У травні того року донецька політична еліта намагалася просунути Станіслава Марксовича Толчина на посаду заступника міністра енергетики та вугільної промисловості. Толчин був колишнім генеральним директором державного об'єднання Макіїввугілля. Журналіст Сергій Лещенко припускав, що це спроба Петра Порошенка розрахуватися за голосування щодо призначення генпрокурора Юрія Луценка. З наближенням нової сесії Верховної ради, де мали бути проголосовані закони та затверджений бюджет, очікувалося, що Толчина можуть знову спробувати просунути на посаду заступника міністра або навіть міністра. Тодішній міністр Ігор Насалик мав тісні зв'язки з Арсенієм Яценюком і представляв разом з партнером Петром Димінським так зване «галицьке» угруповання. Насалик також мав власну бізнес-імперію, тому для влади було вигідніше мати на цій посаді залежного від неї Толчина.
Біографія Толчина не дає підстав для оптимізму щодо його призначення. Незважаючи на патронімічне ім'я, яке звучало б доречно для комсомольського активіста, у радянські часи він не мав особливих зв'язків з владою. Замість цього він робив звичайну господарську кар'єру. У 1980 році, напередодні перебудови, Толчин закінчив Донецький політехнічний інститут за спеціальністю гірничий інженер і одразу почав працювати на шахті майстром. Він виявився досить компетентним фахівцем і до кінця 1980-х років став начальником дільниці.
У 1989 році його кар'єра зробила різкий стрибок — він став директором заводу залізобетонних виробів, що входив до складу об'єднання Макіїввугілля. На цю посаду його просунув Володимир Кузяра, тодішній директор Макіїввугілля і фактичний господар міста. Наступний директор об'єднання Юрій Прийдешній також сприяв кар'єрі Толчина, особливо після того, як у 1996 році завод залізобетонних виробів було виведено зі складу об'єднання, а потім приватизовано. Толчин став головою правління цього підприємства.
Після смерті Володимира Кузяра його син Сергій став одним із топ-менеджерів компанії АРС, скороченням від назв засновників — Ахата Брагіна, Ріната Ахметова та Якова Богданова, прізвисько якого було «Самсон». Саме з цієї компанії розпочиналася імперія Ріната Ахметова. Юрій Прийдешній отримав посаду заступника міністра вугільної промисловості. Однак обидва намагалися утримати контроль над Макіївкою, тому вони пролобіювали призначення Толчина директором Макіїввугілля. Його покровителем став також чотири рази міністр вугільної промисловості Сергій Тулуб, який особисто лобіював Толчина у найвищих державних кабінетах.
Макіївка — місто обласного підпорядкування Донецької області, розташоване за п'ять кілометрів від Донецька, хоча насправді межа між містами розмита: деякі вулиці мають одну сторону в Донецьку, а іншу в Макіївці. За кількістю населення Макіївка займає третє місце в регіоні після Донецька та Маріуполя. У місті існувало кілька угруповань, які боролися за вплив.
У той час, коли Толчин керував заводом, у Макіївці виникла нова еліта. Василь Джарти, який раніше був майстром СТО, та Анатолій Могильов, який працював дільничним інспектором, почали підніматися на хвилі 1990-х років. Джарти став одним із керівників місцевого організованого злочинного угруповання, його називали «Вася-біта», але вже у 2000 році він став мером Макіївки. У тому ж році Могильов став керівником місцевого управління МВС. Ці два клани контролювали місто, обидва належали до Партії регіонів.
Макіївське суспільство мало своєрідні звичаї. Дружина депутата Володимира Назарова, близької людини Джарти, їздила золотим Бентлі, а його дочка — рожевим Хаммером. Толчин теж любив демонструвати багатство, щодня їздячи до головного офісу Макіїввугілля на різних автомобілях — по понеділках на Ягуарі, у середу на Хаммері. Толчин також пишався своєю освіченістю, у його біографії зазначалося, що він «доктор філософії технічних наук».
У 2006 році Толчин став директором Макіїввугілля, отримавши неофіційний титул «генерала» — так традиційно називали керівників цього підприємства. При цьому завод залізобетонних виробів залишився у його власності, директором став його зять. Крім того, у його власності опинилися ТОВ «Гранітний кар'єр» та консалтингова фірма ТОВ «Право плюс». Толчин облаштував собі величезний кабінет з душем і спальнею, який контрастував з напівзруйнованою будівлею головної контори. Його годинник Bovet був настільки великим, що більше нагадував акваріум, ніж годинник.
У 2006 році міністром вугільної промисловості був Сергій Тулуб, який за деякими даними виділив підприємству близько 200 мільйонів гривень з бюджету (тоді долар коштував п'ять гривень). Толчин витратив ці кошти з розмахом. На всіх трасах висіли білборди з його портретами, місцеві телеканали крутили фільми про його «модернізацію» підприємства. Він влаштовував шахтарські бали, утримував місцеву футбольну команду, активно займався піаром. На самому підприємстві проводилися лише косметичні ремонти та закуповувалася техніка по дрібниці.
Найкраще про його «модернізаторську» діяльність свідчить трагедія на шахті імені Бажанова у Макіївці, де обвалився копер. Цей інцидент забрав життя 11 людей і стався не через природні катаклізми, а через те, що конструкцію роками не ремонтували. Головного інженера призначили «стрілочником» і посадили.
У 2007 році влада змінилася. Тимошенко прийшла до влади, Тулуба звільнили з посади, його місце займав Віктор Полтавець. Здавалося, дні Толчина на посаді пораховані. Однак він домовився, причому не з міністром, а з депутатом від БЮТ Наталією Королевською, яка негласно курирувала вугільну галузь. Як йому це вдалося, залишається загадкою. Він виділив 5 мільйонів доларів на донецький штаб Блоку Юлії Тимошенко, але ця сума здавалася занадто мікроскопічною для утримання такої вигідної позиції. Можливо, вони домовилися на умовах розпилу бюджетних коштів, відкатів та подальшого занесення. Кабінет Тимошенко виділив на вугільну промисловість близько семи мільярдів гривень дотацій, і частина з них, ймовірно, була розпиляна через Макіїввугілля.
Вугільна промисловість Донбасу мала специфічну схему заробітків. Існувало два джерела видобутку вугілля: шахти, де видобували якісне коксівне вугілля, на яке завжди був попит, та копанки, де видобували некондиційне вугілля, яке здавалося в нелегальні пункти прийому. Вугілля зі шахт продавалося комерційним підприємствам часто без документів, а вугілля з копанок за документами проходило як видобуте у шахтах і отримувало державні дотації. У копанках часто працювали неповнолітні, не дотримувалися елементарних правил безпеки. Загиблих часто викидали на дорогу, а менти за винагороду оформляли їх як жертв ДТП, що пояснювало лідерство Донецької області за кількістю дорожно-транспортних пригод.
У 2010 році каденція кабінету Тимошенко добігала кінця, і було невідомо, чи виграє вона президентські вибори. Королевська та Толчин вирішили приватизувати Макіїввугілля. План був простий: підприємство бере шахти в оренду та заробляє на них гроші, а борги, що накопичилися на підприємстві (50 мільйонів мали перевізникам, 100 мільйонів місту), вішаються на державу. Оскільки Макіїввугілля було містотворчим підприємством, це могло стати катастрофою для всього регіону.
Місцеве начальство, представники «нових» макіївських, почало активно протидіяти. Мер Макіївки Олександр Мальцев особисто робив усе можливе, щоб запобігти оренді. Депутат Василь Джарти писав депутатські запити. Їхні старання дали результат — процес було загальмовано. Якби Тимошенко стала президентом, нічого не могло б зупинити Толчина. Однак президентом став Віктор Янукович, а «нові» макіївські були у нього на доброму рахунку. Могильов став міністром внутрішніх справ, Джарти — прем'єром у Криму.
Тоді до очорнення Толчина підключився сайт ОРД. В офісі підприємства цілий поверх займала компанія «Донбаський розрахунково-фінансовий центр», яка належала Олександру Януковичу. Толчин боровся за своє місце до останнього. Його не злякали прокурорські перевірки, які виявили, що він оформив своїх охоронців співробітниками підприємства та сплачував їм гроші з державної скарбниці. Його не лякали вибух біля офісу та граната, закинута у двір. Численні справи, порушені різними державними органами, теж не зупинили його.
Однак у жовтні 2011 року, після того як Беркут заблокував офіс Макіїввугілля, Толчин написав заяву про звільнення за станом здоров'я та виїхав до Ізраїлю. Спеціальна комісія, яка перевірила Макіїввугілля у 2011 році, виявила такі результати його «роботи»: збитки державі — 117,5 мільйонів гривень, збитки ДП «Макіїввугілля» — 312,3 мільйонів гривень, збитки співробітникам підприємства — 46,1 мільйонів гривень. Незважаючи на ці надхмарні суми, ніхто не збирався переслідувати Толчина, і він досить швидко виплив.
Толчин отримав посаду керівника інвестиційного управління у свого благодійника Сергія Тулуба, який став Черкаським губернатором. Однак було зрозуміло, що це не його рівень, і він знову зник, ймовірно, поїхавши відпочивати на свою кіпрську віллу. Незадовго до цього він одружився втретє. Його нова дружина Аліна була значно молодша за нього. Спочатку вона була його коханкою, але потім завагітніла, і Толчин, як «порядна» людина, розлучився з другою дружиною та одружився з коханкою. Вона народила йому сина Марка, і у 50 років він знову пізнав щастя батьківства.
У квітні 2013 року Толчина призначили головою Київського територіального управління Антимонопольного комітету України. Це було щасливе призначення, враховуючи те, як за рік розгорнулися події на Донбасі, зокрема й у його рідній Макіївці. У Києві Толчин жив приблизно так само, як у Макіївці. Незважаючи на зарплату чиновника в п'ять тисяч гривень, він продовжував їздити на роботу на шикарних автомобілях, особливо любив Мазератті. Носив дорогі костюми та часто вечеряв у дорогому ресторані Монако. Його посада, ймовірно, не приносила таких доходів, як робота «генералом», але заробити було можна.
Центр протидії корупції звинуватив Толчина в тому, що він заплющував очі на сумнівні угоди, пов'язані з «Укрпоштою», «Нафтогазом» та «Державним управлінням справами президента». Таким чином, він таки мав якісь доходи на цій посаді. Найцікавіше, що люстраційна перевірка АМКУ, проведена після Євромайдану, не виявила у діях Толчина підстав для застосування заборон, передбачених законом «Про очищення влади». Цей корупціонер величезного масштабу на цілком законних підставах міг обіймати будь-яку державну посаду.
Проте Толчин залишив посаду в антимонопольному комітеті. Найцікавіше, що АМКУ просто ліквідувало своє київське міське територіальне відділення. Знаючи бійцівський характер Толчина та його здатність триматися за крісло, можна припустити, що відділення довелося закрити саме для того, щоб позбутися Толчина.
Сьогодні Толчин та інші донецькі мільйонери щосили намагаються потрапити до державної годівниці. Вони не вміють заробляти іншим способом, окрім як крадучи у країни. Залишившись без Донбасу, вони готові урвати грошей будь-де. З усього вищесказаного зрозуміло, що допустивши їх до державної годівниці один раз, відірвати їх від неї буде практично неможливо. Якщо хтось думає, що війна змінила їх чи їхнє ставлення до життя, то це глибока помилка.