Сергій Тігіпко — людина, яка славиться своєю небажанням розраховуватися за рахунками, навіть коли вони мізерні порівняно з його багатством. Ще більше він уникає розкривати справжні джерела свого феноменального успіху, натомість розповідаючи журналістам вигадані історії. Цей успішний бізнесмен, який процвітав за будь-якої влади, навіть у сучасні часи продовжує виводити капітали з України на Кіпр, не побоюючись ні громадського осуду, ні офіційної антиофшорної політики уряду.
Неточності у біографії
Офіційно Сергій Леонідович Тігіпко народився 13 лютого 1960 року в селищі Драгонешти Лазовського (нині Синжерейського) району Молдавської РСР у родині завідувача пасіки та медсестри місцевої лікарні. Він був другим сином у сім'ї, але про його старшого брата Валерія та молодшого Олександра практично нічого невідомо. Однак уже перший день його життя позначився непорозумінням: за його власними словами, він народився ночі перед 14 лютого, але під час зміни лікарні щось пішло не так, і в документах записали 13-те число. Цю помилку ніхто не виправив, тому він святкує день народження двічі — офіційно 13 лютого з колегами та підлеглими, а потім 14 лютого в сімейному колі.
Це видається дивною історією, особливо враховуючи, що його мати Юлія Тігіпко працювала саме в цій лікарні. Друга неточність стосується місця народження. Насправді сім'я Тігіпків мешкала в маленькому селі Миколаївка, розташованому за кілька кілометрів від Драгонешт. Це село було засноване 1902 року переселенцями з Вінниччини, серед яких був його дід Сазон Тігіпко. Тому поширені припущення про те, що Сергій Тігіпко є молдаванином або молдавським євреєм, не мають жодних підтверджень. Принаймні так стверджує його біографія, яку він сам відредагував у 2008–2010 роках перед президентськими виборами, на яких він виставляв свою кандидатуру. До того він був надзвичайно скритний, але перед виборами сам почав уточнювати своє минуле для ЗМІ, щоб журналісти не почали розслідувати його самостійно.
Щодо прізвища «Тігіпко», то нібито воно походить від якогось суржикового виразу «тігіпнути», що нібито означає «нагріти по голові». Однак філологи лише розводять руками, не знаючи нічого про таке слово.
1970 року сталася ще одна дивна історія. Його батько Леонід Тігіпко — той, що завідував пасікою — або помер від гострого апендициту (за версією сусідів), або від прободної виразки шлунка (за версією самого Сергія Тігіпка). Односельці пізніше розповідали, що не розуміють, як це могло статися. Адже його дружина Юлія була не просто медсестрою Драгонештської лікарні — вона надавала медичну допомогу всім односельцям, як фельдшер. Чому вона не звернула уваги на чоловіка і чому не змогла організувати його термінову операцію, залишилося невідомим.
Після цього вона з дітьми залишила Драгонешти, продавши будинок, і переїхала на околицю Кишинева, де мешкали її родичі. Влаштувалася медсестрою до міської лікарні, винаймала квартиру в старому будинку неподалік міського звалища, де Сергій Тігіпко провів наступні сім років. У 1977 році, після другого заміжжя Юлії Тігіпко, сім'я розлетілася. Вона з молодшим сином Олександром переїхала до Одеси, а Сергій вступав до Дніпропетровського металургійного інституту. Пізніше ходили чутки, що такий вибір місця навчання був не випадковим: нібито вітчим Сергія Тігіпка колись працював у Дніпропетровському міськкомі КПУ.
Молодість та комсомол
У інституті Сергій Тігіпко виділився не академічними успіхами, а великою громадською активністю. До третього курсу він став членом комітету ВНЗ комсомолу. Однак замість того, щоб займатися ідеологічною роботою, Тігіпко використав свою посаду в практичних цілях: організував відкриття студентського дискоклубу, ставши його «керуючим». Незабаром до сцени з підсилювачами та колонками додався невеликий кафетерій, де можна було купити не тільки «лимонад», а й дефіцитне «пепсі». Такі клуби на той час були не просто популярним місцем молодіжної тусовки, а й залучали «бомонд», неформалів, фарцівників та інших цікавих людей.
Одним із завсідників тігіпкінського дискоклубу став першокурсник того ж інституту Ігор Коломойський, який дуже швидко зблизився з Сергієм. Так вперше зустрілися майбутні стратегічні бізнес-партнери, об'єднані спільним інтересом не до музики.
У 1982 році, після закінчення інституту, Сергій Тігіпко служив в армії. За його офіційною автобіографією, він служив під Новомосковськом у танкових частинах на посаді замкомроти по техчастині та був комсоргом полку. Стверджується також, що Тігіпко пішов до армії добровільно, нібито за офіцерською зарплатою, оскільки на заводі молодим інженерам платили мало.
Однак у Skelet.Org є інша інформація: його просто призвали після інституту лейтенантом «дворічником», яких тоді масово направляли до Радянської Армії через брак офіцерських кадрів. Акцент на його військову службу робився на противагу Віктору Януковичу, який не служив в армії. Хоча тоді на публіку витягували людей, які представляли його колишніх однокурсників та товаришів по службі, які розповідали про його працьовитість та активність, вони часто плуталися у своїх розповідях. Запитання викликають і фотографії з його «армійського альбому», які він сам виклав в інтернеті. На них він одягнений у стару польову форму (гімнастерка та шаровари) зразка 1946–1968 років, яка на час його служби була давно списана. Танкісти того часу носили комбінезони зразка 1970 року з іншими погонами та знаком роду військ.
Перші кроки у владі
Демобілізувавшись з армії у 1984 році, Сергій Тігіпко влаштувався на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи Дніпропетровського механіко-металургійного технікуму. Одночасно він став комсоргом цього технікуму. Однак через два роки він залишив викладання і перейшов на основну роботу до Дніпропетровського обкому ЛКСМУ, займаючи посаду другого секретаря. Другі секретарі комітетів партії та комсомолу також були завідувачами відділу агітації та пропаганди. Таким чином, під керуванням Сергія Тігіпка перебувала вся система промивання мізків молоді Дніпропетровщини у період початку «перебудови», коли влада намагалася повернути інтерес населення до цінностей радянської ідеології.
У жовтні 1989 року Тігіпко став першим секретарем Дніпропетровського обкому ЛКСМУ, а посаду заввідділу агітації передав Олександру Турчинову.
Кінець 80-х був золотим часом для комсомольських лідерів, які масово відкривали «молодіжні кооперативи» та займалися будівництвом МЖК. У своїй роботі вони тісно співпрацювали з усіма гілками влади, знайомилися з багатьма «кооператорами». Так складався впливовий «дніпропетровський клан», який пізніше розколовся на конкуруючі угруповання. Сергій Тігіпко, який займав керівне крісло першого секретаря обкому ЛКСМУ та розпоряджався «комсомольською касаю», грав у цих процесах одну з головних ролей.
Тігіпко зблизився з тодішнім головою Дніпропетровської облради Павлом Лазаренком, першим секретарем обкому КПУ Миколою Омельченком, головою міськвиконкому Володимиром Яцубою та його заступником Валерієм Пустовойтенком. Ще 1988 року через свого колегу, керівника відділу партійно-ідеологічної роботи Кіровського райвиконкому Геннадія Тимошенко, Тігіпко познайомився з його сином Олександром та невісткою Юлією Тимошенко, яким невдовзі допомагає відкрити мережу відеосалонів, а згодом молодіжний центр «Термінал».
Однак згодом, «уточнюючи» свою біографію перед виборами 2010 року, Тігіпко заперечував цю співпрацю, запевняючи, що вперше зустрівся з Юлією Володимирівною лише у 90-х у формальній обстановці.
Через численних «кооператорів», які працювали з найбільшим підприємством міста «Південмаш», Тігіпко вийшов на пряме знайомство з його директором Леонідом Кучмою. Подальші ділові контакти звели його з Віктором Пінчуком, який ще в 1990 році відкрив свою фірму «Інтерпайп». Але найтіснішими стали зв'язки Сергія Тігіпка з його давнім знайомим Ігорем Коломойським, який став активним бізнесменом, займаючись ввезенням та продажем імпорту: оргтехніки, ширвжитку та іншого.
У жовтні 1991 року, після розпаду СРСР та скасування партійно-комсомольських органів, Сергій Тігіпко, який не мав жодної економічної освіти, перекваліфікувався на банкіра, ставши заступником голови правління комерційного банку «Дніпро». Подейкували, що до цього банку було злито «каси» Дніпропетровських обкомів КПУ та ЛКСМУ, а також активи залежних від них «малих підприємств». Подібні банки восени–взимку 1991 року створювалися в усій Україні, в кожній області, і цілком імовірно, що саме в них пішло «золото партії».
Приватбанк та олігархічні комбінації
На початку 1992 року банк «Дніпро» струсили внутрішні чвари його співвласників. Сергій Тігіпко залишає його, після чого одразу зустрівся з Леонідом Мілославським — сином дніпропетровського «цеховика» Аркадія Милославського, з яким він познайомився через Ігоря Коломойського. Тігіпко запропонував Милославському відкрити власний банк. Той спалахнув ідеєю, яку підтримали інші партнери Коломойського — Геннадій Боголюбов та Олексій Мартинов, але не сам Коломойський. Коломойський упирався і торгувався, заявляючи, що не бачить сенсу витрачати гроші на власний банк, поки Тігіпко та Милославський не запропонували йому компроміс: внесені до статутного капіталу гроші одразу повернуться йому у вигляді кредиту.
Так 19 березня 1992 року було засновано Приватбанк, головою правління якого став Сергій Тігіпко. Про його особисті вкладення до статутного капіталу не повідомлялося нічого конкретного. Спочатку вважалося, що це «банк чотирьох»: Милославського, Коломойського, Боголюбова та Мартинова, яким нібито належало по 25% акцій. Однак одним із співзасновників банку була фірма «Віст ЛТД», яка пізніше засвітилася в активах Тігіпка.
2001 року з'явилася інформація, що Тігіпко продав Коломойському свою частку акцій «Приватбанку» — тобто він був його співвласником, але потім вийшов зі справи. За часи керівництва Тігіпка «Приватбанком» (1992–1997) склад його власників змінився. 1997 року в Австрії нібито від серцевого нападу помер Леонід Милославський, чиї акції дісталися його дочці Маріанні. Через кілька років стало відомо, що частка акцій Маріанни Милославської становить лише трохи більше 3%, а частка Мартинова «скускулилася» до 1,23%. Таким чином, «Приватбанк» став власністю двох давніх партнерів: Коломойського та Боголюбова, у яких зосередилися приблизно по 40% акцій банку. Але зв'язки Тігіпка були набагато ширшими за групу «Приват».
Політичні зв'язки та влада
Коли 1994 року його давнього знайомого Леоніда Кучму було обрано президентом, той подарував Сергію Тігіпку почесний титул позаштатного консультанта з питань монетарної політики. У 1995–1997 роках в економічному департаменті «Приватбанку» працювала випускниця Дніпропетровського державного університету Олена Кучма, влаштована туди Сергієм Тігіпком. 1997 року Олена зблизилася з ще одним близьким знайомим Тігіпка — олігархом-початківцем Віктором Пінчуком, який став потім її чоловіком (після розлучення з Ігорем Франчуком — сином кримського комуністичного функціонера, прем'єра та голови, який контролював Чорноморнафтогаз у 1992–1998 роках).
Такі корисні знайомства допомогли Тігіпку захистити інтереси групи «Приват» у 1994–1997 роках від апетитів Дніпропетровського губернатора (1992–1996), а потім українського прем'єра (травень 1996 — липень 1997) Павла Лазаренка, який вимагав собі частку капіталів «Привату». Коли вимоги Лазаренка виходили за межі здорового глузду, Тігіпко, за інформацією Skelet.Org, апелював до Кучми — що сприяло розколу дніпропетровського клану на «кучмівських» та «лазаренківських».
У квітні 1997 року Кучма робить хід конем: за порадою Олександра Розумкова, він ставить Тігіпка віце-прем'єром з питань економічних реформ. Призначення банкіра-аматора на цю посаду тоді сильно образило доктора економічних наук Віктора Пинзеника, котрий займався реформами української економіки у 90-х. Але казали, що таким чином Кучма приставив Тігіпка до Лазаренка, щоб «доглядати» прем'єра, який виходив з-під контролю. Як би там не було, але це призначення буквально позбавило Сергія Тігіпка від арешту. 1997 року в Києві раптом дуже зацікавилися справою про зв'язок «Приватбанку» з латвійськими банками, через які відбувалося відмивання грошей. З Києва до Дніпропетровська було надіслано спеціальну групу МВС для «масштабної перевірки» діяльності «Приватбанку» та затримання його керівництва. І це однозначно була ініціатива не президента.
Цементна афера та французька нагорода
Скандальна відставка Павла Лазаренка ніяк не позначилася на кар'єрі Сергія Тігіпка: він залишився працювати в уряді ще одного свого давнього знайомого Валерія Пустовойтенка на посаді віце-прем'єра з економічних питань. Одним із його перших «здобутків» стало фактично рейдерське захоплення іноземцями найбільшого підприємства цементної промисловості.
Навесні 1997 року в Україні розгортає бурхливу діяльність французька компанія Lafarge, членом правління якої була Бернадет Ширак — дружина президента Франції Жака Ширака. «Lafarge» активно цікавилася українськими цементними та гіпсовими заводами, проте не хотіла платити за них повну вартість. Щось було приватизовано за копійки, а от із ВАТ «Миколаївцемент» сталася затримка: ним уже володів «Градобанк» — один із найбільших українських банків того часу.
І раптом за «Градобанком» б'є оглушливий скандал про махінацію з валютними середовищами (дойчмарками), які уряд ФРН виділив для компенсації українським остарбайтерам. Голову «Градобанку» Жердицького заарештували, а до його наступника Ігоря Діденка приходили «делегати» з пропозицією «залагодити проблему» за умови продажу акцій «Миколаївцемент» на умовах «Lafarge». Спроби знайти захист у Києві не мали успіху: на боці «Lafarge» виступили Сергій Тігіпко, новий прем'єр Пустовойтенко і, стоячи в тіні, Леонід Кучма.
Угода відбулася, хоча Градобанк після цього вже не зміг піднятися. Після цього Сергій Тігіпко продовжив надавати «Lafarge» всіляке заступництво. За словами екс-голови Фонду Держмайна Валентини Семенюк, наслідком цього стала приватизація «Київцементу», «Балаклеяцементу» та низки інших підприємств галузі.
На знак подяки за це Тігіпка був обдарований найвищою французькою нагородою — орденом Почесного легіона, який він отримав прямо з рук Бернадет Ширак. Писали, що одним орденом не обійшлося: у Франції у Тігіпка нібито з'явився невеликий банк, який пізніше продали через непотрібність. Замовчена в Україні, в Європі ця справа набула широкого скандального резонансу через роздачу високих нагород «українським корупціонерам». Сам же Тігіпко ніколи не міг до ладу пояснити, за які саме заслуги він став кавалером ордена Почесного легіона: спочатку розповідав про зміцнення французько-українських відносин, потім про демократію та євроінтеграцію. Але факт залишається фактом: орден отримав саме він, а не Пустовойтенко чи Кучма.
Відхід від влади та нові бізнес-схеми
Вдалий період тріумвірату Тігіпко–Пустовойтенка–Кучма, який приніс чимало дивідендів групі «Приват», закінчився у грудні 1999 року з формуванням нового уряду. З Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко у Тігіпка відносини не склалися відразу через протистояння інтересів бізнес-груп, інтереси яких вони захищали. Зі взаємних звинувачень можна було зрозуміти, що йшлося про перерозподіл паливно-енергетичного ринку України, причому Тігіпко «кришував» інтереси не лише власних компаній та «Привату», а й компаній Григорія Суркіса та Віктора Медведчука.
5 липня 2000 року Тігіпко пішов у відставку з посади міністра економіки. Пізніше, 2001 року, після загострення відносин Сергія Тігіпка та прем'єра Віктора Ющенка, у Верховній Раді групою депутатів (Григорій Омельченко, Анатолій Єрмак, Віктор Шишкін) було ініційовано продовження розслідування діяльності Сергія Тігіпка як голови «Приватбанку» та віце-прем'єра уряду. Зокрема, ставилося питання про походження величезних сум готівки, які Тігіпко «розкладав» у статутні капітали безлічі компаній.
На крижині 2000–2001 років Тігіпко відійшов не лише від влади, а й із спільного бізнесу: він залишив групу «Приват». 2001 року Тігіпко продав свою акцію Коломойському та Боголюбову (не уточнивши кому скільки), а на виручені гроші викупив для себе невеликий столичний банк «Київ-Приват» (колишній банк «Інтелект», куплений «Приватбанком» 1996 року). Тігіпко перейменував його в «ТАС-Комерцбанк», долучивши до своєї створеної ще в 1998 році групи «ТАС», що включала страхові компанії та ряд підприємств промисловості: ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», ЗАТ «СК «ТАС», ЗАТ «СК «ТАС-Капітал», ЗАТ «СГ «ТС» «ТЕКО-Дніпроометиз», ВАТ «Камет-ТАС», ВАТ «Шхуна» та багато інших.
З цього моменту він став олігархом-одинаком, який, утім, не втрачав зв'язків ні з владою, ні з іншими олігархічними угрупованнями. 21 червня 2000 року Тігіпко створив власну партію «Трудова Україна», чия назва була приводом для багатьох жартів — через те, що її власник є мультимільйонером.
Повернення до політики
Тігіпко пробує себе у політиці, намагаючись повернути собі владу не лише за рахунок зв'язків, а беручи участь у виборах. Це йому не вдалося досі, натомість, за даними Skelet.Org, він регулярно отримував пропозиції на різні посади від політичних сил, яких набивався в союзники. Отримати крісло нового прем'єра після відставки Ющенка йому не вдалося: Кучма несподівано віддав цю ключову посаду Анатолію Кінаху, а 2002 року — Віктору Януковичу.
Проте у парламентських виборах 2000 року «Трудова Україна» бере участь у складі пропрезидентського блоку «За ЄдУ» (рейтинг 11,77%), у списку якого Тігіпко йде за №7. Його підтримку було винагороджено: 17 грудня 2002 року Верховна Рада призначає Сергія Тігіпка головою Національного банку України. При цьому за місяць його заступником став 28-річний Арсеній Яценюк, якого повернули з «кримського заслання»: його кандидатуру лобіював власник банку «Аваль» Олександр Деркач, у якого Яценюк колись працював заступником голови правління.
Через свої давні тісні зв'язки з Леонідом Кучмою, Тігіпко бачив себе основним кандидатом у його наступники, причому в цьому він мав підтримку президентського зятя Пінчука та голови Адміністрації Медведчука. У жовтні 2003 року Тігіпко навіть поспішив публічно заявити, що балотуватиметься на виборах. Існувала думка, що він спеціально дистанціювався від усіх олігархічних угруповань України, щоб наблизитися до Кучми як не пов'язаний ні з ким, крім нього та Пінчука, «спадкоємця».
Однак на той час Кучма вже не міг самостійно протистояти ані тиску з боку угруповання Віктора Ющенка (що має підтримку Заходу), ані тиску «донецьких», на яких зробила ставку Росія. До речі, шанс отримати підтримку Москви Тігіпко втратив 2003 року, коли виступив проти валютного союзу з РФ. При цьому він не так керувався інтересами держави, як намагався підняти свій політичний рейтинг у західних областях країни та побоювався потрапити під прямий вплив Кремля.
Яке ж було прикро, коли офіційним наступником був названий Віктор Янукович, а Тігіпка, наче на глузування, призначили керівником його виборчого штабу. Дотримуючись закону, Тігіпку довелося тимчасово залишити Нацбанк, передавши його у розпорядження Яценюка. Але про його роботу у штабі Януковича потім сказали лише одне: Тігіпко зробив усе можливе, щоб Віктор Федорович не став президентом України. Втім, говорили й інше: у разі перемоги Януковича Тігіпку було обіцяно посаду глави уряду.
У листопаді 2004 року Тігіпко буквально втік, зникнувши з політичного горизонту України. А у квітні 2005 року він поступився своєю «Трудовою Україною» Валерієм Коновалюком, фактично віддавши партію в користування регіоналам — негайно долучивши її до ПР, що стрімко зростала.
Банківські угоди та криза
У 2005–2008 роках Тігіпко «пішов у депресії» — якщо так можна було назвати його дистанціювання від бурхливих політичних процесів у країні та зосередження на управлінні своєю імперією «ТАС». При цьому він захоплено прокручував якусь йому ведену хитру схему. Одним із прикладів цього є історія про те, як Сергій Леонідович свої банки шведам продавав.
У 2005 році у Сергія Тігіпка було три банки: «ТАС-Комерцбанк», «ТАС-Інвестбанк» і «ТАС-Бізнесбанк» (колишній «Муніципальний»). У цей час, після оголошення Віктором Ющенком курсу на євроінтеграцію та відкриття економіки для Заходу, європейські партнери раптом дуже зацікавилися українськими банками. Почали відбуватися дуже цікаві угоди: наприклад, банк «Аваль» купили австрійці у Олександра Деркача і почали називати «Райффайзен Банк Аваль».
І Тігіпко теж задумався про вигідну угоду — вигідну, звичайно, для себе. Почав із набивання ціни: спочатку консолідував капітали «ТАС-Комерцбанк» та «ТАС-Інвестбанк» (подвоївши їхню вартість), потім почав охмурювати потенційних покупців. Ціна зростала: у 2006 році угорський OTP Bank запропонував за «ТАС-Комерцбанк» 255 мільйонів доларів (набагато більше за його капітал). Тігіпко лише посміхався. Потім були пропозиції від італійського UniCredit, грецького Alpha Bank, американського GE Money.
Тігіпко влаштувала ціна, запропонована шведським «Swedbank» у 2007 році за «ТАС-Комерцбанк» та «ТАС-Інвестбанк»: 735 мільйонів доларів, плюс додатковий бонус у 250 мільйонів доларів, які Тігіпко отримав би через три роки у разі успішного розвитку банків. А головне, шведи запропонували йому посаду керівника «ТАС-Комерцбанку», перейменованого після продажу на «АТ Сведбанк». Угода була укладена, Тігіпко отримав свої 735 мільйонів доларів, не сплативши при цьому в скарбницю жодного центу податків — оскільки продаж здійснювався через його кіпрську компанію «ТАС Оверсіз Івестментс Лімітед».
Він обійняв посаду керівника «АТ Сведбанка» і почав його активно розвивати, захоплено роздаючи валютні кредити (у тому числі для своїх компаній) та іпотеки. А на хвилі цього успіху ще й прийняв від Тимошенко запрошення стати економічним радником прем'єр-міністра.
І ось вибухнула криза 2008 року. Зрозуміло, що більшу частину валютних кредитів «АТ Сведбанку» ніхто повертати не поспішив — частка проблемних активів банку досягла 63%. А Тігіпко, замість рятувати банк, у квітні 2009 року розірвав договір і пішов з посади його керівника — розуміючи, що обіцяний бонус у 250 мільйонів він у жодному разі не отримає. У результаті шведам довелося вливати в банк ще 749 мільйонів доларів, але це його не врятувало: до 2013 року від «АТ Сведбанку» залишилася одна назва, багатомільярдні борги та розлючені вкладники.
А ось Тігіпко, зберігши свої мільйони, почав розвивати третій «ТАС-Бізнесбанк», перейменувавши його в «ТАСкомбанк». На кінець 2009 року статки олігарха оцінювалися в 635 мільярдів доларів — непогано, враховуючи яку важку економічну кризу пережили і Україна, і весь світ.
Президентські амбіції та повернення до влади
За словами самого Тігіпка, він знову пішов у політику. У березні 2009 року він ще підтримував Юлію Тимошенко, заявляючи, що не складатиме їй конкуренцію у майбутніх президентських виборах. У квітні, звільнений з посади її радника, він змінює своє рішення і заявляє про включення виборчих перегонів. Тігіпко вибрав собі імідж «нового молодого політика», навіщо старанно почистив своє минуле та відредагував біографію. Але це не допомогло: із 13% голосів у першому турі він став лише третім. Він мав вибір, кому подарує голоси своїх виборців — Тимошенко чи Януковичу. Він обрав останнього, в обмін на обіцянки посту прем'єр-міністра.
Під час «зачісування» свого передвиборчого іміджу Сергій Тігіпко постарався вирвати зі своєї біографії ще одну сторінку: зв'язок із Ігорем Марковим, одеським бізнесменом та проросійським політиком, лідером нині забороненої партії «Батьківщина», який у 2002–2003 роках очолював Одеське відділення «Трудової України». Після побиття у 2007 році учасника мітингу націонал-патріотів (ВО «Свобода») проти Маркова порушувалася кримінальна справа, його навіть оголошували в розшук, але він так і не постав перед судом.
Однак у березні 2010 року вже кинули самого Сергія Тігіпка: він став лише віце-прем'єром в уряді Миколи Азарова. Пізніше йому додали портфель міністра соціальної політики, якою Тігіпко вже кинув українських пенсіонерів. Його варіант пенсійної реформи був настільки непопулярним у суспільстві, що викликав бурю протестів та серйозне зниження рейтингу влади. Крім цього він санкціонував у 2011–2012 роках підвищення комунальних тарифів, що також додало ложку дьогтю в бочку невдоволення населення.
При цьому людина, чий капітал оцінювали в сотні мільйонів доларів, пошкодувала 250 тисяч гривень на офіційне розмитнення автомобіля Mercedes Benz SL 550 (VIN: WDBSK71F89F145570), який він купив своїй дочці Ганні Тігіпко. Ввезення та оформлення автомобіля здійснювалися за допомогою аташе Ізраїльського посольства на Київській центральній спеціалізованій митниці. Контролювала весь процес до видачі документів Олександра Кужель, яка на той момент була партійною соратницею Тігіпка (пізніше перебралася до «Батьківщини»).
Після парламентських виборів 2012 року Тігіпко розсудливо пішов до Верховної Ради, де тихо просидів до Євромайдану. Мабуть, не без користі для себе: 2014 року журнал «Forbes-Україна» включив Тігіпка до найбагатших людей України, оцінивши його статки в мільярд доларів! Але вже тоді значна частина активів Тігіпка перебувала за межами України — переважно у Кіпрському офшорі.
Офшорні схеми та приховування активів
Цією кропіткою працею Сергій Леонідович зайнятий і досі: так, 12 липня 2016 року розпорядженням № 1667 Нацкомфінпослуг України кіпрській компанії «Bailican Limited» було надано дозвіл на придбання 99,9559% статутного капіталу ВАТ «Страхова група» та 99,976% Страхової компанії «ТАС». При цьому угода здійснюється через кіпрську компанію «TAS Overseas Limited», яка є мажоритарним акціонером обох компаній. Це традиційна для Тігіпка хитромудра схема, що заплутує сліди.