Найбільший дерибан українського енергетичного сектора мав відбутися у 2014 році. Державні контрольні пакети акцій шести обласних енергокомпаній та блокуючі пакети ще п'яти планувалося виставити на торги на суму 2,5 мільярда гривень (понад 310 мільйонів доларів). Однак аукціони так і не відбулися — переможців уже визначили під час попередніх домовленостей найбільші енергетичні олігархи Ринат Ахметов, Ігор Гуменюк, Костянтин Григоришин та брати Суркіси. Коли в країні спалахнув Євромайдан і влада змінилася, приватизацію відклали. Деякі спостерігачі вважали це помстою Ігоря Коломойського, якого відтиснули від поділу енергоринку і який спонсорував революцію. Тепер, у 2015 році, ситуація повторюється: об'єкти енергетики, які не встигли приватизувати за часів Януковича, знову збираються виставити на продаж. ФДМУ планує провести торги восени, і цей поспіх пояснюється потужним лобіюванням з боку потенційних покупців, серед яких знову називають братів Суркісів, які цього разу діють не лише за себе, а й за команду, яка формується навколо президента Петра Порошенка.Григорій Михайлович Суркіс народився 4 вересня 1949 року у впливовій єврейській родині. Його батько Рахміль Давидович служив військовим лікарем при частинах ВПС, мати Риму Янавна була дочкою футбольного коментатора Яна Горінштейна та працювала у радянській торгівлі. Як типова військова сім'я, Суркіси постійно переїжджали. За словами батька, він служив у Східній Німеччині та Середній Азії, хоча невідомо, як маленький Гриць народився в Одесі. Так само залишається загадкою, чому у 1996 році він та його брат змінили по батькові, ставши Михайловичами. У 1957 році сім'я остаточно оселилася в Києві, де через рік народився молодший син Ігор. Там же Григорій захопився футболом і навіть був включений до юнацької команди «Динамо». Однак його спортивна кар'єра раптово обірвалася з невідомих причин.Замість футболу Суркіс зосередився на навчанні в Київському технологічному інституті, який закінчив у 1972 році з дипломом інженера-механіка. Одразу отримав розподіл на посаду старшого інженера техпостачання Головплодвінпрому УРСР. Однак у 1974 році перейшов на роботу до харківського тресту «Укррембудматеріали», а через рік повернувся до Києва, влаштувавшись у трест Київжитлорембудмонтаж. Там він старанно працював 16 років, піднявшись від виконроба до начальника управління виробничо-технологічної комплектації. Його справжнім покликанням стало управління постачанням будматеріалів та сантехніки — у період повального дефіциту це була одна з найбільш вигідних посад, рівносильна володінню скарбами. Навіть звичайні слюсарі мали непогану «ліву виручку» від розповсюджування дефіцитних товарів, а перед начальником столичного управління відкривалися неймовірні можливості та величезні зв'язки, адже багато київських чиновників прагнули отримати імпортну сантехніку.У 1981 році Григорій прилаштував на роботу в Київжитлорембудмонтаж свого брата Ігоря, який закінчив Київський інститут народного господарства. Незабаром той також отримав керівну посаду у столичному управлінні житлобудівництва. Так розпочався сімейний бізнес братів Суркісів. Така довга та успішна кар'єра на такому прибутковому місці, та й ще на пару з братом, була незвичайною для того часу. Її пояснюють тісним зв'язком із градоначальником Валентином Згурським, який займав посаду голови Київського міськвиконкому з 1979 по 1990 рік. Згурський прикривав Суркісів не лише від органів боротьби з розкраданням соціалістичної власності, а й від конкурентів, які бажали зайняти їхні місця. Основу такої близькості так і не розкрито, але Згурський залишався з Суркісами до своєї смерті у жовтні 2014 року.З початком 1990-х розподіл югославських унітазів перестав бути престижним бізнесом. Згурського зняли з посади, а його наступника Миколу Лаврухіна також усунули. Суркіси зрозуміли, що треба перебудовуватися. По-перше, вони створили при столичному будуправлінні кілька «малих підприємств», влившись до лав кооператорів та отримавши можливості для легальної комерційної діяльності. По-друге, у 1990 році створили при спортивному клубі «Динамо» спільне підприємство «Динамо-Атлантик», яке очолив Ігор Суркіс. Ця контора для «госпрозрахунку та самоокупності» отримала право на зовнішньоторговельну діяльність та митні пільги, і негайно зайнялася типовим перебудованим бізнесом: вивозити з країни сировину та ввозити імпортний ширвжиток, цигарки та алкоголь.У 1991 році кияни Іван Цукор та Ігор Кожевін зареєстрували страхову компанію «Омета-інстер» зі статутним фондом 100 тисяч рублів. За кілька місяців до компанії увійшов Григорій Суркіс, який одним махом збільшив статутний фонд до мільйона рублів і став основним акціонером. Мільйон рублів у 1991 році — це були чималі гроші. Разом із Григорієм та Ігором Суркісами до «Омети-інстеру» прийшли київський екс-голова Валентин Згурський, начальник управління кредитними ресурсів «Інкобанку» Юрій Лях, викладач КДУ Богдан Губський, Юрій Карпенко та адвокат, тодішній голова Союзу Віктор Медведчук. Так сформувалася активна команда, яка отримала прізвисько «київської чудової сімки». Вона негайно розгорнула бурхливу діяльність: було створено концерн АТ «Національний інвестиційний фонд «Омета XXI століття», куди увійшли «Омета-траст», «Омета-інвест» та «Омета-інстер». Засновниками фонду стали кілька незадовго до цього зареєстрованих за кордоном фірм, серед яких називали ізраїльську адвокатську контору Бен-Ісраель і Ко з адресою п/с 4880, Хайфа 31048. Сфера діяльності групи «Омета» була неймовірно широка, але в пам'яті українців вона залишилася як одна з фінансових пірамід 1990-х, що лопнули.Число громадян, яких обманули, перевищувало 30 тисяч. «Омета» спритно уникла відповідальності: акції, які вона продавала у 1993 році по 1250 карбованців (близько 25 центів) з обіцянками фантастичних відсотків, у 1996 році були викуплені назад у розлючених громадян по 2,6 копійок. Таким чином, юридично компанія виконала свої зобов'язання, а решту списала на гіперінфляцію. Однак існує інформація, що карбованців довірливих обивателів було обмаль. Комерційні структури, пов'язані з «київською сімкою», були помічені у тісному зв'язку з київськими організованими злочинними угрупованнями, зокрема допомагаючи їм у відмиванні грошей від рекету, проституції та наркоторгівлі.Спочатку ФК «Динамо Київ» був лише ширмою для фінансових схем суркісовського СП «Динамо-Атлантик». Американський співзасновник цього підприємства Юхим (Джеф) Островський був застрелений у Нью-Йорку людьми Аліка Магадана. Розмір валютних сум, що проходили через його рахунки, був дуже вразливим для початку 1990-х. Крім іншого, це були кредити, які ФК «Динамо» брав у комерційних банках. У червні 1992 року клуб взяв в АПБ «Україна» 500 тисяч доларів нібито на купівлю медичного обладнання, але гроші були переведені на рахунок «Динамо-Атлантик» №0541995 до берлінського відділення Deutsche Bank. У серпні клуб знову звернувся до банку за кредитом для купівлі обладнання іншому створеному при «Динамо» спільному підприємству і отримав 1,2 мільйона доларів за договором №28/19, з яких 1 170 000 доларів одразу переведено на той самий рахунок «Динамо-Атлантик». Ці кредити ФК «Динамо» отримувало від АПБ «Україна» (у цей період Віктор Ющенко був першим заступником голови банку і всі подібні операції проходили через нього) майже без заставу або під заставу, яка становила повну вартість кредиту. Керівництво банку не могло не знати, куди переводяться гроші. Згодом клуб так і не повернув банку понад мільйон доларів своїх кредитних боргів, але той чомусь на це не надто й образився. А після банкрутства АПБ «Україна» у 2001 році про це взагалі не згадували.Говорили, що більшість комерційних підприємств, відкритих при клубі «Динамо», були клонами та привидами, створеними Суркісами, а у спортивних секціях організовані злочинці вербували собі нових «піхотинців». Так тривало доти, доки у 1993-94 роках клуб, обріс боргами, не був придбаний братами як ЗАТ «Футбольний клуб Динамо-Київ», і Григорій Суркіс став його першим президентом. Після цього «Динамо» почали використовувати по прямому призначенню, причому Суркіси стали плекати його, ставши першими українськими олігархами, які створили чи не з нуля власний футбольний клуб. Невідомо, чи благородні чи корисливі мотиви керували Григорієм Суркісом, проте він використав ФК «Динамо» для створення собі позитивного іміджу серед українських любителів футболу, зокрема політиків та високих чиновників.Як людина, яка взялася за відновлення «Динамо», Григорій Суркіс зблизився з першим президентом України Леонідом Кравчуком. Він підтримував його на виборах 1994 року і навіть став його радником з економіки. Поразка Кравчука дорого обійшлася Суркісу, якому довелося вибудовувати нові відносини з Леонідом Кучмою. Спочатку їхні стосунки не склалися: у 1995 році за вказівкою Кучми розпочалася комплексна перевірка діяльності головної компанії Григорія Суркіса — концерну «Славутич», створеного роком раніше на базі тієї частини «Омети», яка займалася нафтовим бізнесом. Однак футбол допоміг Суркісу: кілька запрошень Кучми на переможні матчі у vip-ложу «Динамо» — і Григорія вже реабілітовано в очах президента, який став гарячим шанувальником футболу. У 1996 році Суркіс став президентом ФФУ, посаду яку займав аж до 2012 року. За часів Кучми навіть сформувався футбольний культ, гарячими шанувальниками якого були прем'єр Валерій Пустовойтенко, Володимир Литвин та Віктор Ющенко. Саме це спонукало Ріната Ахметова розпочати завоювання Києва «донецькими» з величезних вкладень у клуб «Шахтар», який мав перевершити та затьмарити «Динамо» Суркісів. За багаторічним протистоянням цих клубів стоїть боротьба їхніх власників.Перша хвиля приватизації українського енергетичного сектора розпочалася у 1997 році, і Григорій Суркіс узяв у ній активну участь. Багато в чому її було проведено під його бізнес-інтереси та інтереси «київської сімки». На той час команда почала розпадатися, та й економічні вітри дули в іншій стороні: великий капітал, зароблений на різних схемах, треба було вкласти у щось суттєве. Це був наочний приклад найкорумпованішої приватизації, яка відбулася завдяки тісному зближенню Григорія Суркіса та прем'єра Валерія Пустовойтенка на ґрунті футбольної пристрасті останнього.Перший етап приватизації — виділення як об'єктів приватизації керуючих та енергорозподільних компаній. Це було дуже зручно: не виробляти електроенергію, займаючись питаннями палива та обслуговування станцій, а лише збирати платежі за неї. Другий крок — обґрунтування приватизації «створенням інвестиційно-привабливого клімату в Україні» та роздача народу обіцянок про швидкий прихід іноземного інвестора. Третій крок — кулуарні домовленості з майбутніми власниками підприємств. Ніхто не турбував себе проведенням навіть фіктивних торгів: акції були майже задарма передані в приватні руки. У більшості випадків це були руки Григорія Суркіса, точніше його Українського кредитного банку, який став співвласником 58% акцій Сумиобленерго, 59% Прикарпатобленерго, 51% Чернігівобленерго та 25% блокуючих пакетів обленерго Кіровоградської, Тернопільської та Херсонської областей.Приватизація енергетики одразу увінчалася так званими «віяловими відключеннями». Продані обленерго перестали переказувати платежі на рахунки виробників, станції зазнавали нестачі палива, зупинялися енергоблоки. Ситуація була настільки гострою і викликала таке соціальне обурення, що у 2000 році уряд Ющенка та Тимошенко вирішили використати це як привід для оголошення приватизації незаконною, щоб повернути продані обленерго у власність державі і потім влаштувати «прозорі торги» з іншими учасниками.Григорія Суркіса навіть відтіснили від другої хвилі приватизації, проведеної у 2001 році, коли об'єкти вперше почали продавати з торгів, хоч і все одно за попередньою домовленістю. Саме тоді низку вдалих придбань зробила нова зірка українського енергобізнесу Костянтин Григоришин. Однак енергетичну імперію Суркісів врятував Леонід Кучма, який втрутився в скандал. Енергетична криза переросла в політичну: Тимошенко зазнала нової опалі, Ющенка зняли з прем'єрів (що стало початком його виборчої компанії), а Адміністрацію президента очолив найближчий бізнес-партнер Суркіса Віктор Медведчук. На нього одразу ополчилися всі прихильники Ющенка та Тимошенко. Так розподілялися сили перед першим Майданом.Зміна влади у 2004 році супроводжувалася численними дивними самогубствами. 3 грудня того року у своєму кабінеті було виявлено мертвим голову правління Українського кредитного банку Юрія Ляха — давнього та довіреного партнера Суркіса, через якого здійснювалася приватизація та інша велика діяльність бізнес-імперії «київської сімки». Він нібито сам кілька разів ударив себе у шию канцелярським ножем. Через три місяці екс-міністр МВС Кравченко нібито кілька разів вистрілив собі. Того ж таки дня нібито намагався накласти на себе руки закарпатський губернатор (2001-2005) Іван Різак, безпосередньо причетний до роботи у своєму регіоні у вільній економічній зоні, колишній бізнес-вотчині СДПУ(о) та особисто Григорія Суркіса. Варто зауважити, що ця зона залишила на Закарпатті свій слід у вигляді районів, які досі контролюються членами СДПУ(о), які перебувають у стані конфлікту з місцевою «цимборою» Віктора Балоги.Після 2004 року зірка Суркіса закотилася. Звичайно, він залишався впливовим олігархом, одним із найбагатших людей України: журнали «Фокус» та «Кореспондент» оцінили його статки у 606 мільйонів доларів, а його брата Ігоря у 309 мільйонів доларів. У його розпорядженні були телеканали «Інтер» та «1+1», два десятки великих компаній та прибуткові активи енергетики. Однак колишнього безпосереднього впливу на центральну владу Григорій Суркіс уже не мав. Більше того, разом із Медведчуком вони стали політичними монстрами в очах помаранчевого електорату Правобережної України. Спроба політичного походу на Схід у 2006 році під прапорами передвиборного блоку «Не так!» розбилася об популярність Партії Регіонів. Після цієї поразки Суркіс і Медведчук залишили публічну політику, проте залишилися в кулуарній ролі «вирішувачів», використовуючи свої великі зв'язки. Допомагаючи вирішувати чужі справи, вони не забували і про свої інтереси, що пояснює їх активну участь у приватизації 2014 року, яка не відбулася.На той час на енергоринку України закріпилися дуже сильні гравці: Ахметов, Коломойський, Юрій Бойко, Бабаков та Григоришин. Останньому навіть вдалося вирвати у Суркіса контрольний пакет Вінницького обленерго, а у союзі з Коломойським позбавити Суркіса його людей у керівництві Тернопільського та Запорізького обленерго. Ця війна за перерозподіл уже приватизованого продовжилася і після Євромайдану, і активно тривала. Крім того, це була ще й підготовка до приватизації пакетів акцій, що залишилися в держави, розстановка і рокіровка сил перед останнім вирішальним кидком.Проте за останній рік ситуація різко змінилася на користь Ігоря Суркіса. Скориставшись протистоянням між Коломойським і Порошенком, яке розпочалося наприкінці 2014 року, Григорій Суркіс прийняв бік нового президента. Це було нескладно через те, що Петро Порошенко активно збирав союзників, готових запропонувати йому свою лояльність і допомогу за помірну вигоду. У цьому випадку Суркіс не міг надати Порошенку політичну підтримку, однак він підтримав його як «головний футболіст» України (знов повернувши собі цей імідж після краху Ахметова) та як досвідчений кулуарний «вирішувала», що допомагає йому створювати власну «сімейну» бізнес-імперію.Ознаки їхнього зв'язку розкрилися під час скандалу навколо компанії «Енергомережа», коли її ставленики в кількох обленерго почали виводити з них гроші з огляду на майбутню приватизацію. Були названі люди, які «кришують» керівника компанії Дмитра Крючкова: олігарх Григорій Суркіс та перший заступник голови фракції БПП Ігор Кононенко, який вважається «дивлячим» президента та лобістом його бізнес-інтересів. Якщо ситуація справді повторюється, то є ризик того, що «кинутий» вдруге Ігор Коломойський знову влаштує виступ проти влади. Як такий крок називають постійні загрози влаштувати «Майдан батальйонів», які залишаються підконтрольними Коломойському та його важливому союзнику Арсену Авакову. На їхньому боці грає і нинішній генпрокурор України Юрій Луценко, який підключив своє відомство до полювання на «Енергомережу». Якщо фігурантові цього скандалу Кононенко мало що загрожує як довіреній вулиці президента, то Григорій Суркіс має привід для побоювань.
