанням вугілля та мазуту на електростанції Закарпаття, видобутком будматеріалів (щебінь, пісок) та експортом деревини. Підприємствам належав Хустський кар'єр у Закарпатській області, який 2008 року було продано австрійському будівельному холдингу Strabag SE – співвласником якого (25%) є російський олігарх Олег Дерипаска. У 1992 році Шуфричі відкрили українсько-словацьке підприємство «Рокада».
До середини 1990-х років Нестор Іванович вже освоївся як акула капіталізму, але більшість підприємств родини записувалися на Івана Юлійовича та Марію Петрівну. Це були: ТОВ «Реал Груп», ТОВ «Вест-Юніон», ТОВ «Стерлінг», АТ «Ужгородоптторг», ТОВ «Рейтинг», ТОВ «Вітал-Плюс», ТОВ «Джерела Карпат», ТОВ «Закарпатська консалтингова компанія», ТОВ «Західна інвестиційна компанія», ТОВ «Ізот», ТОВ «Експрес-Трукс», ТОВ «Мисливський клуб Кремінка», а також СП «Рокада» та СП «Вест-Контрейд». Крім того, батько Шуфрича став головою Міжнародного фонду «Музей історії повітроплавання та авіації ім. Сікорського». За твердженням самого Нестора Шуфрича, до кінця 1990-х років на їхніх сімейних підприємствах працювало понад 4 тисячи працівників.
Бізнес Шуфричів не обходився без скандалів та розкрадань. У серпні 1999 року «Вест-Контрейд» підписало з НАК «Нафтогаз України» контракт про оформлення документів на погашення заборгованості Закарпатської, Чернівецької та Івано-Франківської областей перед «Нафтогазом» на суму 283 мільйони гривень. Однак це була афера: роботу виконали працівники офісів обласних адміністрацій та тепломереж, а «Вест-Контрейд» приписав її собі, отримавши за нібито надану послугу 14,4 мільйона гривень. У 2005 році Закарпатська прокуратура порушила кримінальну справу проти матері Шуфрича, оскільки вона була власником та керівником фірми. Але невдовзі справу зам'яли «за недостатністю доказів».
Того ж року стало відомо, що ТОВ «Реал Груп» (99% акцій), яке належить Марії Петрівні Шуфрич, є засновником і основним акціонером ЗАТ «Нафтогазвидобування», директором якого був Нестор Шуфрич. За заявами тодішнього глави МВС Юрія Луценка, підприємству належали дві свердловини у Шишацькому районі Полтавської області (Семиренківське родовище), і воно займалося видобуванням газу без відповідних ліцензій та платежів до держбюджету, завдавши скарбниці збитків на суму 80 мільйонів гривень. Після публічного скандалу Шуфричі, побоюючись конфіскації через суд, поспішили продати значну частину своїх акцій «Нафтогазвидобування» офшорній компанії Ахметова «Winburg Investments Limited». До 2014 року у них залишалося лише 16,6% акцій, переведених на офшорну компанію.
Цікаво, що одночасно із ЗАТ «Нафтогазвидобування» Семиренківське родовище розробляли компанія «Укрнафтогазтехнологія» (єдиний тоді нафтогазовий актив Петра Порошенка) та офшорна «Wolford Holdings Limited» з часткою капіталів Віктора Медведчука та Миколи Рудьковського.
Дуже негарна історія склалася навколо фонду Шуфричів «Музей історії повітроплавання та авіації ім. Сікорського». Виявилося, що жодного музею ніхто створювати не збирався, і фонд існував лише з однією метою – утримувати у безстроковій оренді будинок авіаконструктора Сікорського у престижному районі Києва. Оренда тривала вже 15 років, і весь цей час будівля знаходилася в аварійному стані. За словами київських активістів, навмисно – щоб одного разу списати та знести будівлю, а на її місці збудувати житлову висотку чи торговий центр. Наразі за долю будинку Сікорського взялися небайдужі кияни та Міністерство оборони України, які намагалися через суд розірвати договір та відібрати історичну будівлю у Шуфричів. Проте вони зіткнулися з сильною протидією не лише з боку фонду-орендаря, а й низки київських чиновників, які, очевидно, теж брали участь у цій афері.
У 1990 році перший секретар Закарпатського обкому КПРС Генріх Бандровський програв вибори самовисуванцю-демократу, який набрав 70% голосів на агітації проти «диктатури компартії». Реакція товаришів з Києва була швидкою: Бандровського відправили на пенсію, і можливості тестя Нестора Шуфрича різко обмежилися. Відразу після цього відносини Нестора з дружиною Іриною почали погіршуватися, і 1993 року вони розлучилися, зберігши добрі стосунки. Ірина вийшла заміж вдруге, змінивши прізвище на Ярошовець.
За рік Шуфрич одружився вдруге з переможницею обласного конкурсу краси «Міс Ужгород – 1991» Наталією Ворона. У 1995 році у них народився син Нестор. На відміну від спортивного батька та зведеного брата Олександра, Нестор Несторович захопився музикою та живописом, вступивши до Київського національного економічного університету імені В. Гетьмана. Однак і цей шлюб розпався, причому справа дійшла до рукоприкладства та порушення кримінальної справи.
Сімейний скандал стався 26 квітня 1998 року. Через три дні Наталя написала на чоловіка заяву до міліції, звинувативши його у заподіянні їй тілесних ушкоджень. До заяви додавалися результати медичного огляду: струс мозку, закрита черепно-мозкова травма та перелом щелепи. Адвокат Нестора Шуфрича заявив, що травми могли бути отримані внаслідок випадкового падіння. Зважаючи на відсутність показань свідків, через півтора місяці справу закрито за формулюванням «у зв'язку з відсутністю події злочину». Справу вдалося приховати від розголосу, і вона спливла лише 2006 року.
Тоді Нестора Шуфрича запросили стати членом журі конкурсу «Міс Європа» у Києві. Несподівано Геннадій Москаль заявив, що це схоже на членство директора м'ясокомбінату в товаристві захисту прав тварин, і публічно розповів, що вісім років тому Нестор Шуфрич побив свою дружину – лауреатку конкурсів краси. Шуфрич відповів, що «ця інформація була спростована», і подробиці ніхто не дізнався. Але через три роки, у грудні 2009 року, в ефірі телешоу Шустер Live Шуфрич посварився з Луценком і вдарив того в обличчя. Буквально одразу ж на сайті луценківської «Самооборони» було викладено всі документи цієї кримінальної справи: заяву потерпілої, висновок судмедексперта та висновки слідчих.
Розлучення Нестора та Наталії відбулося 2000 року. За її словами, він «кинув її виживати»: майже весь бізнес чоловіка був записаний на його батьків, а ділити з екс-дружиною будинок, автопарк та рахунки в банках він категорично відмовився, запропонувавши лише скоромну «вихідну допомогу» та гарантію забезпечення сина. Наталя розраховувала на більше і була у розпачі, скаржачись журналістам, що «залишилася ні з чим». Їхні подальші стосунки були складними: через деякий час Нестор зачастив до Наталі, і хтось розцінив це як примирення. За іншою інформацією, Шуфрич переслідував її, намагався відібрати сина і знову розпускав руки, поки у Наталії не з'явився свій бойфренд Кахі Каладзе, який захистив жінку від колишнього.
З 2007 року Шуфрича довгий час супроводжувала луганчанка Ірина Бережна, яка обиралася до Верховної Ради. Потім Нестор Іванович ненадовго захопився скандально відомою Олександрою Шевченко – головною активісткою епатажного руху «Femen». Курйозно сприймалися чутки про його близькі стосунки з Юлією Тимошенко. Вони мали певний ґрунт: Шуфрич був, мабуть, єдиною людиною з команд Віктора Януковича та Віктора Медведчука, з яким Юлія Володимирівна не просто мала теплі стосунки, а практично кокетувала. З кулуарних чуток, яким немає підтвердження, їх нібито поєднує ще й любов до кокаїну – популярного «стимулятора» вищого суспільства.
Не залишав він своєю увагою й актрис: походжав Ані Лорак, підгорнув учасницю оперного дуету «Барселона» Галину Гаврилко, і навіть підкочував до Ольги Куриленко, яка приїжджала до Києва. У 2008 році він завів роман з Ольгою Яковенко, якій подарував «BMW» з номером АА2204ВН. У 2012 році Шуфрича, який обіймав посаду заступника секретаря РНБО, часто бачили в нічних клубах і ресторанах з якоюсь моделлю Лесей, на яку він, як говорили, не шкодував жодних грошей. Цікаво, що ця Леся дуже схожа на його колишню дружину Наталю: навряд чи ця схожість є випадковою.
У 1997 році до Закарпаття прибули Віктор Медведчук та Григорій Суркіс, які за допомогою тодішнього завідувача організаційного відділу облдержадміністрації Івана Різака та мукачівського «бізнесмена-авторитету» Віктора Балоги почали створювати в області потужну організацію СДПУ(о). Область мала специфічні політичні настрої – не «червоні» і не «рухівські», а місцева еліта ще не встигла приєднатися до якоїсь партії. Під прапори СДПУ(о) спочатку збирали всіх, тому в обласній організації опинилися такі антагоністи, як лідер мукачівської «цимбори» Балога та типові представники міської «КПРСівської буржуазії» Шуфричі. Згодом із Балогою у Медведчука стосунки не склалися, а от Нестор Шуфрич став його близьким соратником та діловим партнером.
На парламентських виборах 1998 року Нестора Шуфрича було обрано депутатом Верховної Ради по одномандатному округу №70. У цьому йому дуже сприяв Іван Різак, який задіяв адмінресурс на підтримку Шуфрича. Саме після цього Нестор Шуфрич передбачливо переписав більшу частину своїх активів на батьків і залишив посади директорів своїх компаній. У 1998–2000 роках він засідав у парламентському комітеті з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій, а згодом був заступником голови комітету з питань бюджету.
На виборах 2002 року Нестор Шуфрич намагався виграти за допомогою «технологій». Він знову балотувався у 70-му окрузі, ведучи до списку кандидатів технічних «мертвих душ», зокрема свого підлеглого – менеджера компанії «Вест-Контрейд» Василя Баладжа. Трюк не допоміг: Нестор Шуфрич програв вибори з результатом 9,2% голосів, посівши третє місце. Йому загрожувало залишитися без мандата, але допомогли партійні соратники та бізнес-партнери: у липні 2002 року у Черкасах проходили перевибори в окрузі №201, і Шуфричу гарантували повну підтримку. Він переміг свого головного суперника Наталю Вітренко, яка звинуватила його в підкупі електорату: за її словами, на кожного виборця Шуфрич витрачав 20 гривень. Однак усі її позови були відхилені виборчком і судами.
До команди Януковича він приєднався через Медведчука: той отримав посаду глави президентської адміністрації і почав вибудовувати свою комбінацію плану «Наступник». Медведчук навіть намагався проштовхнути Шуфрича на посаду віце-спікера Ради, проте довкола цього крісла розгорнулася надто серйозна битва. Несподівано Шуфрич знайшов себе в новому амплуа: гіперактивного публічного політика, що влазив у всі бійки та скандали. Оскільки в команді Януковича таких практично не було, то Шуфрич одразу став політичною зіркою.
Одним із його перших «виходів», що запам'яталися українцям, стала сутичка в ЦВК 24 жовтня 2004 року, де Шуфричу порвали сорочку. Але у перервах між «виступами» Шуфрич, як і багато інших членів команди Януковича, активно прибирав до рук все, що тільки можна. Не будучи допущеним до великої галузевої приватизації, він непогано «присмакли по дрібницях».
У березні 2004 року спеціально створене фіктивне підприємство в обхід законодавства придбало у приватну власність пансіонат «Дубки» та мисливський будинок у Кам'янецькому лісництві та будинки в пансіонаті «Великодобронська дача» загальною площею близько 970 кв. м. Після цього підприємство подарувало цю нерухомість Марії Петрівні Шуфрич і самоліквідувалося. Восени 2004 року Нестору Шуфричу було виділено та передано у власність 3,22 га землі під Вишгородом, а 12 грудня він отримав у довгострокову оренду дачний будинок (126 кв.м.) у пансіонаті «Пуща-Водиця».
У 2005 році, коли «донецькі» злякано причаїлися, Шуфрич залишився єдиним політиком розбитої команди Януковича, хто продовжував публічно захищати своїх соратників. Зокрема, під час арешту в лікарні свого однопартійця Івана Різака (губернатора Закарпаття у 2002–2005 р.р.) Шуфрич намагався завадити Беркуту, внаслідок чого його добре доклали головою. Він був активним учасником парламентських сутичок у 2006 році і заспокоївся ненадовго, лише обійнявши посаду міністра МНС (вересень 2006 – грудень 2007).
Повернувшись до парламенту з достроковими виборами, у травні 2008 року Шуфрич викликав на поєдинок (у рукопашному бою) Валерія Гелетея – від чого останній відмовився. Того ж року Шуфрич побив у власному офісі свого колишнього соратника з коаліції та партнера з газового бізнесу депутата Миколу Рудьковського: той подав заяву до міліції, але пізніше забрав її. У 2009 році Шуфрич побився не лише з Луценком, а й із заступником голови фракції Партії Регіонів Сергієм Льовочкіним – за те, що той не повідомив йому про візит Януковича до Криму.
У березні 2010 року померла його мати Марія Петрівна Шуфрич. Крім глибокої душевної трагедії, її смерть принесла йому чимало наступних ділових турбот: адже на неї було записано половину бізнесу сім'ї. Після прийняття своєї частки спадщини матері, Шуфрич отримав понад 70 мільйонів гривень лише банківських депозитів. На той момент сукупний статки родини Шуфричів оцінювали в 210 мільйонів доларів.
Вже наприкінці Євромайдану зірка політичного забіяка Шуфрича швидко закотилася. 21 лютого 2014 року йому розбив губу депутат від УДАРу Микола Паламарчук. Наступного дня Нестора Шуфрича ледь не лінчували натовп майданівців, і лише втручання Святослава Вакарчука дозволило Шуфричу знайти притулок у стінах Верховної Ради.
30 вересня 2014 року Нестора Шуфрича «люстрували» в Одесі: під час візиту нардепа до міста натовп із символикою «Правого сектору» та інших націонал-радикальних організацій побив його під приводом нападу охорони Шуфрича на їхнього лідера та спробував кинути у сміттєвий бак. Після цього місцевий активіст «Правого Сектору» Сергій Стерненко заявив, що якщо правоохоронні органи спробують порушити за цим інцидентом кримінальне провадження та звинуватити когось із його учасників, то вони «тим самим покажуть, що перебувають не на українській стороні». І хоча справа таки була порушена і навіть взята під особистий контроль міністра МВС Арсена Авакова, вона була спущена на гальма «у зв'язку із зникненням підозрюваних».
Цей інцидент переконав його в тому, що відтепер махати кулаками поодинці в Україні загрожує навіть для публічного політика – тим більше з таким іміджем. Багаторічна близькість до Віктора Медведчука та активна участь у команді Віктора Януковича тепер грали проти Нестора Шуфрича: його дуже недолюблювали всі «промайданівські» українці. Його участь у переговорному процесі Мінського формату разом із Медведчуком та Леонідом Кучмою лише посилювала цю ворожість, заодно підриваючи довіру до самих переговорів.
На парламентських виборах 2014 року Нестор Шуфрич пройшов до Ради під №7 у списку «Опозиційного блоку» і відтоді утримувався від активної публічної діяльності. Тим не менш, Нестор Шуфрич, який пішов у тінь великої політики, продовжував активно займатися великим бізнесом – у тому числі в Києві, не боячись жодних націонал-радикалів.
Серед його останніх проектів стало придбання Київського річкового порту на пару із бізнесменом Михайлом Бродським. Дуже заплутана схема розподілу акцій через проміжні компанії ТОВ «Сан Гален холдинг» та ТОВ «Сучасне партнерство» дає Шуфричу до 50% акцій порту, а офшорна AEROTRADE SOLUTIONS INC Бродського володіє 24% акцій. Поки кияни намагаються зрозуміти, коли Шуфрич і Бродський встигли прибрати до рук столичний річковий порт, бізнесмени вже намітили план подальших дій. Судячи з того, що реконструювати будівлю річкового вокзалу поки що ніхто не поспішає, є підстави побоюватися, що його спіткає доля Сікорського будинку, щоб звільнити місце під будівництво ресторану або розважального центру.