Ігор Бенедисюк: куди біжить кишеньковий суддя Порошенко? ЧАСТИНА 1
Голова Вищої ради правосуддя Ігор Бенедисюк несподівано вирішив припинити своє членство в цій установі та подав у відставку. Це викликало питання: чи це ще один випадок втечі впливової особи з команди президента Порошенка, чи йдеться про планомірну ротацію довірених осіб на інші впливові посади? Натомість Бенедисюк готувався до призначення на посаду судді Касаційного господарського суду, що входить до структури Верховного Суду України. Його місце на чолі ВСП займав Володимир Говорус, також вихідець із військової судової системи та ставленик Порошенка.
До цього часу Ігор Бенедисюк залишався малознаним для широкої громадськості. Він потрапляв до новин лише в двох випадках: спочатку через конфлікт з активістами руху «Традиція та порядок», яких він відганяв, використовуючи нагородний пістолет, а потім як суддя, який отримав за рік близько 3 мільйонів гривень заробітної плати. Розглянемо його біографію детальніше.
Народження та ранні роки
Ігор Михайлович Бенедисюк народився 12 грудня 1965 року у селі Великий Луг Червоноармійського району (нині Пулінського) Житомирської області. Його біографія містить кілька суттєвих прогалин. Зокрема, залишається неясним, чим він займався після закінчення школи. Радянську десятирічку Бенедисюк завершив влітку 1983 року (якщо припустити, що вступив у 1973-му), а свою трудову діяльність розпочав у січні 1984 року як водій Новоград-Волинського районного ветеринарно-санітарного відділення. Для сільського хлопця було незвичайним мати перерву в півроку між закінченням школи та початком роботи.
У травні 1984 року Бенедисюк призвали до Радянської армії. Військова служба його настільки захопила, що після демобілізації він одразу вступив до Військового інституту Міноборони СРСР, де готували військових юристів та суддів для військових трибуналів. Влітку 1991 року, напередодні розпаду Радянського Союзу, молодий випускник Бенедисюк отримав розподіл до Південно-Сахалінська, де став членом місцевого військового трибуналу. Після його реорганізації він обійняв посаду судді п'ятого класу 37-го військового суду Далекосхідного військового округу. На цій посаді він пропрацював до 4 квітня 1994 року, про що свідчать офіційні документи.
Проблема подвійного громадянства
Бенедисюк не поспішав повертатися до України, хоча така можливість існувала з 1992 року. Однак це викликає низку питань. По-перше, з 1992 року служба у російській армії та просування по службі були неможливі без російського громадянства. Хоча Бенедисюк міг не отримати російський паспорт (багато росіян до кінця 90-х користувалися старими радянськими паспортами), факт залишається фактом: російське громадянство у нього досі ніхто не відбирав.
Сам Бенедисюк категорично заперечував наявність у нього російського громадянства. Це стало особливо актуальним у 2018 році, коли член Громадської ради чесноти Роман Маселко подав на нього дисциплінарну скаргу. Юрист-суддя з 28-річним досвідом почав виправдовуватися, наче малолітній правопорушник, твердячи, що не знає, не пам'ятає, не отримував російського громадянства. Він намагався апелювати до угоди між країнами СНД від 14 лютого 1992 року, згідно з якою військовослужбовцям, які звільняються з військової служби, зберігалося громадянство тієї республіки, з території якої вони були призвані до Радянської армії. Однак ця угода стосувалася лише тих, хто звільняється, і була розрахована на осіб, які хотіли повернутися на батьківщину. За цією логікою Бенедисюк мав отримати українське громадянство автоматично, але лише після звільнення з російської армії.
Проте виникає третій проблемний момент: хоча служба Бенедисюка в російській армії тривала до 4 квітня 1994 року, він якимось чином розпочав працювати у Військовому суді Київського гарнізону з 24 лютого того ж року. Це означало одночасну службу в російській та українській армії, що видається неможливим. Бенедисюк був військовим суддею, законником, а згодом став головою ВСП. Це викликає питання: чи не служить він досі обом країнам? На тлі політичного конфлікту між Україною та Росією та постійних заяв команди Порошенка про «гібридну війну» такі «дворушники» потрапляли під підозру в роботі на Кремль.
Таємниці та протекція
Петро Порошенко сам призначив Бенедисюка на посаду голови ВСП, але з чиєї протекції? Покровителі Бенедисюка залишилися в тіні. По-четверте, навколо його минулого огортає дивна таємність. Хоча деякі документи, пов'язані з його кар'єрою, були опубліковані та виявлені Skelet.Org, основна інформація виявилася ретельно витертою, наче спеціально знищеною.
У 2017 році громадська організація «Автомайдан» подала офіційні запити до ВСП та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС) щодо того, чи отримував Бенедисюк українське громадянство. Питання здавалося абсурдним — як інакше він міг двадцять років працювати суддею в Україні? Однак відповідь була дивною: ВСП та ВККС заявили, що не мають такої інформації. Це було особливо дивно, оскільки Бенедисюк розпочав роботу суддею Київського гарнізону, будучи громадянином РФ і не маючи українського громадянства, продовжуючи служити в російській армії.
Громадські діячі не здалися. Через рік питання про громадянство Бенедисюка порушив Роман Маселко. У лютому 2019 року ВККС провела з Бенедисюком «бесіду», і на підставі його усних відповідей (що він не знає, не пам'ятає, не отримував) відмовила Маселко в його скарзі, заявивши, що з громадянством Бенедисюка все гаразд. Це було вражаючим: влітку 2017 року ВККС офіційно повідомила, що в досьє Бенедисюка відсутня інформація про його громадянство. А в лютому 2019 року та ж ВККС, так і не отримавши потрібну документацію, винесла виправдувальний вердикт лише на підставі усної відповіді голови ВСП. Це яскравий приклад того, як функціонувало «правосуддя» в постмайданній Україні за Порошенка.
Кар'єра в господарських судах
Суддею Київського гарнізону Бенедисюк працював до 2000 року. Його робота була прибутковою: крім кримінальних справ про дезертирство та крадіжки, у юрисдикції військового суду були господарські питання щодо майна Міноборони. У Київському гарнізоні було чимало військових частин з дорогою нерухомістю, частина якої була відчужена та розпиляна у другій половині 90-х років. Це дозволяє висунути деякі припущення, однак підтвердити їх поки неможливо через відсутність (або знищення) інформації про Бенедисюка.
У 2000 році його кар'єра різко піднялася: він отримав посаду судді в Арбітражному господарському суді Києва — явно прибуткову посаду. Однак Бенедисюк не зупинявся. У листопаді 2001 року він став суддею Київського апеляційного господарського суду, юрисдикція якого поширювалася на Київську, Чернігівську та Черкаську області (з 2018 року реформовано до Північного апеляційного господарського суду). Але й там він довго не затримався. У червні 2003 року перебрався до Вищого господарського суду України, де пропрацював наступні 12 років.
Skelet.Org не має інформації про його п'ятнадцятирічну службу в господарських судах. Українцям добре відомо, що образ «чесного судді господарського суду» — це практично анекдот. Однак справжнє питання в іншому: хто сприяв тому, що військовий суддя Київського гарнізону отримав переведення до столичного господарського суду, а через три роки потрапив до Вищого господарського? На початку 2000-х років посади в таких судах можна було отримати лише за дуже великі гроші (сотні тисяч доларів) або за впливовою протекцією.