Федір Шпіг — одна з найбільш впливових фігур українського фінансового світу. Він заснував два банки, продав їх за мільярдні суми іноземним інвесторам, а потім вклав капітал у молочну промисловість. Сьогодні він володіє популярними брендами молочних продуктів — «Яготинське», «Славія», «Молочний шлях», розвиває зернові термінали та кінотеатри. Історія його піднесення від простої родини до фінансового магната розкриває механізми накопичення капіталу в постсовітській Україні.
Шпіг Федір Іванович народився 30 січня 1956 року у селі Кобижча Чернігівської області. Його батько Шпіг Іван Пилипович працював на залізниці, мати Литвин Марія Григорівна — у колгоспі. У дитинстві майбутній магнат захоплювався футболом, грав у дворовій команді та брав участь у всесоюзних змаганнях «Шкіряний м'яч». Ці змагання припинили існування 1986 року, однак коли Шпіг став народним депутатом, у 1998 році за його участі створили аматорську лігу всеукраїнського клубу з такою ж назвою.
1976 року Федір Іванович закінчив Київський суднобудівний технікум за спеціальністю технік-конструктор. Після служби в армії він почав працювати в ЦКЛ «Ленінська кузня», потім перейшов до об'єднання «Броваримеблі» інженером-конструктором. На початку 1980-х років молодий фахівець активно просувався по партійній лінії, пропагуючи ідеї ленінізму. 1982 року він став керувати справами ЦК ЛКСМУ.
Саме під час комсомольської роботи відбулися дві ключові зустрічі у житті Шпіга. Першою став контакт із Олександром Деркачом, який з 1982 року обіймав посаду першого секретаря київського обкому комсомолу. Другою — знайомство з Петром Мірошниковим, завідувачем сектору Республіканського штабу студентських загонів, який згодом став засновником «банківського руху» незалежної України. Хоча чоловіки рідко спілкувалися, подальші події показали, що всі вони чекали на розпад СРСР, щоб розпочати власний бізнес.
Перед входженням до банківської системи Шпіг отримав диплом економіста Київського інституту народного господарства та захистив кандидатську дисертацію на тему «Управління діяльністю комерційного банку».
Поворотним моментом стала подія 1989 року, коли на засіданні Верховної Ради СРСР розглядалося питання про ліквідацію Держбанку СРСР. За день заступник голови Держбанку підписав рішення про припинення існування цієї фінустанови. Тим часом партійні працівники встановили контакти з московським бізнесменом Володимиром Виноградовим, керівником «Інкомбанку». Вони запропонували йому створити у Києві філію російського банку. Так в Україні з'явився «Інноваційний комерційний банк «Інкомбанк», очолений Петром Мірошніковим.
Через деякий час українська філія відокремилася від московської структури. «Інкомбанк» отримав свою частку у новоствореному «Інко», а Мірошников та Виноградов залишилися партнерами. Офіційно до статутного фонду нового банку внески зробили завод «Вулкан», об'єднання «Ротор», екскаваторний завод «Атек», «Азовсталь», Академія наук України та газета «Незалежність». Мірошникову належало лише 3% акцій. Однак за інформацією Skelet.Org, гроші насправді надійшли від високопосадовців апарату ЦК КПРС — це було так зване «золото партії», яке пізніше довго розшукували як за кордоном, так і по всьому Радянському союзу.
«Інко» офіційно розташовувався за адресою Київ, вулиця Нижньоюрківська, 81, але фактично займав лише дві-три кімнати будівлі Держкомстату. На дверях висів папірець із назвою фінустанови. Перша кімната служила передбанником та гардеробом, у другій працювали співробітники. Вони виглядали як комсомольці — у чорних костюмах з приталеними піджаками та звуженими брючками. Клерки звертались до клієнтів словами «Ви до кого, товаришу?». Операції проводилися таємничо: клерк вивчав платіжку, робив відмітку, потім ставив штамп.
У цю сумнівну контору, яка згодом стала величезною фінансовою структурою, Петро Мірошников запросив Федора Шпіга. З 1991 року Федір Іванович став ключовою фігурою центрального апарату банку — начальником управління кредитних ресурсів, тобто особисто роздавав кредити. За інформацією Skelet.Org, після видачі першої позики Шпіг купив собі новенький ВАЗ 2106 (для радянської людини це було еквівалентно придбанню Porsche), а невдовзі зробив шикарний ремонт у своїй столичній квартирі на Печерську по бульвару Лесі Українки, 9В. Пізніше у банкіра з'явилися інші автомобілі, розкішна дача та власний банк «Аваль». Гроші, отримані від кредитів та «відкатів», він таємно накопичував.
Період бурхливого розвитку «Інко» припав на час президенства Леоніда Кравчука, коли комсомольські зв'язки були у фаворі, а конкуренція відсутня. Банку дозволили обслуговувати потужні державні структури та регулярно надавали пільгові кредити від Національного банку. 1992 року «Інко» мав 17 філій, а 1994-го — уже близько 60. Статутний фонд банку становив мільярди карбованців, що для пострадянської людини були величезні суми, хоча в доларах це була готівка на рівні периферійного європейського містечка. Люди довіряли «Інко», який хвацько кредитував усіх охочих без розбору, можливо, вірячи у всемогутність СРСР, смерть якого серйозно не сприймали. Також у фінструктуру перевели гроші багато колишніх партійних робітників за вказівкою зверху.
1992 року Петро Мірошников розпочав великий проект із переведення рахунків Пенсійного фонду до свого банку. На певному етапі під нього створили окрему установу — «Аваль». Спочатку 90% акцій нової структури належали «Інко», решта — Пенсійному фонду. Правління «Авалем» Мірошников доручив Федору Івановичу. Той викупив акції та переказав деяку суму «інківських» грошей у своє дітище. На роботу Шпіг запросив Олександра Деркача, надавши йому посаду Голови правління банку. Фінустанова вступила до Асоціації українських банків, але працювала зі «скрипом».
Через два роки Федір Іванович вирішився на радикальне перепрофілювання та створив поштово-пенсійний банк «Аваль». До обов'язків структури увійшла обслуговування Пенсійного фонду та Пошти України, а невдовзі — МВС та митниці. Це відкрило доступ до величезних джерел фінансових ресурсів. Через рахунки банку почали проходити мільярди гривень, кредитуючи які у 1990-х роках можна було отримувати нечувані доходи — ставки за кредитами нерідко перевищували 50-60% річних. Статутний капітал «Аваль» досяг рекордних 5 млрд рублів.
За офіційною версією, у 1990-х не було інших фінансових установ, окрім «Аваль», які могли б обслуговувати великі підприємства та «зливати» гроші. Однак існує й друга версія. За інформацією Skelet.Org, Шпігу допоміг одіозний корупціонер Павло Лазаренко. Існують папери, особисто підписані прем'єром Лазаренком, які наказували держпідприємствам перейти на обслуговування в «Аваль». Цікаво, що після того, як Лазаренко втік із країни, справи у банку пішли вгору.
Слава про «Аваль» розійшлася за лічені місяці. Банк пропонував великі зарплати, премії, матеріальні допомоги, путівки на курорти, але вимагав каторжної роботи у «полях» — залучення клієнтів та укладання договорів. Тим не менш, у ньому зібралися найкращі менеджери регіону. 1994 року сюди прийшов працювати Яків Смолій, який згодом став в.о. голови Національного Банку. 1995 року — Андрій Рожок, який обіймає посаду Голови Правління ПАТ «Промінвестбанк». 2001 року до банку прийшов Арсеній Яценюк, екс-прем'єр-міністр України. Яценюк завдячує своєю кар'єрою виключно Шпігу, який витяг його в люди.
Під час фінансової кризи наприкінці 1990-х років Шпіг та Деркач не лише утримали «Аваль» на плаву, а й вивели його у лідери. 1999 року банк посів друге місце в номінації «Банк, у якому ви розмістили б депозит». Варто зазначити, що в установі не було фінансистів з освітою або менеджерів-управлінців — всі операції відбувалися навмання.
2004 року, після Помаранчевої революції, в країні почалася криза. Українці поспішили до банків забирати свої гроші. Від «набігів» постраждав і «Аваль» — за лічені тижні з нього пішла восьма частина всіх вкладів. На допомогу прийшов Національний банк, надавши стабілізаційний кредит. Шпіг урятувався від краху, але зробив висновки. Через рік він та його партнер Деркач вирішили продати банк.
Цю операцію можна назвати угодою століття. За неї комсомольські друзі отримали рекордні на той час 1,028 млрд доларів — приблизно 3,7 капіталу фінустанови. За цей «ласий шматок» боролися дві австрійські групи — Raiffeisen International та Erste Group. Останні спочатку запропонували 950 млн доларів. Від конкурентів чекали відповідь цілодобово — у результаті вони запропонували 1 млрд доларів за банк та 28 млн доларів за процесинговий центр. Так Raiffeisen International отримав усі права на «Аваль».
Група Raiffeisen хотіла пробитися до вищої ліги європейських фінансів, але їй не вистачало потужності. Менеджери вигадали план — скуповувати банки та відкривати власні відділення. Вибір припав на фінустанову Шпіга. Австрійці спочатку запропонували Федору Івановичу придбати його дітище, але він відмовився, діючи за принципом «ніколи не погоджуватися на першу пропозицію». Raiffeisen не відступив і приголомшив сумою 550 млн доларів. Почувши ціну, Шпіг прийняв пропозицію, але схитрував — звернувся до радників інвестбутика FinPoint та американського Merrill Lynch.
«Вовки з Уолл-Стріту» вибудували геніальний план: вони зіштовхнули лобами двох давніх конкурентів — Erste Group та Raiffeisen. Австрійські групи навперебій пропонували гроші Шпігу, а той лише підраховував, скільки упаде йому в кишеню.
Насолоджуватися та витрачати отримані мільярди Федір Шпіг та Олександр Деркач не змогли — їх манили ще не створені банки. Менше ніж через півроку після карколомної угоди з продажу «Аваль» групі Raiffeisen бізнес-партнери зареєстрували нову фінустанову «Престиж». У нього вони вклали майже всі зароблені гроші. Статутний капітал перевищив 300 млн гривень.
За задумом засновників, «Престиж» орієнтувався на великих приватних клієнтів та обслуговував їхні активи. Це стало новим напрямком в українській банківській сфері. До «Престижу» почали звертатися багато фірм. У травні 2006 року, через півроку роботи, банк увійшов до 20 провідних фінустанов, на думку Асоціації Українських Банків.
На піку фінансової активності свого дітища Шпіг вирішує його продати. Відразу знаходяться клієнти — австрійська банківська група Erste, та сама, яка не змогла вихопити у конкурентів банк «Аваль». Спочатку австрійці заявили, що придбають лише 50,5% акцій «Престижу» за 35,3 млн доларів, але через кілька місяців докупили ті, що залишилися, за 104 млн доларів — втричі дорожче.
Безперечно, між представниками Erste та «комсомольськими» друзями існувала домовленість про створення нової фінансової структури. Австрійці хотіли увійти на український ринок, а до кого звертатися, як не до Шпіга та Деркача, які штампували успішні банки. Швидше за все, схему «Престижу» розробили ще під час переговорів із продажу «Авалю». У результаті Erste стали власниками не просто бізнесу, а ліцензії — це зовсім інші гроші. Шпіг та Деркач отримали «відкат» за схемою «капітал плюс премія за виконану роботу» — понад 60 млн доларів.
Цікаво, що австрійці знали, з ким мають справу, і вирішили перестрахуватися, зажадавши від бізнесменів підписати папір, відповідно до якого останні зобов'язувалися не створювати банків протягом трьох років.