Історія Едуарда Ставицького — це розповідь про те, як невеликий чиновник став одним із ключових виконавців брудних схем у енергетичному секторі України, а потім зник за кордоном, залишивши після себе мільйони гривень у готівці та золоті.
Народження та ранні роки
Едуард Анатолійович Ставицький народився 4 жовтня 1972 року у Лебедіні Сумської області. Про своє дитинство та юність він завжди мовчав, навіть коли став політиком і міністром. Його мати, Вікторія Іванівна Ставицька (народилася 1951 року), походила з шахтарського селища Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області. З 1974 по 1976 рік вона працювала на трикотажній фабриці міста Олександрія. Логічно припустити, що після народження сина батьки переїхали з Лебедіна до Олександрії, де й виріс майбутній міністр.
Після закінчення середньої школи Ставицький вступив до Дніпропетровського гірничого інституту (нині — Національного гірничого університету), де у 1976–1980 роках навчалася й його мама. У 1994 році він отримав диплом гірничого інженера.
Перші кроки в бізнесі
Першим місцем роботи Ставицького стало олександрійське ЗАТ «НВО Екологічні палива України». Це підприємство ніколи не згадувалося в переліку значних виробничих підприємств Олександрії періоду 1995–2008 років, а згодом у ньому числився лише один співробітник — його директор Вікторія Іванівна Ставицька. За назвою можна припустити, що компанія торгувала буровугільними брикетами, які виробляли олександрійські фабрики «Дмитровська» та «Байдаківська», що входили до складу об'єднання «Олександріявугілля». Це пояснює, як Ставицький отримав ділові зв'язки в масштабах України.
Молодого менеджера незабаром впустили до акціонерів «Екологічних палив». У 2002 році він уже був членом правління підприємства, а через два роки став його головою. Тоді ж доходів Ставицькому вистачало, щоб стати спонсором та почесним президентом олександрійського спортивного клубу «Кристал-Аметист».
Зв'язки та одруження
Залишається невідомим, чи батьки Ставицького були творцями цього підприємства, чи його кар'єрне зростання відбулося завдяки одруженню з Оленою Ушаковою. Багато українських політиків та олігархів піднялися з низів завдяки вдалим шлюбам.
Едуард Ставицький мав причетність до фірми «Тетерів-нафта», яка у 2002 році продавала «розбіжний» бензин Лисичанського НПЗ, а потім надула державу на поверненні фіктивного ПДВ. У 2003 році «Тетерів-нафта» змінила назву на «Еко-2003» і засвітилася як сімейне підприємство Ставицьких.
Ещё до того, як Ставицький з'явився у Києві, він був уже дуже заможною людиною або принаймні чоловіком багатої дружини. У 2005 році Олена Ставицька (колишня Ушакова) купила у Києві старовинну триповерхову будівлю за адресою Шота Руставелі №31. Протягом 10 років вона використовувалася під офіси та місце реєстрації численних фірм, що належали сімейству Ставицьких або були з ними пов'язані. У кризовому 2015 році будівля була продана за 52 мільйони гривень (2 мільйони доларів), при цьому ціну називали заниженою, а покупця — офшорну кіпрську компанію NA Welidara Limited — підставною.
Вікторія Іванівна Ставицька до 2005 року була директором та власником ТОВ «Чарівниця» (колишнє ательє «Берізка»), директором ТОВ «Українська індустріальна група» та заступником директора ТОВ «Моноліт-2». Вона балотувалася у народні депутати по 103-му виборчому округу (Олександрія) від Комуністичної партії України. Довгі роки вона була другим секретарем Олександрійського міського комітету КПУ. У Верховну Раду вона так і не потрапила, натомість у 2009–2012 роках обиралася секретарем міськради.
До близького оточення сімейного клану Ставицьких-Ушакових увійшли олександрійські друзі та ділові партнери Едуарда Анатолійовича: Павло Клещов, Юрій Омельченко та Ігор Іванченко.
Стрибок до влади
Осені 2006 року Ставицького запрошують до уряду радником Міністра охорони навколишньої природи Василя Джарти. Досі немає однозначної відповіді на запитання, що сприяло такому раптовому стрибку в кар'єрі. У ЗМІ поширена версія, що Ставицького покликав до Києва та порекомендував Джарти міністр агрополітики Микола Присяжнюк — один із менеджерів Юрія Іванющенка. Відомо, що Присяжнюк та Олена Ставицька спільно володіють ТОВ «Моноліт-інвест», проте вони створили це підприємство вже після 2006 року.
Менш поширена версія припускає, що тут не обійшлося без мами-комуністки: нібито Вікторія Іванівна просунула сина до Києва після того, як утворилася «антикризова коаліція» і Партія Регіонів виділила КПУ невеликі квоти у владі.
31 січня 2007 року Едуарда Ставицького було призначено головою правління Національної акціонерної компанії (НАК) «Надра України». Це була його перша керівна державна посада за спеціальністю. Однак його роль нагадувала зиц-голову, якого сильніші політичні гравці використовували у брудних справах.
Скандал із «Межигір'ям»
Головування Ставицького у НАК «Надра України» увінчалося гучним скандалом. Через «Надра» регіонали забрали у держави «Межигір'я». Президент Ющенко 9 липля 2007 року своїм указом №148 передав урядовий дачний комплекс «Пуща-Водиця» (до якого входило й «Межигір'я») у розпорядження Кабміну. Одночасно вийшов президентський указ про дострокові вибори — фактично Ющенко розплатився з регіоналами за згідливість «Межигір'ям».
11 липня 2007 року прем'єр Янукович видав розпорядження № 521, за яким уряд передав 137 гектарів комплексу «Межигір'я» у розпорядження НАК «Надра України».
Едуард Ставицький уклав з донецькою фірмою «Медінвесттрейд» договір бартерного обміну «Межигір'я» на дві будівлі у Києві (вул. Володимирська-34 та Золотоворітський провулок 9). Потім «Медінвесттрейд» продав «Межигір'я» компанії «Танталіт» (співвласник Сергій Клюєв), на яку вже безпосередньо було записано резиденцію Януковича та інші об'єкти комплексу.
Розподіл ліцензій на видобуток
Інша операція, проведена регіоналами за допомогою Ставицького, пройшла майже непоміченою. Навесні та влітку 2007 року НАК «Надра України» видав ліцензії на розробку нафтових та газових родовищ 19 приватним компаніям — більшість із яких належала олігархам Партії Регіонів. Українці тим часом продовжували мріяти про дешевий газ українського видобутку, який би держава постачала населенню за собівартістю.
Розподіл цих ліцензій не влаштував Юлію Тимошенко — так само, як і приватизація «Межигір'я». Вона була однією з перших, хто почав публічно критикувати Ставицького. Незважаючи на певну домовленість між регіоналами та Ющенком, Юлія Тимошенко, ставши прем'єром, зробила відставку Ставицького своєю принциповою метою — і досягла її 30 січня 2008 року.
Ставицькому довелося піти не лише з «Надр України», а й із Києва — регіонали «зробили» йому мандат депутата Запорізької облради, де він очолив фракцію Партії Регіонів. Однак він не здавався і почав відновлюватися через суд. Тимошенко почала анулювати видані регіоналам ліцензії. 18 серпня 2009 року суд виніс рішення на користь Ставицького, який наступного дня у супроводі охорони вдерся у свій колишній офіс голови НАК «Надра України». Тимошенко відреагувала новим наказом про звільнення Ставицького та заявила про рейдерське захоплення НАК «Надра».
Друге повернення та розширення впливу
Друге повернення Ставицького до НАК «Надра України» відбулося у березні 2010 року. Він пропрацював там вісім місяців, встигнувши роздати нові ліцензії компаніям за списком, який йому поклали на стіл. Потім очолив Державну службу геології надр, займаючись подібними функціями.
Ставицький нічого не вирішував самостійно на рівні розпорядника надр — він лише «підмахував папірці» і сам це розумів. Однак йому дозволяли «під'їдатися» довкола разом зі своїми родичами та діловими партнерами.
Найбільшою з відомих фірм, пов'язаних із Ставицьким у той період, була авіакомпанія «Урга». Вона виникла у 1993 році і довгий час була невеликою приватною компанією з 2–3 транспортними літаками, що базувалися на військовому аеродромі Кіровограда (нині — Кропивницький). Але у 2012 році «Урга» вийшла до лідерів внутрішніх пасажирських перевезень: 26 літаків, 11 мільйонів гривень чистого прибутку. 94% акцій компанії належало фірмі «Сіріус-2012» (директор Ігор Іванченко), а головою наглядової ради «Урги» був Анатолій Ставицький — батько Едуарда.
Газовий бізнес
Цілком невидимим для сторонніх очей, зате завжди абсолютно рентабельним був газовий бізнес. Ставицький брав участь у ньому, наскільки це було можливо. Будучи фігурою сильно залежною, він не намагався відхопити шматок газового ринку самостійно, а робив це на паях з іншими, насамперед із Миколою Присяжнюком.
Удвох вони брали участь у діяльності ТОВ «Голден Деррік», яка отримала ліцензії на розробку 28 свердловин у Полтавській та Дніпропетровській областях. 30% «Голден Деррік» належало «Нафтогазу» (тільки для безаукціонного отримання ліцензій на видобуток), 70% — кіпрській компанії «Hartlog Limited», яка в свою чергу належала «Dorigin Limited». Ставицького та Присяжнюка називали лише такими, що «приглядають» за компанією — всі вершки з якої знімав Юрій Іванющенко, який традиційно записує свої компанії на підставних осіб і зиц-голов.
Ставицький не «кришив», а ця якість дуже цінувалася президентською «родиною». У квітні 2012 року Янукович особисто призначив його міністром екології та природних ресурсів, а у грудні того ж року — міністром палива та енергетики.
Міністерські схеми
У Ставицького одразу з'явився новий бізнес: тендерні торги навколо «Укртрансгазу». Якщо раніше на них перемагали якісь донецькі фірми, нібито пов'язані з Русланом Циплаковим (іншим президентським сином Віктором Януковичем-молодшим), то після призначення Ставицького схема змінилася.
Багатомільярдних тендерів більше не було, суми обчислювалися лише десятками мільйонів, але на них тепер перемагали фірми «олександрійців»: Ставицького, його родини та друзів — «Компанія-Гермес», «Промоушн-груп» та «Укрстк».
За інформацією Skelet.Org, з дозволу «сім'ї» (за відповідні відкати та частки) Едуард Ставицький створив кілька фірм, які дозволяли заробляти на транзиті газу, що видобувається по ГТС. Плату брали не з усіх: свої мали майже 100% «пільги» та «знижки».
Конфлікти у владі
У 2013 році відносини між угрупованнями, що стоять при владі, загострилися. Навіть у самій Партії Регіонів раз у раз спалахували конфлікти за переділ бізнесу. Дуже характерним прикладом був скандал, піднятий Нестором Шуфричем 25 січня прямо на нараді Кабміну.
Шуфрич звинуватив Ставицького у незаконних діях і здирстві: той призупинив дію ліцензії ПрАТ «Нафтогазвидобування» (що належала Нестору Шуфричу та Миколі Рудьковському), нібито вимагаючи 30% акцій компанії. Шуфрич апелював до Азарова та Бойка, ті продовжили нараду уряду у закритому режимі, щоб вирішити конфлікт «по-сімейному», і його фінал залишився невідомим для громадськості.
Однак численні джерела повідомляли, що починається великий переділ енергетичного ринку, в якому «родина» Януковича та Юрій Іванющенко «грабуватимуть навіть своїх». Едуарду Ставицькому у цьому процесі відводилася роль виконавця — подальша доля якого ставилася під питання, оскільки це посварило б його з більшістю українських кланів. Що й сталося.
Майдан та втеча
Едуард Ставицький зустрів Другий Майдан доволі впевнено. 25 січня 2014 року він навіть накричав на «активістів», які увійшли до його Мінпаливенерго, щоб пред'явити йому претензії від імені народу. Ставицький скидався на імператора Миколу Павловича — здавалося, що зараз він закричить страшним голосом «на коліна!» — тому омріяні «майданівці» невдовзі ретирувалися.
Не став він тікати з Києва й у лютому, коли всі ключові постаті поваленої влади поспішили якнайшвидше виїхати за кордон і навіть заздалегідь вивезли своє майно. Незрозуміло, на чому будувалася ця марна самовпевненість.
Вже в середині березня новий генпрокурор Махницький порушив проти Ставицького кримінальну справу за низкою статей КК, в якій йому згадували й приватизацію «Межигір'я», й видачу ліцензій за видобуток газу. 21–24 березня Генпрокуратура провела ряд обшуків у житлових приміщеннях та офісах, що належали Ставицькому та його рідним.
В одному з них на них чекав багатий улов: близько 5 мільйонів доларів готівкою, а також 42 кілограми золотих злитків і колекція дуже дорогих годинників. Судячи з того, що на пачках стояла дата «14 лютого 2014 року», і більшість злитків була куплена приблизно тоді ж, Ставицький готувався до відходу, скуповуючи валюту. Але потім чомусь передумав, затримався, а коли вирішив тікати з України, то забрати з собою цю «заначку» з якоїсь причини не зміг.
Натан Розенберг
У квітні 2014 року Ставицький з'явився у Тель-Авіві. Ось тільки він був зовсім не Едуардом Ставицьким, а громадянином Ізраїлю Натаном Розенбергом, та ще й уродженим євреєм! Як він примудрився, залишалося лише здогадуватися: швидше за все, ізраїльський паспорт на нове ім'я він придбав давно. Не виключено, що він мав у закордонних банках й інші «заначки» — розмір яких можна лише здогадуватися.
Величезна частина майна Ставицького-Розенберга залишилася в Україні, записаною на його дружину Олену Ставицьку, батьків та тещу Валентину Ушакову. Крім офісного особняка на Шота Руставелі, у нього залишилися записані на рідню квартира на Бульварі Дружби Народів та розкішний особняк на Печерську.
На його тещу записані BMW 645CI (2014 р.в.) та Ferrari FF (2013 р.в.). Генпрокуратура намагалася їх конфіскувати, проте Валентина Ушакова повернула автомобілі через суд — стверджуючи, що не жила разом із зятем, а тому не має до нього жодного стосунку.
БРСМ-Нафта та подальші афери
Окремої згадки вартує діяльність у 2012–2016 роках компанії «БРСМ-Нафта», відомої своїми скандальними махінаціями з «покращеним бензином». Додаючи в паливо отруйний метанол замість етилового спирту, компанія грубо порушувала технологічний регламент та надувала споживачів та державу, «заробляючи» на кожній тонні до 190 євро.
Афера здійснювалася завдяки безпосередній участі у «БРСМ-Нафта» низки важливих осіб: олігарха Сергія Курченка, заступника Генпрокурора Віталія Яреми, голландського бізнесмена Роланда Піпера, а також деяких юристів, пов'язаних із Петром Порошенком.
Те, що після лютого 2014 року у «БРСМ-Нафта» з'явилися нові співвласники та покровителі з постмайданної влади, дозволило їй продовжувати свої афери аж до 2017 року — кримінальні справи закінчилися «раптовою» пожежею на нафтобазі компанії в Глеваха.
Одним із співвласників «БРСМ-Нафта» (нехай і не найбільшим) є Валентина Ушакова — теща Едуарда Ставицького. Виходить, що сімейний клан Ставицьких-Ушакових продовжував «взувати» українців навіть після того, як екс-міністр втік до Ізраїлю.
Едуард Ставицький, незважаючи на всі «старання» нинішної української влади, продовжує спокійно жити в Ізраїлі — і, за чутками, приймає у себе важливих переговорників від «сім'ї» нинішнього президента, які роблять йому привабливі пропозиції.