Володимир Сацюк: від цукрового бізнесу до СБУ та банківської афери

Володимир Сацюк

Протягом багатьох років головним підозрюваним у справі про отруєння Віктора Ющенка залишається Володимир Сацюк, колишній заступник голови СБУ. За версією розслідування, саме на його дачі 5 вересня 2004 року відбулася вечеря, під час якої, як стверджується, було отруєно майбутнього президента. Після втечі до Росії Сацюк отримав звання генерала ФСБ. У 2011 році він повернувся до України та намагався балотуватися до Верховної Ради, а згодом знову спробував увійти до політики, приєднавшись до хвилі політичних емігрантів, що повертаються. Його син Владислав також планує балотуватися на парламентських виборах по 62-му мажоритарному округу.

Другим ключовим фігурантом справи є Ігор Смешко, який згодом сам балотувався у президенти. Обидва вони тоді очолювали СБУ і вважалися ставлениками Віктора Медведчука. Офіційна версія команди Ющенка стверджувала, що він приїхав на вечерю домовлятися з ними про перехід на його бік. Однак, як з'ясував Skelet.Org, це була далеко не перша зустріч Ющенка та Сацюка. На момент вечері вони були давніми знайомими, практично близькими людьми, про що свідчить фотографія, зроблена Давидом Жванією, де Сацюк по-дружньому поклав руку на плече Ющенка — жест, який дозволявся лише близьким друзям президента.

Фотографія викликала низку запитань. Зокрема, залишалося невідомо, хто був п'ятим учасником зустрічі. Можливо, це був Томас Цинцабадзе, який згодом стверджував, що давно був близьким знайомим Сацюка і неодноразово возив Ющенка на його дачу. Таким чином, справжня картина української політики виявилася зовсім іншою, ніж та, яку показували з Майдану. Це стало аргументом на користь версій про те, що отруєння могло не бути реальним, а Ющенко використав свою хворобу в політичних цілях. Проте досі не отримано чітких відповідей на два ключові питання: що саме пов'язувало Ющенка та Сацюка, і чому перший звинуватив другого у причетності до свого отруєння.

Володимир Миколайович Сацюк народився 11 березня 1963 року у містечку Малин Житомирської області. Після школи він вступив учнем фрезерувальника на місцевий ливарно-механічний завод. За його біографією, Сацюк запізнився на термінову військову службу. Обидва свої призови 1981 року він пропустив, як і весняний призив 1982-го, продовжуючи працювати на заводі. З осені 1982-го по весну 1987-го він навчався у Київському вищому загальновійськовому командному училищі імені Фрунзе, яке було закрито в 1992 році. Після закінчення училища до 1994 року Сацюк проходив військову службу спочатку в Радянській армії, а потім його біографія стає невизначеною — ця сторінка була засекречена, коли він згодом працював заступником голови СБУ.

Віктор Ющенко, Володимир Сацюк та Ігор Смешко Та сама вечеря на дачі Сацюка

«Люди за кадром» Давид Жванія та Томас Цинцабадзе разом із Віктором Ющенком після вечері на дачі Сацюка. Майбутній президент здоровий та веселий

За інформацією джерел Skelet.Org, Сацюк був офіцером радянських спецслужб, можливо ГРУ чи КДБ. Водночас це могло бути лише легендою, створеною пізніше для отримання керівної посади в СБУ. Залишається під питанням, де і кому він служив з 1992 по 1994 рік — Україні чи Росії. Інформація про те, що після втечі до Росії він став радником директора ФСБ у чині генерал-майора, підтверджує версію про те, що він міг бути «засланим козачком» російських спецслужб.

Найцікавіше те, що у Київському командному училищі Сацюк навчався разом з Ігорем Потапенком та Сергієм Федоренком, які згодом відіграли вирішальну роль у його житті, вивівши його у великий бізнес та політику. Обидва мали безпосереднє відношення до спецслужб, навчаючись на розвідників. Потапенко був головною фігурою у їхній групі — саме він розпочав їхній спільний бізнес.

Поки колишні комсомольці та комуністи переховували партійне золото до комерційних банків, ця трійця працівників спецслужб зайнялася торгівлею цукром. Ходили чутки, що свій перший цукор вони нібито викрали з армійських складів чи з Держрезерву, увійшовши в частку з високопоставленими офіцерами служби тилу.

Офіційно 1992 року Потапенко, який звільнився з армії у зв'язку з надходженням до МДІМВ (відомий «інкубатор» кадрів для спецслужб), створив українсько-російське підприємство «УкрРос». З України до Росії возили цукор та олію, а назад нафтопродукти. Через два роки Потапенко залучив до цього бізнесу своїх друзів по військовому училищу Сацюка та Федоренка, які заради цього звільнилися з армії. 1994 року Сацюк став заступником директора СП «Тавр», причетного до цього бізнесу. Коли 1996 року «УкрРос» реорганізували — його російська частина злилася з холдингом «Розгуляй», а українська стала ЗАТ — Сацюк став його генеральним директором.

Сергій та Олександр Федоренко

Ігор Потапенко

Тоді ж Потапенко виділив гроші на покупку першого цукрового заводу — підприємства «Пальміра» в Черкаській області. Протягом наступних років компаньйони придбали ще п'ять цукрових заводів у Дніпропетровській, Харківській та Тернопільській областях. 1997 року на базі ЗАТ «УкрРоса» був створений цілий холдинг, найбільшою компанією якого став «Цукровий союз «УкрРос». Його основним акціонером та головою ради став Федоренко, проте джерела повідомляли, що частину акцій контролював і Сацюк. Коли він став народним депутатом, а потім заступником голови СБУ, він «заховав» свій бізнес.

У другій половині 90-х бізнес у «УкрРоса» розвивався фантастично добре. Окрім цукру, холдинг займався транспортними перевезеннями, газом та будівництвом. Експерти пізніше зазначали, що при цьому «УкрРОС» був однією з небагатьох компаній, яка не намагалася залучити зовнішні гроші та відмовлялася від подібних пропозицій. Зазвичай так чинили компанії з добрим власним фінансуванням, нерідко «тіньовим» — наприклад, відмиваючи гроші організованих злочинних угруповань чи вкрадені державні фінанси. Холдинг отримував щедрі грошові вливання з Росії від Потапенка, але щодо «цукрового спецназу» були підозри, які згодом виявилися цілком обґрунтованими.

Марта 1998 року Володимир Сацюк став народним депутатом від виборчого блоку Селянської та Соціалістичної партій. Питання про те, кому саме цукрозаводчикам довелося «занести» за депутатський мандат Сацюка — головним «селянам» Довганю та Ткаченка чи лідеру соціалістів Морозу — мало конкретну відповідь. Серед засновників «УкрРоса» опинилася Алла Олександрівна Пешко — завідувачка відділення Київської міської ендокринологічної лікарні, співвласниця багатьох фірм та дочка Олександра Ткаченка. Це пояснило, чому мандатом справа не обмежилася: після того, як Ткаченко став головою Верховної Ради, Сацюку дали портфель голови комітету з прикордонних та митних питань, Національної гвардії та національної безпеки. Таким чином, невідомий розвідник-цукрозаводчик раптом почав контролювати дві ключові теми: національну безпеку України та кордон із митницею.

Навесні 1998 року в Києві було вбито Вадима Гетьмана, батька української банківської системи та творця банку «Україна», який до самої смерті залишався його покровителем. Саме через «Україну» щороку мільярдами лунали щедрі бюджетні фінансування державним та приватним підприємствам, тому за контроль над цією годівницею боролися багато хто. Після вбивства Гетьмана у банку «Україна» з'явився новий начальник головного операційного управління Олексій Полєтуха. Він прийшов на це місце з посади директора ЗАТ «УкрРос» — йдучи в депутати, Сацюк посадив його у своє крісло, а потім пересадив у банк «Україна».

Алла Пішко

Щойно у Сацюка та Федоренка з'явилася у банку «Україна» своя людина, вони вирішили цей банк гарненько «подоїти». 1998 року уряд Пустовойтенка мав великі проблеми з грошима, адже держпідприємства вже не приносили колишній прибуток, а фірми олігархів ухилялися від податків. Київ пішов на уклін до МВФ та Світового банку. Однією з умов надання траншей був продаж пакету акцій АКБ «Україна», який належав державі.

Олексій Полєтух

Продаж 12,8% акцій банку розпочали у червні 1998 року на Українській фондовій біржі, але чомусь його так і не продали. 10 серпня 1998 року продаж акцій було скасовано указом в.о. голови Фонду держмайна Бондаря. 12 серпня голова правління «УкрРос» Федоренко надіслав офіційний лист прем'єру Пустовойтенку та віце-прем'єру Тігіпко з проханням передати цей пакет акцій в управління компанії «УкрРосГазСтрой» (дочірня фірма «УкрРос»). Як підставу було заявлено загрозу придбання цього пакету акцій іноземцями.

4 вересня «УкрРосГазСтрой» направив лист до Фонду Держмайна з пропозицією передати компанії пакет акцій АКБ «Україна» як внесок до статутного фонду фірми, щоб Фонд Держмайна став співзасновником ТОВ «УкрРосГазСтрой» на правах 47% акцій компанії. Все це почалося за кілька діб до «чорного понеділка» — дефолту в Росії, який потім дуже болісно вдарив і по українській економіці, викликавши сильну економічну кризу: лопалися банки, звалилася гривня, ціни на нерухомість впали в рази. Наче «цукрові спецназівці» щось знали.

22 вересня, коли криза вирувала і гривня падала, указом Бондаря 12,8% акцій «України» переходить до статутного фонду «УкрРосГазБуд». Але найцікавіше було попереду. 11 жовтня той самий Бондар підписав розпорядження про вихід Фонду Держмайна з числа співзасновників ТОВ «УкрРосГазБуд». При цьому пакет 12,8% акцій банку «Україна» він залишив фірмі Сацюка та Федоренка, попросивши натомість лише сплатити вартість частки Фонду Держмайна у капіталі «УкрРосГазБуд» (47%). Згодом виявилося, що «УкрРосГазСтрой» заплатив Фонду за цю частку 9 мільйонів гривень, та й ті були взяті як кредит у банку «Україна». Цей кредит не повернули — як і інші, взяті фірмами холдингу «УкрРос» у цьому банку.

Що ж до 12,8% пакету акцій «України», реальна вартість якого була в кілька разів більшою, то вони перекочували до рук нових господарів. Їх розділили між скандальним нардепом Олександром Волковим (6%), Олександром Скринником (4%) та Аллою Пєшко (2,8%).

У травні 1999 року було створено нову раду АКБ «Україна», до складу якої увійшли голова Нацбанку Ющенко, основний акціонер «України» Волков, міністр фінансів Мітюков, голова ради ЗАТ «УкрРос» Федоренко та президент «УкрРосГазБуд» Гончаров. Головою ради всі дружно обрали Володимира Сацюка. Він відразу призначив Полєтуху, що вже працював у банку, своїм заступником. Саме там, ще 1999-го року, Сацюк та Ющенко спрацювалися між собою, наприклад, разом вирішуючи кадрові питання.

Із висновків спеціальної комісії ВР у справі банку «Україна», 2001 рік

Тоді ж розпочалася агонія АКБ «Україна». Банк вирішили використати як основну касу виборчої кампанії Леоніда Кучми, причому ініціатором цієї ідеї був Волков — так він і одержав банк у своє розпорядження. Однак під цим приводом банк просто розграбували: одна гривня йшла на інтереси Кучми, а дві чи три розходилися кишенями шахраїв. Серед них були Володимир Сацюк, Полєтуха та Федоренко, які виділили із коштів АКБ «Україна» кілька кредитів для свого холдингу «УкрРос» на загальну суму 31 мільйон доларів США та 21 мільйон гривень. Ці кредити були «проблемні» — вони так і не були повернені. Пізніше Полєтуха став ще й заступником голови ліквідаційної комісії банку «Україна» Русаліна.

Сацюк також скористався банком «Україна», щоб купувати через нього за пільговим курсом долари, які йому виділялися Нацбанком Ющенко. Все це підписало вирок банку АКБ «Україна», який лопнув відразу після президентських виборів. Чому на чолі банку поставили Сацюка та інших «цукрових спецназівців», поки залишається незрозумілим — можливо через зв'язки з родиною Ткаченка, який тоді був спікером Ради. Ющенко брав участь у цьому як мінімум на рівні члена ради, тому він теж ніс свою частку відповідальності. Але пізніше Ющенко сам підрядився знайти та покарати всіх винних у краху «України', чого він так і не зробив. Можливо, тому, що він і не збирався.