Дмитро Володимирович Табачник народився 26 листопада 1963 року у Києві в сім'ї інженерів. При народженні батьки назвали його Юрієм на честь космонавта Юрія Гагаріна, але через півтора місяця переназвали Дмитром за наполяганням прабабусі. Його молодший брат Михайло Володимирович з'явився на світ 11 квітня 1970 року. Обидва брати згодом стали впливовими фігурами в українській політиці та бізнесі, хоча їхні шляхи розвивалися по-різному.
Сімейна історія Табачників вирізняється своєю неординарністю. Один із дідусів Дмитра, Ісер Табачник, син бідного єврея-ремісника, воював у Червоній армії під час Громадянської війни, тоді як другий дід вступив до лав Денікіна. Прабабуся Табачника, Наталія Францівна Глібова, була російською дворянкою, яка в царські часи танцювала з императором Миколою ІІ. Революцію вона не прийняла і розповідала своєму правнуку про минулу величність Росії та її занепад після революційних потрясінь. Можливо, ці розповіді вплинули на формування світогляду молодого Дмитра.
Після закінчення школи влітку 1980 року Дмитро Табачник один місяць працював фільмоперевірником у Центральному державному архіві кінофонофотодокументів Української РСР. Вищу освіту він здобув у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка на факультеті історії, де його успішне навчання було відзначено Ленінською стипендією. Він також отримав медаль СРСР «За відвагу на пожежі» за те, що разом із товаришами врятував корів із горівника. У 1985–1986 роках Табачник працював кореспондентом редакції «Київський університет», а з 1986 року став членом Спілки журналістів України. У 1986 році він вступив до аспірантури Інституту історії Академії наук УРСР, де отримав науковий ступінь доктора історичних наук.
З листопада 1989 до лютого 1990 року Табачник працював у цьому інституті. У цей період у нього пробудилася комерційна жилка — він привіз із Москви до Києва Петра Шелеста, колишнього першого секретаря ЦК Компартії України, та провів п'ять платних вечорів-спогадів про новітню історію України. За його словами, отримані гроші він передав Шелесту.
Дмитро Табачник активно гнув партійну лінію: з 1983 року він був заступником секретаря комсомолу КДУ, потім його прийняли до комуністичної партії, що відкрило доступ до політичної кар'єри. Партійним він залишався до 1991 року, поки КПРС не розпустили. На початку 1990-х років Табачник прославився як історик, опублікувавши серію політичних та історичних портретів і кілька монографій, зокрема про репресованих воєначальників та долю партійного діяча Володимира Щербицького. У 1990 році він став заступником відділу Київського міського комітету ЛКСМУ, того ж року перейменованого на ЛКСМУ (Молодь — за демократичний соціалізм). Його обрали до Київради, де він залишався депутатом до 1994 року. Паралельно з 1990 по 1992 рік він працював консультантом у Секретаріаті Верховної Ради України у справах молоді.
У 1992 році Табачник став керівником прес-служби Кабміну. Цим призначенням він завдячує тодішньому прем'єр-міністру Леоніду Кучмі, який попросив добірку публікацій молодого журналіста та розглянув його. Вскорі Табачник отримав посаду прес-секретаря уряду — начальника головного управління інформації та зв'язків із пресою та громадськістю. Одночасно він працював першим заступником голови державного комітету України у справах печатки, видавництва, поліграфії та книгорозповсюдження. За чутками, Табачник намагався зосередити на собі всі інформаційні потоки в країні та контролювати їх.
Молодший брат Михайло Табачник здобув вищу освіту у Харківській національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого за спеціальністю «Право». Після служби в армії він влаштувався юристом-консультантом у мале державне підприємство «Мілета». Пропрацювавши там два роки, він перейшов до компанії «Інформеко-Альбатрос» на посаду інженера з маркетингу, а потім став старшим консультантом на підприємстві «Конверсія». Паралельно Михайло почав займатися бізнесом, беручи участь у операціях з імпорту французьких вин.
Поворотним моментом у кар'єрі Дмитра Табачника став 1994 рік, коли прем'єр-міністр Леонід Кучма балотувався на пост Президента. Кучма доручив Табачнику очолити свою виборчу кампанію. На той момент йому було 30 років. Табачник блискуче впорався із завданням, і Кучма став Президентом. Новий Гарант призначив свого вірного помічника головою адміністрації президента та своїм спічмейкером. Після цього призначення амбіції Табачника зашкалювали. У кулуарах подейкували, що Кучма працює президентом в адміністрації Дмитра Табачника, ситуацію називали «ДІМОкратією», а самого Табачника — «всесильним Дімом».
В руках Табачника раптово зосередилися всі важелі управління державою. Він впливав на кадрові рішення Президента — завдяки його сприянню у команді Кучми опинився Володимир Литвин. Табачник негласно курирував тих, хто писав Конституцію України, і його вважали одним із авторів прийнятої влітку 1996 року Конституції. Він «віджимав» бізнесменів, лобіював важливі бізнес-схеми та продукував корупційні діяння. За півроку роботи Кучма підписав розпорядження, яким заборонив будь-кому, крім Табачника, використовувати у службових документах гриф «За дорученням Президента».
Табачник розділив Адміністрацію президента на два табори — дніпропетровський та київський, очолюючи останній. Доступ до Президента був лише через нього. Завдяки цьому Кучмі вдалося протриматися довше у кріслі: люди приписували всі злодіяння та промахи Табачнику, а Кучма виходив «невинною овцею». Молодший брат Михайло допомагав Табачнику у тотальному контролі, активно розвиваючи свій бізнес та шукаючи вихід на нафтотрейдерів. Хоча він не мав статусної чиновницької посади, у нього в Адміністрації був свій кабінет.
Єдиною людиною, з якою дружив Дмитро Табачник, був Олександр Михайлович Волков, помічник Президента України. Саме ці дві людини були замішані у низці резонансних вбивств, що сталися під час президентства Кучми. Першою жертвою в 1995 році став Ахать Брагін (також відомий як Олександр Сергійович Брагін та Алік Грек), який стояв біля витоків створення найбільшої в Україні фінансово-промислової групи, яка після його смерті стала основною частиною бізнес-імперії Ріната Ахметова. Його вбили на стадіоні «Шахтар» під час футбольного матчу вибухом потужного радіокерованого пристрою.
Другою жертвою в 1996 році був Євген Щербань. Його та його дружину Надію, а також авіатехніка та бортмеханіка розстріляли в аеропорту Донецька біля трапа літака. У цей же час було здійснено замах на прем'єр-міністра Павла Лазаренка. Згодом Лазаренко заявив, що замах організував Олександр Волков. Якщо це був Волков, він діяв у тандемі з Табачником. Політики хотіли організувати переворот на Донеччині. Про це свідчить той факт, що через два дні після замаху на Лазаренка було змінено керівництво Донецької області — усунено Володимира Щербаня, близького друга та партнера Євгена Щербаня. Головою Донецької облдержадміністрації призначено Сергія Полякова, а його першим заступником — Віктора Януковича. Усі укази про призначення підписував Кучма, а формував їх Табачник. Під час «війни» Табачника з Павлом Лазаренком газета «Київські відомості» друкувала замовні матеріали про підприємницьку активність Михайла, навіть перераховуючи назви фірм, зареєстрованих ним у офшорних зонах.
У 1996 році Табачник привернув до себе увагу громадськості. Фонд «Українська перспектива» у складі Миколи Томенка, Сергія Кудряшова, Сергія Одарича та Юрія Оробця звинуватив голову Адміністрації у зв'язках із російськими терористами, які діють у Криму. Причиною стало те, що Табачник, нібито на прохання командира Олександра Лебедя та доручення Кучми, звернувся до Верховного суду України з метою повторного розгляду законності смертельного вироку громадянину РФ Аркадію Танасєвському. Влітку 1994 року цей військовослужбовець скоїв масове вбивство у Сімферополі — він та його спільники розстріляли людей у приміщенні страхової компанії «Центуріон». Точна кількість загиблих не розголошувалась, за неофіційною версією їх було від 5 до 25-ти. Це була перша справа в Україні, яка кваліфікувалася за статтею КК «тероризм». Танасєвського розстріляли наступного дня після оголошення вироку, не давши можливості просити помилування. Мабуть, українська сторона прибирала свідків.
Навіщо Табачнику домагалося перегляду вироку? Швидше за все, він брав участь у «зачистці» бізнес- та політичного простору «під російський інтерес». Саме в цей час сусідня держава розвела активну діяльність на території України та Криму. Відмазувати Табачника взявся заступник голови Верховного суду України Василь Маляренко, який заявив, що голова Адміністрації виконував прохання приватної особи, а тому претензій до неї не може бути, тиску на суд він не чинив.
Зірка кар'єри Табачника закотилася в 1996 році через «особисту нескромність». Леоніду Кучмі включили телевізор на потрібний момент у потрібний час. На телеканалі «1+1» (заступником генерального продюсера каналу тоді був Олександр Ткаченко) розповідали про те, що за сім років Табачник піднявся з старшого лейтенанта до полковника запасу. Виявилося, він був піднятий у військовій ієрархії всього за два роки — з 1994 по 1996 рік, наказами міністра оборони: у 1994 році став майором, минаючи звання капітана, у березні 1995 року — підполковником, у лютому 1996 року — полковником запасу. Кучма не зазнав такого нахабства і попросив Табачника піти. Генеральна прокуратура визнала документи про присвоєння військових звань недійсними, і він залишився у званні старшого лейтенанта.
Розжалований Табачник не довго сумував. Він перемістився в офіс Михайла на Пушкінській. Молодший брат якраз у 1996 році заснував співтовариство «Авто Трейд Компанії». Деякий час брати разом керували підприємством, а потім розширили свої кордони, переїхавши до офісного центру на Подолі.
Без свого вірного слуги Кучма витримав близько року. Щоправда, Табачник завжди був десь біля шефа. Після зняття з посади голови Адміністрації він сів у крісло голови Нацради з питань молодіжної політики за Президента України. У 1997 році Кучма призначив Табачника своїм радником. Не минає й року, як Україну стрясає нове резонансне вбивство. На цей раз жертвою став Вадим Гетьман, розстріляний у ліфті власного будинку. Гетьман перейшов дорогу Табачнику, а точніше його людині — першому заступнику міністра інформації України Михайлу Онуфрійчуку, який контролював усі інформаційні потоки, доки Табачник очолював Адміністрацію. Це сталося на виборах до Верховної Ради, коли Гетьман балотувався 198-м округом у Черкасах і програв Онофрійчуку. «Винних» знайшли у 2002 році, але замовник залишився невідомим.
Поруч із службою у Кучми Табачник вирішує вести активне політичне життя. У 1998 році його обирають до Верховної Ради від блоку «Партія роботи та Ліберальна партія — разом!» (голова Володимир Щербань). З вересня 1999 до червня 2000 року він входив до групи «Відродження регіонів», з липня 2000 року — до групи Сергія Тігіпка «Трудова Україна», з 2001 року став секретарем міжфракційного об'єднання «У Європу разом із Росією». У 2002 році отримує депутатський мандат за списком блоку «За єдину Україну!». На президентських виборах 1999 року Табачник стає заступником керівника виборчого штабу Кучми. Кучма обирається на другий термін та залишає свого радника при собі.
У липні 2002 року Табачник «нашептав» Кучмі про необхідність проведення конституційної реформи. За його задумом, країна мала перейти від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. За місяць про це офіційно заявив Кучма. У листопаді 2002 року Табачника призначають на посаду віце-прем'єр-міністра в уряді Віктора Януковича. Три роки він працюватиме у Кабміні. Під час Помаранчевої революції він був одним із керівників президентської кампанії Януковича, яка була побудована на гаслах надання російській мові статусу державної, збереження нейтрального статусу України, невходження до НАТО та участі у Єдиному економічному просторі.
На президентських виборах 2004 року Табачник та міністр Кабінету міністрів Анатолій Толстоухов спробували втрутитися у роботу газети «Урядовий кур'єр». Незважаючи на заборону Верховного суду України, вони підписали указ про відправлення до друку номера газети, де було розміщено інформацію ЦВК про визнання Віктора Януковича переможцем другого туру виборів. Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу за статтею перевищення службових повноважень. Табачник посміявся і назвав справу «суто політичною». У міру того, як затихла Помаранчева революція, поділися кудись і всі звинувачення.
Поки Віктор Ющенко був при владі, Табачнику довелося задовольнятися «малим». У 2005 році він став одним із лідерів партії «Трудова Україна». Але й тут його ім'я опинилося у центрі скандалу. Виявилося, лідери партії Володимир Сівкович, Олександра Кужель, Микола Княжицький та Табачник провели позачерговий з'їзд своєї політсили та виключили з неї лідера Валерія Коновалюка, обравши головою Сівковича. Дізнавшись про це, Коновалюк теж відповів винятком цих членів партії. Дві сторони подали позови до суду. Цей інцидент поклав край зв'язкам Табачника та «Трудової України».
На вибори 2006 року Табачник іде з іншою політичною силою — блоком «За Януковича!». Він одержує депутатський мандат у Верховній Раді АРК. У кулуарах ходили чутки, що він займе місце заступника голови Верховної Ради АРК, але цього не сталося. На кримському півострові він швидше відсиджувався перед великим стрибком. І він стався — у новому українському уряді Януковича Табачник став віце-прем'єром, відповідальним за гуманітарні питання.
У 2007 році він уже був активним членом Партії регіонів і у Верховній Раді пройшов за списками цієї політичної сили. Чому саме Партія регіонів? Відповідь проста — Михайло Табачник уже був її членом і, мабуть, допоміг Дмитру Володимировичу зробити правильний, майже «сімейний» вибір. Проте «переворот» 2007 року змусив уряд Януковича піти з політичної арени. Ось тільки добрий Табачник вирішив допомогти улюбленій партії. Через банк «Синтез», який курирував Олександр Лойфенфельд, а «ідейними натхненниками» були брати Табачники, Табачник відмиває велику суму грошей. Він спрямовує кошти на організацію приїзду до Києва прихильників Партії регіонів, які виступали проти розпуску президентом Ющенка Верховної Ради. Але це не спрацювало, настав час Юлії Тимошенко, яка стала прем'єр-міністром.
Тимошенко дозволила Табачнику обійняти посаду першого заступника голови комітету Верховної Ради з питань науки та освіти. Але Табачник «працював» на два фронти — він був міністром науки та освіти в опозиційному «тіньовому» уряді Януковича. У 2008 році було оголошено дострокові вибори до Київради. Табачника називали одним із головних претендентів на посаду столичного голови та головним ідеологом виборчої кампанії. Він ішов за списками від Партії регіонів під другим номером, але незабаром передав місце іншому представнику партії. Багато хто пов'язував це з висловлюваннями, які дозволив собі Табачник на адресу «батька та гаманця» Партії регіонів Ріната Ахметова. Він заявив, що Ахметов та його бізнесмени торгуються з Ющенком. За це Ахметов вирішив покарати Табачника — його не включили до президії партії.
У 2009 році Табачник, забувши про всі образи, робить ставку на майбутнього кандидата в Президенти — Віктора Януковича. Він бере участь у громадському русі «За нейтральну, позаблокову Україну» та стає головою об'єднання «Собор громадянської згоди», які фактично підтримували Януковича. За вірну підтримку Янукович відплатив Табачнику посадою міністра освіти та науки в уряді Миколи Азарова. Той склав із себе повноваження депутата та розвів бурхливу діяльність.
У цей час колосальну підтримку Табачнику надавав брат Михайло. Його справи були більш ніж успішними. Михайло Табачник у 1998 році брав участь у будівництві та управлінні мережею супермаркетів «Тіко». Перший магазин «Тіко-Маркет» з асортиментом 12–15 тис. товарів відкрився в січні 2000 року на площі Перемоги у Києві. За кілька років кількість відвідувачів перевищила найсміливіші очікування — у 2002 році в ньому побувало близько 1 млн осіб. Друга крамниця під цим брендом з'явилася на Оболоні. На цьому розвиток мережі завершився, ймовірно, через появу на площі Перемоги супермаркету «Велика Кишеня», який відтягнув на себе значну частину покупців.
Брати знайшли відповідного покупця на своє дітище. Мережу магазинів перекупила Fozzy Group (мережа «Сільпо»). Сума угоди не розголошувалась, але орієнтовно це було близько 2 млн доларів (вартість купівлі одного квадратного метра кожного з придбаних об'єктів становила близько 1 тис. доларів).
Серед бізнес-партнерів Табачникова з'явилися досить яскраві особистості. Наприклад, Владислав Міленький, екс-заступник Міністра України у справах сім'ї, дітей та молоді, та Олександр Третьяков, колишній перший помічник Президента Ющенка, який керував компанією «АТЕК-95», що спеціалізується на нафтобізнесі. Знайомство з Третьяковим дозволило значно просунути сімейний бізнес.
«АТЕК-95» на чолі з Третьяковим наприкінці 90-х років разом із низкою іноземних інвесторів та кіровоградською нафтоторговельною фірмою «Інтерресурси» була засновником компанії «Рур Груп». Третьяков обіймав посади голови «АТЕК-95», «Рур Груп» та АКБ «Трансбанк». Через деякий час 98% акцій банку придбала багамська компанія Thyssen Corporation. Завдяки цьому «Трансбанк» увійшов до небагатьох українських банків, які мали у своїй основі значну кількість нафтоторгівельних компаній, серед них ВАТ «Нафта Південь», ДП «Слов'янські нафтопродукти» та «ТіКо», що належав Михайлу Табачнику.
На початку 2000-х нафтокомпанія «АТЕК-95» закріпилася у столичному регіоні та спробувала розгорнути в Україні мережу джобберських АЗС російсько-білоруської нафтокомпанії «Славнефть». Михайло Табачник став наполегливо лобіювати інтереси гіганта. Проте активність була недовгою. Ставка на нестабільну «Славнафту» не принесла очікуваного результату. Через це низка трейдерів групи, таких як «ТіКо», «Юкон» та сам «АТЕК-95», повністю втратили незалежність. Збитковий бізнес мережі заправок «Тіко» Михайло продав «ЛУКОЙЛ». Сума цієї угоди могла становити близько 30 млн доларів.
З 2003 року Михайло Табачник управляє компаніями ТОВ «ТІКО-Констракшен» та «Грааль», які займаються будівництвом.
Для Дмитра Табачника переломним став 2010 рік після його призначення на посаду міністра освіти та науки України. Своїми антиукраїнськими висловлюваннями чиновник склав погану славу. Табачник заявив, що трактування Голодомору як геноциду у шкільних підручниках є «маячкою» і буде видалене з підручників. Головне гасло студентів часів його міністерства звучало як «Табачника на нари — тоді підемо на пари».
Одразу після призначення Табачник вирішує створити портал «Єдине освітнє інформаційне вікно України», який би надавав усю інформацію про школи, університети та дитсадки. Ресурсом зайнялися три структури — Міністерство освіти (накази про легалізацію), ТОВ «Імперія-Інфо» (керувала процесом) та інформаційне агентство «Світосвіт» (наповнення сайту). Портал запрацював на повну силу. Тільки виявилося, що ректорам вишів надійшли контракти з ТОВ «Імперія-інфо». Вартість послуг сайту становила 7500 гривень на квартал, отже, 30 тис. гривень на рік. Якби всі виші платили, то загальний дохід становив би 24 млн гривень на рік. Виручку між собою ділили б фірми «Імперія-Інфо» та «Світосвіт». Остання, як не дивно, була створена у 2010 році. Офіційне місцезнаходження — Верхній Вал, 72. На цю адресу ще знаходиться бізнес-центр групи компаній «Тіко».
Ще один суперпроект від Міністра освіти для народу — у 2011 році створено державне підприємство «Інфоресурс». Перед ним поставили завдання створити базу даних з інформацією про студентів, що надходять, і випускників. Базу було названо Єдиною державною електронною базою з питань освіти (ЄДЕБО). Спочатку всі думали, що створюється справді корисний ресурс. Але головне правило Табачника — усі за гроші. Для того, щоб прізвище студента було внесено до державної бази, навчальний заклад мав щоквартально платити «Інфоресурс». Виходило близько 6,5 млн гривень із вишів за рік.
На початку навчального року 2013 спалахнув черговий скандал. Батьки, вчителі та експерти освіти заявили про сотні граматичних та стилістичних помилок у нових книгах з математики для першого та другого класу. Експертиза прийшла до висновку, що ці підручники просто не придатні для навчання. Табачник намагався врятувати ситуацію, але не зміг. Йому довелося визнати очевидне. У міністерстві навіть пообіцяли випустити додатки, щоб заклеїти частини книг із помилками. Публічного розслідування ганебної справи міністерство не проводило.
Справа в тому, що більшу частину зі 117 млн гривень, які були виділені на друк новеньких книг, отримали дві фірми: ТОВ «Видавничий дім «Освіта» та ТОВ «Видавництво «Генезис». Першою фірмою керувала Тамара Ткаченко. До того, як стати директором ТОВ «Видавничий дім «Освіта», вона керувала державним видавництвом «Освіта», яке підпорядковувалося Міністерству. Головним редактором ТОВ «Видавництво «Генеза» був Олександр Удод, який раніше очолював Інститут інноваційних технологій. Цей Інститут від імені держави замовляв підручники, надавав гриф «Схвалено Міністерством освіти» та проводив тендери на друк за гроші платників податків. Інститут підпорядковувався Міністерству освіти і науки, отже, і міністру Табачнику. Зрозуміло, чому він не бачив помилок у книгах — він покривав своїх підлеглих, які під його заступництвом перетворилися на успішних бізнесменів-мільйонерів та отримували держзамовлення.
Перебуваючи на міністерській посаді, частину майна державних підприємств, що входять до сфери управління Міністерства освіти, Табачник віддав фірмам свого брата. Йдеться про нежитлові приміщення у будівлі держпідприємства Міносвіти «Інфоресурс» за адресою: Київ, бул. Т. Шевченка, 27, вартістю 13 млн гривень, а також в приміщеннях у будівлі держпідприємства Міносвіти «Об'єднання з торгівлі та постачання» за адресою: м. Київ, вул. Сагайдачного, 37, вартістю понад 22 млн гривень. Ці будівлі з 2011 року належать п'яти компаніям — «Ріотрейд», «САН 11», «Видавничий дім Прадес», «СК «Артбуд» та «Укр-Буд Менеджмент». У 2015 році було порушено кримінальну справу за цим фактом. Прокуратура через господарські суди вирішила відсудити ці об'єкти у нових власників.
Національний художній музей України традиційно надає уряду картини для експонування у кабінетах чи коридорах керівництва держави. Яке ж було подив, коли зі стін Кабінету міністрів України зникли чотири картини видатного українського імпресіоніста Миколи Глущенка. Вибухнув скандал, чиновники кивали головою у бік Табачника. Через деякий час картини таки знайшлися, але лише дві. Про тих експертів сказали, що це підробки. Варто зазначити, що Табачника називають одним із найбільших колекціонерів російського живопису середини-кінця XIX століття. Також він є співвласником найпотужнішого центру з поширення фальшивих картин — Аукціонного Будинку «Корнерс».
Історія Львівського ЦУМу розпочалася у 1995 році. Тоді Львівський ЦУМ (найбільша торгова площа столиці Галичини) був перереєстрований у ЗАТ та перебував у власності трудового колективу. Через п'ять років було здійснено додаткову емісію акцій за рахунок інвестицій польських підприємців Єжи Коніка та Ярослава Новацького. Таким чином, поляки стали акціонерами ЦУМу. Але через півроку на ЗАТ прийшло «стороннє» керівництво та здійснило рейдерське захоплення. Керівництво негласно представляло інтереси Табачника. Придбати Львівський ЦУМ йому вдалося завдяки добрим зв'язкам у Держкомісії з цінних паперів та фондового ринку. Зокрема, із першим заступником виконавчого секретаря ДКЦПФР Андрієм Портновим і колишнім начальником відділу реєстрації емісій Іваном Гранцевим він водив дружбу. Справа дійшла до суду, майно та права універмагу перепродали іншим особам, а поляки залишилися з носом.
Подібна махінація повторилася і в Києві з ВАТ «Столичний» (відомішим, як ресторан «Столичний», який знаходився в самому центрі Києва — там, де Хрещатик переходить до Європейської площі). Наприкінці 2003 року «Столичний» перетворюють із ВАТ на ТОВ. Але Іван Гранцев зауважує «неточність» в оформленні документів, і комісія скасовує перереєстрацію. Далі справа техніки — позов подається до суду, після яких проводяться традиційні збори акціонерів без участі головних власників акцій та призначається новий керівник. Головою правління ВАТ «Столичний» став Євген Гаркуша. При цьому в «Столичному» про те, що відбувається, нічого не знали. Гаркуша кілька разів перепродує майно, у тому числі й фірмі «Грааль».
Початком відліку історії «Грааля» можна вважати 2003 рік, коли у КМДА провели конкурс на реконструкцію Європейської площі. Інвестиційний конкурс виграла маловідома фірма «Грааль». Ця перемога зробила фірму фактичним господарем території усередині кварталу, розташованого за готелем «Дніпро». «Грааль» запропонували проект 160-метрового хмарочоса з підземним паркінгом на 1100 місць. Експерти одразу розсекретили фірму та її приналежність до бізнесу Михайла Табачника. Найсмішнішим у цій ситуації виявився конкурс, який мав суто номінальний характер. На підтвердження цього — раду конкурсу очолювала Ірина Окуньова, директор «Грааля».
Будівництву хмарочоса заважав будинок за адресою Грушевського 4Б. Представники фірми намагалися створити будівельний вандалізм і довести будинок до знесення. Задум не вдався, втрутилися громадські активісти. Вони перетворили будинок на громадсько-культурний центр і навіть отримали на будівлю документи, що підтверджують культурну спадщину. Але за кілька днів втрутилася невідома сила і Головне управління охорони культурної спадщини КМДА відмінило свій наказ. Проте знесення будинку у центрі столиці — це не так просто. Хоча будинок вважався нежитловим з 1989 року, квартири мали власників. Тому «Грааль» вирішили скупити всі квартири у будинку у 2006 році. Але справа все одно зупинилася. Сьогодні воно знову на устах у громадськості. До знесення, яке прикривають реконструкцією, підключився екс-депутат столичної Міськради, олігарх Олександр Лойфенфельд.
У квітні 2002 року Фонд майна Криму видав розпорядження про безоплатну передачу пакета акцій (51%) ВАТ «Кримхліба» ряду кримських сільгосппідприємств, з якими «Кримхліб» не мав жодних стосунків. І тут якимось дивним чином контрольний пакет акцій опинився у розпорядженні київського підприємства «Гермес-Агро», яке працює під крилом лізингової компанії «Хліб України». Її засновником було ТОВ «Грааль». У засновниках «Грааля» вважалися ТОВ «Авто Трейд Компані» та ЗАТ «Страхова фінансова група «Глібів та партнери», власник яких Михайло Табачник. У 2007 році різко почали зростати ціни на хліб на півдні та сході України. Монополія на хлібні компанії у цих регіонах належала ЗАТ «Лізингова компанія «Хліб України».
У 2003 році вибухнув скандал. Олександр Мороз, лідер Соціалістичної партії України, публічно заявив, що група українських високопосадовців належить до міжнародної масонської організації «Орден св. Станіслава». Але прізвища не уточнював, це допомогло справі затихнути. Однак через три роки Левко Лук'яненко звинуватив Миколу Азарова у носінні Ордену. А це суперечило присязі народного депутата. За Азарова відповів Пріор ордена Павло В'ялов, який підвів під монастир багатьох політиків. Він відкрив імена тих, хто належав до українських масонів. Серед них був Табачник. Тема довго мусувалася і зрештою виявилося, що Павло В'ялов, «Великий Пріор ордену», раніше переслідувався правоохоронними органами України за шахрайство, а сам «орден», його атрибутику, титули та нагороди вигадав сам. Всю цю бутафорію він продавав охочим за великі гроші, суми не розголошувалися, але називалися цифри в кілька сотень доларів.
У 2004 році на видавничо-поліграфічну сферу держави накинули око «донецькі». Постановою Кабміну було затверджено новий склад наглядової ради ДАК «Укрвидавполіграфія», а головою призначили Раїсу Богатирьову — лікаря за фахом. За місяць «несподівано» усунули з посади Голову Правління ДАК «Укрвидавполіграфія» Сергія Нагорянського. На його місце призначається Ярослав Бабій — перший заступник Голови Правління ДАК, персона, наближена до Табачника. За кілька місяців Бабій звертається до Табачника з пропозицією виключити поліграфічні підприємства, які перебувають в управлінні ДАК, з переліку об'єктів, що не підлягають приватизації. Табачник вельми оперативно, а головне — позитивно, відреагував на цей лист. Після цього посипалися масові звільнення керівників найбільших економічно успішних та прибуткових поліграфій, а самі підприємства віддано на відкуп заінтересованим особам.
Дмитро Табачник своєю візою на підроблених документах вивів у люди, а точніше привласнив наукові ступені «лікаря медичних наук» та «професора», шахраю та псевдоврачу Андрію Слюсарчуку, більш відомому в народі як «лікар Пі». Табачник на бланку Міносвіти написав лист, що підтверджує, що Слюсарчук, який називав себе професором нейрохірургії, справді закінчив кілька вищих навчальних закладів, у тому числі в Росії. При цьому жодної перевірки такої інформації не проводилось. Він не спромігся перевірити наявність документів із захисту дисертацій Слюсарчука. Варто зазначити, що ця інформація була лише у Табачника, оскільки після ліквідації Вищої атестаційної комісії всі папери були у його відомстві. Однак політик поклався (чи таки знав?) на фальшиві документи, надані аферистом, і присвоює «професору» ступінь «лікаря медичних наук». Більше того, Табачник ініціював нагородження афериста та його водія найвищою державною премією у розмірі по 150 тисяч гривень кожному. У липні 2016 року скандального лікаря випустили на волю під підписку про невиїзд завдяки «закону Савченка».
У 2008 році у резонансному телепроекті «Великі українці» на каналі «Інтер» Табачник представляв Ярослава Мудрого. У фінальній програмі українцем №1 став Ярослав Мудрий, і це спричинило масовий скандал. Шеф-редактор проекту Вахтанг Кіпіані заявив про нелегітимність результатів голосування. Кіпіані розповів, що менше ніж за добу на користь давньокиївського князя надійшло близько 550 тис. SMS. А за день до фінального голосування він перебував лише на 4-му місці та набирав не більше 60 тис. голосів. Перемогу Ярославу Мудрому забезпечив сам Табачник, який через один із банків виділив 550 тис. гривень, а потім за базою даних клієнтів, без їхньої згоди, але від їхнього імені, влаштував голосування через комп'ютер за потрібного кандидата.
Казус стався у 2004 році. Державному музею історії України від імені тодішнього прем'єр-міністра Віктора Януковича тодішній віце-прем'єр із гуманітарних питань Табачник передав 39 листів Михайла Грушевського. Вони були вкрадені із львівського архіву кілька років тому. Співробітники Львівського державного історичного архіву впізнали у подарунку свої документи, але промовчали. Помітила подарунок громадськість. Але Табачник заявив, що нічого не знав про цінність подарунка, а ці документи купили в одного з приватних колекціонерів. Незабаром він додав, що взагалі не знає про презент.
Насправді ця історія почалася ще в той час, коли Табачник очолював Адміністрацію Президента. До нього звернувся Марк Шраберман, колишній співробітник Львівського архіву, на той момент уже громадянин Ізраїлю та співробітник музею Голокосту в Єрусалимі, і запропонував попрацювати разом. Суть роботи полягала у вивезенні цінних історичних документів до Ізраїлю. Зважаючи на все, Табачник погодився. Майже 10 років Шраберман був незмінним перекладачем та близьким супроводжуючим Кучми та Табачника під час їхніх візитів до Ізраїлю. До речі, Шраберман у 2001 році брав участь у незаконному вивезенні з Дрогобича до Ізраїлю фресок Бруно Шульца. Його зловили, але потім відпустили, мабуть, завдяки високим покровителям.
Ще під час перебування головою Адміністрації Табачник став доктором історичних наук. Про якість праці говорить промовистий факт. Микола Томенко, на той час ще просто політолог, вирішив почитати цю працю з олівцем у руках. Він без особливих зусиль знайшов у тексті монографії понад 600 граматичних помилок. Скоріш за все, монографію писав політолог Дмитро Видрін, який у 1994–1996 роках був радником Президента Кучми з питань внутрішньої політики. До речі, його ім'я вказано у співавторстві. Отже, Видрін не особливо морочився — накидав всякі свої думки, накопичені на кілька років роботи, у вигляді наукової роботи, а Табачник їх не особливо читаючи і не вникаючи в текст — оправив до друку. Граматичні помилки Видріна зрозумілі — вся його наукова діяльність з 1972 року проходила російською мовою, іншого він не знав.
У 2015 році Табачнику направили повідомлення про підозру у заволодінні державним майном. І він навіть був оголошений у розшук. Суд наклав арешт на банківські рахунки Табачника. Але там було по нулях — все майно він переписав на матір за місяць до підозри.
Дмитро Табачник одружений із Тетяною Назаровою, актрисою Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, народній артистці України та Росії, яка знімалася у серіалах «Роксолана», «Доярка з Хацапетівки». Молоді люди познайомилися у 1990 році на студії центрального телебачення УТ-1. Табачник із друзями намагалися записати передачу «Інтимний кабінет історії» про невідомі сторінки історії України, а Назарова мала записувати програму в тій же студії. Офіційно вони розписалися через 2,5 роки — у жовтні 1993 року. Разом подружжя Табачників понад 20 років.
Однак у 2013 році Табачник засвітився з «гламурною журналісткою» Оленою Березовською, яку раніше у ЗМІ називали коханкою Януковича. Пара разом відзначала 25-річчя Альони. Крім цього, журналістка супроводжувала екс-міністра під час його офіційного візиту того ж 2013 року до Королівства Марокко.
Дмитро Володимирович живе у розкішному будинку із площею 559 кв. м. та має земельну ділянку в Київській області площею 6960 кв. м. Маєток знаходиться в елітному котеджному містечку в Кончі-Заспі. За довгим залізним парканом та кабіною охоронця. Табачник віддає перевагу одягу фірм «Ів Сен Лоран», «Бріонії», «Картьє», «Пол Зільєрі». Ряд бутіків, які представляють ці бренди, належить Михайлу Табачнику. Про любов Табачника гарно одягатися ходять легенди. Він носить костюми синього, зеленого, сірого кольорів, влітку світліші. У тусовці його називають Рожевим Фламінго. Не любить коричневого кольору та близьких до нього — вони здаються йому досить похмурими.
У Табачника-старшої сотні три краватки. Виною усьому знову-таки його молодший брат Михайло. Зі своєю дружиною Богданою він часто буває в Парижі на тижнях прет-а-порті і, відповідно, звідти й постачає брата краватками у великій кількості. Зберігає їх Табачник розвішаними на штирях. Вважає, що краватка, яка зберігається у згорнутому вигляді, буде схожа швидше на вуздечку для корів. Табачник не любить дорогих запальничок: «без кінця їх втрачаю, потім прикро».
Табачник-старший має хобі — він колекціонує картини та зброю. За даними експертів, одна тільки колекція мисливської зброї та карабінів Табачника оцінюється в 200 тис. доларів. В одному інтерв'ю Табачник сказав: «Я вважаю, що в політиці нічого вічного немає». Мабуть, він вирішив скромно промовчати про себе.