У грудні 2016 року на засіданні Торецької міськради сталася гучна сцена. Голова Громадської ради при Донецькій ОДА Ірина Кірікова спробувала облити червоною фарбою народного депутата Ігора Шкірю, звинувачуючи його в пособництві сепаратистам та розв'язуванні війни в регіоні. Конфлікт переріс у бійку, але цей інцидент виявив набагато більше, ніж просто політичне протистояння.
Під час сутички одна з прихильниць Шкірі, місцева бізнес-вумен Ірина Завгородня, почала вигукувати фрази на кшталт «Україна – не країна, Росія – країна», що тягло на ворожу пропаганду. За словами свідків, у 2014 році Завгородня брала участь в організації сепаратистського референдуму, але жодного покарання не зазнала. За інформацією одного з джерел, Завгородня мала «старих знайомих» у СБУ та Генпрокуратурі.
Однак звинувачення Кірікової виявилися далеко не марними. Вони торкнулися лише невеликої частини скандалів, що тягнулися за Ігорем Шкірею протягом років.
Ігор Миколайович Шкіря народився 20 серпня у селищі Новгородське Донецької області (до 1951 року називалося Нью-Йорком), яке входило до складу міської ради Дзержинська, нині Торецька. З 1980 по 1984 рік навчався у Дзержинському гірничому технікумі, потім служив в армії у ГСВ у НДР. Після цього вступив до Донецького політехнічного інституту, закінчивши його 1989 року з дипломом гірничого інженера.
Однак шахтарська професія його не спокусила. У 1990 році з'явилося ВО «Іліташ», яке Шкіря нібито створив зі своїми товаришами-однокурсниками. На сьогодні він володіє 99,52% цього підприємства.
Згідно з офіційною біографією, Шкіря заробив свій перший капітал торгівлею калькуляторами «Citizen», привозячи їх до Донецька з Москви. Однак у цій історії він багато чого недомовляв. Невідомо, хто допоміг йому налагодити збут оргтехніки держустановам та підприємствам Донецька та Горлівки, які купували їх за безготівкою за казенний рахунок. Коли Шкіря згадував про рахунок від держави на сплату 80% податку з прибутку, після чого він вирішив «оптимізувати податки», він також промовчав про те, як саме це робив.
Відомо, що підприємства Шкірі не люблять платити державі податки та зарплату своїм працівникам. За винятком кількох уривчастих рядків, 90-ті роки залишаються чорною порожнечею в його біографії. Лише у 1997 році він став депутатом Донецької міськради та водночас віце-президентом баскетбольного клубу «Шахтар».
БК «Шахтар» був відомий ще з радянських часів. На початку 90-х його взяв під своє крило бізнесмен Олександр Шведченко, який став президентом клубу. У середині 90-х Шведченко був великою фігурою тіньової економіки Донецька, мав ділові зв'язки з різними угрупованнями. За інформацією зі ЗМІ, Шведченко входив у коло угруповання Брагіна-Ахметова і мав спільний бізнес у підприємствах Центрального ринку Донецька, зокрема у ЗАТ «Скандін-Південь», одному з підрозділів ТОВ «Південь», яким володіла близька Ахметова Сергій Роман, а керував Борис Колесніков.
З іншого боку, Шведченко був дуже близький до Євгена Щербаня, у них навіть був спільний бізнес. Враховуючи, що з 1989 року у Щербаня і Брагіна теж був якийсь спільний бізнес, це не дивувало. Але у 1995 році Брагіна вбили, а відносини Ахметова і Щербаня ускладнилися.
За інформацією Skelet.Org, саме Щербань умовив Шведченка очолити українську філію російської компанії «Ітера», яка займалася постачанням газу в Україну. Однак це суперечило інтересам конкурентів: як «ЄЕСУ» Лазаренка та Тимошенко, так і «Індустріального союзу Донбасу» Сергія Тарути та Віталія Гайдука, які на той час стали бізнес-партнерами Ахметова.
25 березня 1996 року, лише через три тижні після того, як Шведченко очолив «Ітера-Україна» і почав укладати контракти, його було вбито. Ще за півроку вбили і Євгена Щербаня. Хоча ці вбивства потім «повісили» на Павла Лазаренка, багато хто говорив про те, що жахлива різанина 1995-97 років у Донецькій області була також вигідна Ахметову, який потім прибрав до своїх рук чимало капіталів та схем загиблих. Оточення Ахметова поживилося на цьому, багато хто отримав свої частки – навіть ті, хто не мав її раніше, як Борис Колесніков, який став 1996 року співвласником ТОВ «Південь».
Тепер виникає закономірне питання: якщо майно вбитого Шведченка було поділено між «ахметівцями», а баскетбольний клуб «Шахтар» був частиною цієї спадщини, то яке відношення до цього мав Ігор Шкіря? За інформацією джерел Skelet.Org, вважаючись віце-президентом клубу, Шкіря був його фінансовим керуючим. Вся інформація про діяльність клубу в період з 1997 року ніби стерта, з усіх джерел зникло навіть ім'я наступного президента.
Починаючи з 1997 року, «Шахтар» починає хиреть. Нові власники перестали розвивати його як спортивний клуб, натомість почали використовувати його пільговий статус спортивної установи у схемах уникнення податків та повернення ПДВ. Це тривало три роки, після чого БК «Шахтар» практично помер, а 2002 року офіційно припинив своє існування. Лише у 2006 році кілька його колишніх гравців створили новий баскетбольний клуб під ім'ям «Донецьк».
На цей момент Ігор Шкіря став уже солідним бізнесменом і вперше обирався до Верховної Ради від блоку «За ЄдУ», де потім перейшов до фракції «Регіони України».
Набуття депутатського мандату вивело Шкірю з тіньової економіки. Вже 2002 року він представлявся як власник ТОВ «ПО Іліташ» та дочірньої туристичної компанії «Іліташ-Тур». Щоправда, так ніколи й не уточнював, чи справді заробив свій перший мільйон на продажі путівок.
Шкіря завжди відрізнявся небажанням відповідати на гострі запитання журналістів: він одразу переривав інтерв'ю і або тікав, або починав гамати. Минув рік, і ім'я Ігоря Шкірі зазвучало по-новому: тепер він влився до лав промислових олігархів України, щоправда, лише «другої гільдії».
Саме тоді він прибрав до рук свій перший великий об'єкт – Миронівський завод залізобетонних конструкцій (ЗБК). Це підприємство у селищі Миронівський поряд із Дебальцевим спеціалізувалося на виробництві залізобетонних опор для ліній електропередач. За наявною у Skelet.Org інформацією, Шкіря домовився про її збут задовго до придбання заводу. Тут йому знадобилися дружба з Рінатом Ахметовим, який активно приватизував обленерго, і депутатські зв'язки з держчиновниками з Міненерго та Мінтранспорту.
Миронівський ЗБК захопили за стандартною донецькою схемою «прихватизації». Спочатку фірма «Іліташ» почала надавати підприємству «давальницьку» сировину і одночасно взяла контроль над збутом продукції, чим довела завод до розорення. Потім були скуплені акції, до складу акціонерів увійшли люди Шкірі, і в результаті власником став ТОВ «Бетон Нова», у власність якого перейшли усі основні виробничі потужності. Ну а в результаті власником «Бетон Нова» стала фірма «Іліташ».
2006 року за такою ж схемою у власності Шкірі виявився Донецький ЗБК, який захопили через створення ТОВ «Централь Буд». Ці два підприємства стали основою нового, тепер уже публічного бізнесу Шкірі – хоч і причетного до корупції, але вже не приховуваного від усіх, як його темні справи 90-х.
Вже 2005 року український «король залізобетонних стовпів» вийшов на російський ринок, де відкрив свої філії: спочатку ВАТ «Бетон Нова», потім Торговий Дім «Бетон Нова».
Свої рейдерські захоплення підприємств та об'єктів Ігор Шкіря не просто виправдовував як цілком законні та прозорі придбання, а й стверджував, що цим «рятував їх від загибелі та розтягування». Очевидно, Шкіря так увійшов у образ «ефективного власника», що почав співати дифірамби самому собі.
Шкіря старанно прибирав до рук все, що «погано лежало», тобто не мало достатньо вагомого «даху». У 2007 році його фірма «Іліташ» влаштувала захоплення п'ятиповерхової офісної будівлі в Донецьку за адресою проспект Загиблих Комунарів, 7. Будівлею володіло ВАТ «Дон-ІнформЦентр», підприємство, створене колишніми працівниками, яке здавало будівлю в оренду різним фірмам.
Шкіря вирішив, що непогано було б отримувати цю орендну плату самому. Він почав класичну рейдерську атаку: спочатку ввів до складу акціонерів ВАТ «Дон-ІнформЦентр» своїх людей, потім влаштував додаткову емісію акцій у 25 разів, розмиваючи контрольний пакет основних власників, і взяв підприємство у власність.
Найгучніший розголос набув скандал навколо санаторію «Марат» у селищі Гаспра, Ялта, що перманентно тривав багато років. Цей лікувальний заклад працює в Криму ще з часів Російської імперії. З 1922 року був націоналізований і названий на честь французького революціонера. За свою історію не раз перебудовувався, а 1970 року там були зведені багатоповерхові житлові корпуси, великий басейн, клуб-їдальня. Санаторій розташовувався на 15 гектарах, включаючи пляж та знаменитий парк Чаїр.
Першим санаторій спробував приватизувати Геннадій Петренко – бізнесмен із Дніпропетровська, призначений директором санаторію у 2001 році. Для цього він створив ТОВ «Лікувальний комплекс «Марат», якому поступово почав передавати у власність об'єкти та територію. Однак у 2004 році у «Мараті» з'явився Ігор Шкіря.
Численні джерела Skelet.Org стверджують, що шлях до санаторію йому вказав Василь Хара – тодішній голова Донецької обласної ради профспілок та народний депутат, який із КПУ перекинувся до «Регіонів України» і потоваришував там із Ігорем Шкірею. Хара й пояснив Шкірі, що треба робити.
Помилкою Петренка було те, що він спочатку приватизував санаторій як установу, а потім лише спробував прибрати до рук його землю – що було оскаржено в судовому порядку, не без участі Шкірі.
Одночасно Шкіря створив своє ТОВ «Парк-готель «Марат» (власник – фірма «Іліташ-Тур»), яке увійшло до санаторію спочатку на правах оренди об'єктів у фірми Петренко. Однак у 2006 році, коли в Раді було створено «антикризову локацію», а Янукович очолив уряд, не без зусиль Шкірі та його зв'язків, дії директора Петренка були визнані порушуючими закон. Петренко втік – і санаторій потрапляв у розпорядження фірми Шкірі.
Фірма насамперед почала усувати конкурентів – тобто тих, хто приватизував чи взяв в оренду частину санаторію під час директорства Петренка. Серед них були й дуже відомі та впливові люди, наприклад Анатолій Кашпіровський, які не віддавали своє без бою. Тож війна затяглася до 2010 року.
Шкіря назвав цей процес «повернення санаторію розкраденого майна», знову виставивши себе благодійником та рятівником. Проте він замовчував, що власником санаторію тепер є його фірма ТОВ «Парк-готель «Марат».
Цікаво, що під час захоплення санаторію Шкіря орудував рішеннями районного та міського суду Донецька. Виявилося, що фірму «Парк-готель «Марат» було зареєстровано у Донецьку, тобто навіть не сплачувало місцевих податків.
У 2011 році працівники санаторіїв Ялти та прилеглих селищ звернулися з листом до президента Януковича, закликаючи припинити корупційну діяльність Шкірі та Хари, які створили «сумнівні схеми продажу путівок». За фактом цього звернення навіть порушувалась кримінальна справа, і Василеві Харі «дісталося на горіхи» – а ось Шкіря викрутився.
Водночас Шкіря розпочав війну з місцевими жителями селища Гаспра. Спочатку буквально вириваючи із комунальної власності земельні ділянки, а потім влаштувавши селищу справжню блокаду. За прохід через територію санаторію Шкіря вимагав із гаспровців по 150 гривень на місяць з особи. Потім він почав виставляти їм рахунки за те, що через територію санаторію до селища проходять комунікації – водопровід, електрика. У відповідь гаспровці навіть намагалися виставити Шкірі рахунок за те, що через їхнє селище проходить каналізація санаторію.
Цей конфлікт довго був невичерпною темою для журналістів, які дізнавалися від місцевих жителів чимало цікавих подробиць про Шкіру та його методи ведення бізнесу.
Війна не припиняється досі, тепер уже в Криму. У 2014 році Ігор Шкіря перереєстрував ТОВ «Парк-готель «Марат» за російським законодавством, тепер із кримською «пропискою» – і його фірма виплачує податки до бюджету російського. При цьому Шкіря почувається в Криму стільки ж упевнено, як і до 2014 року – і навіть загрожує мешканцям Гаспри, що незабаром він «здесь скрізь господарем буде».
Цікаво й те, що Шкірі вдалося благополучно уникнути хвилі «великої кримської націоналізації», що прокотилася півостровом у 2015-2016 роках – хоча його сусідів, наприклад санаторій «Дніпро», таки експропріювали.
Більше того, Шкіря останні два роки регулярно навідується до Криму: чи доглядаючи за бізнесом, чи відпочиваючи у власному санаторії. Його автомобіль «Ауді» з номером АА 3344 ОА часто бачать на майданчику «Марата», а місцеві жителі іноді спроможні побачити і самого Шкірю, що загрожує їм небесними карами.
Однак розповісти журналістам, чому народний депутат України регулярно відвідує окупований Крим, і як він примудрився домовитися про недоторканність свого бізнесу з кримською владою, Шкіря не бажає.