Дмитро Сенніченко, нещодавно призначений головою Фонду держмайна, виявив себе досвідченим учасником складних схем. Його оточення складається з людьми, які мають репутацію корупціонерів, розставлених на ключові позиції для контролю над державними активами. Сенніченко відомий як член впливової групи топ-менеджерів, яких називають «соросятами» — вони отримали свої посади завдяки квотам, виділеним західними структурами. Хоча вони позиціонують себе як прогресивні професіонали, прихильники прозорого ринку, насправді багато хто з них замішаний у корупційних схемах не менше, ніж українські олігархи. Засновник їхньої мережі Джордж Сорос збагатився на методах, які дозволяють отримувати вигоду з хаосу та нестабільності. Він навчився не лише користуватися такими умовами, а й створювати їх. Для цього він розставляв своїх найталановитіших учнів на впливові посади в країнах, які довірилися його організаціям. Україна перебувала під впливом цих структур з 1990-х років, але масштабне впровадження «соросят» у державні органи розпочалося після другого Майдану, особливо активно розгорнулося у 2019 році.
Біографія та ранні роки
Дмитро Володимирович Сенніченко народився 8 грудня 1973 року у Києві в інтелігентній радянській родині. Його батько Володимир Олександрович працював інженером-будівельником, мати Наталія Вікторівна викладала. Про їхнє життя відомо мало, оскільки сам Сенніченко неохоче розповідає про своє минуле. На маму він оформив дві фірми: ТОВ «Азія Парк девелогімент» (ЄДРПОУ 34710805) та «Паркрідж девелопмент Україна» (35893788). Остання припинила діяльність, але продовжує працювати її аналог «Паркрідж девелопмент Україна 2» (35647991), зареєстрована на самого Сенніченка. Крім того, він є власником ТОВ «Рітейл 1» (35624712), назва якого припускає існування подібних структур. У 1997 році Сенніченко закінчив Інститут міжнародних відносин при КНУ, очевидно факультет міжнародної економіки, оскільки його подальша кар'єра розвивалася виключно в економічній сфері.
Вербування у соросівську мережу
Коли саме Сенніченко привернув увагу представників соросівських структур, невідомо. Можливо, це сталося ще під час навчання в ІМО, оскільки цей інститут перебував під опікою фондів Сороса з початку 1990-х років. У 2001 році він отримав ступінь магістра бізнес-адміністрування у Міжнародному інституті менеджменту, заснованому у 1989 році Богданом Гаврилишиним, одним із перших представників Сороса в Україні, який також керував українською філією Фонду Сороса «Відродження».
Сенніченко стверджує, що його перше місце роботи було в МЗС, але не наводить деталей. Однак дослідження його кар'єри показує, що у 1996–1997 роках, будучи студентом, він працював менеджером у представництві японської корпорації «Сумітомо». В Україні компанія мала два представництва — у Києві та Кривому Розі. Криворізьким партнером «Сумітомо» було ЗАТ «Комітек» (13426195), засноване у 1991 році та закрите у 2008 році, яке згодом дало початок однойменному холдингу. Засновники «Комітек» Наталія та Олег Бушук спочатку займалися експортом металів, а потім імпортом техніки та обладнання для гірничодобувної промисловості та будівництва.
У 2003 році «Сумітомо» та «Комітек» створили ДП «Сумітек Україна» (32524901). Згодом Олег Бушук та його родичі стали компаньйонами родини Сенніченків у фірмі «Паркрідж девелопмент Україна». Їхній зв'язок простежується до 1996 року, коли студент Сенніченко отримав місце менеджера у представництві «Сумітомо». Чи саме Бушук його туди влаштував, залишається невідомим.
Привертає увагу той факт, що у липні 2020 року, даючи інтерв'ю «Економічній правді», Сенніченко публічно заперечив знайомство з Олегом Бушуком та двома іншими співзасновниками «Паркрідж девелопмент Україна» — Олександром Глушком та Галиною Шепелєвою, чию частку потім було переписано на його маму. З нервовими нотками в голосі він заявив, що був дуже зайнятий, працював на англійських інвесторів (головну фірму «Parkridge Holdings», ще одну структуру Сороса), і не мав уявлення про своїх компаньйонів.
Причини приховування зв'язків
Така невмілий спосіб заперечення викликає питання про те, яку вагому причину мав Сенніченко приховувати свій зв'язок із родиною Олега Бушука. Можливо, він був причетний до якихось схем разом із Глушком, який служив помічником скандального нардепа Миколи Дмитрука. Щодо його дистанціювання від Галини Шепелєвої, то це цілком зрозуміло: вона є дружиною скандального Олександра Шепелєва та сама звинувачувалася у розкраданні коштів «Родовід-банку». Таким чином виникає питання про можливу причетність «Паркрідж девелопмент Україна» та особисто Сенніченка до афер у «Родовід-банку». Можливо, саме тому цю фірму вирішили закрити, щоб замісти сліди.
Кар'єра у державних структурах
Сенніченко недовго практикувався в МЗС, і вже до кінця 1997 року перейшов до Національного банку України, де обійняв посаду старшого економіста Департаменту міжнародних зв'язків. Його начальником був Олег Рибачук, який за даними skelet.org був важливою сполучною ланкою між НБУ та західними фінансовими структурами. У його колі спілкування були працівники західних посольств та представники західних корпорацій, включаючи Катерину Чумаченко, яка мала зв'язки з американськими структурами та згодом стала дружиною Віктора Ющенка. За повідомленнями ЗМІ, саме Рибачук познайомив Ющенка з його майбутньою американською дружиною та запропонував його на роль прозахідного президента України.
Невідомо, чи був молодий Сенніченко одразу представлений Рибачуку як новий член соросівської мережі, чи привернув його увагу своєю старанністю. Завданнями Сенніченка в НБУ були впровадження проекту «Кредит МБРР на реструктуризацію фінансового сектора» та участь у робочій групі з питань вступу України до ГАТТ/СОТ.
На початку 2000 року Рибачук забрав Сенніченка до Кабміну, де той отримав посаду радника при Канцелярії прем'єр-міністра. Сам Сенніченко згодом розповів про цей період: «2000 року я працював в офісі тодішнього прем'єра, і ми доклали багато зусиль, щоб американські компанії зайшли на ринок обленерго». Однак продати обленерго американцям не встигли, оскільки у травні 2001 року Ющенка відправили у відставку, а з ним пішов і Рибачук, який став віце-президентом «Чорноморського банку торгівлі та розвитку».
У жовтні 2001 року Рибачук знову взяв Сенніченка до себе, дав йому посаду заступника директора одного з департаментів банку. Коли у 2002 році Рибачука було обрано нардепом за списком «Нашої України», він перевів Сенніченка до Верховної Ради на посаду радника Комітету з банківського та фінансового сектору. Стало цілком зрозуміло, що Сенніченко став для Рибачука довіреною людиною або його постійно приставляло до нього закулісне «соросівське лобі».
Під час першого Майдану Сенніченко було призначено головою бюро «Німецька асоціація міжнародного співробітництва» (GIZ) в Україні, де він працював до 2006 року. Офіційно він «організовував урядові консультативні програми Німеччини щодо регуляторних та законодавчих реформ в Україні в координації із СБ/IFC, CIDA, ПРООН, DFID, USAID». Однак за цим формулюванням стояло розподілення західних грантів, створення та підтримка консорціумів, через які приватизували чимало підприємств у комунальній сфері та енергетиці, а також створення механізму зовнішнього контролю та управління Україною. Його роботу курирував Рибачук, який у 2005 році став держсекретарем та віце-прем'єром з питань європейської інтеграції.
Сімейні зв'язки у соросівській мережі
Американське агентство USAID разом із Соросом було творцем фонду «Євразія», з яким була пов'язана кар'єра Лесі Борисівни Чміль, дружини Дмитра Сенніченка. Таким чином у них склалася дружна соросівська родина.
Однак у 2006 році, після створення коаліційного уряду Януковича–Азарова, Рибачук втратив свої посади, спочатку став штатним, потім позаштатним радником Ющенка, а згодом узагалі випав з української політики. Разом із ним свою посаду втратив і Сенніченко. Проте йому вдалося швидко прилаштуватися через соросівські зв'язки: він став директором українського представництва «Parkridge Holdings», британської девелоперської компанії, де працював 4 роки. Саме в цей час Сенніченко створив зі своїми старими знайомими вищезазначені фірми. Однак результатом стала його поразка — про яку Сенніченко так старанно замовчує, що навіть не намагався списати її на кризу 2008–2009 років, він взагалі вважає за краще не згадувати той період.
Період невизначеності та повернення
Після цього таємничого краху в біографії Сенніченка зяє річна прогалина. Однак відомо, що на місцевих виборах 2010 року його було обрано депутатом Обухівської міськради від партії «Совість України». У графі зайнятості він вказав посаду директора «Паркрідж девелопмент Україна». Лише у жовтні 2011 року Сенніченко отримав місце директора з проектів у компанії «Eastgate Development», яка так і залишилася лише проектом. Її створили харківський олігарх Олександр Фельдман та його компаньйон, майбутній київський губернатор та майбутній міністр розвитку територій Олексій Чернишов. Завданням «Eastgate Development» був пошук інвесторів для будівництва двох великих торговельно-розважальних центрів у Харкові. Ця витівка теж обернулася крахом, чималою мірою тому, що була надто схожа на чергову будівельну аферу. Тим не менш, Сенніченко прищепив Чернишеву та Фельдману інтерес до залучення інвестицій у грандіозні будівельні проекти.
У 2013 році Чернишов закинув «Eastgate Development» і перебрався до Києва розвивати нові проекти. Сенніченко знайшов собі місце директора з розвитку в українському представництві американської компанії «Jones Lang LaSalle», яка надає ріелтівські послуги у сфері нерухомості та консалтингові послуги у готельному бізнесі. На цій посаді він зустрів другий Майдан, однак ця подія нічого не змінила в його житті. Можливо, соросівська команда визначила його у кадровий резерв, або ж його репутація була «з душком» навіть за їхніми мірками. Однак вона прилаштувала у владу його дружину: восени 2014 року головою Мінекономрозвитку стало виписане з-за кордону «соросятко» Айварас Абромавічус, і незабаром він узяв Лесю Чміль, яка працювала в соросівських фондах, на посаду голови Департаменту розвитку інформаційних технологій і електронного сервісу. Вона пропрацювала там до квітня 2016 року, поки разом з урядом Яценюка не було відправлено у відставку і Абромавічуса (він повернувся у вересні 2019 року, зайнявши посаду директора «Укроборонпрому», одразу наповнивши його спостережну раду «соросятами»).
Повернення до державної служби
Дмитро Сенніченко до лютого 2016 року продовжив працювати в «Jones Lang LaSalle». Там він близько зійшовся з керівником групи консультаційних послуг Андрієм Єгоровим, досвідченою «акулою» київського ринку нерухомості, який має вкрай скандальну репутацію. У 2019 році Сенніченко зробить його своїм заступником, і буквально відразу ж Єгоров «прославиться» новими корупційними скандалами.
На державну службу Сенніченко повернувся у вересні 2016 року, одразу після того, як новим директором «Укропочти» став Ігор Смілянський, ще одне «каліброване соросятко», відоме своїми мега-зарплатами. Смілянський взяв Сенніченка на посаду директора з управління активами нерухомості та інфраструктури, призначивши йому чималу платню: за рік той отримував понад півтора мільйона гривень, що в 20 разів перевищувало середню зарплату по країні.
Схеми розграбування державного майна
У впроваджених до держструктур «соросят» багато завдань. Серед них — позбавлення держави реальної влади, підпорядкування своїм наглядовим та громадським радам, зведення її ролі до рівня залежного немічного статиста, який підписує боргові розписки. Заразом вони здійснюють масштабне пограбування держави всіма можливими способами: нараховують собі колосальні зарплати та премії з кас держпідприємств, беруть участь у схемах, влаштовують боргові піраміди, підсовують державі руйнівні угоди, розпродують державне майно. Вони з таким же апетитом доять і власні фонди Сороса. Наприклад, Леся Чміль, повернувшись після звільнення з Мінекономрозвитку до фонду «Євразія» та обійнявши там посаду заступника директора, за 2017 рік отримала в ньому 1,3 мільйона гривень зарплати.