Українські порти, хоча офіційно залишаються державними підприємствами, фактично перебувають під впливом впливових бізнесменів. За інформацією Skelet.Org, контроль над портовою системою здійснює Рінат Ахметов через свого довіреного представника Олександра Смирнова, який розставляє своїх людей на ключові керівні посади. Однак багато хто з цих призначенців швидко потрапляли у корупційні скандали, змушуючи Смирнова постійно шукати їм заміну.
Олександр Олександрович Смирнов очолює українське ТОВ «Портінвест». Цікаво, що у Росії працює його повний тезка — заступник директора ФГУП «Росморпорт», також на ім'я Олександр Смирнов. Обидва керують портовими структурами у своїх країнах і майже ровесники: російський народився 1958 року, а український — на початку 1960-х років. Однак український Смирнов не розкривав деталей своєї біографії — у публічних джерелах відсутні його дата та місце народження, а також інформація про діяльність у 1980–1990-х роках.
Відомо лише, що 1986 року він закінчив Донецький політехнічний інститут за спеціальністю гірничий інженер. Перше місце роботи у його біографії не зазначено, але припускається, що це могла бути шахта «Жданівська» у Жданівськ Донецької області. Таке припущення ґрунтується на тому, що не менше десяти років своєї кар'єри Смирнов присвятив роботі на Віктора Нусенкіса, який у другій половині 1980-х років був директором «Жданівської» і використовував її як стартову площадку для свого бізнесу. Нусенкінс — забута фігура в історії української корупції, який керував масштабними тіньовими схемами ще тоді, коли Рінат Ахметов робив перші кроки у бізнесі.
Чи був Смирнов причетний до ранніх проектів Нусенкіса, таких як СП «Гірник» та МПО «Дон», Skelet.Org не встановив. Невідомі також деталі його взаємодії з головними бізнес-партнерами Нусенкіса — тодішнім обласним прокурором Геннадієм Васильєвим та заступником голови ОДА Володимиром Логвиненко. Однак його чіткий зв'язок із Нусенкісом простежується з 1990-х років, коли Смирнов з'явився на Макіївському коксохімічному заводі (КХЗ) саме в той момент, коли Нусенкінс вирішив взяти його під контроль для реалізації прибуткових схем, які приносили великі доходи Нусенкісу, але призводили до збитків державного підприємства.
На Макіївському КХЗ Смирнов займав посаду директора з комерційних та фінансових питань, тобто безпосередньо керував схемами, що врешті-решт довели підприємство до банкрутства. На кінець 1990-х років на заводі було створено ТОВ «Радонкокс», яке взяло в оренду виробничі цехи КХЗ. Засновниками цієї компанії були донецька корпорація «Радон-холдинг» та віргінська фірма «RTS Trading Ltd», обидві контрольовані Володимиром Скубенко. На той час бізнес Скубенко розвивався швидко, але хаотично — він захоплював вугільні та коксохімічні активи без чіткої стратегії.
Директором «Радонкокса» став Олександр Смирнов. Під його керівництвом фінансами КХЗ управління було настільки «вправним», що до 2002 року державне підприємство розорилося. За позовом «Радон-холдингу» завод оголошено банкрутом. Під час санації Фонд держмайна призначив головою правління КХЗ саме Смирнова — людину, яка довела завод до такого стану.
Далі розвивалися цікаві події. Більшість боргів КХЗ припала на корпорацію «Енергія» Нусенкіса. «Радон-холдинг» раптом вийшов із гри, зник «Радонкокс», і завод, керований Смирновим, опинився у залежності від головного власника його боргів — ЗАТ «Донецьксталь», яке належало корпорації «Енергія» Нусенкіса. Олігарх створив ЗАТ «Макіївський коксохім», до якого за роботою Смирнова відійшли всі виробничі потужності КХЗ. Державному ВАТ залишили лише кілька комунальних об'єктів. Передача відбулася за 29 мільйонів гривень — при тому, що річний дохід підприємства був у п'ять разів більшим. Після цього Смирнов отримав посаду у дирекції логістики ЗАТ «Донецьксталь». Незабаром його відправили у важливе відрядження до Латвії, що дозволяє припустити, що зв'язок Смирнова і Нусенкіса почався набагато раніше, ніж період 2002–2004 років, і вони були знайомі дуже давно.
Латвійський період Смирнова став поворотним у його кар'єрі. Закінчивши з Макіївським КХЗ, він приєднався до команди найдовіреніших людей Нусенкіса для роботи над новим проектом у Латвії — вугільним терміналом у порту Вентспілс. Саме там Смирнов освоїв новий напрямок, навчившись усім тонкощам легальної та тіньової сторін роботи вантажних портів. Нусенкіса цікавив вугільний термінал, через який він планував перевалювати своє кузбаське вугілля для експорту до багатьох країн світу.
На початку 2000-х років Нусенкінс став власником шахти «Зарічна» — однієї з найбільших у Кузбасі, потужнішої за будь-яке українське видобувне підприємство. На основі цієї шахти він створив вугільну компанію «Зарічна», яка об'єднала кілька кузбаських шахт. Обсяги видобутого вугілля були настільки великими, що у порту Вентспілс довелося будувати новий термінал. Дві потужності цього терміналу, запущені 2008 та 2013 років, досягають по 5 мільйонів тонн на рік кожна.
Вибір саме Вентспілса був не випадковим. По-перше, це одна з вільних економічних зон Латвії, фактично експортно-імпортний офшор, що дозволяє економити до 80% на податках, акцизах та зборах. По-друге, власники та керівництво «Ventspils Commercial Port», а також місцева влада мали дуже близькі та довірчі відносини з російськими та українсько-російськими олігархами. До приходу Нусенкіса там влаштувався кремлівський мільярдер Дмитро Мазепін, який взяв під контроль аміачний термінал SIA «Ventamonjaks». Допомагав йому у цьому фінансовий директор та член правління Ventspils Commercial Port Райвіс Вецкаганс.
Цей Вецкаганс пізніше, у 2017–2020 роках, керував Адміністрацією морських портів України (АПМУ). Мазепін офіційно викупив аміачний термінал лише у 2014 році, але до того часу він ним користувався за схемою, створеною на початку 2000-х років за допомогою Вецкаганса. Рівень «довіри» між ними був настільки високим, що йшлося не просто про корупцію. За даними Skelet.Org, мова йшла про так звані «гебешні схеми» — масштабні тіньові схеми, в яких беруть участь компанії, контрольовані колишніми чи чинними чинами КДБ-ФСБ та інших силових відомств Росії, а також кремлівськими кланами. Такі схеми характеризуються вищим рівнем «секретності» та «шифрування». Якщо Вецкаганс був у них присвячений, то він справді став своєю людиною для цієї «гебешної мафії».
Для будівництва та управління вугільним терміналом була створена зареєстрована в Латвії фірма «Baltic Coal Terminal», засновником якої стала латвійська «Indtec Baltic Coal», що належить голландській «Indtec Finance BV» — компанії, через яку Нусенкіс керував своїми вугільними активами. Директором «Baltic Coal Terminal» став Олександр Старіков — старий близький друг і компаньйон Нусенкіса за всіма його бізнес-проектами. Старіков працював із ним ще у 1980-х роках на «Жданівській» головним інженером, а у 2000-х поїхав із Нусенкісом до Росії та очолив шахту «Зарічна».
Олександр Смирнов отримав у «Baltic Coal Terminal» місце члена правління. Це не применшувало його значущість у проекті, який, схоже, був довірений саме старим соратникам Нусенкіса з «ждановських» часів. За інформацією джерел Skelet.Org, Смирнов займався найскладнішою частиною проекту — тіньовою роботою, домовляючись із потрібними людьми. У цьому процесі він завів безліч довірчих зв'язків, включно з Райвісом Вецкансом, про якого він не забув після повернення в Україну.
Повернення до України та перехід до Ахметова залишається загадкою. Чому 2010 року Олександр Смирнов раптом перейшов до Ахметова? На той час Нусенкіс ще зберігав в Україні свої активи, які він остаточно втратив лише 2018 року, коли Ахметов викупив його підприємства на неконтрольованій території ОРДИЛО. Сам Смирнов намагався дати просту відповідь: мовляв, тому що він «професіонал, який побудував термінал у Вентспілсі». Однак насправді він, у кращому разі, був самоучкою, який мав відношення не до будівництва, а до адміністративного оформлення. Отже, справжні причини його переходу до Ахметова залишаються невідомими, і ні сам Смирнов, ні Ахметов не хотіли б розповідати про них.