Протягом чверті століття вона залишається однією з найпомітніших фігур української політики. Її поява на публіці завжди привертає увагу — чи то в інвалідному кріслі на Майдані, чи то в супроводі найближчих соратників. Багато спостерігачів порівнювали її політичну роль з ролею, яку відіграє в російському шоу-бізнесі Алла Пугачова: та ж харизма, та ж здатність утримувати увагу публіки, та ж комерціалізація образу. За всю історію незалежної України жінка-політик такого масштабу та популярності більше не з'являлася.
Проходження та родовід
Юлія Володимирівна Тимошенко народилася 27 листопада 1960 року у Дніпропетровську під прізвищем Григян. Саме це прізвище викликало чимало спекуляцій щодо її походження. Наприкінці 1990-х розповсюджувалися чутки про вірменське коріння, а деякі політики навіть стверджували про вірменсько-єврейське походження. Проте детальне розслідування, проведене політологом Костем Бондаренком та публіцистом Дмитром Чобітом, розвіяло ці чутки. Сама Тимошенко запевняла, що її батьки по батькові — латиші Григянуси, а по матері вона походить від українців.
Дійсна історія родини виявилася складнішою. Першим у цьому родоводі був Кельман Гдалевич Капітельман, який після революції та громадянської війни переїхав з Нижнього Тагілу до Києва. Його син Абрам Капітельман закінчив харчовий технікум і був направлений до Дніпропетровська, де працював на кондитерській фабриці. Там він познайомився з технологом Марією Йосипівною Григян, донькою залізничного провідника Йосипа Йосиповича Григана, якого репресували, але згодом реабілітували у 1963 році. Йосип Григан отримав листи від родичів у Латвії, що стало приводом для його арешту. Після цього його дочка змінила прізвище на Ґриґян, мабуть, щоб дистанціюватися від батька, якого вважали ворогом народу.
1937 року у Абрама Капітельмана та Марії Григян народився син Володимир. Після смерті батька на фронті у 1944 році або з початком сталінської антисемітської кампанії наприкінці 1940-х років він узяв прізвище матері. Наприкінці 1950-х молодий інженер Володимир Абрамович Григян одружився з диспетчером таксопарку Людмилою Миколаївною Телегіною, яка раніше була розлучена і мала дівоче прізвище Нелєпова. Її дідусем був Єрофій Неліпа — типово російське прізвище. Біографія матері Тимошенко залишається малознаною, оточена таємницею та суперечливими розповідями.
1960 року у них народилася донька Юленька. Цікавий епізод стосується розповіді Тимошенко про голодомор. У 2016 році в прямому ефірі телеканалу «112» вона заявила, що її бабуся разом з маленькою мамою пробивалася крізь загороджувальні загони, щоб вийти в місто і не померти з голоду. Однак її мама народилася 1937 року, тобто через чотири роки після голодомору, до того ж не в селі, а в Дніпропетровську. Спіймана на цій неточності, Тимошенко навіть не вибачилася.
Дитинство та юність
Коли Юлії було лише два роки, її батьки розлучилися. Володимир Абрамович згодом одружився з Людмилою Войтенко, і 1969 року у нього народився син Володимир — брат Юлії по батькові. Вона практично не підтримувала з ними стосунків. Її виховуванням займалася тітка Антоніна Ульяхіна, сестра матері. На вдячність Тимошенко на початку 1990-х зробила її генеральним директором фірми «Беютага», яка займалася виробництвом гранітних плит, а потім — головою дніпропетровської «Батьківщини». Сьогодні цією фірмою та молочним бізнесом керує донька тітки Тоні — Тетяна Валеріївна Шарапова, двоюрідна сестра Тимошенко, та її чоловік Руслан Юрійович Шарапов.
Юля Григян навчалася у дніпропетровській школі №75, яку закінчила 1977 року. За спогадами вчителів, вона була хорошисткою, відвідувала секцію художньої гімнастики. До Дніпропетровського гірничого інституту на факультет автоматики та телемеханіки вона вступила 1978 року, мабуть, з другого разу. На першому курсі вона вже носила мамине прізвище Телегіна. Саме там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Тимошенко, сином голови Кіровського райвиконкому Дніпропетровська Геннадія Опанасовича Тимошенко.
Згідно з розповіддю самої Юлії, знайомство сталося романтично та випадково 1977 року — Олександр помилився номером телефону. Однак тітка Антоніна у своїй книзі наводить іншу версію: влітку 1979 року студентка гірничого інституту Юлія Телегіна та студент Дніпропетровського університету Олександр Тимошенко працювали піонервожатими в одному таборі, де й близько зійшлися. 15 вересня вони одружилися, а 20 лютого 1980 року народилася їхня дочка Євгенія. Якщо відібрати від дати народження дев'ять місяців, виходить, що батьки познайомилися навесні, а не влітку 1979 року. Реальні подробиці їхнього знайомства залишилися їхнім особистим секретом.
Юлія пішла у декретну академічну відпустку, і її навчання перервалося до 1981 року. Вона не повернулася до гірничого інституту, а перевелася до чоловіка до Дніпропетровського університету на економічний факультет за допомогою свекра. Закінчивши його 1984 року, вона влаштувалася інженером-економістом на Дніпровський машинобудівний завод, який займався випуском електронних компонентів для протиповітряної та протиракетної оборони.
Перші кроки у великому бізнесі
Перспектива стати головним бухгалтером заводу не приваблювала амбітну Юлію. Але тут розпочалася «перебудова», яка легалізувала кооперативи та зняла цензуру з іноземної кінопродукції. Геннадій Тимошенко перейшов на роботу до облвиконкому, де очолив відділ кінофікації. Це дало родині можливість відкрити мережу відеосалонів, яка приносила колосальний прибуток, практично не враховуючись у звітах.
1989 року подружжя Тимошенко оформило мережу відеосалонів як молодіжний центр «Термінал» під егідою обласного комітету ЛКСМУ. Першим секретарем якого був Сергій Тігіпко, а заступником з питань пропаганди та культури — Олександр Турчинов. Саме тоді Тимошенко познайомилася з Турчиновим, зробивши його згодом одним зі своїх найближчих соратників. Але найголовнішим її знайомством став Павло Лазаренко, обраний 1990 року головою Дніпропетровської обласної ради.
Корпорація КУБ та газовий бізнес
Працюючи за Павла Лазаренка, Геннадій Тимошенко домовився про участь сина та невістки у новому бізнес-проекті «Корпорація Український бензин» (КУБ), який запрацював у травні 1991 року. Засновником був бізнесмен Олександр Гравець, чия офшорна фірма Somolli Enterprises Limited була співзасновником корпорації з 85% часткою і надавала їй статусу спільного підприємства з податковими пільгами. Головним було не це, а фактична монополія на постачання палива для області, насамперед для сільськогосподарських підприємств, яку забезпечив Павло Лазаренко в обмін на частину прибутку.
Спочатку передбачалося, що главою буде Олександр Тимошенко, а дружина — комерційним директором. Однак Юлія виявилася надзвичайно комунікабельною і легко домовлялася з будь-ким. Незабаром вона стала фактичним керівником КУБ. Офіційно Олександру та Юлії Тимошенко належали по 5% корпорації, але вони також мали частку у Somolli Enterprises Limited, розмір якої залишився невідомим. Саме з рахунків Somolli лише за три роки (1992-94) на рахунки Лазаренка було перераховано близько ста мільйонів доларів — нечувана на той час сума.
1992 року КУБ став співзасновником корпорації «Співдружність», яка протягом 1992-95 років була основним українським дилером російської газової компанії «Ітера», постачаючи до 9 мільярдів кубів газу на рік. З цього розпочалася кар'єра Юлії Тимошенко як газової принцеси. Партнерами щодо «Співдружності» були НВО «Інтерпайп», яке належало Віктору Пінчуку, його батькові Михайлу Пінчуку, його першій дружині Олені Аршаві та його тестеві Володимиру Аршаві, завідувачу облздороввідділу та приятелю Лазаренка.
Навесні 1995 року Юлія Тимошенко вперше опинилася за ґратами: її заарештували під час спроби сісти в літак рейсу «Запоріжжя-Москва» із 26 тисячами доларів у сумочці. Оскільки дніпропетровський губернатор Лазаренко мав мало авторитету для запорізької прокуратури, визволяти Юлію довелося за домовленістю, яку укладав особисто Віктор Пінчук.
Корпорація ЄЕСУ
Кілька місяців потім особисті неприємності трапилися й самому Пінчуку, після чого «Інтерпайп» вийшов зі складу «Співдружності». 25 вересня 1995 року Павла Лазаренка було призначено віце-прем'єром України з паливно-енергетичного комплексу. Відразу після цього Юлія Тимошенко та Олександр Гравець перереєстрували КУБ у ЗАТ «Промислово-фінансовий концерн «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ). У новій корпорації Гравець отримав значно меншу частку, ніж у КУБ, а незабаром зовсім залишив ЄЕСУ, перебравшись до Ізраїлю.
Корпорація стала повністю сімейним бізнесом Тимошенко: вона обійняла пост президента, свекра призначила генеральним директором, чоловіка — гендиректором дочірньої компанії «Транспорт», на чолі інших структур поставила маму, тітку Тоню та двоюрідну сестру Таню. Павло Лазаренко формально не мав стосунків до ЄЕСУ, але саме він забезпечив корпорацію державним підрядом на постачання в Україну понад 25 мільярдів кубометрів російського газу на рік, зробивши її найбільшою приватною газовою компанією країни.
Про доходи Юлії Тимошенко тоді ходили легенди: говорили, що вона мультимільярдер і найбагатша жінка Європи. Проте точний розмір доходів не змогло встановити навіть слідство, яке напрацювало у справі ЄЕСУ понад 500 томів. Видимі витрати були відносно скромні: у середині 1990-х вона побудувала собі в центрі Дніпропетровська особняк, а поряд виросли будинки її мами, тітки та двоюрідної сестри. У 2000-х вся рідня переїхала до дорожчих будинків під Києвом, але для преси Тимошенко зберегла стару квартиру в Дніпропетровську.
Перші кроки у політиці
1996 року деякі розумні люди порадили Юлії Тимошенко обзавестися депутатським мандатом. Можливо, це був сам Лазаренко, оскільки саме прем'єр допоміг їй блискуче виграти перевибори у 229-му окрузі на Кіровоградщині: він наказав протягом кількох днів погасити там багатомісячні заборгованості з пенсій та зарплат. Сама Тимошенко наобіцяла виборцям провести газ та воду, привезла 5 тисяч тонн вугілля для малозабезпечених сільських сімей. Вона отримала понад 90% голосів — фантастичний результат, а також медаль Святої Варвари від митрополита УПЦ МП за пожертву на відновлення церкви.
Протягом першого депутатського терміну (січень 1997 – травень 1998) Юлія Тимошенко нічим особливо не виділилася. Спочатку вона увійшла до фракції «Конституційний центр», а після усунення Лазаренка з посади прем'єра стала заступником голови його фракції «Громада». Цікаво, що «Громаду» 1994 року створив Турчинов, згодом «подарувавши» партію Лазаренка. Перехід Тимошенко до радикальної опозиції був відповіддю на репресії проти ЄЕСУ. На корпорацію наклали величезний штраф у розмірі 1,5 мільярда гривень (майже 900 мільйонів доларів за тодішнім курсом), у неї став відбирати акції підприємств, порушили низку кримінальних справ — фактично розоривши її до кінця 1997 року.
Другий депутатський термін розпочався невдало: на виборах 1998 року на окрузі у Кіровоградській області Тимошенко отримала лише близько 38%. Це була оцінка виборців її невиконаних обіцянок. Відтоді вона стала палкою прихильницею повністю пропорційної моделі парламентських виборів, оскільки, будучи у першій п'ятірці партійного списку, гарантовано потрапляла до Ради. Крім того, Юлія Тимошенко однією з перших побачила перспективу продажу прохідних місць у списках в обмін на щедрі «пожертви».
Після втечі та арешту Лазаренка у лютому 1999 року Тимошенко разом із Турчиновим покинула «Громаду» та заснувала власний політичний проект «Батьківщина», де Турчинов став її незмінним заступником. Потім вона почала пошук нових союзників, вийшовши на оточення Віктора Ющенка.
Віце-прем'єр за Ющенка
У грудні 1999 року Кучма затвердив новим прем'єр-міністром України Віктора Ющенка, який відразу призначив Юлію Тимошенко віце-прем'єром з паливно-енергетичного комплексу. Отримавши велику владу, вона негайно розпочала реформу енергетики, яку багато хто назвали війною за перерозподіл потоків та сфер впливу, боротьбою за приватизацію важливих підприємств. Це викликало різку реакцію «кучмівської еліти», яка почала тиснути на президента з вимогами відставки Тимошенко.
Як «попередження» у серпні 2000 року у справі ЄЕСУ було заарештовано Олександра Тимошенко. Однак це зробило Юлію ще радикальніше. Вона підтримала акцію «Україна без Кучми», взяла під своє крило УНА-УНСО Шкіля, скликала «Форум національного порятунку». Саме тоді вона навчилася звертатися до виборців натхненно, голосячи про «зраду» та закликаючи до «перемоги».
19 січня 2001 року Тимошенко було відправлено у відставку, а 13 лютого її було заарештовано вдруге — на півтора місяці по справі ЄЕСУ. Проте Печерський суд випустив її на волю, вважаючи доводи звинувачення несуттєвими. Торішнього серпня на волю вийшов і її чоловік, який після цього остаточно став непублічною особою.
Помаранчева революція та перше прем'єрство
До виборів 2002 року Тимошенко створила «Блок Юлії Тимошенко» (БЮТ), куди, крім «Батьківщини», увійшли «Собор» Анатолія Матвієнка та соціал-демократична партія. Раніше аполітична і з великими труднощами розмовляла українською, вона старанно змінювала свій імідж. Її мова наповнилася західноукраїнськими словами, вона постійно говорила про любов до України, зробила собі зачіску в стилі Лесі Українки. Противники насмішкувато називали цю зачіску «бубликом», а фанати почали називати її «українською Жанною д'Арк».
На виборах 2002 року БЮТ отримав 7,26% і 21 мандат, ставши основним союзником Віктора Ющенка. З цього моменту вони складали пару, що з'являлася разом на всіх великих політичних акціях помаранчевої опозиції. З огляду на зростання популярності Тимошенко, Ющенко був змушений пообіцяти їй крісло прем'єра, підписавши з нею у липні 2004 року угоду про коаліцію «Сила народу».
Цікаво, що влітку 2004 року Головна військова прокуратура РФ порушила проти Тимошенко кримінальну справу за давання хабара. Після призначення її прем'єр-міністром у січні 2005 року генпрокурор РФ Устинов застеріг її від відвідування Росії, погрожуючи арештом. Але вже за кілька тижнів він взяв свої слова назад, а до кінця 2005 року справу було закрито.
Перше прем'єрство було коротким і незабутнім. Починаючи з весни 2005 року Україну почали трусити соціально-економічні кризи: подорожчання м'яса, дефіцит та подорожчання цукру та бензину. Народ почав бурчати, «синя» опозиція набирала сили. Глава РНБО Порошенко звинуватив у всьому Тимошенко, а один із її соратників Олександр Зінченко звинуватив у корупції Порошенка та інших друзів Ющенка. Президент відправив у відставку всіх, і відносини між Тимошенко та Ющенком стали натягнутими.
На парламентських виборах 2006 року БЮТ отримав 22,3% голосів, значно перевершивши «Нашу Україну» Ющенка. Було очевидно, що більшість промайданівськи налаштованих українців симпатизують Тимошенко. Вона почала вимагати повернути собі крісло прем'єра та ключові пости у коаліції. Команди Ющенка та соціалісти не поступалися, і ця «коаліціада» затягнулася на кілька місяців, завершившись несподіваним «реваншем біло-синіх» — створенням коаліції ПР, СПУ та КПУ та уряду Януковича.
Тимошенко зайняла непримиренну позицію, вимагаючи від президента Ющенка розпустити Раду. Як символічний жест вона прилюдно розпустила свою косу. Це й сталося влітку 2007 року. За підсумками дострокових виборів НУНС та БЮТ сформували коаліцію у 229 голосів, яка затвердила Юлію Тимошенко на посаді прем'єра. Однак уже у вересні 2008 року ця коаліція фактично розпалася, а Тимошенко та Ющенко почали воювати один з одним, готуючись до президентських виборів.
Друге прем'єрство та економічні кризи
Друге прем'єрство запам'яталося масовою роздачею «юлиною тисячі». Компенсувати радянські вклади обіцяли багато політиків, але найбільше масштабно підійшла саме Тимошенко: всім вкладникам, починаючи з січня 2008 року, виплачували по 1000 гривень. Однак охочих було багато, а ощадкаси важко справлялися з напливом, то черги займалися з ночі, люди втрачали свідомість, були навіть смертельні випадки.
Після економічного підйому влітку 2008 року, коли Україна мала найбільший ВВП за всю історію, гримнула світова фінансова криза. Вона обрушила гривню з 5 до 8 за долар і збанкрутувала десятки банків. Тимошенко звинувачувала у всьому голову Нацбанку Порошенка та президента Ющенка, ті ж заявляли про некомпетентність уряду.
Потім почалася чергова українсько-російська «газова війна». У січні 2009 року Тимошенко та Путіним було підписано нові газові угоди. За ними Україна відмовлялася від послуг компанії-посередника «РосУкрЕнерго» Дмитра Фірташа і прямо купувала газ у «Газпрому». Але ціна на газ злетіла до 232 доларів.
Наприкінці 2009 року Україну накрила хвиля «свинячого грипу», яка виявилася лише інформаційною. Але перелякані українці натовпом кинулися до аптек скуповувати маски та противірусні препарати. Тимошенко розтратила сотні мільйонів гривень на термінову закупівлю за кордоном малоефективних ліків типу «Терафлю» та ще й утридорога. Це серйозно знизило її рейтинг.
Президентські вибори 2010 та ув'язнення
Президентські вибори 2010 року дали Тимошенко 45% голосів переважно у центральних, північних та західних областях, поступившись Януковичу з 48% голосів Південного Сходу. Через два тижні після голосування у Раді було сформовано нову коаліцію, яка відправила уряд Тимошенко у відставку. Однак її плани продовжити боротьбу за владу як лідер опозиції було порушено низкою безперервних атак з боку нової влади, яка закидала Тимошенко кримінальними справами.
Найгучнішою була справа за звинуваченням у зловживанні повноваженнями під час підписання газових домовленостей 2009 року. Йшлося як про усунення посередника «РосУкрЕнерго», так і про сумнівно законну конфіскацію у нього 12 мільярдів кубометрів газу, які потім «Нафтогазу» довелося повертати вже за новою високою ціною. БЮТ та інші опозиційні партії однозначно називали це політичними репресіями, такі самі заяви робив і Захід.
11 жовтня 2011 року Тимошенко було засуджено на 7 років позбавлення волі. Свій термін вона відбувала у Харківській виправній колонії на Качанівці, де незабаром «зіскочила на лікарню», виявивши у себе безліч хвороб. Незважаючи на обіцянки соратників щодо скорого звільнення, акції на її підтримку ставали все тихішими. 2012 року від них залишилися лише гасла «Юлі — волю!».
Соратники Тимошенко, створивши до парламентських виборів блок «Об'єднана опозиція», непогано розіграли тему її політичного переслідування — отримавши понад 25% голосів та сотню мандатів. Але потім вона стала їм як би й не потрібна. Влітку 2013 року «Фронт змін» Яценюка об'єднався з «Батьківщиною» під керівництвом Турчинова, після чого почав міняти керівників регіональних організацій на своїх людей — це було рейдерське захоплення партії Тимошенко.
Майдан та політичний занепад
Фінал цієї історії відбувся на другому Майдані. Три місяці українці, які протестували там, прикрашали все плакатами «Юлею — волю», але цей Майдан був не про неї, і в нього були нові лідери. Радість Яценюка, який зателефонував з Тимошенко і радісно кричав «Юлю! Юля!», була якась нещира.
22 лютого Рада, яка спішно «переформатувалась», негайно «декриміналізувала» статтю, за якою була засуджена Тимошенко — тим самим не переглянула її справу, не виправдала її, а лише усунула причину ув'язнення. За добу Тимошенко прибула на Майдан, зробивши, мабуть, грубу помилку, обравши інвалідне крісло та жалібний голос. Вона з'явилася туди не як звільнений лідер, спраглий дій, а як змучений колишній в'язень режиму, що викликає співчуття, але не більше. Після цього вона вже не розглядалася як лідер політичних сил Майдану.
Президентські вибори 2019 та сучасність
Позачергові президентські вибори підтвердили, що Тимошенко програла своєму давнему супернику Порошенку. Вона мало не втратила й свою партію, коли до дострокових парламентських виборів 2014 року «Батьківщину» розколов фінальний демарш Яценюка, котрий відвів з неї до свого «Народного фронту» навіть колись вірного Тимошенко Олександра Турчинова. Разом з ними пішли й багато великих спонсорів партії, тож Тимошенко довелося значно знизити розмір «пожертвувань» за прохідні місця у списку.
После 2014 року політична кар'єра Юлії Тимошенко нагадувала «білі ночі»: хоч сонце й закотилося за обрій, але воно продовжує світити. Починаючи з 2014 року вона могла розраховувати лише на депутатський мандат. У крісло прем'єра її не пустили б ні Порошенко, ні «Народний Фронт» Яценюка та Турчинова. Залишалося лише критикувати чинну владу, але й тут у неї з'явилися нові конкуренти в особі Ляшко та Саакашвілі.
Юлія Володимирівна серйозно готувалася до виборів 2019 року. Напирала на соціальні проблеми українців, особливо на тему тарифів, обіцяла припинити війну на Донбасі та вимагати з Росії компенсацію, прискорити вступ до НАТО. Вона навіть змінила свій імідж, остаточно розпустивши косу і вдягнувши великі окуляри, очевидно, шукаючи симпатій молодого та середнього поколінь. Наприкінці 2018 року деякі соціологічні опитування давали їй перше місце на виборах. Про можливість її перемоги заговорив навіть Коломойський.
Але прихильність виборців мінлива. У результаті Тимошенко посіла лише третє місце з результатом 13,4%. Трохи покричавши про фальсифікації та те, що українці «упустили шанс змінити країну по-справжньому», вона змирилася і замовкла. Як розумна жінка, вона швидко зрозуміла, що не тільки вона, а й майже всі політики «старої формації» списані Заходом в брухт — а їм на зміну мобілізовані молоді «соросята», з якими конкурувати набагато складніше.
Водночас у Тимошенко залишається безпрограшна популістська роль «матері-заступниці» бідного народу, яка завжди буде актуальною в Україні, особливо за нинішніх скрутних часів.