Під час президентства Петра Порошенка та Володимира Зеленського, коли в Україні активно обговорювали гібридну війну з російським агресором, у країні з'явився московський бізнесмен Павло Фукс. Він почав скуповувати українські активи, одночасно налагоджуючи контакти як з колишніми донецькими структурами, так і з оточенням нинішнього президента. Фукс публічно називав себе давнім другом харківського мера Геннадія Кернеса, однак їхній зв'язок виявився набагато глибшим, ніж він готовий був розповідати журналістам. Питання про справжню природу цієї людини, яку багато хто сприймав як успішного олігарха-забудовника, залишалося відкритим.
Біографія Павла Фукса до 90-х років залишається малозрозумілою. За його власними твердженнями, перший бізнес він розпочав ще у школі, перепродаючи однокласникам імпортні цигарки, які нібито купував у швейцара готелю «Інтуріст». Крім того, Фукс стверджував, що саме тоді розпочалася його багаторічна дружба з Геннадієм Кернесом та Михайлом Добкіним.
Павло Якович Фукс народився 26 жовтня 1971 року у Харкові в родині Якова Лазаревича та Белли Йосипівни. У 80-х роках його сім'я мала приватний будинок на околиці міста на вулиці Депутатській та квартиру на Салтівці у будинку №11 по вулиці Корчагінців. Цей район розташовувався всього за кількасот метрів від будинку №2-а по вулиці Ейдемана, де жив Михайло Добкін з батьками. Хоча між хлопцями було два роки різниці, вони цілком могли навчатися в одній школі та бути приятелями. Однак у цьому трикутнику виникала серйозна проблема: Геннадій Кернес жив на Нових Будинках на вулиці Ньютона, 129, і для Фукса було б складно одночасно дружити з Добкіним та Кернесом, оскільки вони існували у зовсім різних світах.
Справа полягала не у віковій різниці. Михайло Добкін був послухняним підлітком, який допомагав батькові спочатку в магазині, а потім у кооперативі. Геннадій Кернес, навпаки, був його повною протилежністю — вуличним гопником на прізвисько Геп, який зі своєю компанією займався шахрайством та грабежами біля автомагазинів. За однією з версій, Павло Фукс спочатку здружився з Добкіним, а через нього познайомився з Кернесом, захопившись романтикою «крутих пацанів».
Однак розповідь Фукса про прибуткову спекуляцію сигаретами видається перебільшеною. Хоча харківські хлопці середини 80-х дійсно цікавилися імпортними цигарками, продавати їх по півтинника за штуку могли лише «особливі» люди — ті, хто мав доступ до таких товарів. Швейцари готелю «Інтуріст» не продавали цигарки звичайним підліткам; їх могли купити лише постійні клієнти та дрібнооптові покупці, тобто фарцівники. Частину товару фарцівники передавали вуличним гопникам на кшталт Кернеса та його компанії. Важливо також, що Павло Фукс у юності серйозно займався боксом.
Таким чином виникає інша картина: старшокласник Павло Фукс тусувався в гоп-компанії Кернеса, звідки у нього з'являлися імпортні товари. Пацани Кернеса не бідували, оскільки регулярно заробляли різними способами. Проте Фукс розумно замовчує подробиці їхньої діяльності, щоб не компрометувати ні себе, ні свого друга. Натомість він вирішив публічно похвалитися, що будучи старшокласником, заробляв самостійно, вибравши найнешкідливіший епізод зі своєї молодості — розповідь про продаж цигарок однокласникам, перетворивши його на історію про добре поставлений юнацький бізнес.
Батьки Михайла Добкіна довго захищали сина від негативного впливу Кернеса. Проте у 1989-1990 роках Кернес опинився за ґратами за звинуваченням у низці злочинів. Два роки він провів спочатку на психіатричному обстеженні у знаменитій 15-й лікарні, а потім у СІЗО. Вийшов він якраз до початку кримінального переділу Харкова. Компанія Кернеса тимчасово розпалася, що позитивно позначилося на Павлі Фуксі: батьки влаштували його до Харківського інженерно-будівельного інституту на економічний факультет.
У 1992 році, під час навчання, Павло Фукс отримав першу офіційну роботу — посаду радника генерального директора спільного підприємства «Торговий дім «Інтрада». Це було колишнє радянсько-американське СП, яке розділялося між Росією та Україною. За інформацією, батьки Фукса мали безпосереднє відношення до цього підприємства. Невідомо, чи займався він там комерцією чи просто отримував зарплату, але Фукс з гордістю вписав цю роботу у свою біографію.
У 1995 році у біографії Фукса з'явився новий запис: радник голови правління «Промінвестбанку». Залишалося неясним, йшлося про український «Промінвестбанк» — одну з найбільших у країні фінустанов, чи про його московську тезку. Однак це був саме російський «Промінвест», оскільки саме тоді Павло Фукс раптово від'їхав з Харкова. За непідтвердженою інформацією, отриманою Skelet.Org, Фукс утік з України після того, як «розвів на бабки» якусь фірму чи бюджетну організацію. За чутками, до цього інциденту причетний був Геннадій Кернес, який допоміг старому приятелю забрати ноги та порекомендував його в Москві своїм знайомим.
За інформацією від іншого джерела Skelet.Org, організацією від'їзду Павла Фукса до Москви та його подальшим «працевлаштуванням» займався Сергій Батозький, відомий під прізвиськом Батон. Він був сином шановного радянського тренера з вільної боротьби Станіслава Батозького, але з юності пішов кримінальною дорогою. Батон був старим «корешем» Кернеса і міг знати Фукса ще з 80-х років. У 90-х роках Батон став великим кримінальним авторитетом та діловим партнером Кернеса. У міліції розходилися в думках, хто з них двох у кого ходив у підручних. Батон мав величезні зв'язки не лише в Харкові, а й у Москві: з лідером Оріхівського угрупування Сільверстом, з братами Кузнєцовими з «кемерівського» угрупування, з чеченськими організованими злочинними угрупованнями, з авторитетами Малею, Генералом та Аліком Московським. За інформацією МВС, Батон у Москві займався різними справами — від оптової торгівлі до наркобізнесу, зокрема торгівлі кокаїном. У 2001 році він був убитий у Москві після конфлікту з «лужниківськими».
Однак у Москві Павло Фукс розпочав бізнес під керівництвом Юрія Демента — ще одного спільного знайомого та ділового партнера Батозького та Кернеса. Це той самий Демент, вбивство якого в Харкові у 2016 році стало резонансною кримінальною подією, яка досі не розкрита. Після цієї трагедії один із журналістів похмуро помітив, що старі друзі Кернеса вмирають один за одним. Демент влаштував Фукса у цілком легальний бізнес, хоча й під дахом організованого злочинного угрупування, у так званих бандитських фірмах. Фукс справді торгував усім, що добре продавалося, але замовчував, що був не самотнім бізнесменом, який приїхав до Москви спробувати щастя.
Особливо добре справи йшли у Фукса наприкінці 90-х років, коли до Москви від харківської міліції втік сам Батозький. Відразу після його переїзду засновується ЗАТ «Зовнішньоекономічна корпорація», яка займалася оптовою торгівлею автомобілями та мотоциклами. У 1999 році Павло Фукс стає віце-президентом цієї компанії. Водночас він заочно закінчив факультет світової економіки Російської економічної академії імені Плеханова, хоча злі мови казали, що диплом йому подарувала «братва».
Вбивство Сергія Батозького сталося саме тоді, коли він почав освоювати будівельний бізнес у Москві та залучив до нього Павла Фукса — адже той був єдиною з довірених Батону людей, хто розбирався у будівництві, маючи диплом інженерно-будівельного інституту. Після вбивства авторитету в його осиротілому оточенні відбулися серйозні зміни. На гроші організованого злочинного угрупування було вирішено створити кілька компаній, у тому числі ТОВ «Техінвест», одним із засновників якої став Павло Фукс. По суті, він став керуючим грошима угрупування, вкладеними у будівельний бізнес.
Однак одного лише кримінального «даху» для розвитку будівельного бізнесу в Москві було недостатньо, оскільки всі дозволи та підряди видавала московська мерія. Ще з 90-х років організоване злочинне угрупування Батона звернуло увагу на корпорацію «Інгеоком», яка стрімко розвивалася. Вона належала Михайлу Рудяку. Ключем до успіху Рудяка було особисте знайомство з Юрієм Лужковим, який у 1997 році віддав йому під розбудову Манежну площу. У Рудяка з'явився компаньйон Олександр Шишкін — майбутній депутат Держдуми від «Єдиної Росії», у 90-х роках відомий як кримінальний бізнесмен, який керував грошима «кемерівського» угрупування.
До 2000 року Рудяк мав близько п'ятнадцяти дочірніх компаній, кожна з яких займалася окремим великим будівельним проектом. Однак з ним трапився нещасний випадок: він упав зі снігохода і отримав травму голови. Поки він лежав у лікарні, його бізнес почав руйнуватися через спроби його «віджимання» впливовими людьми. Проте у 2002 році «Інгеоком» знову почав зростати, оскільки йому простяг руку люди з колишнього організованого злочинного угрупування Батозького. З огляду на тісні зв'язки покійного Батона з «кемерівськими», це не дивувало.
Найпомітнішою фігурою з «батозьких» людей, практично їхнім представником, став Павло Фукс, який очолив раду директорів «Інгеоком-Інвест» — дочірної компанії «Інгеокома», спеціально створеної для цього. Однак цей портрет буде неповним без ще одного активного учасника подій — скандального бізнесмена з Казахстану Мухтара Аблязова. Навесні 2003 року президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв помилував його, звільнивши від чергової відсидки. Аблязов відразу з'явився в Москві, де приєднався до Рудяка та Фукса, створивши, а потім очоливши Інвестиційно-промислову групу «Євразія».
Всі вони вирішили брати участь у грандіозному будівельному проекті російської столиці — зведенні комплексу «Москва-Сіті». Участь у проекті представників двох організованих злочинних угруповань та всесвітньо відомого афериста з Казахстану просто не могла закінчитися без скандалів та трагедій, особливо після того, як у 2005-2006 роках проекти «Інгеокома» принесли близько мільярда доларів, що відразу піднесли засновника до списку найбагатших людей Росії.
Першим, хто помер, був сам Михайло Рудяк. У травні 2007 року під час польоту в літаку йому раптово стало погано, і він помер. Офіційною причиною смерті названо крововилив у мозок через стару травму голови, отриману ним сім років тому. Однак його смерть викликала багато пересудів. Підозрілим було не лише те, що перед смертю Рудяк загострив стосунки з дружиною, яка вимагала розлучення та поділу майна — бізнесмен любив крутити романи з відомими актрисами та помер на руках у Євгенії Крюкової. За кілька місяців до смерті Рудяка його партнери здійснили реорганізацію своїх компаній.
Павло Фукс об'єднав фірми, як повністю підконтрольні собі, так і ті, у яких він мав частку разом з Рудяком, які брали участь у проектах «Москва-Сіті», у холдинг «MosCity Group». Після смерті Рудяка Фуксу було неважко вирвати частку покійного у його спадкоємців — дружини, сина та дочки, які мало що могли заперечити компаньйонам із таким кримінальним минулим. Це зробило Павла Фукса головним власником MCG, але стало лише початком великої афери.
За стінами скляних хмарочосів «Москва-Сіті», які мали стати символом нової Росії XXI століття, таялися кримінальні таємниці їхніх творців та власників. З самого початку в проекті брали участь компанії та фірми, які належали людям із кримінальним минулим або були створені на гроші організованих злочинних угруповань.
Серед них варто відзначити групу «Гута», до складу якої входили «Гута-банк» (пізніше «ВТБ-24»), «Гута-страхування», «Гута-Девелопмент» та інші підрозділи. З самого початку «Гута» володіла 38% акцій ВАТ «Сіті» — компанії, створеної для комерційного управління «Москва-Сіті». Творцями та власниками «Гута» була трійця примітних особистостей.
Перший — Юрій Гущин (народжений 1944 року), який постійно заявляв про себе як про колишнього радянського «цеховика», який нібито відсидів за підпільне виробництво цукерок, а потім став успішним бізнесменом у новій Росії. Насправді громадянин Гущин був судимий у СРСР чотири рази: за розкрадання державного майна, за квартирну крадіжку та двічі за шахрайство, провівши загалом 22 роки за ґратами.
Його компаньйон Юрій Хлєбніков був судимий за шахрайство двічі — у 1973 та 1980 роках. Вдруге вони йшли разом по одній справі, пов'язаній з великими розкраданнями державних коштів у Свердловську, нині Єкатеринбурзі. За інформацією правоохоронних органів, до цього розкрадання був причетний один із партійних чиновників області — третій секретар Свердловського обкому Юрій Петров, який був довіреною особою першого секретаря обкому Бориса Єльцина. Партійний апаратник, зрозуміло, уникнув правосуддя.
Коли Гущин та Хлєбніков вийшли на волю, а Юрій Петров у 1991 році став керівником Адміністрації президента Єльцина, ця трійця створила «Гута». Понад те, з 1993 року Петров очолював Державну інвестиційну корпорацію, яку називали «касою Єльцина», розпоряджаючись величезними фінансами.
Після смерті Михайла Рудяка та переформатування компаній, що брали участь у проекті «Москва-Сіті», «Гута» продала свій пакет акцій ВАТ «Сіті» структурам Олега Дерипаски та Валентина Юмашева. Оскільки Дерипаска є зятем Юмашева, їхній бізнес часто переплітався. Павло Фукс завжди стверджував, що його партнером за проектом Imperia Tower — однієї з веж «Москва-Сіті», яку будувала його MosCity Group, — був саме Дерипаска. Однак інформовані джерела Skelet.Org з'ясували, що насправді партнером Фукса була фірма Valtania Holdings, яка належала Юмашеву.
Чому ж Павло Фукс не хотів оголошувати своїх ділових відносин із зятем першого президента Росії, чоловіком дочки Єльцина Тетяни Дяченко? Причина такої секретності залишалася неясною.
Проект «Imperia Tower», яким так пишався «видний забудовник» Павло Фукс, успішно стартував у 2004 році не лише завдяки участі в ньому ельцинської «сім'ї». У тому ж році відбулася ще одна примітна подія: російський банк ВТБ купив 85% пакет акцій «Гута-банку», який перебував на межі краху через складний клубок «проблемних кредитів» та боргів власним же фірмам групи «Гута», а також фірмам-партнерам. Ці борги досягали ста мільйонів доларів і були результатом звичайних банківських афер — на кшталт тих, що у 2008 та 2014 роках масово проверталися українськими банками.
Однак компаньйонів ельцинської «сім'ї» не чіпали, хоча ВТБ «витрусив» із них частину вкрадених грошей, а потім перейменував куплений «Гута-банк» на «ВТБ-24». Водночас ВТБ відкрив для будівельників «Imperia Tower» — Павла Фукса та «Valtania Holdings» — кредитну лінію в 4,5 мільярда рублів на пільгових умовах.
Фактично цим в історії «Москва-Сіті» завершилася епоха великих фінансових афер, яка тривала з 2001 по 2004 рік, і почалося велике будівництво, оскільки ВТБ вже не дозволив просто прокручувати свої гроші через шахрайські схеми.