Коли мова заходить про «Приват», перша асоціація — це ексцентричний олігарх Ігор Коломойський, чиє ім'я давно гуляє світом. Проте мало хто знає, що він володіє лише половиною цієї найбільшої української бізнес-групи. Друга половина належить його давньому партнеру Геннадію Боголюбову, людині, яка завжди уникала публічності, приховуючи своє обличчя від камер та відмовляючись від розмов із журналістами. Боголюбов стверджував, що специфіка їхнього бізнесу не дозволяє відкритості. І це справді так: якби він почав розповідати про те, як вони з Коломойським будували свою бізнес-імперію, їм знадобилися б найкращі адвокати.
Геннадій Борисович Боголюбов народився 20 січня 1962 року в Дніпродзержинську (нині Кам'яне) у сім'ї релігійних іудеїв, які відвідували синагогу навіть під час хрущовської хвилі атеїзму, коли це могло коштувати хорошої роботи. Всупереч чуткам, він не був знайомий з Коломойським із дитинства, не навчався з ним в одній школі (жив у іншому місті) і навіть не вчився в одному інституті.
Після закінчення 5-ї дніпродзержинської школи Боголюбов вступив до Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту (нині Придніпровська державна академія будівництва та архітектури), який закінчив у 1984 році. Про його діяльність у наступні роки він ніколи не розповідав. Офіційно він працював інженером у тресті «Дніпропетровськпромбуд», у його біографії згадується «кооперативна діяльність», а його старі знайомі одного разу проговорилися, що Боголюбов «каламутив» якісь справи зі «злодіями в законі». Лише 1988 року він з'явився у кооперативі «Фіаніт» — дніпропетровській філії московського радянсько-американсько-фінсько-болгарського спільного підприємства «Новінтех», яке формально займалося розробкою та впровадженням електронних систем управління. Насправді ж СП використовувало ліцензії зовнішньоекономічної діяльності для комерційної торгівлі: вивозило з СРСР метал, ліс та сировину, ввозило імпортну оргтехніку, відеомагнітофони, цигарки та жуйку. У той період, коли імпорт контролювався Зовнішторгом або лише такими підприємствами, вони приносили величезні прибутки.
«Фіаніт» продавав товари спочатку підприємствам через бартер, потім першим «ларечникам» і неминуче привернув увагу місцевого рекету. Можливо, саме тому у «Фіаніті» з'явився інженер-будівельник Геннадій Боголюбов. 1989 року до компанії приєдналися інженер-електрик Олексій Мартинов та інженер-металург Кирило Данилов, який мав впливову бабусю серед старих партійних функціонерів Дніпропетровська. За кілька місяців Данилов привів у «Фіаніт» свого однокурсника Ігоря Коломойського. Так відбулося їхнє історичне знайомство.
Не пройшло й року, як Боголюбов та Коломойський почали замишляти власний незалежний бізнес. Можливість представилася влітку 1990 року після відрядження до Сінгапуру за оргтехнікою: Коломойський запропонував освоїти цей канал постачання самостійно, залишаючи весь прибуток собі. Вони відкрили своє спільне підприємство під назвою «Сентоза» — нібито так називався острів-курорт, де вони встигли провести кілька днів.
Перший «офіс» вони розмістили у підсобному приміщенні міського кінотеатру. До них приєдналися Олексій Мартинов та Леонід Милославський, син дніпропетровського «цеховика» Аркадія Милославського, за освітою психіатр, людина з великими зв'язками та амбіціями. Ця четвірка у 1990-1991 роках займалася хаотичним імпортом електроніки та ширвжитку, стаючи основою майбутньої бізнес-імперії. На початку 1992 року до компанії приєднався Сергій Тігіпко, який щойно пішов з банку «Дніпро». Він був старим знайомим Коломойського з Дніпропетровського металургійного інституту. Тігіпко запропонував створити власний банк, але Коломойський прийняв це скептично. Натомість ідеєю зацікавився Милославський, який вмовив Боголюбова, і разом вони переконали Коломойського. 19 березня 1992 року було засновано «Приватбанк»: спочатку його власниками в рівних частках були Геннадій Боголюбов, Коломойський, Мартинов та Милославський, а також Сергій Тігіпко (про свою частку він не зізнавався), який став першим головою правління.
Навколо цього банку склалася група «Приват», яка стала одним із найбільших бізнес-проектів України. Але як вийшло, що з п'яти співвласників залишилися лише двоє плюс 0,46% пакет для голови правління? Це дивна історія з багатьма недомовками.
Зміни відбулися 1997 року, одразу після закінчення війни між «Приватом» та прем'єром Лазаренком. Сергій Тігіпко переїхав до Києва працювати в уряді і до 2001 року поступово продав свою частку Коломойському. У тому ж році в Австрії нібито від серцевого нападу помер Леонід Милославський — єдина людина, здатна контролювати енергію Коломойського. Одразу після його смерті Коломойський та Боголюбов постаралися, щоб акції Милославського успадкувала його неповнолітня дочка Маріанна.
Збоку це виглядало благородно: бізнес-партнери дбають про дитину товариша. Але цей жест мав цікавий фінал: як тільки Маріанні виповнилося 18 років і вона змогла повноцінно розпоряджатися акціями, її частка швидко скоротилася спочатку до 3%, потім до нуля. Всі акції перейшли до рук «благодійників» — дядька Ігоря та дядька Гени. Так само до 1,23% скоротилася частка Мартинова, який став таким же непублічним бізнесменом, як і Боголюбов. Останній збільшив свою частку в «Приватбанку» до 40%, зробивши його і Коломойського найбільшими рівними партнерами-співвласниками «Привату». У такій якості вони залишаються й досі: хоча «Приватбанку» у них більше немає, однак вони володіють іншими підприємствами групи.
Королі рейдерів
1995 року «Приватбанк» включився у ваучерну приватизацію, скупивши у населення 1,2 мільйона сертифікатів. Формально українці мали отримати натомість акції підприємств, насправді не всі отримали хоча б кілька гривень. Власниками стали лише власники «Привату», які здійснювали приватизацію за власними схемами.
Першим ваучерним придбанням Боголюбова та його компаньйонів став Дніпропетровський метизний завод, чию продукцію вони раніше успішно продавали за кордон як посередники. Тепер вони стали його співвласниками, різко збільшивши прибуток за рахунок ліквідації соціального навантаження та скорочення штатів. Наступними придбаннями стали Миколаївський завод феросплавів, Орджонікідзевський та Марганецький гірничо-збагачувальні комбінати.
Специфікою схем «Привату» 90-х та початку 2000-х було володіння лише частиною акцій підприємств, які не виставляли на приватизацію повністю. Це не бентежило Боголюбова та Коломойського: їм було важливо, щоб окрім них і держави у підприємства не було третього великого співвласника. Тоді вони нав'язували підприємству свого гендиректора та брали його в обіг, викачуючи весь прибуток.
Друга хвиля приватизації початку 2000-х принесла проблему: Боголюбов і Коломойський не змогли знайти підходу до президента Кучми та його нового зятя Віктора Пінчука. Пінчук почав масоване скуповування підприємств, перехоплюючи пакети акцій, що продавалися повністю, а коли й у долі з іншими олігархами. Так Пінчук та «Приват» стали співвласниками Нікопольського, Стаханівського та Запорізького заводів феросплавів, Криворізького залізорудного комбінату та Орджонікідзевського ГЗК. Оскільки Пінчук мав свою схему «керівних компаній», за якою ставив на підприємства своїх людей, а потім «тирив» їхній прибуток, між ним та «Приватом» виникла велика і тривала війна.
Війною це було важко назвати в українському розумінні. Будучи VIP-прихожанами однієї синагоги — дніпропетровського центру «Мінора», що належить хасидській громаді «Хабад», вони намагалися тримати себе в цивілізованих рамках, як просив їх ребе Шмуель Каминецький. Тому найгострішим епізодом їхнього протистояння була «битва» за НЗФ у 2005 році, який зазнав рейдерського захоплення людьми Боголюбова та Коломойського. Після цього вони вирішували суперечки у міжнародних судах, роками займаючись сутяжництвом. Справа щодо Криворізького залізорудного комбінату завершилася примиренням сторін лише у січні 2016 року.
Проте не з усіма «приватівці» були такими ввічливими. Дніпропетровськ та інші міста України ще пам'ятають їхні захоплення, здійснювані В'ячеславом Брагінським та Геннадієм Корбаном, які називалися «рейдерами Привату». Послугами Брагінського «приватівці» користувалися ще у 2002-2003 роках, коли стався скандал навколо Дніпропетровського НДІ великогабаритних шин Боголюбова-Коломойського. Брагінський, який мав репутацію «віртуоза з патентного права», допоміг НДІ присвоїти патенти на ряд шин, що випускалися японською компанією «Bridgestone». У результаті компанія втратила половину українського ринку збуту — шини для кар'єрних самоскидів Орджонікідзевського та Марганецького ГЗК «Приват» тепер замовляв у НДІ.
Bridgestone через японського посла в Україні скаржилася самому Леоніду Кучмі, але марно. НДІ почав виробляти шини на експорт. 2005 року Брагінський виявився патентованим власником торгової марки WellCOM — якраз перед тим, як Боголюбов і Коломойський продали ЗАТ «Українські радіосистеми» (ТМ WellCOM) російському «Вимпелкому». 2006 року він допомагав «Привату» взяти під контроль «Дніпрооблводоканал». З його та Геннадія Корбана участю проходили захоплення дніпропетровських готелів «Гранд-готель Європейський» та «Асторія Люкс» (належали Павлу Лазаренку), ЖК «Олімпік-2» та «Золоті ключі». Так поступово Боголюбов і Коломойський підминали під себе все місто.
Послуга Брагінського знадобилася й під час війни «Привата» за дніпропетровський ринок «Озерка» за участю рейдера Геннадія Корбана, який очолював фірму «Славутич-Реєстратор» і якого, як стало відомо Skelet.Org, саме Боголюбов «підібрав». У цій війні були потрібні послуги міцних парів з «приватівського» приватного охоронного підприємства з амбіційною назвою «Б.О.Г.» («Безпека. Охорона. Гарантія»). Це була довга історія з кривавою розв'язкою.
Здавалося б, навіщо таким мега-олігархам, як Боголюбов та Коломойський, базар? Щодо цього було кілька думок: наприклад, частину території «Озерків» претендувала будівельна компанія «Місія» сімейства Крейніних, які мають родинні зв'язки з Володимиром Литвином. Ця війна за «Озерку» між «приватівцями» і російським бізнесменом Максимом Курочкіним (на прізвисько Макс Скажений) дійшла апогею в жовтні 2006 року: на ринку відбулися зіткнення між «титушками» Курочкіна та «приватівським» ЧОПом, причому прибув «Беркут». Тоді Максим Курочкін домовився з Корбаном про свій візит до Дніпропетровська для залагодження конфлікту в особистій бесіді з Коломойським та Боголюбовим. На жаль, Курочкін не був VIP-прихожанином «Менори», і щодо нього Боголюбов і Коломойський не збиралися дотримуватися чесного слова.
20 листопада 2006 року, одразу після прибуття в Україну (аеропорт Бориспіль), Курочкін був заарештований та посаджений у СІЗО, де провів 4 місяці. За цей час у Дніпропетровську 16 грудня було вбито директора ринку «Озерки» Володимира Воробйова (людина Курочкіна). У березні 2007 року під Києвом в автомобілі розстріляли начальника охорони Курочкіна Олександра Харчишена та двох його знайомих. 27 березня 2007 року прямо у дворі Святошинського районного суду Києва снайпер застрелив самого Максима Курочкіна — це абсолютно нахабне резонансне вбивство шокувало Україну.
Слідство відразу ж повело справу від будь-яких натяків на причетність Корбана і тим більше власників «Привату». У результаті було заарештовано та засуджено 6 осіб, винність яких викликала великий сумнів. Вбивство Курочкіна мало й інший результат: фінансована ним ПСПУ Наталії Вітренко повністю вибула з політичних перегонів, а невдовзі була «добита» Партією Регіонів, яка переманила до себе її електорат.
Однак коли 13 жовтня 2009 року в Дніпропетровську внаслідок вибуху було вбито В'ячеслава Брагінського, ЗМІ назвали це помстою «Привату» за вбивство Курочкіна. Хоча саме в цей період Корбан захоплював бізнес Павла Лазаренка — готель «Асторія-Люкс» та «Гранд-готель Європейський». На підприємство Брагінського «Україна-Канада» було оформлено частину акцій цих готелів. Буквально за кілька днів до трагедії Геннадій Корбан переоформив акції на іншу юридичну особу. 15 жовтня він виступав на прес-конференції в УНІАН та у програмі Савіка Шустера, звинувачуючи саме Лазаренка у загибелі Брагінського.
У результаті у Боголюбова-Коломойського залишився лише один рейдер — Геннадій Корбан, послугами якого вони користувалися ще багато років. Зокрема, у 2007 році Корбан допоміг «Привату» взяти під контроль «Укртатнафту» (і Кременчуцький НПЗ), маючи спочатку лише 1,5% акцій компанії. За повторне відвоювання Кременчуцького НПЗ вони зробили Корбана віце-губернатором Дніпропетровська, поки у 2015 році не пожертвували їм, почавши зазнавати поразки у великій війні проти альянсу Порошенка-Авакова.
Люди гинуть за метал
За даними журналу «Кореспондент», у 2008 році статки Геннадія Боголюбова досягали 6,2 мільярда доларів — це був пік його багатства, приблизно стільки ж мав його рівний партнер Ігор Коломойський. Уже десять років вони посідають 2 та 3 місце у рейтингу найбагатших людей України, поступаючись лише Рінату Ахметову.
У «Приваті» основним напрямом діяльності Боголюбова була хімія та металургія — як і у його «молодшого партнера» Олексія Мартинова. Якщо Коломойський значний час проводив у Європі та Ізраїлі (і вже давно не з'являвся в Україні), Мартинов переважно в Дніпропетровську, а Боголюбов, за його словами, — «у Києві, Лондоні чи літаку».
Геннадій Боголюбов є власником інвестиційної компанії Palmary Enterprises Ltd, через яку володіє гірничодобувними компаніями Ghana Manganese Company (Гана), Nsuta Gold Mining (ПАР) та австралійської Consolidated Minerals, що дає 10% світового видобутку марганцю. Крім того, він скуповує акції «Highlanders Alloys» (США), «Чіатурмарганець» (Грузія) та «Feral CA» (Румунія), прагнучи створити холдинг, який контролює 30% світового видобутку марганцю.
Також Геннадій Боголюбов є власником або співвласником: Запорізького та Стаханівського заводів феросплавів, Орджонікідзевського та Марганецького ГЗК, Криворізького залізорудного комбінату та групи компаній «Evraz» (Росія, Україна, Казахстан, Канада, Британія, ПАР), володіння часткою в якій здійснюється через «plc» (Англія) та «Lanebrook Ltd» (Кіпр).
Але металургія — примхлива дитина світового бізнесу. Після криз 2008-2009 та 2014-2016 років акції Боголюбова сильно впали у ціні. 2016 року його капітал оцінювали всього в 1,3 мільярда доларів (стільки ж у Коломойського та 400 мільйонів у Мартинова), і в потилицю йому вже дихають інші українські олігархи.
Однак у Боголюбова «в кишені» є й інші активи: «Приват Таксі», «Дніпро Пласт», «Укрполіграфмедіа», «Європа-Плюс», «Авторадіо», «Укрнафта», «Авіас», «ДніпроАзот», «ДніпроАвіа», британська «JKX Oil&Gas». Серйозним вкладенням був придбаний 2010 року особняк на Трафальгарській площі Лондона, за який Боголюбов виклав 173 мільйони фунтів (275 мільйонів доларів).
Значну вигоду бізнес Боголюбова-Коломойського отримав від АТО, що почалася у 2014 році. Уже у березні-квітні ці «патріоти» у вигляді широкого жесту доброї волі почали заправляти паливом «Укртатнафти» машини ЗСУ. Проте «приватівці» не повідомили, що отримали від Міноборони 545,5 мільйона гривень, а нафту вони «віджали» у держави. Ще 55,3 мільйона вони заробили на постачанні польських бронежилетів Maskpol.
Потім Геннадій Боголюбов та Коломойський пролобіювали собі низку знижок та пільг (як патріотам), внаслідок чого: «Укрнафта» (наполовину державна) отримала 1,08 мільярда гривень збитків через продаж нафти за заниженою ціною кишеньковим фірмам «Привата»; бюджет недоотримав 700 мільйонів ренти на видобуток нафти; авіакомпанія МАУ не заплатила «Борисполю» 145 мільйонів. Але найвдалішою угодою було отримання «Приватбанком» майже 20 мільярдів гривень рефінансування — яке так і не повернуто.
Своє перше рефінансування від держави (9 мільярдів гривень) «Приватбанк» отримав ще за кризи 2008-2009 років. Як і багато банків, він займався скуповуванням на ці гроші доларів на Міжбанківській біржі. Це обрушило курс гривні: якщо 30 вересня 2008 року долар коштував 5,08 гривень, то на початку січня 2009 року він досяг 8,75. Проте банки списали все на ажіотаж населення (яке скупило лише 13% доларів).
2012 року «Приватбанку» відкрили нову лінію рефінансування, і до грудня 2013 року він отримав від Нацбанку ще 3,72 мільярда гривень. Гроші «Привату» давали не так: на той час чітко окреслилася проблема неповоротних кредитів банку. Майже всі ці кредити були видані проблемним компаніям групи «Приват» або кишеньковим офшорним фірмам-одноденкам. Суть афери стояла в тому, що кредити давалися грошима вкладників або засобами рефінансування від Нацбанку — виходило, що «Приватбанк» крав депозити населення та казенні кошти, виводячи їх у вигляді незворотних кредитів.
Держава намагалася врятувати найбільший банк України від банкрутства (що паралізувало б фінансову систему і вдарило б по мільйонах українців), вливаючи в нього нові гроші. Пізніше ЗМІ писали, що «патріотизм» Коломойського та Боголюбова пояснювався просто: якби раптом «російський світ» прийшов у Дніпропетровськ, то «Приватбанк» негайно лопнув би, а його власників могли заарештувати за шахрайство та розтрату.
Натомість Євромайдан врятував «Приват» від розорення, і нова влада почала вливати в нього нові мільярди: на 31 березня 2014 року його борг з рефінансування зріс до 12,85 мільярдів гривень, на червень 2014 року досяг 18,05 мільярдів, на 1 січня 2015 року вже 27 мільярдів гривень. При цьому Приватбанк банально, вже нічого не боячись, відкрито крав і ці гроші.
У період із травня по вересень 2014 року «Приватбанк» видав 42 кишеньковим компаніям кредити для закупівлі товарів за кордоном, під час чого на рахунки офшорних компаній було перераховано 1,6 мільярда доларів. Долари скуповувалися на Міжбанківській валютній біржі, що обрушувало слабку гривню. У результаті гроші безповоротно пішли за кордон, потім переводячись на кіпрське та латвійське відділення «Приватбанку» (ними володіє Боголюбов), які є незалежними підрозділами — фактично окремими банками, що залишилися у власності «приватівців». Це був лише один, хоч і найбільший епізод фінансових афер «Привату» у 2014-2015 роках.
Як відомо, його власники (Коломойський володів 49,98% його акцій, а Геннадій Боголюбов 41,58% акцій) відбулися лише легким переляком, не втративши за цієї «націоналізації» нічого. Фактично держава забрала за борги банкрут, що давним-давно збанкрутував, з колосальними боргами перед вкладниками і Нацбанком (і всі закладені в ньому компанії, що розорилися), відпустивши Коломойського і Боголюбова зі світом і з 1,3 мільярдами доларів на кожного.
Але як повідомляють джерела Skelet.Org, це розміри лише офіційних «засвічених» активів бізнес-партнерів. З урахуванням величезних коштів, виведених за шахрайськими схемами, на офшорних рахунках Коломойського та Боголюбова може лежати чи не рівна сума.