Василь Хмельницький вважається одним із найбільших власників столичної нерухомості в Україні. За чутками, він скупив значну частину Києва, і ці розповіді мають під собою реальну основу. Протягом років він прибирав до своїх рук земельні ділянки за різних президентів — від Кучми до Ющенка та Януковича, від Омельченка до Черновецького та Кличко. Для людини, яка шістнадцять років непомітно перебувала в парламенті, змінивши десяток партій і фракцій, це видається цілком можливим.
Біографія Хмельницького нетипова для українського олігарха. Він піднявся з нічого — простий робітник, який самостійно влився до лав аристократії, без спорідненості чи вигідного шлюбу. Це схоже на сценарій американської мрії, реалізованої на теренах колишнього Радянського Союзу, хоча насправді це скоріше історія про цинічний бізнес без романтики.
Хмельницький Василь Іванович народився 10 вересня 1966 року у селищі Баян-Аул Павлодарської області Казахської РСР. Його батьки були типовими цілинниками: батько працював трактористом, мати — маляром на будовах. 1969 року вони повернулися в Україну, до міста Ватутіне Черкаської області, де виросли два сини — старший Валерій та молодший Василь. Про старшого брата олігарха майже нічого не відомо; світ дізнався про його існування лише з одного інтерв'ю Василя, коли той намагався пояснити джерела своєї багатості, але пояснення вийшло невдалим.
У школі Василь навчався посередньо, коливаючись між четвірками та трійками, у спорті себе не проявив. Як і багатьом таким хлопцям у СРСР, йому залишався один шлях — до ПТУ. 1981 року після восьмого класу він вступив до профтехучилища №2 міста Ватутіне на спеціальність газоелектрозварника. Потім була армійська служба з 1984 по 1986 рік у РВНС в Архангельській області. За відсутності вищої освіти та фізичної підготовки він, ймовірно, служив у господарській роті або в прикомандированому до ракетної частини стройбаті, хоча демобілізовані звичайно мовчать про такі деталі.
Після демобілізації зварювальнику залишався один шлях — повернутися до фаху, але в рідному Ватутіному це не мало перспектив. Тоді в справу втрутилася сім'я. Старший брат Валерій перебрався до Ленінграда, де працював у порту, навчався на вечірньому в інституті торгівлі та мав знайомства у напівкримінальному середовищі зароджуваного бізнесу. Батьки відправили Василя до брата з надією, що той його влаштує.
1986 року Василь прибув до Ленінграда, знайшов роботу на будівництві за фахом і вступив на вечірній до електротехнічного інституту ЛЕТІ (нині Санкт-Петербурзький державний електротехнічний університет). Він отримав кімнату у гуртожитку, сподівався на постійну ленінградську прописку. Однак грошей не вистачало. За даними Skelet.Org, спочатку Василь намагався підробити вантажником у вихідні, але сам визнавав, що це було малопродуктивне марнування часу: «важка праця не завжди приносить добрий заробіток».
1987 року Хмельницький увійшов до складу бригади «шабашників», де за день можна було заробити від 25 до 50 рублів, а потім знайшов роботу у будівельному кооперативі. Там трапилося його знайомство з Олександром Варваріним, яке виявилося доленосним.
Брати Дмитро та Олександр Варварини були загадковими персонажами російського бізнесу початку 90-х років. Дмитро, випускник кафедри математики з дипломною роботою з ймовірності та статистики, був лідером дуету. Він міг миттєво прорахувати перспективи будь-якої витівки. Не знайшовши привабливості в роботі інженера, він із братом створив у 80-х будівельний кооператив «Онікс», а потім переключився на експорт металобрухту та лісу через спільні підприємства. Однак одного розуму було недостатньо — потрібні були зв'язки серед вітчизняних чиновників, знайомства із закордонними комерсантами та добрі стосунки з кримінальним світом. Доводилося багато платити — спочатку готівкою, потім часткою в бізнесі.
Серед покровителів Дмитра Варваріна називали Анатолія Собчака, з яким той був знайомий ще з Ленінградського університету, де Собчак викладав право. Після обрання Собчака депутатом Верховної Ради, а потім головою Ленінградської міськради, Дмитро Варварін здійснив прорив у великий бізнес. Він створив СП «Orimi wood» із засновниками кооперативом «Оріон» та американськими компаніями «Д NSTE» та «Wood Mizer». Варварін викуповував запаси лісу, який експортувався на суднах Балтійського морського пароплавства — з січня 1990 року перетвореного на орендне підприємство. «Orimi wood» швидко стало другим після Спілки лісекспорту підприємством країни за обсягами деревинного експорту.
1989 року Олександр Варварін привів до компанії Василя Хмельницького, якого добре знав з кооперативу «Онікс». У зварювальника несподівано проявилися задатки хваткого бізнесмена, і він став гарним доповненням до оточення Дмитра Варваріна. Так розпочалася кар'єра майбутнього олігарха.
На початку 90-х, коли приватний бізнес ще мріяв про приватизацію нафтогазового сектору, Дмитро Варварін придумав оригінальну схему. Його дочірня фірма «Орімі-ойл» пропонувала нафтовидобувним підприємствам послугу з реконструкції старих свердловин, внаслідок чого видобуток підвищувався в кілька разів. Варварін не розповідав про секрет свого ноу-хау, але його інтерес полягав у тому, що 50% видобутої «понад норми» нафти надходило в розпорядження «Орімі-ойл» як оплату послуги. Ця нафта потім надходила на НПЗ, перероблялася, і бензин, дизпаливо та мазут розвозили Росією та продавали. Оскільки продукція реалізовувалася на внутрішньому ринку, схема не приносила валюти, тому Варварін вважав її не найголовнішим напрямом і посадив керувати нею брата. Заступником Олександра став Василь Хмельницький, якому дали посаду «завідувача інформаційного відділу».
1992 року «Орімі-ойл» розпочала постачання нафтопродуктів в Україну. 22 липня 1992 року у Києві була зареєстрована філія компанії, а потім створена дочірня компанія АТ «Данапріс ЛТД». Хмельницькому запропонували поїхати в Україну та очолити «Данапріс» як директор і довірена особа Варваріних. Слово «довіра» тоді було не порожнім звуком, оскільки через нестабільність українського ринку угоди часто укладалися на авось, а ризик «кидалова» та «крисятництва» був дуже великий.
Тоді ж відбулася ще одна доленосна для Хмельницького зустріч. Андрій Анатолійович Іванов був колишнім радянським морським офіцером, який у 1987–1992 роках служив на Чорноморському флоті командиром БЧ на крейсері «Москва». Його прийняли на роботу в самарське відділення «Орімі-ойл» спочатку як інженера, а потім як одного з керівників філії, що особливо відзначився у конкуренції з суперниками. Оскільки самарська філія постачала нафтопродукти в Україну через АТ «Данапріс ЛТД», Василь Хмельницький та Андрій Іванов через спільну роботу дуже близько зійшлися.
Вони стали друзями та діловими партнерами на все життя. Однак тоді Андрій Іванов носив інше прізвище. Журналісти розкопали його реєстраційні дані за 1997 рік, де він фігурує як Андрій Дірнбергер. 2003 року під цими ж даними (та сама адреса, код ДРФО) був записаний уже Андрій Іванов. Загадку зміни прізвища ця потайлива людина пояснити не захотіла, проте відомо, що її мати, сестри та дружина Наталія також є Івановими.
1993 року продаж російських нафтопродуктів в Україні здійснювався за складними схемами. Фірма Nordex домовилася про прямі поставки нафти на українські НПЗ в обмін на бартерні партії сільгосппродукції. Василь Хмельницький запропонував «Орімі-ойл» схему, в якій брав участь Запорізький металургійний комбінат: за бартером чи за виручені з продажу бензину купоно-карбованці купувалися партії металу чи сировини та вирушали на експорт. Далі включався традиційний механізм Orimi wood: виручені долари переводилися на рахунки офшорних фірм, через які здійснювалася діяльність компанії, а потім валютна виручка поверталася до Росії як інвестиції та вкладалася в приватизацію.
Проте Дмитро Варварін схему із металом не схвалив. Тоді Хмельницький почав діяти самостійно, залучив на свій бік Андрія Іванова, умовивши його переїхати до України та займатися великим бізнесом. 1994 року вони викупили за півмільйона доларів у братів Варваріних їхню частку в українській філії «Орімі» та створили власну компанію «Реал-Груп», продовжуючи партнерські відносини з «Orimi wood».
Проте в середині 90-х епоха нафто-бартерних угод закінчувалася. Російська Orimi wood перереєструвалася в Орімі і щільно зайнялася лісовим експортом, будівництвом, пароплавами та випуском чаю (Принцеса Нурі та Принцеса Канді), втративши позиції в нафті. В Україну направили свої погляди молоді та потужніші російські нафтові компанії, які від оптових продажів переходили до повного захоплення українського паливного ринку, прибираючи до рук НПЗ та створюючи власні мережі заправок. Протистояти цьому міг лише дуже великий бізнес з власними джерелами постачання нафти.
Тому боротьба Хмельницького та Іванова за «Житомирнафтопродукт» (потрібно було скупити контрольний пакет акцій) виявилася марною: партнери не мали нафтопродуктів. Довелося продати підприємство тому, хто їх мав — групі «Приват».
1995 року Василь Хмельницький вирішив розвернутися для участі в масовій приватизації в Україні, застосувавши досвід, накопичений у Росії. Однак одна з перших таких інвестицій — придбання 15% акцій Полтавського алмазного заводу — показала, що володіння невеликою часткою підприємства дозволяє лише пасивно чекати на дивіденди. Після цього Хмельницький та Іванов воліли працювати по-крупному: або прибирати до рук контрольні пакети акцій, або брати їх в управління.
Після перегляду стратегії вирішили наголошувати на експорті металу — світовий ринок цьому сприяв. Оскільки з 1993 року Хмельницький та Іванов мали вигідні ділові відносини з директором «Запоріжсталі» Віталієм Сацьким, розпочинати великий металургійний бізнес вирішили саме з цього комбінату.
Процес його приватизації затягнувся на кілька років, але пройшов за схемою, що точно відображає народне слово «прихватизація». Ідею продажу одного з найприбутковіших підприємств України проштовхували через директора Сацького, дружину президента Людмилу Кучму (з якою зав'язав ділові відносини Василь Хмельницький), представника гонконгської офшорної фірми «Linfull Intl ltd» Едуарда Шифріна (він займався експортними угодами) та Шнайдера.
Спочатку 1997 року зусиллями Сацького та Фонду держмайна «Запоріжсталь» було перетворено на ВАТ. Потім за допомогою Сацького контрольний пакет акцій, що належав державі, було передано в управління Василю Хмельницькому. Це супроводжувалося справжньою аферою та виставою: Хмельницький створив та очолив якийсь «Центр народної економіки», який подав заявку на «ефективне управління підприємством», одразу отримав офіційне «добро» у ФДМ (за допомогою Людмили Кучми та її чоловіка), після чого розпочався дерибан.
До 2000 року ¾ акцій були скуплені компанією «Midland» (Шифрін та Шнайдер), компанією «Захід-Резерв» (Сацький та президент ФК «Металург» Ігор Дворецький), і дуетом Хмельницький-Іванов (точніше, Хмельницький-Дірнбергер), які виплатили за 33% акцій.
Останню крапку в «прихватизації» поставив 2001 року «Midland», викупивши у ФДМ останні 25% акцій лише за 13 мільйонів доларів. При цьому річний прибуток підприємства, за підрахунками Skelet.Org, перевищував 100 мільйонів доларів на рік! Пізніше, 2007 року, Хмельницький та Іванов продали свій 33% пакет «Запоріжсталі» за 400 мільйонів доларів.
Крім цього, вони майже десять років отримували з комбінату не тільки дивіденди по акціях, а й прибуток з компаній, що годувалися навколо нього. Наприклад, ТОВ «Стиль Трек» (засноване офшорними компаніями), через яке здійснювалися постачання металобрухту на комбінат. Головою наглядової ради «Стиль Трек» була молодша сестра Іванова Ірина. Ще були ЧОП «Запоріжсталь-Сек'юріті» (охорона підприємства), частки у «Запоріжкоксі» та «Запорізькому залізничному комбінаті».
Однак із приватизацією «Запоріжсталі» був пов'язаний ще один маловідомий скандал. Хмельницький стверджував, що зайняв гроші на купівлю акцій у Шифрина та нібито повернув їх із першого прибутку. Однак російські джерела розповіли іншу версію. За їхніми даними, гроші на «Запоріжсталь» Хмельницький отримав від Дмитра Варваріна, переконавши того у перспективності такого вкладення для «Orimi wood». Заодно Варварін зробив інвестицію в українську політику, профінансувавши виборчу кампанію Партії Зелених (ПЗУ), які 1998 року пройшли до Верховної Ради з 5,4% голосів — за їхнім списком депутатом став Василь Хмельницький.
10 березня 2000 року в Петербурзі було вбито Дмитра Варварина. Буквально за кілька місяців після його смерті імперію «Орімі» розтягли на шматки. Основною версією вбивства розглядався конфлікт Варваріна із власниками Балтійського морського пароплавства. Але як би там не було, Хмельницькому не довелося нічого повертати. А Андрій Дірнбергер після цього вирішив стати Івановим.
Київська інвестиційна група (КІГ) була створена Василем Хмельницьким та Андрієм Івановим 2003 року для загального управління як своїми вкладеннями, так і капіталами інших акціонерів. КІГ управляється компанією «KIG Capital Management», що сягає корінням в офшори. Спочатку Василь Хмельницький був основним власником компанії з 75% акцій, але потім частка знизилася за рахунок виділення невеликих пакетів провідним топ-менеджерам. Андрій Іванов одразу став директором з 25% акцій.
Гроші вкладали у все, що могло приносити стабільний прибуток, намагаючись отримати контрольні або хоч би вагомі пакети. Одним із перших придбань КІГ було ЗАТ «Хліб Києва» (40%) та «Київмлин» (50%), що контролювали хлібний ринок столиці. Здавалося б, перспективне вкладення, проте Хмельницький наполягав на ліквідації «соціального хліба» та підвищенні цін на хлібобулочні вироби, тоді як Київрада (другий співвласник) категорично блокувала ці ініціативи. 2008 року, розуміючи, що криза зажене «Хліб Києва» на збитки, КІГ продала свою частку.
Це була не єдина спроба Василя Хмельницького підім'яти під себе стратегічні монополії з гарантованим споживанням товарів та послуг. 2004–2005 років він виношував плани скуповування столичної комунальної сфери. Він встиг придбати 18% «Київенерго» та деякі пакети акцій «Київгазу» та «Київводоканалу», збираючись об'єднати їх у СП «Київенергохолдинг». Хмельницький прямо заявляв, що хоче зробити їх «прибутковими», тобто підняти комунальні тарифи.
Справа застопорилася 2006 року: забезпечував цю приватизацію з боку столичної влади Олександр Омельченко не переобрався міським головою Києва. Леонід Черновецький, який прийшов йому на зміну, хоч і підтримав схему, захотів пайової участі в ній свого зятя В'ячеслава Супруненка. Справа закінчилася тим, що 2007 року КІГ продала акції «Київенерго» Рінату Ахметову, а «Київгаз» та водоканалу структурам Супруненка.
Набагато успішніше у Хмельницького та Іванова йшли справи зі столичною нерухомістю. 2003 року, домовившись із «Сан Саничем» (Омельченко), вони розпочали скупку у Києві та області держпідприємств, які володіли великими ділянками землі. Сенс їхнього девелоперського бізнесу полягав у будівництві на цій землі комерційних проектів: торгових центрів, готелів, елітного житла тощо.
Одним із перших упав столичний завод «Зварювання» — колишній зварювальник Хмельницький перетворив один із його цехів на ТЦ «Містечко». Серед останніх жертв — легендарний Київський мотоциклетний завод, який купило 2012 року за 59 мільйонів гривень ТОВ «Капітал індекс груп», що належить Хмельницькому. Купило і закрило, оскільки питання стояло лише про 29 гектарів заводської території. Така сама доля спіткала «Укрвино» (4 гектари), ще було виселення «Київгазприладу» (1,7 гектара біля метро «Лук'янівська»).
Деякі підприємства у 2004–2006 роках доводили до розорення або банкрутства за допомогою контрольованих Хмельницьким «Київенерго» та «Київводоканалу»: їм виставляли астрономічні рахунки за електрику та воду, після чого відбирали у них землю. Також практикувався дерибан землі через підставні агрофірми (Троянда — 20 гектарів, Тарасівка, Бузівське, Нова Україна) та навіть цілі агрокомбінати (Хотовський — 1500 гектарів). Останнє придбання викликало справжній скандал: землю спішно виділили 1 жовтня 2007 року на позаплановому засіданні Київради, під час якого депутати щедро роздали структурам Хмельницького (житловим кооперативам) понад 2 тисячи гектарів.
Виявилося, що деякі поставні фірми були започатковані кіпрським офшором «Денсек лімітед» — він же виступав засновником СП «Київенергохолдинг» та низки інших проектів Київської інвестиційної групи. Серед скандальних придбань Хмельницького була насосна станція у Чапаївці (Голосіївський район), на території якої було збудовано якісь хороми. Згідно з табличкою на воротах, це була все ще насосна станція, згідно з документами — якийсь оздоровчий комплекс, адже закони забороняють житлове будівництво в цій природоохоронній зоні. За розповідями місцевих жителів, до цього особняка іноді з'їжджалися такі високі гості, на яких і дивитись страшно.
Цікаво, що юридично територія насосної належить естонській фірмі AS Nelgilin, в якій працювала дружина Андрія Іванова, а директором був колишній начальник його охорони. Загадкові фірми з естонською реєстрацією супроводжували бізнес Василя Хмельницького ще з початку 90-х, а творцем цих фірм був якийсь «Ерік з Пітера». Компанія «Албор», що входить до холдингу КІГ, будувала ТЦ «Містечко» та «Либідь Плаза», була заснована зареєстрованим в Естонії АТ «Кламенс».
Найвідомішим придбанням Василя Хмельницького є столичний аеропорт «Жуляни», який 2011 року взяло у довгострокову оренду ТОВ «Майстер-Авіа». Засновниками «Майстер-Авіа» є: ТОВ «Акерс Інвест» (Василь Хмельницький), ТОВ «Авіагруп» (Андрій Іванов) та ТОВ «Фріланс груп» скандального Юрія Іванющенка, більш відомого як Юра Єнакіївський. 2015 року він переоформив свою частку на бізнесмена з ПАР Віллема Мартінуса де Біра, якого називають підставною особою Івана Аврамова — нині «дивиться» за українським бізнесом Іванющенка. «Жуляни» продовжують перебувати у довгостроковій оренді у Хмельницького, який уже зондує питання про перенесення аеропорту — нібито обмеженого міською забудовою, що розростається. Але в цьому випадку нинішня територія «Жулян», напевно, дістанеться фірмам Хмельницького.
На виборах до Київради 2006 року Хмельницький із Івановим створили та фінансували Громадський Актив Києва (ДАК). Головою партії поставили Олександра Пабата. Оскільки це людина специфічна (не харизматична, не вміє говорити), її намагалися не показувати електорату. Для виборців ДАК виглядав як громадський рух.
Партнерами Іванова-Хмельницького виступили засновник мережі фуршет та дружина співачки Асії Ахат Ігор Баленко, голова правління «Київгазу» Сергій Спекар, господар «Київводоканалу» Ярослав Філатов, власниця торгової мережі «Епіцентр» Галина Герега, засновник банку «Синтез» та дуже впливовий та потайливий бізнесмен Олександр Лойфенфельд. За такої підтримки ДАК пройшов до Київради і мав там значний вплив, який спрямовував на корупційні справи своїх спонсорів та засновників.
Київська інвестиційна група вкладалася не лише у металургію, комунальні підприємства та нерухомість, а й у банки. У Василя Хмельницького було три банки: «Національні інвестиції», «Реал-банк» та «Хрещатик», причому останній довгий час грав роль одного з головних гаманців КІГ. Головного, але не єдиного і навіть не найбільшого.
Найбільшим кредитором Василя Хмельницького був і залишається російський Ощадбанк, який 2007–2008 років виділив його будівельному холдингу UDP кредит у 250 мільйонів доларів. Через кризу, що вибухнула, було виплачено всього 175 мільйонів, проте «Сбербанк» фінансував і інші великі покупки та будівництва Хмельницького. За його словами, це було можливо завдяки близьким та тісним відносинам з Германом Грефом — головою «Sбербанку» з 2007 року та одним з улюблених економістів ліберального спрямування Володимира Путіна.
Це неодноразово народжувало підозри: чи не засланий козачок Василь Хмельницький? Курйоз у тому, що саме так він і починав 1992 року, прибувши до Києва як посланця Дмитра Варваріна. Однак політикою Хмельницький ніколи не захоплювався, хоча часто використовував її у своїх інтересах — прагматично, навіть цинічно.
2002 року він профінансував передвиборчі програми одразу двох партій: своєї «Партії Зелених» та «Жінки за майбутнє» Людмили Кучми — якої був сильно винен за надану у 90-х підтримку під час приватизації. Втім, грошей зі своєї кишені йому витрачати не довелося, а головним чином стежити за їхніми витратами, щоб їх не розтягли партійні функціонери. Але на тих виборах обидві партії не досягли прохідного бар'єру.
Тому Василю Хмельницькому довелося пробиватися до Ради на довиборах у 82-му одномандатному окрузі Запорізької області — де, за чутками, спеціально зірвали підрахунок голосів, щоб оголосити повторні, у яких і взяв участь Хмельницький. 2002–2006 років він скакав Радою з фракції «Народовладдя» до «Народного вибору», потім до «Союзу», потім до БЮТу.
На виборах 2006 року Василь Хмельницький уже вибрався за списком «Блоку Тимошенко», але зі створенням коаліції ПР-КПУ-СПУ перебіг до неї, захопивши собою ще кілька «тушок» — що стало початком політичної кризи, яка призвела до дострокових виборів 2007 року. На них він уже вибрався за списком Партії регіонів (№100), так само як і 2012 року (№37). Купувати прохідні місця Хмельницький міг собі дозволити: 2013 року журнал «Фокус» оцінив його статки у 888 мільйонів доларів (21-е місце у списку найбагатших українців).
Проте вже 2015 року його капітали оцінили всього в 143 мільйони доларів. Криза, що вибухнула, вдарила, в першу чергу, по нерухомості та пов'язаному з нею бізнесу. В останні кілька років Василь Хмельницький зосередився тільки на них. Одночасно з цим певні труднощі політичного характеру почав відчувати його головний кредитор «Сбербанк».
Здавалося б, Хмельницький мав виявити своє ділове чуття, яке колись допомогло йому вчасно піти з металургії до падіння світових цін, та перейти на нові напрямки бізнесу. Але він чомусь уперто тримається за інвестиції у будівельну нерухомість та продовжує будувати нові проекти, шукаючи нові джерела фінансування.
Лютого 2014 року, перейшовши з фракції ПР до нової депутатської групи «Суверенна європейська Україна», Василь Хмельницький раптом став палким прихильником євроінтеграції. 2016 року, як власник будівельної компанії UDP, він вирушив на Європейський бізнес-саміт із проектом створення якогось індустріального парку в Білій Церкві та пропозицією інвестувати в нього чверть мільярда євро.