Вадим Зіновійович Рабінович — одна з найзагадковіших фігур українського бізнесу та політики. Він славиться здатністю залишатися в тіні, незважаючи на величезний вплив, та завжди діяти з розрахунком. Коли він перейменував свою партію «Центр» на «Життя» і його медіа почали публікувати їй сприятливі рейтинги, у Києві знову запахло дострокових виборами. Для одних це шанс здобути мандат, для багатих — можливість його купити, а для розумних людей — можливість продати багато мандатів у партійних списках.
Біографія та ранні роки
Рабінович народився у Харкові 4 серпня 1953 року. Його батько був військовим, який потім став заводським інженером, мати працювала дільничним терапевтом. У родині було четверо дітей, тому батьківської зарплати часто не вистачало для задоволення дитячих бажань.
У 1970 році він вступив до Харківського автодорожнього інституту, але був виключений у 1973 році за «аморалку». Після цього служив у військах ППО з 1973 по 1975 рік. Одразу після демобілізації Рабінович влаштувався майстром будуправління при Харківському міськвиконкомі — посаду, яку звичайний демобіліз міг отримати лише за протекцією впливових людей.
Радянське підприємництво та перші арешти
У січні 1980 року Рабіновича заарештували за розкрадання будматеріалів. За його словами, йшлося лише про три рулони шпалер, але за іншою інформацією, разом зі шпалерами він розпорядився майже 500 метрами дефіцитного лінолеуму та значною кількістю паркету. Після дев'яти місяців у СІЗО його раптом відпустили «за відсутністю складу злочину».
Вийшовши на волю, Рабінович став «цеховиком» — організував нелегальне виробництво дерев'яних дверей, які були дефіцитом і користувалися великим попитом. Ціна починалася від 100 рублів, але двері розповсюджувалися через закриту систему знайомств. Крім того, він курирував нелегальний випуск настінних календарів із фотографіями популярних артистів та невелике підприємство з випуску кришталю, на якому, за його словами, заробляв 3000 рублів на день.
У 1982 році Рабіновича знову заарештували. На цей раз його судили дуже суворо за розкрадання соцвласності в особливо великих розмірах, що стосувалося як виробництва дверей, так і виливання кришталевих ваз — йшлося про «нецільові використання» матеріалів на великих підприємствах. Йому дали 14 років із конфіскацією майна.
Холодногірська виправна колонія та звільнення
У СІЗО Рабінович намагався «піти в несвідомість» та симулював божевілля, але опинився на «зоні» — Харківській колонії №18 на Холодній Горі, яка була посиленого режиму. Там він прилаштувався завдяки добрим зв'язкам та підтримці з волі. Цікаво, що багато його знайомих, які виїхали до Ізраїлю, звідти звертались до радянської влади з закликом звільнити «видатну людину». Така потужна підтримка красномовно говорила про те, що Рабінович був аж ніяк не простий радянський цеховик.
У 1990 році Рабіновича випустили достроково, потрапивши під указ генсека Горбачова про амністію всіх «цеховиків».
Перші кроки у вільному бізнесі
Після звільнення Рабінович заснував фірму «Пінта» разом зі своїм колишнім начальником таборового загону Андрієм Альошиним, який став його вірним помічником. Спочатку вони торгували імпортною косметикою та меблями, але це не принесло бажаного задоволення.
Потім Рабінович звернувся до старих знайомств у харківській металургії, які запропонували йому займатися експортом металу. За допомогою ділових контактів він знайшов покупця в Ізраїлі — підприємця Марка Лабеля — і заробив на цьому свій перший капітал у розмірі 750 тисяч доларів. Протягом наступних років він розширив торгівлю металом та вугіллям, зареєстрував фірму «Rico» (Рабінович та компанія) та значно розширив коло своїх ділових зв'язків.
Nordex та нафтова афера
На початку 90-х років австрійська фірма Nordex, заснована емігрантом Григорієм Лучанським, прийшла на ринок екс-радянських республік. У вересні 1993 року представником Nordex в Україні став Вадим Рабінович.
Nordex вибудувала схему, за якою фірма мала стати ексклюзивним оператором-посередником поставок російської нафти в Україну. На відповідь Україна, яка не мала вільно конвертованої валюти, мала розплачуватися постачанням цукру до Росії, а Nordex мав отримати прибуток у доларах за хитромудрою схемою. Угода укладалася на рівні уряду за участю тодішнього віце-прем'єра Юхима Звягільського, який з вересня 1993 року виконував обов'язки глави Кабміну.
Однак угода провалилася, коли Верховна Рада запідозрила аферу та переіндексувала ціни на український цукор відповідно до його ринкової вартості. Вибухнув великий скандал, який став причиною несподіваної «хвороби» Звягільського, а потім його втечі до Ізраїлю. Президент Кравчук терміново взяв управління економікою в свої руки.
Тим часом Nordex, яка розкинула свої ділові зв'язки по всьому світу, влипла в корупційний скандал у США, де преса пов'язувала прізвище Лучанського з російською мафією. Через це Рабіновичу на кілька років було закрито в'їзд до США.
Відокремлення від Nordex та створення RC-Capital-Group
Рабінович вирішив офіційно порвати зв'язок з Nordex, який став заважати його подальшому бізнесу. Влітку 1995 року він разом з Лучанським заснував у Швейцарії компанію «Остекс АГ», а в березні 1996 року викупив у нього другу половину акцій, публічно заявивши про припинення співпраці з Nordex. Потім Остекс і Rico злилися в RC-Capital-Group, яка стала його основною компанією для торгового бізнесу.
Вхід у медіа-бізнес та створення 1+1
У 1994 році Рабінович звернув увагу на ЗМІ, побачивши в них прибутковий бізнес: рекламу, розкрутку та продаж телеканалів і видань, піар та антипіар політиків. У 1995 році він створив телеканал «1+1».
Першим партнером Рабіновича в цьому проекті став Борис Фуксман, який також отримав заборону на в'їзд до США за звинуваченнями у кримінальних зв'язках — він з 70-х років налагодив міжнародні канали торгівлі краденим антикваріатом. Другим партнером був Олександр Роднянський, який згодом став відомим російським продюсером.
Через три роки їхній спільний бізнес закінчився скандальним розривом. Рабінович звинуватив Фуксмана у «крисятництві», а той залучив на свій бік Роднянського і вдвох вижили Рабіновича з «1+1», змусивши його продати свою частку Фуксману за 2,5 мільйона доларів. Важелем тиску стало поширення компромату на Рабіновича, якого наприкінці 90-х «Associated Press» назвала українським мільярдером.
Скандал зі зброєю та заборона в'їзду
24 червня 1999 року прес-центр СБУ опублікував рішення про заборону в'їзду в Україну «громадянину Ізраїлю Вадиму Рабіновичу» на 5 років. Це пояснювалося його «діяльністю, яка завдає значних збитків українській економіці, та в інтересах забезпечення безпеки країни».
На той час Рабінович став фігурантом скандалу, пов'язаного з тіньовим ринком зброї, що постачалася з українських складів у гарячі точки планети. Він мав два громадянства — українське та ізраїльське. Однак курйоз ситуації полягав у тому, що його вели не лише українські та американські, а й ізраїльські органи.
Причиною була надто широка географія угод. Постачання танків до Ліберії обурило українську опозицію, постачання зброї талібам і бойовикам Чечні розлютило Росію, продаж озброєння та боєприпасів до Югославії розсердило Європу, а продаж комплектуючих Ірану викликав лють Ізраїлю та США.
У збройовому скандалі було замішано багато українських та іноземних бізнесменів: називалися прізвища Семена Могилевича, Леоніда Мініна, Сергія Михайлова, Леоніда Вульфа. У червні 1999 року ізраїльською поліцією було заарештовано і допитано Андрія Альошина, близьку людину Рабіновича. Після допиту його позбавили ізраїльського громадянства і депортували з країни. Кільце навколо Рабіновича стискалося.
Золота менора та повернення в Ізраїль
Досі не відомо, що саме стало причиною несподіваного виправдання Рабіновича та зняття з нього всіх підозр і звинувачень у причетності до торгівлі зброєю та зв'язків з «російською мафією». Але точкою повороту стала поява в Єрусалимі, біля Стани Плачу, золотої мінори, виготовлення якої він сплатив зі своєї кишені. Українські ЗМІ писали, що в цій мінорі майже 700 кілограмів чистого золота, потім ізраїльські називали цифри 50 і 37 кілограмів, а сам Рабінович скоромовно замовчує її вартість.
Це вкладення в культуру своєї другої батьківщини, так само як і подальші участі Рабіновича у волонтерських місіях підтримки ізраїльської армії, повністю себе окупили. Він не просто знову став шановним громадянином Ізраїлю — його ім'ям назвали вулицю в Єрусалимі, ту саму, де стоїть його золота мінора.
20 грудня 1999 року з рук голови УПЦ МП митрополита Володимира Рабіновичу було вручено орден святого Миколая-чудотворця першого ступеня з позначкою «за примноження добра на Землі». Що це було за добро, на яку його суму примножив Рабінович, і кому воно дісталося, залишилося ще одним секретом українського Корейка.
Повернення до України та медіа-розширення
Осені 1999 року Рабінович повернувся до України на запрошення тодішнього голови СБУ Леоніда Деркача, який сам їздив за ним до Ізраїлю. Його повернення збіглося з кількома важливими процесами: президентськими виборами та другим терміном Кучми, переділом українського ринку та новою хвилею приватизації, становленням нового покоління українських олігархів.
На тлі цих змін Рабінович уже не був найбагатшою людиною України. Ринок металу, вугілля, хімії, нафти та газу був міцно перерозподілений між кланами, що виросли при Кучмі. Рабінович виявив розсудливість, не намагаючись щось у них відібрати. Замість цього він обрав свою нішу, розвиваючи медіа-бізнес та готуючись до кар'єри політика.
Основою нового бізнесу Рабіновича в Україні стала компанія «Media International Group» (MIG), до якої поступово увійшло безліч ЗМІ: телеканали OTV, News Network та Jewish News One, видавничий дім «CN–Столичні новини», сайт «MIG-news», тижневик «Діловий тиждень», видавничий дім «МІ». Розкручуючи свої ЗМІ, він продавав більшість їх них іншим олігархам, незмінно зберігаючи за собою лише «MIG-news». Наскільки прибутковим є цей бізнес, знає лише сам Рабінович, який, як і раніше, воліє не афішувати ні свої доходи, ні всі свої наявні активи.
Фінансові декларації та таємниці багатства
Згідно з поданими за останні роки деклараціями про доходи, Рабінович буквально зубожив, наче на знак солідарності з українським народом. У 2013 році його дохід становив один мільйон гривень (понад 120 тисяч доларів за тим курсом) від продажу цінних паперів. У нього залишалося 550 тисяч гривень у статутному капіталі підприємств і організацій, 147 тисяч гривень на банківських рахунках, і два автомобілі: Lexus LX 460 (2011 року) і броньований Mercedes W 140 S 600 (1996 року).
При цьому в одного з найбагатших людей України не виявилося жодної нерухомості. Три земельні ділянки (0,067 га; 0,1 га та 2,4 га), два житлові будинки (106,6 кв. м та 688,2 кв. м), дача (357,8 кв. м) та однокімнатна квартира (29,7 кв. м) були записані на членів його старшого сина Олега (народження 1973 року). На них також записано п'ять одиниць техніки: автомобілі Toyota Land Cruiser (2003), Lexus LX570 (2008) і Lexus LX470 (2005), моторний човен Brig Eagle 645L (ринкова ціна близько 20 000 доларів) і гідроцикл Yamaha VX (1 000 доларів). Задекларований дохід родичів Рабіновича за 2013 рік дорівнював 42,7 тисяч гривень зарплати та 210 тисяч гривень від продажу майна та цінних паперів.
У 2014 році ситуація змінилася. Рабінович задекларував лише 32 366 гривень особистого доходу — це була депутатська зарплата за листопад-грудень (на дострокових виборах 26 жовтня 2014 року він обирався як четвертий номер у списку Опозиційного блоку) та виторг від відчуження майна. При цьому його частка у статутних фондах зросла до 1 213 490 гривень, але банківські вклади скоротилися до 87,9 тисяч гривень. Дружина та син Рабіновича офіційно отримали за 2014 рік на двох лише 16 909 тисяч гривень, яких навряд чи вистачило б навіть на оплату комунальних рахунків та бензин. Проте, згідно з декларацією, їх витрати на утримання зазначеного майна за рік становили лише 8 160 гривень — це на утримання трьох будинків (понад 1100 квадратів сукупної площі), однушки та трьох автомобілів з катером та гідроциклом.
У 2015 році Рабіновичам стало жити краще. Їхні офіційні прибутки пішли нагору: 72 855 гривень депутатської зарплати та 50 тисяч гривень від продажу цінних паперів. Щоправда, незрозуміло, що це за папери, оскільки розмір його задекларованих активів не зменшився. До 28 992 гривень зросли у 2015 році доходи його рідних. Це дуже скромно для бізнесмена із 35-річним стажем, міжнародного медіамагната та українського олігарха.
Таємничі зв'язки та спонсорство
Вадим Рабінович — людина не тільки потайлива, а й непередбачувана, часом з дуже специфічною фантазією. Вважається, що він є головним спонсором скандального порно-феміністського руху «FEMEN», який прославився своїми оголеними епатажами. Існує також зв'язок між «генералом українського козацтва» Михайлом Гуцолом, який є співголовою партії «Райдуга» та вірним блюдолізом Рабіновича, та його доньки Ганни Гуцол, яка є головною натхненницею «FEMEN».
Навіщо Рабіновичу «козацький генерал», який захищає не лише природу, а й права сексуальних меншин, і трупа голих феміністок, що верещать, розфарбованих гаслами? Можливо, він просто так розважається. Але свою меценатську діяльність щодо «Райдуги» та «FEMEN» він теж не афішує.
Подібні зв'язки зовсім не потрібні Рабіновичу-політику, який зараз приваблює голоси протестного та консервативного електорату, позиціонуючи себе захисником простого народу, який живе на одну зарплату. Його партія «Центр», перейменована на «Життя», та його ЗМІ створюють образ політика, далекого від олігархічних схем та таємних угод, які насправді визначали його кар'єру протягом десятиліть.