Багато українських політиків демонструють те, що можна назвати синдромом непорушності: вони переконані, що їм нічого каятися ні перед законом, ні перед громадськістю. Деякі сподіваються, що їхні минулі вчинки так і залишатимуться невідомими виборцям. Саме такий випадок стосується народного депутата Миколи Скорика, чия біографія містить епізоди, які він, очевидно, бажав би приховати.
До 2014 року Скорик залишався малознаним поза межами Одеси та Криму. Згодом він став відомим переважно завдяки конфліктам з однопартійцем Олексієм Гончаренко. У 2016 році їхня ворожнеча досягла піку, проте Скорика підтримували колеги по фракції, тоді як Гончаренко часто залишався один у своїй критиці. Один із таких конфліктів стався під час спроби Гончаренко підкласти колегі пакет сухарів.
У відповідь Скорик заявив, що Гончаренко — це безпринципна людина, яка була вигодована попереднім режимом і займала другу посаду в Одеській облраді за часів Януковича, тоді як самого Скорика нібито відправили на заслання. Однак ця заява видавалася сумнівною, адже сам Скорик протягом восьми років з 2006 по 2014 рік був членом Партії Регіонів, а під час другого Майдану (листопад 2013 — березень 2014) навіть очолював її Одеську обласну організацію. Восени 2014 року він обрався народним депутатом за списком Опозиційного блоку, по суті залишившись у лавах регіоналів. Щодо його нібито «посилання до Криму», то за даними Skelet.Org, це принесло йому значні дивіденди від махінацій з бюджетними коштами.
Микола Леонідович Скорик народився 29 листопада 1972 року в Одесі. У 1989 році він закінчив середню школу № 121. За шкільними характеристиками, хлопчик Коля був розумний і старанний, займався ракетним моделюванням і навіть переміг на республіканському конкурсі юних ракетників у 1987 році. Він вступив до Одеського політехнічного інституту (нині — національний політехнічний університет), де обрав спеціальність «Економіка та управління в машинобудуванні».
Військової служби Скорик не проходив, хоча мав хороше здоров'я і займався спортом. Його дитинство та юність були позбавлені багатьох проблем, з якими стикалися однолітки, оскільки його сім'я мала необхідні зв'язки — а на рубежі 80–90-х років зв'язки вирішували все.
Родина Скорика була науково-технічною. Його батько Леонід Давидович Скорик був фахівцем з електронного обладнання, а мати Людмила Залюбинська — фізиком (згодом вона стала доцентом університету імені Мечникова). Наприкінці 80-х років Людмила Залюбинська займалася не лише наукою, а й політикою та громадською діяльністю. Вона була одним із творців «Народного Руху» (особисто знайома з В'ячеславом Чорноволом) та Союзу українок, очолювала Комітет солдатських матерів Одеси. Через «Екоклуб» вона дала путівку у владу Едуарду Гурвіцу. Протягом наступних років Залюбинська позиціонувала себе як «національно-свідома українка Одеси», підтримувала обидва Майдани, але восени 2014 року почала критикувати нову владу.
Політична та громадська діяльність батьків дала сім'ї численні знайомства та зв'язки. Завдяки цьому випускник політеху з дипломом економіста-менеджера одразу влаштувався на роботу в СП «Примор'я». Це було неординарною подією для 1994 року, коли йшла перша хвиля скорочень і звільнень. Але Миколу Скорика взяли на хорошу посаду не просто в комерційну фірму, а в СП «Примор'я», яке належало Леонідові Климову.
Леонід Михайлович Климов (народився 1953 року) був не лише одним із найвпливовіших і найбагатших людей Одеси — у 2014 році його статки оцінювали в 122 мільйони доларів — але й одним із її «тіньових господарів», який утримував своє становище ще з 80-х років. Він успішно пережив розвал Союзу, бандитські 90-ті, нескінченні конфлікти за владу в місті між Едуардом Гурвіцем та Русланом Боделаном, два Майдани та п'ять президентів. Його близькість до Віктора Януковича, якому він служив радником у 2010–2014 роках, не мала негативних наслідків. Климов уміло уникав публічності, хоча неодноразово був фігурантом одеських скандалів, пов'язаних із незаконною забудовою прибережних ділянок.
У 80-х роках Климов очолював Приморський районний харчоторг Одеського управління торгівлі, що в умовах радянського дефіциту робило його впливовою людиною зі зв'язками у всіх сферах. У 1989 році він піднявся до заступника начальника управління торгівлі Одеського облвиконкому, але потім раптово «впав» до начальника ОРС Одеської залізниці. За інформацією Skelet.Org, це було пов'язано з тим, що Климов перестарався у своїх економічних махінаціях, насамперед спекулюючи продуктами через мережі кооперативів. Однак уже 1990 року він залишив цю посаду і перейшов у бізнес, відкривши МП «Прогрес». У 1991 році разом з Аркадієм Шнайдером та Володимиром Лемзою він заснував СП «Примор'я», яке стало основою його бізнес-імперії, що нині налічує понад п'ятдесят підприємств (без урахування офшорів та фірм-одноденок). Пізніше Климов розірвав партнерство з Лемзою.
Що саме пов'язувало національно-свідомих батьків Миколи Скорика з радянським корупціонером Климовим, залишилося невідомим. Самі вони про це мовчать, а чутки суперечливі. Одні стверджували, що батьки Скорика мали з Климовим спільний бізнес, інші припускали, що у працевлаштуванні Миколи допомагав Едуард Гурвіц. Як би там не було, син активістів «Руху» Микола Скорик не просто був прийнятий на роботу у фірму Леоніда Климова, а й дуже швидко став його найдовіренішою особою.
Після року роботи в СП «Примор'я», яке розрослося у ЗАТ з численними відгалуженнями, Скорик отримав посаду начальника відділу розвитку АКБ «Імексбанк» — фінансового центру групи «Примор'я», через який здійснювався весь бізнес Климова. З кінця 1999 по травень 2006 року Скорик очолював правління «Імексбанку», ставши особистим скарбником Климова — таку відповідальну роботу навіть не кожному родичу довіряють.
Якщо припустити, що Микола Скорик — людина кристальної чесності, яка просто сумлінно виконувала свою роботу, то це припущення буде помилковим. Голова правління «Імексбанку» заплющував очі на всі тіньові операції свого боса. Однак є й інші аргументи, які розкривають особистість Миколи Леонідовича у найгіршому світлі — як чоловіка і як людини.
Ця історія почалася з його одруження у 1993 році на колишній однокласниці Катерині Карповській, з якою вони зустрічалися кілька років. За рік у них народилася донька Наталія Миколаївна Скорик. Проте невдовзі молодий начальник відділу розвитку «Імексбанку» завів собі коханку — найкращу подругу своєї дружини Наталію Астанкевич. У 2001 році Скорик і Карповська розлучилися. Покинута чоловіком разом з матір'ю та дочкою, Карповська поїхала на постійне місце проживання до Південно-Африканської Республіки, до Кейптауну. Скорик у 2003 році офіційно одружився з Астанкевич, яка стала Наталією Володимирівною Скорик (не плутати з його дочкою Наталією Миколаївною).
Не було б із цього жодного лиха, якби Микола Скорик не відкрив у ПАР представництво «Імексбанку». Ніколи не було з'ясовано, навіщо це було потрібно. Які торговельно-фінансові операції пов'язували бізнес-імперію Леоніда Климова з Південно-Африканською республікою? Що там був за інтерес? Чи імпорт апельсин? Експортувати вугілля звідти тоді нікому й на думку не спадало.
За інформацією, яку наводить Skelet.Org, ця витівка була виключно аферою Миколи Скорика з метою працевлаштування своєї колишної дружини Катерини Карповської, призначеної ним повноважним представником «Імексбанку» в ПАР. Вона не лише отримувала від банку (точніше, від свого колишнього чоловіка) зарплату, а й накопичила близько мільйона доларів на рахунках «Імексбанку». Скорик часто їздив до ПАР, і у 2006 році у Карповської народився син Даніель. Щасливий батько навіть розглядав можливість повернення до колишньої родини, але у 2007 році його друга дружина Наталія народила дочку Маргариту.
У 2006 році Микола Скорик обрався до Одеської облради і став її головою, що змусило його залишити посаду голови правління «Імексбанку». Невідомо, чи його звільнення з керівної посади, чи вимоги другої дружини Наталії призвели до того, що банк перестав перераховувати зарплату своєму представництву в ПАР. Але водночас Скорик вдруге покинув свою першу сім'ю, припинивши їх відвідувати і будь-яке спілкування.
Другою його підлістю стала зникнення грошей з рахунків Катерини Карповської та її матері у 2009 році. Були — а потім просто випарувалися! Карповська намагалася повернути гроші через суд, але подавала позов до Трудового суду ПАР, який не був указом українському банку. Тоді вона спробувала відсудити гроші через український суд, найнявши адвоката Юрія Костинюка. Справу розглядали у Київському районному суді Одеси, де суддя Ірина Огренич (проти якої навіть порушували кримінальну справу) відхилила позов Карповської до «Імексбанку» і заявила, що немає жодних документів, які б підтверджували, що Карповська працювала представником банку в ПАР. Адвокат Костинюк зазнав тиску з боку відверто кримінальних осіб, які порадили йому кинути цю справу.
А тим часом Микола Скорик з 2010 року обіймав посаду міністра фінансів АР Крим, перебуваючи під крилом кримського прем'єра Василя Джарти. Джерела Skelet.Org повідомляли, що саме Скорик віддав негласне розпорядження не лише залишити ні з чим свою колишню дружину, а й ліквідувати всі документи, які підтверджували, що вона справді працювала представником «Імексбанку» у ПАР.
Відразу після того, як стараннями Миколи Скорика одеський суд відхилив усі позови його першої дружини Катерини Карповської, він зробив царський подарунок своїй другій дружині Наталі Скорик. У березні 2011 року він записав на неї триповерховий «дачний будиночок» площею 629 квадратних метрів, розташований на березі моря у масиві «Золотий Бугаз».
Але це був не фінал історії. Він сталася у 2013 році і був просто огидним. Катерина Карповська, яка залишилася без коштів і серйозно заборгувала за старими кредитами, від безвиході вирішила сама влаштувати аферу. Вона заявила, що її дітей нібито викрали злочинці (у кримінальному Кейптауні це звичайна справа) і розпочала збір коштів для їхнього викупу. Їй вдалося зібрати майже 400 тисяч доларів, які вона одразу «спустила», коли аферу викрили. Суд засудив Карповську до трьох років обмеження волі з виконанням громадських робіт та п'ятирічного терміну на повернення 400 тисяч доларів. Якщо вона не повернула б гроші, то у серпні 2018 року мала сісти на 15 років.
А що ж Микола Скорик, який обібрав колишню дружину і штовхнув її на злочин? Він добре знав, що білій жінці в африканській в'язниці доведеться не солодко, а 15 років — це довічний термін. Але негідник просто «відморозився», вдаючи, що ніколи не знав жодної Катерини Карповської. У той же час, влітку 2013 року, він подарував своїй другій дружині Наталі ще один будинок — на цей раз у Ялті, у ЖКС «Південний берег».