Валерій Іванович Хорошковський народився 2 січня 1969 року у Києві в сім'ї з певним соціальним статусом. Його батько працював інженером-будівельником, спочатку керуючи ділянкою на будівництві готелю «Салют» на площі Слави. Мати, Ольга Назарівна Хорошковська, була викладачем, а згодом здобула ступінь доктора педагогічних наук та стала професором університету. Вона також авторка шкільних підручників, у тому числі супердорогих букварів, виданих у 2011–2012 роках, які згодом викликали скандал.
Після закінчення середної школи у 1986 році Хорошковський записався в автошколу ДТСААФ. Замість вступу до престижних навчальних закладів, про які мріяв, він почав працювати учнем токаря на заводі «Арсенал». Однак ця робота його не задовольняла. Отримавши водійські права, він перейшов на посаду шофера вантажівки у київському зоопарку. За розповідями його знайомих, молодий Хорошковський вивозив у кузові старого «ГАЗ-53» відходи, тобто працював асенізатором. Саме з цього часу, за чутками, він став пристрасним любителем дезодорантів.
У травні 1987 року Хорошковський пішов на термінову військову службу в Одеському військовому окрузі. Спочатку він перебував у навчальній частині в Керчі, потім служив під Одесою. Після демобілізації у 1989 році він вступив на юридичний факультет Київського університету імені Шевченка. Одразу ж він захопився «кооперативним» бізнесом, який активно розвивався в період перебудови: спочатку друкував календарі, потім намагався збирати меблі та шити шапки. Однак працювати власноруч його не приваблювало — він прагнув великих грошей і комерції, але для цього йому не вистачало зв'язків та стартового капіталу.
У 1990 році Хорошковський одружився з Оленою Хорошковською (народ. 1966), і це одруження кардинально змінило його долю. Олена залишається однією з найзагадковіших фігур української еліти. Вона входила до списку 100 найбагатших жінок України, однак майже ніхто її ніколи не бачив. У відкритих джерелах практично неможливо знайти її фотографій, вона ніколи не з'являлася на публіці поруч із чоловіком. Коли у 2008–2012 роках вона замінила Валерія на посаді директора UA Inter Media Group Limited, ніхто, крім невеликої групи наближених, так і не побачив нового керівника.
За інформацією Skelet.Org, Олена є близькою родичкою Костянтина Продана — колишнього керуючого справами ЦК КПУ (1984–1991), в руках якого на початку 1990-х років перебували не лише «золото партії», а й фонд ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. За словами деяких джерел, вона його рідна молодша дочка, але цей факт ретельно приховується. У всіх публічних документах до 2009 року Олена Хорошковська не мала по батькові, доки її чоловік не вписав її у списку членів сім'ї своєї декларації про доходи як «Є.В.». Після цього ЗМІ почали називати її Оленою Володимирівною.
Люди, які знали Валерія Хорошковського за студентськими часами, розповідали, що його одруження нагадувало роман Свирида Петровича та Проні Прокопівни з комедії «За двома зайцями». Хорошковський завжди мав випрасовану, причесану зовнішність, за яку він пізніше отримав прізвисько «Кен». Роман виявився пристрасним: уже за кілька місяців після весілля у них народився старший син Денис (1991).
З 1991 року бізнес одруженого студента Хорошковського почав активно розвиватися. По-перше, його витівка з меблевою майстернею перетворилася на серйозну фірму «Меркс», співвласником якої був Вадим Григор'єв. Спочатку вона займалася «червоним складанням» комп'ютерів та виробництвом меблів. Вже у 1994 році «Меркс» постачала меблі для Адміністрації президента України та різних державних відомств. Це було логічно, враховуючи, що ймовірний тесть Хорошковського до 1991 року обіймав посаду голови «Державного управління справами» (ДУС), яка займалася подібними питаннями.
До 1995 року сфера діяльності «Меркс» розширилася: дочірні підприємства почали випускати алкоголь та продукти харчування, створили мережу обслуговування в аеропорту «Бориспіль». Поступово «Меркс» став бізнес-групою, яка володіла ЗАТ «Житомирмеблі Меркс», ДП «Меркс-меблі», «Меркс-Інтернешнл», ВАТ «Меркс-Технолоджі», Броварським деревообробним комбінатом та ЗАТ «МебліСАМ».
По-друге, у 1992–1993 роках Хорошковський із кількома друзями-однокурсниками організовував платежі та взаємозаліки між підприємствами колишнього СРСР. За його словами, це був студентський підробіток до стипендії. Однак для здійснення таких операцій потрібен був авторитетний «дах» у владі чи великому бізнесі та банківські структури міжнародного рівня, тому його твердження про скромність цього заробітку видається сумнівним.
Третім бізнесом став торговельний метал. У 1992 році він організував спільний бізнес з Вадимом Гуржосом, який керував офісом швейцарсько-італійського металотрейдера «Сітко». У цьому партнерстві Хорошковський добував банківські кредити та контролював переказ платежів, а Гуржос шукав продавців та покупців. Цей бізнес приносив йому найбільший прибуток — кілька мільйонів доларів з однієї угоди.
За кілька тижнів Хорошковський створив власну фірму «БОВІ», яка займалася продажем продукції Дніпродзержинського металургійного заводу до країн Південно-Східної Азії. У 1993 році він вийшов на Керченський металургійний завод, чий директор Яків Аптер познайомив його з Олександром Абрамовим — його близьким діловим партнером. Тоді Абрамов був власником фірми «Ферротрейд», а пізніше став співвласником холдингу «Evraz Group» та одним з найбільших російських олігархів.
Четвертий бізнес у 1991–1993 роках являв собою хитромудру схему бартерних угод: експортований метал обмінювався на ширвжиток і комплектуючі для російських ВАЗ і ГАЗ, а отримані автомобілі продавалися на ринку за готівку. «Це було наше основне джерело кешу», — згадував потім сам Хорошковський. У такому напруженому графіку часу на навчання практично не залишалося.
Тим не менш, у 1994 році Хорошковський успішно отримав диплом юриста. Згідно з його офіційною біографією, він залишився в КДУ аспірантом на кафедрі економіки і за три роки отримав кандидатський ступінь, хоча ніхто його в університеті за цей час не бачив.
Першу спробу увійти у владу Хорошковський зробив у грудні 1995 року, коли балотувався у довиборах до Ради Ірпінського виборчого округу № 211, але програв у другому турі голові «Брокбізнесбанку» Сергію Буряку. Причина програшу була банальною: Хорошковський довірив свою виборчу компанію політтехнологу Сергію Телешуну, який його просто «кинув».
У 1995 році Хорошковський зблизився з В'ячеславом Пустовойтенком, через якого вийшов на його батька Валерія Пустовойтенка, який на той час обіймав посаду міністра кабінету міністрів України. За його сприяння Хорошковський отримав титул радника прем'єра з економічних питань. У 1996 році почалося його велике кримське відрядження.
Валерій Пустовойтенко познайомив його з головою Красноперекопської міськради Сергієм Куніциним. За допомогою Куніцина Хорошковський створює першу в Україні вільну економічну зону (ВЕЗ) «Сиваш» (1996–2001), адміністрацію якої очолив Куніцин. Тріумвірат Пустовойтенко–Хорошковський–Куніцин безроздільно керував зоною три роки, вирішуючи, яким зареєстрованим у ній підприємствам давати належні пільги. До 1998 року вона була єдиною діючою ВЕЗ у країні, її суб'єктами були Кримський содовий завод, ДАК «Титан», ВАТ «Бром».
Хорошковський не забував і старих друзів: у 1997 році його компанія «Меркс» у партнерстві з «Ферротрейдом» Олександра Абрамова розпочала придбання Укрсоцбанку — одного з найбільших в Україні. Заволодівши ним, вони почали скуповувати активи підприємств металургії, хімії та енергетики, щось залишаючи собі, щось перепродаючи з «наваром». Серед них був і Кримський содовий завод, який з листопада 1999 року був переданий до управління Укрсоцбанку, фактично ставши частиною бізнес-групи «Меркс».
Абрамова цікавило скуповування металургійних підприємств, а Хорошковський «закохався» саме в Укрсоцбанк, до 2001 року викупивши у Абрамова його частину акцій. Куніцина і Хорошковського пов'язував не лише бізнес: вони займалися злиттям Спілки підприємців Криму з Партією демократичного відродження України, внаслідок чого виникла Народно-демократична партія (НДП), лідером якої став прем'єр Пустовойтенко.
У 1998 році обидва пішли на «підвищення»: Сергій Куніцин став головою кримського уряду, а Хорошковський став депутатом Верховної Ради України. На парламентських виборах 1998 року Хорошковський отримав № 27 у виборчому списку НДП та балотувався по Красноперекопському виборчому округу № 9, де переміг із результатом 53%.
У цьому йому допомогла кримінальна трагедія, що розігралася за рік до виборів. 23 грудня 1996 року було вбито главу Раздольненської районної адміністрації Леоніда Григоровича Рябика — авторитетного і популярного кримського політика, якого вважали впевненим переможцем майбутніх виборів у цьому ж 9-му окрузі. У вбивстві Рябика було звинувачено директора фірми «Посейдон» Юрія Толовірка. Його запідозрили та заарештували за негласним розпорядженням Сергія Куніцина, а потім за його ж командою виправдали та випустили за три місяці до виборів — у яких Толовірко взяти участь уже не зміг.
Хоча ні тоді, ні згодом не було виявлено жодних фактів причетності Валерія Хорошковського до цієї смертельної комбінації, убитий Рябіка став вважатися першою примарою у його шафі. Це була лише перша з багатьох дивних смертей людей, які так чи інакше перетинаються з Хорошковським у бізнесі, політиці чи особистих відносинах.
Ставши заступником голови бюджетного комітету ВР, а у 1999 році ще й членом наглядової ради «Ощадбанку», Хорошковський продовжив розширювати свій бізнес, у процесі чого зблизився з британським бізнесменом Робертом Шетлер-Джонсом. Його називали «менеджером зі Східної Європи» великих західних фінансових спільнот, зокрема сім'ї Ротшильдів, а також агентом британської Мі-6. В Україні він отримав популярність як людина Дмитра Фірташа та один із засновників компанії «РосУкрЕнерго».
Наступні «угоди століття» між Хорошковським та Фірташем часто укладалися через посередництво Шетлер-Джонсона: зареєстрована ним у Гамбурзі компанія «RSJ Erste Beteilingungsgesellschaft GmbH» стала покупцем Кримського содового заводу та ЗАТ «Кримський Титан», які увійшли до складу «Gro».
Відставка Пустовойтенка не вплинула на кар'єру Хорошковського — він гармонійно вписався в нову команду влади і навіть розглядався як кандидат на посаду голови Нацбанку, але лише 11 жовтня 2000 року став членом його правління. Натомість він брав активну участь у приватизації об'єктів української енергетики: 26 березня 2001 року його «Укрсоцбанк» за 115 мільйонів гривень (23 мільйони доларів) придбав майно доведене до банкрутства «Луганськобленерго». Угода викликала скандал, її намагалися визнати незаконною, проте у квітні того ж року Старокиївський районний суд столиці припинив розгляд позовів. За рік Хорошковський продав «Луганськобленерго» спеціально створеному ТОВ «Луганське енергетичне об'єднання» Костянтину Григоришину.
Рік 2002 став для Хорошковського роком першого великого розпродажу. Головною причиною називали провал на парламентських виборах його політичного проекту «Команда озимого покоління»: витративши на цілодобову телерекламу і провідних російських політтехнологів десятки мільйонів доларів, партія набрала всього 2,02% голосів. Довелося повертати гроші тим, хто вкладався у проект. Серед таких був впливовий зять президента Кучми олігарх Віктор Пінчук. Йому Хорошковський поступився спочатку частиною своїх акцій «Укрсоцбанку», а потім продав і решту за 250 мільйонів доларів. Через три роки Пінчук перепродав «Укрсоцбанк» італійській UniCredit за 2,2 мільярда доларів.
Серед інших проданих у тому році підприємств були молочний концерн «Галактон», 20% акцій ЗАТ «Ферротрейд», Кримський содовий завод, «Титан» та «Луганськобленерго». Проте того року Хорошковський не лише продавав, а й активно прибирав до рук — у ході чого його колекція скелетів значно збільшилась.
Спочатку це були «авторитети» кримських організованих злочинних угруповань, зокрема т.зв. «черевиків», які свого часу заснували та довго контролювали компанію «Союз-Віктан». Але свою частку в ній мали і «великі люди», у тому числі Сергій Куніцин і Валерій Хорошковський, які з кінця 1990-х років почали нарощувати свою частину шляхом «віджиму» у слабшаючих «авторитетів». Боротьба супроводжувалася підпалами, нападами, викраденнями та вбивствами.
У 2002 році безвісти зникли «авторитети» Сергій Колесник та Григорій Посунько, кимось найняті для проведення диверсії. В організації їх викрадення та вбивстві звинуватили директора «Союз-Віктану» Андрія Охлопкова та його заступника Віктора Удовенка. Вони були заарештовані і навіть засуджені до 15 років, але після того, як погодилися віддати свою частку акцій «Союз-Віктану» Хорошковському та іншим «великим людям», раптово свідки звинувачення заявили, що їх обмовили.
Удовенко, який вийшов із СІЗО, поїхав до Москви до деяких людей, які за обіцянкою Хорошковського мали його «прилаштувати». І вони його справді прибудували, але лише на цвинтарі. 27 липня 2002 року невідомими було вбито якогось Олександра Кройтера, який, за даними Skelet.Org, був посередником, який примусив свідків дати, а потім відкликати свідчення проти Охлопкова та Удовенка.
Трохи раніше, в ніч на 20 липня, в Криму було вбито кримінальний авторитет Ваха Мусотов, який також був акціонером «Союз-Віктану» і незадовго до цього нібито зажадав від Хорошковського належних дивідендів. Скільки всього акцій «Союз-Віктан» зосередив у своїх руках Хорошковський, залишилося його секретом: коли у 2006 році він продав їх «Fabien Pictet & Partners», подробиці угоди оголосили комерційною таємницею. Проте до продажу акцій Валерія Хорошковського називали «горілчаним королем» — і не лише України, адже «Союз-Віктан» входив до трійки найбільших горілчаних компаній світу. Після цієї операції журнал «Кореспондент» оцінив капітал Хорошковського у 930 мільйонів доларів.
Наприкінці жовтня 2002 року у білоруських лісах міліція знайшла тіло Михайла Коломійця — відомого київського журналіста, редактора та співвласника інформаційного агентства «Українські новини», яке зникло незадовго до цього. Міліція констатувала самогубство, але колеги Коломійця, зокрема Єгор Соболєв, провели журналістське розслідування і дійшли висновку, що його могли довести до цього.
Тоді називали лише одне прізвище — Хорошковського, чиє «Агентство гуманітарних технологій» (директор Володимир Грановський) з 2000 року було власником 50% акцій «Українських новин». Причиною самогубства називали великі борги, до яких вліз Коломієць, причому свій останній кредит у 20 тисяч доларів він узяв в Укрсоцбанку під заставу своїх частин акцій «Українських новин».
У квітні 2005 року народний депутат Ігор Плужніков, який був власником телеканалу «Інтер», підписав угоду про продаж більшої частини активів олігарху Костянтину Григоришину. Але в червні Плужніков раптово хворіє, його відвозять до німецької клініки, де він раптово помер від токсичного гепатиту. За словами лікарів, це могло бути наслідком навмисного отруєння.
І раптом несподівана новина: власником 61% акцій «Інтера» став Валерій Хорошковський! Він одразу привів у керівництво Володимира Грановського і незабаром поквапився переписати акції на п'ять офшорних компаній, пов'язаних з російським олігархом Олександром Абрамовим: Prime Legal Services Limited, Quabdrus Consulting Limited, Quimica Overseas Limited, Shiraka Limited.
Говорили, що, не знайшовши необхідних засобів для покупки «Інтера», Хорошковський зайняв їх у Абрамова — і той повернув свої акції телеканалу. Проте формальним власником «Інтера» продовжували вважати Хорошковського, оскільки українське законодавство забороняло продаж іноземцям центральних телеканалів країни.
До кінця 2006 року акції «Інтера» переходять у власність офшорної компанії «UA Inter Media Group Limited», яка вважалася власністю Валерія Хорошковського — оскільки він був її директором. Коли його призначили головою Митної служби, його місце голови «UA Inter Media Group Limited» зайняла його таємнича дружина Олена, яку ніхто ніколи не бачив.
Однак сама UA Inter Media Group Limited належить іншій компанії — KH Media Limited, а вона, у свою чергу, ще через одну компанію належить KH Management Limited, не менше 50% акцій якої належало Фірташу. Це дуже заплутана схема офшорів, де десь ховається справжній власник. Та й який сенс було Абрамову віддавати акції «Інтера» назад Хорошковському?
Наприкінці 2006 року у власність «UA Inter Media Group Limited» перейшли телеканали «К-1», «К-2» та «Мегаспорт», які належали Фірташу. Існує думка, що насправді «KH Media Limited» спочатку належала не Хорошковському, а Фірташу — який у лютому 2013 року купив «UA Inter Media Group Limited» сам у себе! І 2,5 мільярда, які Фірташ нібито заплатив Хорошковському за «Інтер», просто перейшли з рахунку однієї компанії на рахунок іншої. Більше того, є думка, що і Фірташ у цій заплутаній схемі грає роль чи то посередника, чи то «керуючого активами», а справжнім власником «Інтера» залишається російський олігарх Олександр Абрамов.
У листопаді 2002 року Валерій Хорошковський стає міністром економіки та євроінтеграції у коаліційному уряді Віктора Януковича. Наступний рік приніс йому докторський ступінь з економіки, отримання якого викликало чимало запитань: говорили, що він просто купив його, як і кандидатський, як і диплом. Але радість була затьмарена серйозною сваркою Хорошковського з «донецькими»: особливо недолюблював його Микола Азаров.
За однією версією, його дратував зовнішній вигляд Хорошковського, котрий приходив на засідання Кабміну в джинсах та сорочці навипуск. Іншою, Миколи Яновича сердило захоплення Хорошковського саєнтологією. По-третє, проросійські «донецькі» посварилися з Хорошковським через його принципову незгоду зі вступом України до ЄЕП. Ну а що найімовірніше, Хорошковський та «донецькі» належали до різних і конкуруючих олігархічних угруповань, тому вони просто не могли порозумітися.
28 грудня 2003 року Хорошковський подав у відставку. У 2004 році він їде до Росії, де працював виконавчим директором холдингу «Evraz Group» свого старого ділового партнера Абрамова. Це був дуже дивовижний крок для того, хто ще кілька місяців тому штовхав запальні промови проти економічної інтеграції України та Росії!
Ще дивовижніше було його повернення до Києва у 2005 році, де нова влада прийняла його з розкритими обіймами. З грудня 2006 року, ставши першим заступником Секретаря РНБО, Хорошковський повертається на держслужбу. У грудні 2007 року він стає на чолі Митної служби. При призначенні на цю посаду людини, чиї статки оцінювали майже мільярд доларів, сказали: зате красти не буде! Але, схоже, дуже помилилися.
Корупція в митниці за Хорошковського анітрохи не зменшилася, навіть навпаки. Він виступив з оригінальною пропозицією доручити Митній службі влаштовувати аукціонні торги конфіскованих речей. Через цю систему, контрольовану Хорошковським, можна було б не тільки наживатися продажем конфіскату, а й створити канал безмитного ввезення товарів: фури їдуть до кордону, їхній вантаж заарештовують, потім його продають своїм підставним фірмам, і ті, так і не заплативши мита, отримують товар.
Але здійснити свою витівку Хорошковський не встиг: після серйозної сварки з прем'єром Тимошенко у січні 2009 року його переводять заступником начальника СБУ. Це був відвертий шок: Ющенко ставив на чолі СБУ відвертих диваків із американською пропискою, але ті хоч би були кадровими силовиками. Хорошковський мав за плечима лише два роки служби шофером в автобаті та вчений ступінь доктора економічних наук.
Немов на глузування, у березні 2009 року Ющенко призначив Хорошковського ще й начальником центру Антитерору. Тим не менш, на новій посаді Хорошковський показав себе кращим силовиком, ніж Валентин Наливайченко. Та й своїх співробітників він задобрив будівництвом для них нового п'ятипід'їзного багатоквартирного будинку.
Однак його активність була спрямована на захист інтересів не держави, а свого приятеля Дмитра Фірташа. 2 березня 2009 року слідче управління СБУ за власною вказівкою Хорошковського порушило кримінальну справу за фактом «розкрадання посадовими особами «Нафтогаз України» та Кабміну газу, який належав компанії «РосУкрЕнерго» (з особистих запасів Фірташа), що знаходився в підземних газосховищах. Офіс «Нафтогазу» захопили бійці спецназу в масках, було здійснено вилучення документів — у тому числі договорів з підписом прем'єра Тимошенко.
Після президентських виборів 2010 року Хорошковський став одним із двох представників колишньої влади, які не лише не були відправлені у відставку, а й навіть отримали підвищення. 11 березня Хорошковського було призначено головою СБУ. У червні до крісла Генпрокурора України сів його близький знайомий Віктор Пшонка — з 2006 по 2010 рік працював заступником Генерального прокурора.
І знову Хорошковський насамперед зайнявся питанням «вкраденого» газу Фірташа: влітку 2010 року він почав смикати на допити своїх колишніх соратників щодо діяльності «помаранчевої» влади. Крім пошуків винних у «крадіжці» газу, він збирав компромат на діяльність прем'єра Юлії Тимошенко — який вже у 2011 році став у нагоді для порушення проти неї кримінальної справи. При цьому він активно співпрацював із Віктором Пшонкою, і так виходило, що колишні «помаранчеві» на службі у «донецьких» з ентузіазмом переслідували людей із команди Ющенка.
У 2010 році Наливайченко «додавив» начальника Головного управління охорони культурної спадщини Києва Руслана Кухаренка, який відмовлявся підписувати дозвіл на знесення історичного флігеля на Поштовій площі, щоб звільнити місце під будівництво житлового будинку для компанії ВАТ «Дніпробудмашина». Тоді Хорошковський застосував свій звичайний метод: Кухаренка звинуватили у розтраті та посадили у СІЗО, флігель таки знесли, після чого Кухаренка випустили на волю.
А ось офіційним доходам главу СБУ могли позаздрити багато олігархів. У 2010 році сукупний дохід Валерія Хорошковського становив 5 мільйонів 154 тисячи гривень (4,9 мільйона гривень дивідендів та 235,37 тисячи гривень зарплати). Його сім'я отримала понад 41 мільйон гривень (33 мільйони дивідендів, 1 мільйон 595 тисяч гривень у вигляді подарунків, 1 мільйон 369 тисяч заробітної плати).
На рахунках Валерія Івановича у банках задекларовано 48,8 мільйонів гривень, на рахунках його родини 310 мільйонів гривень. Сім'я Хорошковських виявилася великими землевласниками: вона володіла кількома ділянками загальною площею 126 га, на яких було збудовано 4708 квадратних метрів житла. У їхній власності було кілька квартир загальною площею 1265 квадратних метрів та вражаючий автопарк: п'ять мерседесів, Maybach 62-S, Bentley Continental і Porsche Cayenne. У 2010 році журнал «Кореспондент» оцінив капітал Хорошковського у 804 мільйонів доларів.
Цих доходів їм здалося мало, і у 2011–2012 роках прізвище Хорошковського звучало у зв'язку зі скандалом навколо шкільних підручників його мами Ольги Назарівни. Справа в тому, що їхня собівартість для бюджету виявилася позамежною навіть для того часу безсовісного «розпилу»: 647 та 497 гривень за кожен. Це намагалися пояснити їх малими тиражами. За Хорошковську особисто заступився міністр освіти та науки Дмитро Табачник.
12 серпня 2011 року указом президента Януковича Валерію Хорошковському було присвоєно звання генерала армії. Це був безпрецедентний випадок: стрибнувши з рядових одразу до фельдмаршалів, Хорошковський залишив далеко позаду себе навіть Валерія Гелетея, якого Ющенко за рік підняв із полковників у генерал-полковники.
Але після цього було падіння: через півроку, 18 січня 2012 року Хорошковського перевели на посаду міністра фінансів, а 22 лютого підняли до першого віце-прем'єра. Це був дивний хід з огляду на те, що Хорошковський та Азаров ніяк не могли між собою спрацюватись.
Після парламентських виборів у жовтні 2012 року обидва вони чекали на рішення Президента та коаліції: кого з них запропонують на місце прем'єр-міністра? Шанси Хорошковського, навіть підтримуваного Фірташем та Пінчуком, були невеликі. 14 грудня 2012 року, після особистої бесіди з Януковичем, він подав заяву про відставку, потім організував передачу активів UA Inter Media Group Limited Фірташу, і знову залишив Україну.
На той час, згідно з журналом «Фокус», статки Валерія Хорошковського зменшилися до 430,1 мільйона доларів, однак у нього з'явилася нерухомість у Лондоні та Монако, де він провів наступні півтора роки. За даними Прикордонної служби України, з 28 грудня 2012 року до 21 вересня 2014 року Хорошковський навіть не показувався на батьківщині.
Хорошковський збирався повернутися в Україну традиційно після Майдану, сподіваючись прилаштуватися за нової влади. На це він мав певні шанси. По-перше, у нього були старі друзі в «УДАРі» та порошенківській «Солідарності», у тому числі й новий київський мер Віталій Кличко. Більше того, Хорошковський та Кличко є співвласниками елітного столичного клубу «Senator Beach Club».
У 2013 році в клубі стався нещасний випадок: загинув його співробітник Андрій Нечипоренко, який нібито впав за борт катера і порубаний гвинтами. Проте інші співробітники у приватних розмовах розповідали, що Нечипоренко загинув після бійки з Артуром Палатним — народним депутатом та заступником лідера «УДАРу». Після чого Кличко та Хорошковський дуже постаралися зам'яти цю справу.
По-друге, Хорошковський розраховував на підтримку Арсенія Яценюка, якому він у 2001 році допоміг прилаштуватися на роботу в уряд Криму, порекомендувавши його Валерію Горбатову та Сергію Куніцину. Тому він мав якісь шанси хоча б купити собі прохідне місце у списках «УДАРу» чи «Народного Фронту».
Однак і там, і там Хорошковському відмовили — надто вже одіозною фігурою з минулого він був, а партії, які йшли на вибори, воліли включати до своїх списків не ряжених генералів Януковича, а комбатів АТО. І тоді Хорошковський зумів домовитися із Сергієм Тігіпком про реєстрацію кандидатом за списком його партії «Сильна Україна». Він навіть встиг взяти участь у кількох передвиборчих телешоу.
Проте витівка була зірвана журналістами, зокрема Сергієм Лещенком, які звинуватили Хорошковського у фальсифікації своєї автобіографії. Спочатку він написав, що з грудня 2012 був безробітним, але потім виправив цей пункт, стверджуючи, що з грудня 2012 по березень 2014 він нібито працював головою у фірмі свого адвоката Порохняка «Київська правова компанія» і нібито був відправлений цією фірмою до закордонного відрядження.
Причина цієї маніпуляції в тому, що кандидати мають проживати останні п'ять років на території України, а Хорошковський провів понад півтора року в Англії та на тропічних курортах. В результаті кандидата Хорошковського викреслили із «Сильної України», а його фальсифікацією зайнялася міліція. Втім, для нього це поки що нічим не загрожує: він знову виїхав за кордон, де в повній безпеці та комфорті чекатиме, доки в Україні знову зміниться влада, або поки українці не забудуть про його минуле, з набитими скелетами та привидами шафами.