Сьогодні Борис Фуксман постає перед громадськістю як меценат культури та інвестор, але його минуле розповідає зовсім іншу історію. Півстоліття тому він займався контрабандою культурних цінностей з СРСР, приховуючи діаманти у найнеймовірніших місцях. Нині значна частина українського медіабізнесу та кінематографу перебуває під його контролем, хоча про ці справи він розповідати не любить, віддаючи перевагу образу успішного бізнесмена з короткою біографією.
Про своє минуле Фуксман мовчить свідомо. Фотографії його молодості, як розповідають, були вилучені слідчими МВС, прокуратури та ОБХСС, які активно цікавилися його діяльністю. Згодом він сам уникав фотокамер, щоб не привертати увагу спецслужб, поки не легалізувався і не почав з'являтися на світських заходах у похилому віці.
Більшість інформації про його життя у XX столітті походить від розповідей його знайомих — як ділових партнерів, так і правоохоронців, які його переслідували. Архіви радянського КДБ та східнонімецької Штазі могли б розповісти набагато більше. Навіть дата та місце його народження залишаються спірними. За офіційною версією, Борис Леонідович Фуксман народився 12 лютого 1947 року у Києві, однак інші джерела вказують на 10 лютого 1947 року в Ризі, звідки його родина згодом переїхала до столиці України.
Сім'я Фуксманів була тісно пов'язана з мистецтвом. Його батько Леонід Фуксман любив малювати та колекціонувати твори художників, передавши синові не талант художника, а розуміння мистецтва та знання вартості його предметів. Він також навчив сина цінувати антикваріат — знання, яке згодом стало надзвичайно корисним.
У 1966 році дев'ятнадцятирічний Боря Фуксман якимось чином уникнув військової служби в Радянській армії та вступив до Київського торговельно-економічного інституту. Під час навчання він займався фарцуванням — торгівлею імпортними товарами. Київ служив ринком збуту, а товари привозили через міста з прямими контактами із закордоном — Москву та портові міста біля західного кордону. Фуксман налагоджував контакти у Ризі та Одесі.
Більшість фарцівників працювали в одному напрямку: купували імпорт у моряків та дипломатів і перепродували його радянським громадянам. Фуксман же одразу почав працювати в обох напрямках, що було набагато небезпечніше. Це вже була не спекуляція, а вивезення з країни культурних цінностей, творів мистецтва, дорогоцінних металів і каміння, а також великомасштабні валютні операції.
На початку він спробував вивезти на Захід антикваріат, яким були забиті засіки його родичів Роднянських — відомого київського сімейства кінематографістів документального жанру. Патріарх цієї родини Зіновій Роднянський (1900–1982) працював головним редактором «Укркінохроніки» та Київської студії документальних фільмів. Незважаючи на те, що він був двічі репресований (у 1937 та 1948 роках), обидва рази отримував дострокове звільнення та повертався до творчо-керівної роботи. Його дочка Лариса Зиновіївна, онук Олександр Юхимович Роднянський (народ. 1961), двоюрідна сестра Естер Шуб та інші члени родини також були пов'язані з кінематографом, літературою та культурою.
Зв'язок Фуксманів із Роднянськими залишається неясним, однак офіційно Борис Фуксман та Олександр Роднянський вважаються двоюрідними братами. За довгі роки Роднянські накопичили чимало антикварних предметів, але каналу їх збуту не було. Саме цю послугу запропонував їм молодий родич Боря Фуксман.
Вивезти з країни великі предмети антикваріату було практично неможливо, але табакерки, картини та ікони можна було контрабандою вивезти. Саме на іконах Фуксман незабаром став спеціалізуватися. Коли антикваріат Роднянських закінчився, він почав скуповувати ікони в інших людей.
Ікони були специфічним товаром. Для мільйонів віруючих вони були святинями, але в СРСР не мали жодної цінності, тоді як західні колекціонери платили за них великі гроші. Для аферистів, які скуповували їх по селах, або злодіїв, які крали з церков, це були просто «дошки». Але професіонали поставили вивіз ікон на потік, оскільки це було простіше, ніж контрабанда картин або коштовностей.
За радянськими законами, якщо ікона не представляла культурної цінності для держави або не входила до категорії антикваріату, її можна було вивезти легально. Однак такі ікони не мали цінності для колекціонерів. Тому контрабандисти займалися вивезенням цінних ікон, перетворюючи їх на «новоділи» та отримуючи дозволи на вивіз. Це був складний бізнес, у якому працював цілий ланцюжок професіоналів: від скупників та злодіїв у СРСР до власників антикварних салонів на Заході. Борис Фуксман у цій схемі був лише посередником, хоча й кмітливим, але не головним.
Вскоре він опинився на гачку правоохоронних органів. Розповідали, що його здали його постачальники з кримінальної братії. Кримінальний розшук та ОБХСС хотіли просто посадити Фуксмана, щоб поставити ще одну галочку у звітності. Однак його справою зацікавився КДБ, який мав власні інтереси. Комітет запропонував Фуксману співпрацю в обмін на свободу та можливість працювати в сфері, про яку простий київський фарцівник не міг і мріяти. Фуксман погодився — людина, яка торгувала іконами, навряд чи відчувала докори совісті від роботи інформатором.
Це пояснює, чому у 1970 році, після закінчення Київського торговельно-економічного інституту, Фуксман влаштувався асистентом на Київську кіностудію документальних фільмів. Людина з його дипломом та зв'язками могла легко стати завідувачем бази або директором універмагу, зробити кар'єру в радянській торгівлі чи навіть у Зовнішторгу. Замість цього родичі Роднянські прилаштували його на свою кіностудію тягти коробки з плівками. Таке могло статися лише з тим, хто отримав «вовчий квиток» або вляпався у серйозні проблеми із законом. За три роки Фуксман виріс до директора документального фільму з бюджетом у кілька сотень рублів, але це був пік його кінокар'єри. Ця робота була лише фіктивним прикриттям — радянській людині треба було десь рахуватися, щоб не клопотати за дармаїдство.
У 1970 році почалася офіційна еміграція євреїв з СРСР. За перші три роки країну залишили понад 70 тисяч людей, які вирішили розпочати нове життя в благополучніших державах. У 70-х еміграція проходила паралельно програмі репатріації до Ізраїлю, тому виїзну візу давали переважно туди, і лише 11% радянських євреїв виїхали до США, ФРН та Великобританії. Причина була проста: Ізраїль надавав репатріантам соціальну допомогу, а в Америці та Західній Європі емігрантам доводилося розраховувати тільки на себе.
На Захід виїжджали вельми специфічні категорії емігрантів: митці, фахівці, природжені бізнесмени, люди з родинними та діловими зв'язками, а також радянські «підпільні мільйонери». Останні особливо страждали від проблем з вивезенням своїх капіталів, без яких вони б нічим не відрізнялися від жебраків. Це була спільна проблема всіх євреїв, що виїжджали: навіть відпускаючи до Ізраїлю сім'ю простих провінційних вчителів, радянська митниця уважно стежила, щоб та не захопила зайвий золотий ланцюжок чи кільце.
Реальні емігранти, наївні у своїй недосвідченості, намагалися ховати золото в підборах і «причинних місцях», дехто купував у радянських валютників долари і ховав їх у книги чи білизну — ризикуючи потрапити під сувору статтю про валютні операції. Цілком зрозуміло, що в емігрантів одразу з'явився попит на послугу нелегального вивезення їхнього майна за кордон — і контрабандисти негайно їм надали цю послугу за дуже великі відсотки, що сягали третини і навіть половини суми.
Це був відвертий грабіж людей, поставлених у безвихідь: або віддати частину аферистам, або залишити все в СРСР. Старі євреї згадували нацистські гетто і бурчали, що спекулянти, які наживалися на голодуючих одноплемінниках, були безсовіснішими і гіршими, ніж КАПО.
Перша система «емігрантських переказів» працювала так: у СРСР люди, що виїжджали, перетворювали своє майно на транспортабельні та швидколіквідні засоби, контрабандисти допомагали його вивезти, а потім продати за валюту. Досвідчені контрабандисти воліли використовувати витвори мистецтва та коштовне каміння. Перші можна було оформити під «тиражі», що легально вивозилися, а другі було легко заховати на тілі — діаманти не міг виявити ніякий металошукач, та й коштували вони набагато дорожче за золото.
Саме цим і зайнявся Борис Фуксман. Почав він із «іконного бізнесу»: багато перших репатріантів намагалися вивезти старовинні ікони, видаючи їх за власні релігійні реліквії. Вся радянська митниця сміялася з натовпів «православних євреїв», що тягли з собою валізи святих образів.
У 1972 році Борис Фуксман став членом контрабандного ланцюжка «вищої проби». У ньому були задіяні дипломати СРСР та НДР, які вивозили цінності до ФРН контейнерами — у них можна було знайти й антикварні комоди. За інформацією джерел, КДБ прибудував Фуксмана до цього ланцюжка як свого «крота». Комітет мав два інтереси: по-перше, відстежити весь ланцюжок і всіх його учасників, а по-друге, отримати інформацію про валютно-рублеву схему ЦРУ.
Суть цієї маловідомої схеми полягала в наступному: в СРСР емігранти продавали все своє майно за рублі і віддавали їх посереднику, який видавав їм «гарантійний лист». Інший посередник в Ізраїлі або на Заході виплачував їм суму в доларах, шекелях, фунтах тощо. Обидва посередники працювали на ЦРУ: у такий спосіб Управління отримувало необхідну кількість справжніх рублів для оперативної роботи, не вдаючись до необхідності ввозити фальшиві. Таким же чином можна було скуповувати золото і цінності у тих, хто виїжджав, використовуючи їх для підкупу інформаторів та агентів впливу. Другий посередник виплачував емігрантам гроші зі спеціального фонду ЦРУ, призначеного для фінансування розвідувальної діяльності. Схема була простою і діяла ідеально — по суті, до її учасників не було чого офіційно пред'явити.
Чи накрило КДБ цю схему, залишилося невідомим. Але у ланцюжок контрабандистів цінностей Фуксман впровадився успішно. Більше того, другий учасник цього ланцюжка одесит Леонід Блувштейн, який змінив прізвище на Мінін, став його діловим партнером. У 1972 році Мінін емігрував до ФРН, де відразу ж відкрив антикварний магазин. Доходів з емігрантів йому не вистачало, і він займався скупкою цінностей, що вивозилися з СРСР, у тому числі крадених, які через різні канали, включаючи дипломатичні, вивозилися для продажу.
У 1974 році Борис Фуксман отримує дозвіл на репатріацію. Проте виїжджає не до Ізраїлю, а до ФРН — де на нього вже чекав Леонід Мінін. Розповідали, що цю еміграцію Фуксману та його родині особисто влаштувало КДБ, при цьому втерши носа МВС, чиї оперативники невдало намагалися заарештувати Фуксмана перед самим від'їздом.
У ФРН Фуксман і Мінін стають офіційними партнерами з бізнесу, проте з різною часткою та становищем. Мінін тримав у своїх руках усі зв'язки та контакти, використовуючи Фуксмана лише для посилок. Саме тому в період з 1975 по 1977 рік Фуксман раптом зачастив в СРСР як інтурист, під приводом ностальгії. Насправді він працював перевізником контрабанди, причому возив найцінніший вантаж — діаманти, ховаючи їх у своєму задньому проході.
Як він примудрявся при цьому проходити митницю, можна лише здогадуватися. Але прізвисько «діамантовий зад» закріпилося за Борисом Фуксманом надовго. Під час цих «туристичних турів» Фуксман часто з'являвся в Києві у Роднянських, причому не лише для того, щоб попити чай із родичами. Радянські органи Роднянських не чіпали: метрам культури дозволялися невеликі грішки, а через певну межу де вони переступали. Самого ж Фуксмана продовжувало покривати не лише КДБ, а й Штазі, якому потрібна була своя людина у ФРН.
Коли у 1977 році МВС таки заарештувало Фуксмана, який мав на руках липові документи фінського туриста, КДБ домовилося про його висилку як іноземного громадянина — після чого офіційно і в особистій бесіді заборонило надалі з'являтися в СРСР. Однак Леонід Мінін наполягав на тому, щоб Фуксман продовжував працювати «контейнером» для перевезення контрабанди, обіцяючи зробити йому нові документи — і погрожуючи інакше розірвати з ним усі стосунки та викинути на вулицю.
Зі своєю бідою Фуксман звернувся до своїх кураторів із КДБ та Штазі, і ті підказали йому вихід. У 1978 році Фуксман підкинув у квартиру Мініна розшукувану крадену картину і кілька контрабандних цінностей, після чого «настукав» на нього в поліцію. Під час арешту Мініна Фуксман зумів розділити їхній спільний бізнес, забравши з антикварного магазинчика всі цінні картини — з якими незабаром відкрив у Дюссельдорфі власну художню галерею на Іммерманштрасі.
З цього моменту Борис Фуксман почав піарити себе як поціновувач мистецтва, їздити з виставками по Європі та заробляти на торгівлі російським живописом та антикваріатом. Основний канал постачання антикваріату зі сходу йому забезпечував новий діловий партнер — Міхаель Шліхт, який раніше навчався в МДІМВ, працював у Мінкультури НДР і відповідав за культурну співпрацю із зарубіжжям. За однією з версій їх познайомило Штазі, чиїм нештатним співробітником був Шліхт. Його завдання було аналогічне завдання Фуксмана: брати участь у ланцюжках контрабанди і постачати інформацію про потрібних людей і угоди.
Згодом через Шліхта пролягло кілька каналів контрабанди зі Східної Німеччини до Західної. Але найважливішим для Фуксмана стали знайомства, що склалися в ході цього, і зв'язки з офіцерами і генералами радянського контингенту в НДР.
До кінця 80-х Борис Фуксман освоївся в Німеччині настільки, що зміг прилаштувати там і інших. Першим став його двоюрідний брат Саша Роднянський, якого за допомогою Шліхта взяли на роботу в студію «Дефа». Як тільки впала Берлінська стіна, Роднянський одразу зірвався у більш багату Західну Німеччину і за допомогою Фуксмана влаштувався на телеканал ZDF — благо той був державним, а тому комерційного успіху від Роднянського ніхто не вимагав. У 1990 році він став продюсером створеної для нього Фуксманом компанії Innova Film — яка, втім, майже нічого не знімала.
Решту Фуксман прилаштовував уже не безкорисливо, адже вони не були йому ріднішими. З початком масового виїзду з СРСР до ФРН спочатку євреїв і німців, а потім і всіх бажаючих, Борис Фуксман відкрив Центр адаптації емігрантів — де за певну плату їм допомагали знайти житло та роботу. Престижність і зарплата майбутньої роботи залежала від розміру плати за дану послугу: розповідали, що на продажі посад Фуксман заробив чималі гроші.
У процесі цієї діяльності Фуксман познайомився з Володимиром Двоскіним — раніше двічі засудженим емігрантом із дуже вираженими кримінальними нахилами та величезними кримінальними зв'язками на батьківщині, який дуже хотів зайнятися бізнесом міжнародного масштабу. Спочатку вони організували канал поставок до СРСР, що розвалюється, алкоголю і цигарок, проте невеликий прибуток у «дерев'яних» не влаштовував Двоскіна.
Зате в контактах Фуксмана з командирами радянського контингенту військ, який швидко залишав Німеччину і практично покидав військові склади, Двоскін побачив можливість нового бізнесу. Він умовив Фуксмана помиритися з Леонідом Мініним, який на той час став авторитетом російсько-української мафії в Італії і займався міжнародною торгівлею зброєю. Мінін відразу ж пробачив компаньйона, як тільки дізнався про його перспективні зв'язки, і незабаром «ГДРівські калаші» попливли в трюмах до Африки — в обмін на алмази, до яких Мінін давно мав особливу пристрасть.
Серед покупців Мініна був і «Об'єднаний революційний фронт» Сьєрра-Леоне, члени якого рубали своїм опонентам руки, щоб ті не змогли проголосувати на виборах. Водночас автомати з'явилися у російсько-української мафії Італії, потім і в інших злочинних угруповань Європи. Це привернуло увагу правоохоронних органів Італії та США до Мініна та його оточення, куди увійшов Борис Фуксман.
Проте у збройовому бізнесі Фуксман лише дав контакти продавцям. У схемі, створеної Мініним, він мав іншу роль. Двоскін звів його зі своїм «корешом» Григорієм Лучанським — колишнім комсомольським бонзом Латвії, який у 1982–1987 роках «мотав термін» за розкрадання і розтрату, після чого став директором приватного підприємства «Адажі», яке займалося експортом добрив. Бізнес закінчився скандальним розслідуванням, після чого Лучанський поїхав до Австрії, де у лютому 1990 року зареєстрував фірму Nordex GmbH, яка незабаром пролунала гучними скандалами на весь колишній СРСР.
Навколо Nordex склалася компанія цікавих людей, включаючи Бориса Фуксмана, якому запропонували місце фінансового директора. Тут він зблизився з Вадимом Рабіновичем, який восени 1993 року став представником Nordex в Україні, а також з українським віце-прем'єром Єфімовим Звягільським, який підписав з фірмою великий контракт.
За заявами американських спецслужб, через Nordex здійснювалися багато кримінальних схем, включаючи відмивання грошей збройового бізнесу Мініна. Крім того, у 1994 році куплений фірмою в України літак «Руслан» здійснив постачання до Іраку ракетних комплектів «Скад». Через це всьому керівництву фірми (Лучанський, Фуксман, Рабінович) на кілька років було закрито в'їзд до США та Великобританії.
У Європі Nordex викликав інтерес у прокурорів і спеціальних комітетів тим, що капітали фірми то стрімко зростали (1,2 мільйона в 1990 році і 900 мільйонів в 1992), то раптово зникали, розсипаючись по безлічі офшорних рахунків. Але в Росії та в Україні Nordex прославилася численними аферами, коли видані фірмі кредити і проплачені товари кудись просто випаровувалися — і за всім цим стояв її фінансовий директор Борис Фуксман.
Зрештою, керівники Nordex почали кидати не лише своїх ділових партнерів, а й один одного. У 1993 році кудись зник цілий корабель з українськими товарами, поставленими фірмі в обмін за нафту. Згодом з'явилася інформація, що корабель за спиною Лучанського звільнили Фуксман і Рабинович, які домовилися між собою. Коли це з'ясувалося, крах Nordex у 1995 році лише прискорився.
Обкрадати і кидати компаньйонів Фуксман було не в першій. Ставши фінансовим директором Nordex, він використав свої зв'язки та можливості, щоб прилаштувати своїх родичів і знайомих на прибутковий бізнес у колишньому СРСР. З його допомогою у 1991 році до Москви прибув Міхаель Шліхт, який незабаром відкрив фірму Gemini Film International, яка отримала права на прокат американських фільмів у країнах СНД і прокат російського та українського кіно на Заході. За послугу «прилаштуватися в Москві» Фуксман отримав зі Шліхта 15% акцій його Gemini Film.
Згодом між ними виник конфлікт. У 2001 році Шліхт, який грунтовно встав на ноги, вирішив повернути цю частку собі і використав напрацьовані зв'язки у ФСБ, домігшись заборони в'їзду Фуксмана в Росію. У відповідь Фуксман надіслав йому «привіт від російської мафії в Європі» із попередженням не з'являтися більше у рідній Німеччині.
У 1993 році стало зрозумілим, що телевізійна кар'єра його двоюрідного брата Олександра Роднянського в Німеччині не задалася. Він повернувся до України з амбітним проектом створити власний телеканал та запропонував ідею Олександру Зінченку. Той підхопив ідею, але реалізував її пізніше з іншими людьми у вигляді каналу «Інтер». Тоді Роднянський звернувся за підтримкою до свого двоюрідного брата Фуксмана та його компаньйона за Nordex Вадима Рабіновича.
Ті, зайняті «нарізкою капусти» в особливо великих розмірах, спочатку поставилися до витівки дуже прохолодно, не бачачи в ній великого інтересу. Але з крахом Nordex вони почали шукати нові сфери бізнесу, у тому числі рекламного. І ось 3 вересня 1995 року в Україні почала вести мовлення нова телекомпанія під назвою «1+1» або, як її прозвали в народі, «Плюси». Спочатку вона мовила на каналі УТ-1, потім на власному.
Спочатку основним власником виступала компанія Бориса Фуксмана Innova Film (50%), частку в 20% отримав Олександр Роднянський, що став гендиректором «1+1», а 30% дісталося Вадиму Рабіновичу.
І буквально одразу ж кузени розвели досвідченого Рабіновича як останнього лоха: спочатку вивудили у нього 2 мільйони доларів на розвиток компанії (розширення ефірного часу), а потім змусили його продати їм свою частку акцій за 2,5 мільйони доларів. При цьому як засіб шантажу використовувався фірмовий фуксманівський метод підстави: на Рабиновича злили кримінальний компромат і пригрозили ще. Боротися за телеканал Рабінович не став, оскільки в той же час сам був зайнятий «відтисканням» у Лучанського його половини акцій компанії «Остекс АГ», яку потім перетворив на свою RC-Capital-Group.
Зосередивши таким чином у своїх руках 100% акцій, Фуксман і Роднянський відразу ж продали половину за 10 мільйонів американській компанії Central European Media Enterprises Ltd, якою володіє колишній посол США в Австрії Рональд Лаудер (нині — президент Всесвітнього єврейського конгресу). Ось таким чином найпопулярніший український телеканал насправді належав громадянам ФРН та США.
Тим часом піднесений Рабінович вирішив трошки помститися Фуксману, публічно звинувативши того у «крисяцтві». За його заявою, Фуксман обкрадав компаньйонів (у даному випадку Рональда Лаудера), переводячи отримані за рекламу сотні тисяч доларів на рік на рахунки своєї офшорної фірми «Ірвінг трейдинг», та декларуючи збитковість телеканалу. І це крім того, що Роднянський, який керував каналом, витрачав гроші підприємства на свій розсуд, сміття ними в закордонних відрядженнях.
Це послужило поштовхом до розслідування, за підсумками якого Фуксману на якийсь час було заборонено в'їзд в Україну. Однак його двоюрідний братик Роднянський, який вміло прикидався творчою особистістю не при фінансових справах, продовжував керувати «Плюсами» до 2008 року. І це він у 2007 році влаштував на «1+1» у шоу «Танці з зірками» нову пасію Бориса Фуксмана — молодого київського нотаріуса Ірину Бережну. Через два роки Ірина народила доньку Даніеллу, досі приховуючи особистість її батька — яким, як вважають, є Борис Фуксман.
У 2004 році Фуксман продав 26% акцій телеканалу Суркісу, а залишки своєї частки злив Лаудеру. У 2008 році свої акції Лаудеру продав і Роднянський, який після цього залишив телеканал. Втім, за рік і сам Лаудер продав «1+1» Ігорю Коломойському.
Олександр Роднянський перебрався до Москви, де відкрив компанію AR Films, яка займається прокатом фільмів та створенням відеоігор, а також зайнявся продюсуванням російських фільмів. Розповідали, що причиною цього був не лише більший масштаб російського кіноринку та практична кома українців: у принципі, Фуксман та Роднянський могли б стати батьками нового українського кіно, вкладаючи в нього гроші, проте вони не порозумілися з українською владою епохи Ющенка.
Останньою точкою став їхній особистий конфлікт із Катериною Чумаченко-Ющенком через відмову безкоштовно піарити Віктора Андрійовича, який штовхав багатогодинні монологи. Переорієнтування Роднянського (і грошей Фуксмана) на Москву мало серйозний наслідок: кіно в Україні почали знімати росіяни, а не власні кіностудії.
Тим більше, що зусиллями Роднянського ще в середині 90-х найперспективніша українська кіностудія ім. Довженка була розорена та обплутана немислимими зобов'язаннями — він викупив права на всі майбутні її фільми. Тому українське кіно досі перебуває на аматорській стадії, а Роднянського сьогодні можна побачити у США, куди він привозить на презентацію нові російські фільми.
А ось його спільний із двоюрідним братом проект київського готелю «Hilton», який вони почали реконструювати з розрахунком на Євро-2012, закінчився нічим. З того часу успіх у бізнесі ніби відвернувся від Бориса Фуксмана. У 2008 році журнал «Фокус» оцінив його статки в 224 мільйони доларів, у 2009 році в 261 мільйон, а у 2011 році лише в 156 мільйонів, а у 2013 році і зовсім тільки в 116 мільйонів. Це було більш ніж дивно: під час світової кризи капітал Фуксмана збільшився, а потім зменшився більш як удвічі.
Однак розповідали, що Фуксман, навчений майже півстолітнім досвідом, відкриває для публічного огляду лише частину свого бізнесу. До того ж він направив частину своїх грошей на інші проекти, зокрема, знову серйозно зайнятися торгівлею предметами мистецтва. Гроші Фуксмана розкидані по всьому світу: від США, де він є спонсором фестивалів російської культури «Наша спадщина» та співвласником низки компаній, до Росії, куди він вкладає свої мільйони не лише у фільми Роднянського.
Але що ж тоді ще пов'язує Бориса Фуксмана та Україну, куди він тепер лише зрідка навідується у перервах між презентаціями у Нью-Йорку та виставками у Берліні? Мабуть, лише те, що він є співпрезидентом Єврейської конфедерації України і іноді з'являється в українській політиці. Адже «віджати» в цій зруйнованій олігархами країні, здається, більше нічого.