Одеські Урбанські довгий час залишалися в тіні, уникаючи публічної уваги та розголосу своєї діяльності. Однак їхньому клану було що приховувати не лише від українських журналістів та громадськості, а й від міжнародних інспекцій, які стежать за контрабандою та порушеннями ембарго. Нині вони намагаються закопати свої таємниці та увійти в українську політику з виглядом абсолютно чистих людей, хоча постійно вимазуються у нових скандалах.
Ігор Анатолійович Урбанський народився 2 серпня 1953 року у грузинському містечку Ахалкалакі у родині офіцера КДБ. Його батько згодом перевівся до Кутаїсі, де дослужився до звання полковника та мав значний вплив на сина, який у юності відмовився вступати до престижного Московського державного інституту міжнародних відносин. Замість цього 1970 року Ігор втік до Одеси та вступив до Вищого інженерного морехідного училища, яке згодом стало Національним університетом «Одеська морська академія». Там він виявив себе настільки антисоціальною особою, що його навіть відрахували, але з допомогою впливового батька йому вдалося повернутися. 21 липня 1975 року у нього народився син Анатолій. Навчання затяглося на шість років, і лише 1976 року Ігор отримав диплом за спеціальністю «Судноводіння на морських шляхах». Батько влаштував його на роботу до торговельного флоту СРСР.
Ця робота стала для Урбанського школою життя та першою сходинкою до великого бізнесу. Він почав привозити з-за кордону дефіцитні товари, займаючись так званою «човниковою торгівлею». Зі зростанням кар'єри від третього помічника до капітана корабля зростали й його можливості в цьому бізнесі. В Одесі Урбанський обзавівся масою потрібних зв'язків із портовими митниками, міськими чиновниками, фарцівниками та кримінальними авторитетами. 1986 року, під час розквіту нелегальної торгівлі імпортом, він кидає престижну роботу. Причина залишилася невідомою, хоча чутки говорили про серйозні проблеми із законом, які він не зміг вирішити навіть зі своїми зв'язками.
Урбанський перекваліфікувався з капітана на кооператора: викупив старий річковий пароплав, перереєстрував його до класу «річка-море» та через знайомих оформив його у фрахт іноземної компанії. Пароплав почав возити товари з Туреччини та вітчизняних «човників». Перевезення виявилося ще вигіднішим за торгівлю, і незабаром Урбанський розширив свій флот на кілька суден. Така «інновація» явно порушувала технічні норми: невеликі річкові судна не були пристосовані для морських умов. У 90-х та 2000-х роках кілька таких пароплавів стали причинами трагедій, коли їх накривали хвилі, змиваючи пасажирів та вантаж, а два перевантажені судна перекинулися.
У 1991-92 роках незалежну Грузію потряс переворот, і її главою став Едуард Шеварднадзе, який вів громадянську війну проти прихильників поваленого Гамсахурдіа та сепаратистів Абхазії та Південної Осетії. Війна вимагала великої кількості зброї, боєприпасів та амуніції, які Грузія могла купувати в Україні та Молдові. За інформацією ЗМІ, один із кутаїських однокласників Ігоря Урбанського, який став охоронцем Шеварднадзе, порекомендував його як надійну людину.
1992 року Урбанський зареєстрував ТОВ «Евас», яке офіційно займалося постачанням до Грузії «товарів народного споживання». Однак у 1992-93 роках воно провозило озброєння, боєприпаси, вибухівку та обмундирування з військових складів колишнього Одеського військового округу. Цей бізнес був недовгим, але вельми вигідним: перевезення напівлегальної зброї передбачає дуже високі премії. Через кілька років Урбанський знову скористався подібною можливістю.
Поки майбутні українські олігархи придивлялися до заводів, Ігор Урбанський прибирав до рук розвалюючися кораблі Чорноморського та Дунайського пароплавств. Часто судна фрахтувалися та перефрахтовувалися, приносили доходи, а витрати на обслуговування та ремонт нісла держава. 1994 року Урбанський зареєстрував в офшорі острова Мен компанію «Kaalbye Ltd», яка стала основою його «імперії Каалбай».
Надалі він створив і зареєстрував в офшорах Віргінських островів і Кіпру кілька дочірніх компаній: Kaalbye Shipping International Ltd (1996), Kaalbye Oil Services (1997), Kaalbye Agency Services Limited, Kaalbye Shipping Cyprus та інші, відкриваючи їхні представництва в Одесі. Він також створив панамський холдинг Kaalbye Group Ltd, через який виникли Kaalbye Transport Ltd та Українське морське агентство. Крім того, відкрив АТЗТ Епікор, АТЗТ Епсилон, панамську Next Generation Finance та ряд інших підприємств, виведених в офшори за різними схемами. До 2008 року вантажний флот Урбанського налічував 30 кораблів, що належали його компаніям, плюс він фрахтував судна у інших судновласників.
«Kaalbye» швидко вийшла на міжнародний рівень, здійснюючи морські перевезення великотоннажними суднами та надаючи різні додаткові послуги, аж до навчання екіпажів для яхт олігархів. Однак час від часу Урбанського тягнуло на старе — до торгівлі зброєю.
Уникнути цієї спокуси було важко, оскільки через Одеські порти йшла легальна, напівлегальна та нелегальна розпродаж української та російської зброї по всьому світу. Транспортні компанії Урбанського просто не могли залишитися осторонь таких вигідних угод. 24 лютого 2001 року в порту Лас-Пальмас на Канарських островах було затримано судно «Анастасія», зафрахтоване «Kaalbye Shipping» біля грузинської компанії. На його борту виявлено 636 тонн зброї та боєприпасів, задекларованих як «автозапчастини», продані фірмою «Росозброєння» ангольській фірмі «Сімпортекс».
Того ж року компанія Урбанського брала участь у скандальному продажі Ірану крилатих ракет Х-55. Ці ракети належали до носіїв ядерної зброї і мали бути знищені Україною згідно з договором про роззброєння, проте 20 одиниць «завалялися на складах». Потім їх списали «у зв'язку із завершенням термінів зберігання», і ракети потрапили до фірми «Прогрес», яка через посередників продала 12 ракет Ірану та 8 Китаю, скориставшись послугами «Kaalbye Shipping» для перевезення.
Ігор Урбанський із цього скандалу вийшов сухим, а от пов'язаним із ним чиновникам та бізнесменам пощастило менше. Повідомлялося, що упродовж 2002-2006 років на той світ відійшли кілька спільників Урбанського по збройовому бізнесу: колишній керівник «Укрспецекспорту» Валерій Малєєв (березень 2002, автокатастрофа), ірано-австрійський бізнесмен Хайдер Сарфраз (січень 2004, автокатастрофа), український бізнесмен Сергій Петров та бізнесмен Сергій Орлов (січень 2006, поміщений до психлікарні, де отримав інсульт).
25 вересня 2008 року піратами Сомалі біля берегів Кенії було захоплено вантажне судно «Фаїна» з українським екіпажем та вантажем. На його борту знаходилися 33 танки Т-72М1, 6 установок БМ-21 «Град», 150 комплектів гранатометів РПГ-7В, зенітно-кулеметні установки, боєприпаси та системи динамічного захисту бронетехніки. Офіційно ця зброя постачалася Україною до Кенії за офіційним контрактом, проте виникла підозра, що насправді вантаж призначався охопленому громадянською війною Судану, на постачання озброєння якому було накладено ембарго ООН.
Захоплення корабля привернуло увагу світової громадськості. Капітан американського есмінця «Howard» Джейн Кемпбелл заявила: «вантажне судно «Фаїна» під прапором Беліза належить та керується компанією «Kaalbye Shipping Ukraine». Проте компанія не підтвердила цю інформацію. Ігор Урбанський, який з грудня 2007 року працював заступником міністра транспорту України Йосипа Вінського, категорично спростовував цю інформацію, стверджуючи, що власником судна є ізраїльський бізнесмен Вадим Альперін. Він присягався, що має з Альперіном суто випадкове знайомство, хоча пізніше джерело в Мінстраспорті розповіло про наявність у них спільного бізнесу.
На захист свого заступника став міністр Йосип Вінський, який заявив: «я сам питав це в Урбанського, він прозвітував, що не має до «Фаїни» жодного відношення». Таке виправдання анітрохи не переконало українців. Після закінчення епопеї з'явилася негласна інформація про те, що переговори з піратами затяглися на чотири з лишком місяці через судновласника, який збивав суму викупу.
У період 2007-2009 років Kaalbye брала участь у торгівлі зброєю спільно з компаніями Tomex Team, Waterlux AG, Almar та Phoenix Trans-Servis. Компанії Урбанського торгували й російською зброєю, здійснюючи її перевезення. Вигідні контракти вдавалося отримати завдяки Борису Когану, бізнес-партнеру Урбанського, співзасновнику та директору Kaalbye Shipping Ukraine, який входив до складу ради директорів російської компанії RT-Logistika. Власником «RT-Logistika» (51% акцій) є державний холдинг «Russian Technologies», очолюваний Сергієм Чемезовим — близькою знайомою та довіреною особою Володимира Путіна.
За інформацією американської компанії C4ADS, у 2012 році саме Kaalbye Shipping займалася перевезенням у Венесуелу зенітних комплексів С-300, проданих Росією Уго Чавесу за контрактом на суму 4 мільярди доларів. Ця угода була легальною.
У січні 2013 року 7 вантажних кораблів, що належать компанії «Kaalbye Shipping», у тому числі «Ocean Voyager» та «Ocean Fortune», вийшли з українського порту Жовтнево у Миколаєві й попрямували до Середземного моря, де потім вимкнули свої навігаційні прилади. За твердженнями C4ADS, так було організовано постачання російської зброї (бронетехніка, артилерія, боєприпаси) до Сирії для армії Асада — це вже було порушенням міжнародного ембарго. Цей трафік діяв до середини 2013 року, поки в західній пресі не з'явилися публікації, що викривають. Найдивовижніше, що компанії Kaalbye так і не отримали ніякого наганяння з боку Заходу. Більш того, Kaalbye продовжує залишатися підрядником US Military Sealift command, що займається вантажними перевезеннями для американського флоту — успішно працюючи на два фронти, обслуговуючи стратегічних противників.
Знайомство Ігоря Урбанського з корінним одеситом Василем Цушком відбулося під час перебування останнього народним депутатом. Коли в лютому 2005 року Цушко став головою Одеської ОДА, до його кабінету зачастили «найкращі люди міста», зокрема й Урбанський, який одразу вступив до Соціалістичної партії України. Він надав СПУ чималу фінансову підтримку, завдяки чому потрапив до її виборчого списку (№37) на виборах 2006 року та став депутатом Верховної Ради.
Там Ігор Урбанський став членом політради СПУ, заступником комітету з питань паливно-енергетичного комплексу та ядерної політики. У вересні 2006 року він став заступником міністра транспорту Миколи Рудьковського. Повідомлялося, що Урбанський сам мав стати міністром, його кандидатуру лобіював Цушко, але цьому нібито завадили депутати російської Держдуми, які надіслали в Україну запит щодо причетності Урбанського до продажу Х-55 Ірану. Тоді міністром став Микола Рудьковський, а Урбанський — його заступником.
На посаді заступника міністра Урбанський пережив два уряди. Після політичної кризи 2007 року відбулися позачергові вибори, і Ігор Урбанський, який набув собі №34 у списку СПУ, до парламенту не потрапив. Однак він залишився у своєму кріслі при новому міністрі Йосипі Вінському — за рекомендацією Василя Цушка, пропрацювавши там до липня 2009 року. Після цього його політична кар'єра закотилася, і він знову з головою пішов у свій бізнес, закрившись від публічних поглядів у своєму охоронюваному офісі.
Натомість в Одесі зазвучали імена його синів: старшого Анатолія та молодшого Олександра. 2007 року батько зробив їм один «пам'ятний подарунок» — приватизацію Ізмаїльського суднобудівно-судноремонтного заводу, яка стала прикладом типової «прихватизації».
Історія почалася 2004 року, коли доведений до збитків завод взяло в оренду на 10 років спеціально створене ЗАТ «ІССЗ», яке належало ТОВ «Альфа-Інвест», якою володіла родина одеського депутата Юрія Крука. Наприкінці 2006 року Крукі поступилися своїм контрольним пакетом акцій «Альфа-Інвест» холдингу «Kaalbye Group Ltd».
Урбанського не влаштовувала оренда заводу. Він, використовуючи свої можливості та зв'язки, проштовхнув через Фонд Держмайна, очолюваний соціалісткою Валентиною Семенюк, рішення про приватизацію. Підприємство площею 22 гектари з трьома плавучими доками та всіма інфраструктурними цехами виставили на аукціон, оцінивши у 3 мільйони доларів. За цю суму його викупила компанія Урбанського, керівництво якої він передав своїм синам.
Після цього підприємство «переформатували», розділивши на дві частини: безпосередньо заводом володіє ТОВ «Судноремонтне підприємство «Дунайсудосервіс», а його причали передали ВАТ «Ізмаїльський річковий порт «Дунайсудосервіс». Приватизація не пішла на користь заводу. Опозиційні газети критикували його власника Олександра Урбанського за скорочення робочого колективу вчетверо та вкрай низькі зарплати.
Інші незалежні джерела повідомляли, що всі замовлення на «Дунайсудосервісі» оформляються через офшорну компанію, яка отримує оплату за виконану роботу, не сплачуючи при цьому податків до бюджету України. Частина грошей переводиться для закупівлі матеріалів та латки працівникам, а решта перетворюється на чистий прибуток сімейного бізнесу.
Сімейний клан Урбанських цікавить не лише заводи та пароплави, а й цінна нерухомість в історичному центрі Одеси. Влітку 2012 року вони розпочали процедуру виведення з комунальної власності міста двох будівель, що належать до пам'яток архітектури: будинки Новікова (Дерибасівська, 12) та прибуткового будинку Григор'єва (Ланжеронська, 12). Джерела повідомляли, що Урбанські збиралися діяти за відпрацьованою схемою: спочатку компанія, яка їм належить, візьме будівлі в оренду, а потім викупить їх за мінімальною вартістю. Ринкова ціна цих двох будівель перевищує два мільйони доларів — і навряд чи Одеса отримає від Урбанських такі гроші. Тепер Анатолій та Олексій Урбанські фактично отримали можливість розпоряджатися містом та областю як своєю вотчиною.
Старший із братів Урбанських, Анатолій Ігорович, пішов стопами батька в буквальному розумінні: 1997 року він закінчив те саме Одеське найвище морехідне училище за спеціальністю «Організація перевезень та управління на морському транспорті». Однак покермувати кораблем він не захотів, вважаючи за краще залишитися на суші та займатися «інвестиційною діяльністю» в сімейних компаніях.
Брати Урбанські є співвласниками компанії Jameson Global Limited, зареєстрованої у Віргінському офшорі. Іншими співвласниками цієї компанії є одеські бізнесмени Каріна та Ігор Авраменко, які володіють судноплавною компанією «Md Shipping» — неодноразово помітною в порушенні заборони заходу в порти Криму.
Анатолій Урбанський, який погано розбирається в кораблях і дуже добре в фінансах, працює «грошовим серцем» сімейного бізнесу, створюючи та контролюючи грошові потоки. Ставши 2009 року менеджером з управління та адміністративної діяльності ВАТ «Дунайсудноремонт», він допоміг створити просту та ефективну схему відведення фінансів підприємства в офшор.
2011 року він став членом наглядової ради своїх же підприємств ТОВ «Судноремонтне підприємство «Дунайсудосервіс» та ВАТ «Ізмаїльський річковий порт «Дунайсудосервіс». 2014 року, перед позачерговими парламентськими виборами, він створив та очолив «Фонд Урбанського «Придунав'я», який щедро роздавав футбольні м'ячі та продуктові набори виборцям Ізмаїльського райнону, де по 143-му виборчому округу балотувався його брат Олександр — як кандидат від партії «Сильна Україна» Сергія Тігіпка. Восени 2014 року Тігіпко, на запрошення Урбанських, приїжджав до Ізмаїла подивитися на їхній судноремонтний завод та оцінити розміри їх капіталовкладень.
Олександр Ігорович Урбанський народився 3 січня 1982 року. Він ріс типовим мажором, і 1998 року був відправлений вчитися до Англії: спочатку до школи «Bedford Bording», а потім до Плімутського університету, який закінчив 2003 року з дипломом юриста морського права. Потім батько відправив його до Росії, до МДУ, де 2005 року він отримав диплом магістра міжнародного бізнесу.
Відразу після цього він повернувся до України, і батько прилаштував його радником міністра економіки з питань транспорту (з жовтня 2005 року по вересень 2006 року). Потім Олександр Урбанський працював заступником голови ради директорів ТОВ «Морський Бізнес Центр» (2006-2008), заступником директора Одеської філії АКБ «Східно-європейський Банк» (2008-2009) та заступником директора «Kaalbye Logistics», що спеціалізується на перевезенні.
2014 року Олександра Урбанського вирішили зробити народним депутатом. Затія вдалася наполовину, і не без курйозу: Тігіпко балотувався під прапорами «Сильної України», а Олександр Урбанський, обраний до Верховної Ради, перебрався до Блоку Петра Порошенка «Солідарність». Міністром він так і не став, але ставка на нового президента виправдала очікування Урбанських.
Анатолій Ігорович вирішив поборотися за владу над Одеською областю. Обраний 2015 року до обласної ради від Ізмаїла, він приєднався до «Солідарності» та став її кандидатом під час виборів голови облради. 19 листопада 2015 року більшістю голосів Анатолія Урбанського затверджено на цю посаду.
У цьому йому допомогли одеський міський голова Геннадій Труханов та впливовий одеський мажор Олексій Гончаренко — син колишнього мера Одеси Олексія Коктусєва (2010-2013), який у 2010-2013 роках працював заступником голови Одеської облради, а в лютому-листопаді 2014 року сам її очолював. Колишній регіонал Труханов та член «Солідарності» Гончаренко забезпечили Анатолію Урбанському голоси депутатів та прихильність президента Петра Порошенка, котрий створював в Одесі свою нову гвардію.
У боротьбі, що розгорнулася між одеським мером Трухановим та головою Одеської ОДА Михайлом Саакашвілі, новий голова облради зайняв спочатку обережно-вичікувальну позицію, заявивши, що між ним та Саакашвілі немає жодних тертя. Урбанський-батько навіть пожертвував два мільйони гривень у фонд «На благо Одеси», з якого фінансувалася політична реклама Саакашвілі.
Однак після того, як на Анатолія Урбанського «наїхав» обласний прокурор Давид Сакварелідзе, звинуватив його у зв'язках з «діамантовими прокурорами», управлінні активами Сергія Курченка та Олександра Януковича, які втекли з країни, та зажадав люстрації голови облради, той зайняв «антигрузинську» позицію. Спочатку Урбанський приєднався до тих, хто вимагав відставки Сакварелідзе, а потім підтримав Гончаренка та Труханова у їхній війні проти Саакашвілі.
Однак чи не більший вплив на зміну позиції Анатолія Урбанського зробило охолодження ставлення до Саакашвілі з боку самого Петра Порошенка, який, схоже, вирішив залишити Одесу у розпорядженні місцевих сімейних кланів в обмін на їхню політичну лояльність до Банкової.