Протягом двох десятиліть Одеса перебувала під контролем конкуруючих угруповань, що боролися за владу в регіоні. Один з найвпливовіших лідерів цього періоду, Руслан Боделан, колишній комсомольський функціонер, став символом епохи, коли місто розривалося між корупцією та кримінальним насильством. Його суперник, Едуард Гурвіц, очолював альтернативний клан. Вибори в Одесі набули репутації синонімів фальсифікацій та беззаконня, а методи боротьби за владу шокували навіть досвідчених спостерігачів. Союзники обох лідерів фігурували в списках правоохоронців України та європейських країн як члени міжнародної мафії завдяки контролю над портовими операціями. Однак жоден із них так і не постав перед судом за свої дії.
Після втечі Боделана у 2005 році він майже не з'являвся в Одесі протягом більше десяти років, лише зрідка наважуючись на короткі візити. У 2016 році екс-губернатор та екс-мер несподівано з'явився на презентації своєї книги «Вибачте мені, одесити» у Літературному музеї, де перед вузьким колом старих знайомих чиновників та бізнесменів представив цей твір. Видання тиражем 2 тисячі екземплярів так і не набуло популярності.
За оцінкою Skelet.Org, під гучною обкладинкою приховувалося не щире визнання провин одного з найбільш корумпованих мерів України, а лише черговий політичний балаган, повний нарікань на «втрачені перемоги». Боделан так і не наважився справді покаятися перед Одесою за свої гріхи.
Комсомольське походження та кар'єра
Руслан Борисович Боделан народився 4 квітня 1942 року у селищі Березівка Одеської області (тоді це була румунська Трансністрія) у родині педагогів Бориса Фокіча та Галини Петрівни. Його ранній життєвий шлях позначений незвичайними стрибками. У 17 років, відразу після закінчення школи, він став учителем фізкультури у школі селища Гвоздавка Любашівського району. У 23 роки обійняв посаду першого секретаря Кілійського райкому ЛКСМУ. Педагогічний інститут закінчив лише у 26 років у казахстанському Петропавловську, після чого повернувся до України та почав працювати в ЦК ЛКСМУ.
Такі стрибки в кар'єрі пояснювалися його видатними організаторськими здібностями. Ще зі шкільних років він виявив талант до проведення піонерських та комсомольських зборів, партійних активів та господарських планерок. Саме за це його висували на керівні посади, тоді як диплом учителя залишався лише формальністю. Другою його вищою освітою стала партійна школа при ЦК КПУ. Таким чином, не як фахівець, а як обдарований організатор, Боделан побудував собі блискучу кар'єру в СРСР.
У 1973 році він очолив Одеський обком ЛКСМУ, у 1979-му став першим секретарем Центрального райкому КПУ Одеси, а у 1984-му зайняв крісло першого секретаря міськкому КПУ, ставши повноправним господарем міста. Саме в цей період Боделан встановив корисні контакти, які згодом послужили йому в 1990-х роках. Це були зв'язки не лише з директорами підприємств, начальниками портів, правоохоронцями та митниками, але й з одеським кримінальним світом, який вже тоді був орієнтований на закордон.
Перетворення влади та конфлікт з президентом
Перебудова не лише не скинула Боделана з посади, а й піднесла його у 1990 році на посаду першого секретаря обкому – за радянських часів це була вершина кар'єри, вищим було лише перейти до республіканських органів або до Москви. Однак радянська система розпадалася. У січні 1991 року Боделан очолив Одеський облвиконком, а у 1992-му на довиборах у Кілійському окрузі №311 отримав мандат народного депутата, який підтвердив і на виборах 1994 року.
Однак його подальший перехід до Верховної Ради був наслідком не революційного повалення його влади, а конфлікту з президентом Леонідом Кравчуком. У березні 1992 року на місце Боделана призначили Валентина Симоненка, який незабаром отримав підвищення до Києва. Боделан провів два роки в очікуванні, поки у 1994 році не переміг на губернаторських виборах – перших та останніх в історії України. Він набрав 57,96% голосів, обійшовши Владлена Ільїна, свого колишнього підлеглого, який у 1992-94 роках очолював обласну адміністрацію. Ці вибори характеризувалися як надзвичайно жорстка боротьба: хоча Боделан, Ільїн та інші кандидати походили з радянських часів, кожен із них уже мав своє угруповання в Одесі та своїх покровителів у Києві.
Причини розриву з Кравчуком
Джерела, які зберегла Skelet.Org, називають кілька можливих причин розриву між Боделаном та президентом. По-перше, після того як у 1991 році Крим здобув статус автономної республіки в складі України, ідеї автономії поширилися серед керівників Донбасу, Харкова, Закарпаття, Львова, Одеси та Херсона. Мало хто наважувався прямо шантажувати Київ, лише ті, хто мав власну силу, як-от «шахтарський вождь» Юхим Звягільський. Боделан висловлював то ідею федерації автономних областей, то пропозицію надати Одесі статус «вільного міста». Він цілком міг перейти від фантазій до конкретних вимог, що розлютило першого президента. Це також розлютило партію «Рух», лідери якої почали вимагати від Кравчука усунути «проросійського сепаратиста» Боделана.
Другою причиною називали негласну, але активну підтримку Боделаном сепаратистів Придністров'я, які бунтували з 1989 року. Його усунення з посади відбулося буквально за кілька днів до початку військової операції Молдови проти ПМР. Третьою можливою причиною був розподіл постсовітського майна, насамперед Чорноморського морського пароплавства (ЧМП). Хоча Боделан як колишній комсомолець не переймався долею держави, він мав власні інтереси щодо майна ЧМП, особливо берегової нерухомості. Тим часом, наприкінці 1991 року в Києві високопосадовці боролися один з одним за право оформити в оренду на офшорні компанії кілька десятків кораблів ЧМП.
Одеса як центр боротьби за портові активи
Одеса мала два великі вантажні морські порти, через які проходили величезні потоки вантажів, включаючи контрабанду. Контроль над ними прагнули здійснювати чиновники, бізнесмени та кримінальні структури, включаючи міжнародну мафію. Саме останні відіграли вирішальну роль в одеському житті 1990-х років.
Повернення Боделана на чолі обласної адміністрації відбулося на тлі розділу та переділу сфер впливу в регіоні. Там переплітався жахливий клубок взаємозалежних організованих злочинних угруповань, бізнес-груп та чиновницьких кланів, які залучали союзників з Києва, Москви, Америки та Ізраїлю. Одним із центрів кривавого протистояння стали нафтовий район Одеського порту та Одеський НПЗ, боротьба за які багато в чому визначила розподіл влади в місті на наступні двадцять років.
Союз Боделана з кримінальним світом
Руслан Боделан мав давнього та близького знайомого Івана Григоренка, який у 1980-х роках також зробив стрімку кар'єру: від дільничного міліціонера до начальника відділу обласного ГУ УМВС. З 1990 року Григоренко курирував кримінального авторитета Олександра Ангерта (прізвисько Ангел), який звільнився після 12-річного ув'язнення. За твердженням джерел Skelet.Org, Ангерт отримав умовно-дострокове звільнення за готовність співробітництва з органами влади.
На початку 1990-х Ангерт став васалом Віктора Кулівара (прізвисько Карабас), найшанованішого на той час одеського авторитета. Однак одночасно Ангерт почав створювати власну бригаду та встановив тісні контакти з міжнародним мафіозі Леонідом Мініним, який займався контрабандою зброї та наркотиків, експортом металів та торгівлею нафтопродуктами.
Так виникло контрольоване Мініним кримінальне співтовариство, до якого входили Олександр Ангерт (авторитет), Олександр Жуков (бізнесмен, друг Мініна та Ангерта) та Геннадій Труханов (очолював охорону, тренував бойовиків та формував загони титушок).
Два ворогуючі союзи в Одесі
Мініну, Ангерту та Жукову були потрібні Одеський нафтовий порт і НПЗ, однак на них претендували й чеченці – емісари, які представляли дудаєвську Ічкерію, що проголосила незалежність і потребувала збуту своєї нафти. Чеченці в Одесі спиралися на нового мера Едуарда Гурвіца, а в Києві – на представників партії «Рух», українського МЗС, американського посольства та голову української філії KPMG Катерину Чумаченко (дружину Ющенка).
Угруповання Мініна-Ангерта також потребувало союзника. До 1993 року вони намагалися порозумітися з Едуардом Гурвіцем, і Ангерт постійно контактував з людьми Гурвіца, однак той уже обрав іншу сторону. Тоді угруповання зробило ставку на Руслана Боделана, з яким їх звів Іван Григоренко. Таким чином, у середині 1990-х в Одесі сформувалися два ворогуючі союзи.
Перший об'єднався навколо міського голови Гурвіца і включав чеченців (як місцевих діаспорян, так і гостей з Ічкерії), людей іншого міжнародного мафіозі Семена Могилевича (представлені Вахтангом Убірією, пізніше Олександром Пресманом), активістів УНА-УНСО, які оселилися в Одесі, та членів організації «Братство». Важливим був їхній союз із частиною місцевого криміналу: на боці Гурвіца на початку 1990-х виступало угруповання Георгія Стоянова, яке спочатку ворогувало з бригадою Ангерта.
За чутками, відомими Skelet.Org, до союзу з Гурвіцем схилялися легендарний злодій у законі Антимон Кухілава та Віктор Кулівар. Для останнього це закінчилося трагічно: у 1997 році Кулівар був убитий, і головним авторитетом Одеси став Ангерт, який зберігав тіньову владу над містом наступні двадцять років аж до своєї смерті.
Руслан Боделан у середині 1990-х років через свого друга Григоренка, якого він у 1996 році зробив начальником обласного УМВС, уклав союз із угрупованням Ангерта, яке мало як міжнародний кримінальний «дах», так і власні бойові бригади.
Банда кілерів та система насильства
Однак у них був ще один спільний союзник, про якого вони згодом намагалися не згадувати: Василь Маріянчук, ватажок кривавої банди кілерів. За свідченням численних джерел Skelet.Org, ця банда виконувала функції ліквідаторів при угрупованні Ангерта, а також усувала людей на замовлення Григоренка та Боделана. За словами одеситів, «режим Боделана» того часу спирався на гроші Ангерта, бойовиків Труханова, корумпованих правоохоронців Григоренка та кілерів Маріянчука.
У період з 1994 по 1998 рік (коли Боделан очолював обласну адміністрацію) та з 1998 по 2005 рік (коли він працював мером міста) в Одесі сталося чимало гучних замовних вбивств. Серед них були й ті, які вважалися вигідними Боделану та його найближчим діловим партнерам.
Одеський підприємець Семен Гуральник намагався скласти конкуренцію експортним зерновим схемам сім'ї Боделана, які здійснювалися через ТОВ «Агротекс», ТОВ «Джерело», ЗАТ «Укргрейн» та офшорну компанію «Інтеркоре Лтд» (Віргінські острови). Він був убитий.
11 серпня 1997 року в центрі міста було вбито редактора газети «Вечірня Одеса» Бориса Дерев'янка. Він перешкоджав своїми антикорупційними статтями багатьом – як Боделану, так і Гурвіцу. Одного з членів банди Маріянчука звинуватили в його вбивстві.
У лютому 1998 року було викрадено голову Жовтневого райвиконкому Одеси Ігоря Свободу, якого після цього ніхто не бачив. Правоохоронці визнали його загиблим.
У березні 1998 року викрали начальника юридичного управління Одеського міськвиконкому Сергія Варламова. Пізніше виявилося, що його убили одразу ж та замурували тіло у фундаменті гаража, де його знайшли лише через 7 років. Таким чином убивці «зняли його кандидатуру» з виборів мера міста, на яких він балотувався. Відразу після його викрадення близькі до Боделана ЗМІ розповсюдили інформацію про те, що Варламов нібито втік за кордон із коханкою та великою сумою валюти.
16 травня 1999 року були разом розстріляні голова Одеського обласного арбітражного суду Борис Вихров та директор телекомпанії «АМТ» Ігор Бондар. Обидва вважалися людьми мера Гурвіца, які не домовилися з Русланом Боделаном, який його змінив. Зокрема, Вихров відмовився закрити справу про аферу зі спробою продажу пасажирських лайнерів «Тарас Шевченка» та «Одеса-Сан» за борги ЧМП, організованої людьми Боделана, а також справи про виведення коштів підприємств та банків за кордон за допомогою шахрайських кредитних схем.
7 серпня 2001 року жертвою кілерів став начальник кримінальної контррозвідки УСБУ Одеської області Євген Задорожний, який розслідував замовні вбивства та шукав високопоставлених осіб, які допомогли втекти з СІЗО кілеру Олегу Якименко з банди Маріянчука. За три тижні до цього безвісти зник його заступник Сергій Масагаров, який перед зникненням впав у депресію та звільнився з органів. Існувала підозра, що до цього могли бути причетні деякі «професіонали», які працювали на Геннадія Труханова.
2 грудня 2002 року вбили одеського підприємця Валерія Кравченка, власника рибальської фірми, який обіцяв розповісти журналістам про побори з підприємців та монопольні «сімейні» схеми Боделана та його оточення.
Суд та покарання
З доведених судом злочинів банда Маріянчука скоїла 28 вбивств, 9 замахів на вбивства, 13 розбійних нападів та 6 викрадень. Однак замовників так і не оголосили, бо щоразу, коли слідство підбиралося до конкретних осіб, відбувався якийсь форс-мажор чи нове вбивство свідків та слідчих.
Члени банди, арештовані у 1999-2002 роках (джерела повідомляли, що їх просто вирішили позбутися), просиділи в СІЗО аж до 2016 року, поки не отримали вирок. Умови їх утримання в скандальному Одеському СІЗО були набагато кращими, ніж у звичайних ув'язнених: просторі 4-місні «номери» з телевізором, а для Маріянчука, який прийняв іслам і кавказькі звичаї, – навіть з килимами. Ватажок банди отримав довічне ув'язнення, однак більшість його спільників після суду було відпущено на волю за «законом Савченко».