Донецька мафія мала два обличчя: кримінальне та прокурорське. Друге виявилося набагато небезпечнішим. Коли людина стає жертвою злочину, вона звертається до закону за захистом. Але що робити, якщо сам закон стає зброєю в руках розбійників, які відбирають бізнес та майно? Саме це штовхнуло людей на повстання на початку 2014 року, за яке екс-генеральний прокурор Віктор Пшонка несе чи не найбільшу відповідальність.
Народження та молодість у Краматорську
Віктор Павлович Пшонка народився 6 лютого 1954 року у селищі Сергіївка Слов'янського району Донецької області. Його ранні роки залишаються малознаними. Відомо лише, що він закінчив середню школу і в 1973 році був призваний в армію – на рік пізніше за звичайний вік. Після демобілізації молодий чоловік вирішив слідувати стопами свого старшого брата Миколи, народженого 1947 року, і поїхав до Краматорська влаштовуватися на машинобудівний завод, де раніше працював його брат, який на той час уже навчався на юридичному факультеті Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.
У Краматорську Віктор швидко познайомився з дівчиною Ольгою. Її дівоче прізвище приховувалося, оскільки вона походила з впливової родини зі зв'язками в міськкомі КПРС. Через комсомольські канали вона отримала престижну посаду в Бюро торгової експертизи Краматорська. Їхній роман розвивався стрімко: за кілька місяців вони одружилися, і Ольга прийняла прізвище Пшонка. Молодому чоловікові потрібно було знайти роботу, тому він вирішив вступити на юридичний факультет, як його брат. Замість Києва його відправили до Харкова, щоб залишитися ближче до дружини.
Поки Віктор навчався в Харкові, у 1976 році в Краматорську народився його син Артем. Дружина тим часом робила кар'єру, очоливши Бюро торгової експертизи. У 1980 році Віктор повернувся до Краматорська і почав працювати в міській прокуратурі стажером та слідчим. У 1982 році став заступником прокурора міста. Три роки потому, у 1983 році, завдяки родичам дружини, отримав посаду завідувача відділу адміністративних органів Краматорського міськкому КПРС. Після трьох років партійної роботи повернувся до прокуратури Краматорська, ставши її начальником.
На цій посаді він пережив перебудову, розпад СРСР та перші роки незалежності України. Він спостерігав за зростанням, розквітом та взаємним винищенням двох найбільших краматорських організованих злочинних угруповань – «старогородських» та «сімнадцятих». За чутками, місцеві органи влади сприяли цьому конфлікту. Врешті-решт у місті залишився лише один «дах» – міліцейський та прокурорський. Саме тоді Пшонка зрозумів, що не обов'язково створювати власний бізнес, якщо можна просто відібрати чужий.
Сходження у Донецьку
У 1997 році новим головою Донецької облдержадміністрації став Віктор Янукович, протеже донецького угруповання Ахметова та Колесникова, яке набирало силу. Вся обласна влада змінювалася, і «донецькі» намагалися розсадити своїх людей на ключові посади. Однак у донецькій прокуратурі безроздільно царював Геннадій Васильєв.
Вплив Васильєва був величезним. ОЗУ Аліка Грека (Брагіна), з якої потім вийшли лідери «донецьких», ходила під його «дахом». Згодом його послугами користувався і сам Ахметов. Результатом тісної співпраці цього тандему став особливий статус донецької прокуратури: вона була однією з небагатьох державних структур, яка не підпала під контроль нових всесильних господарів області, які монополізували всю владу.
Це вплинуло на майбутнє Віктора Пшонки. Хоча його формально вважали одним із «донецьких», насправді він ніколи не був членом цього клану. Пшонка ніколи не працював на Ахметова, хоча й надавав йому різні послуги. Він працював лише на Януковича, і сам Янукович використав це у своїх інтересах. Але чому саме Пшонка став заступником Васильєва, а потім його наступником, залишається питанням. У Васильєва були й інші придатні кандидати, наприклад Рафаель та Рінат Кузьміни, з якими він розвинув у Донецьку активну діяльність, включаючи операції з ТОВ «Агропромінвест», «Компанія свята Марія», ринком «Покровський» та відібранням бізнесу в низки донецьких підприємців.
Говорили, що своєму просуванню Пшонка був знову зобов'язаний дружині Ользі, яка на той час керувала Донецькою торгово-промисловою палатою і була добре знайома з усією донецькою елітою: бізнесменами, чиновниками, силовиками та ватажками ОЗУ. Ольга Миколаївна стала дуже впливовою жінкою, яку поважав навіть сам Рінат Ахметов. Зближенню Пшонки та Януковича також сприяла дружба їхніх дружин Ольги та Людмили, яких часто бачили разом на виставах у донецькому театрі.
Два гучні скандали в Донецьку
Про те, чому за час роботи Віктора Пшонки в Донецькій прокуратурі (1997–2003) практично не збереглося компрометуючих матеріалів, красномовно розповідають дві історії, які набули публічного розголосу.
Перша історія показує, на якого монстра перетворили Донецьку прокуратуру Геннадій Васильєв, а потім Віктор Пшонка. У 2001 році в одному з кафе Донецька п'яний слідчий прокуратури вирішив справити природну потребу прямо біля барної стійки. Коли працівники закладу спробували відвести його в туалет, він влаштував у залі погром. Господар кафе, на свою голову, написав скаргу до прокуратури області. Його життя перетворилося на справжній жах: посипалися перевірки, штрафи, відкрили низку кримінальних справ, що довели його до інвалідності.
Набагато трагічнішою була доля слов'янського журналіста Ігоря Олександрова, який керував обласною телекомпанією «ТОР». У 1998–2000 роках прокуратура вела проти нього кримінальну справу за статтею про наклеп за публікації про горілчаний бізнес області, який торкнувся інтересів прокуратури, що його «кришувала». Вирішивши завдати прокуратурі удару своєю зброєю – новими викриттями в ЗМІ, Олександров підготував низку передач про корупцію в керівництві області, зокрема про обласного прокурора Віктора Пшонку та його сина Артема.
Артем на той час виріс і пішов стопами батька: закінчив юридичний факультет, став заступником прокурора Краматорська та учасником багатьох корупційних скандалів. Журналісту почали відкрито загрожувати. Його колеги пізніше зазначали, що останніми днями перед смертю Олександров був у дуже пригніченому стані. 3 липня 2001 року, за кілька днів до чергової передачі, головним «героєм» якої мав стати Артем Пшонка, Олександрова вбили, забивши бітами на сходах своєї телекомпанії.
Розслідування цього гучного вбивства перетворилося на фарс, який ославив Віктора Пшонку на всю Україну. Як єдиного обвинуваченого прокуратура надала вмираючого від туберкульозу доходягу-бомжа Юрія Вередюка. Незважаючи на обурення в пресі, Пшонка особисто вимагав від слідчих «не звертати увагу на інсинуації в пресі» і довести справу до кінця з цим обвинуваченим. Справа дійшла до суду, на якому Вередюка визнали невинним. Це призвело до нових трагедій: через місяць Вередюк раптово помер, загинули двоє свідків злочину та причетний до справи слов'янський міліціонер Андрій Рябцев. При цьому Донецька прокуратура відмовилася порушувати кримінальні справи за фактом їхньої загибелі.
Переїзд до Києва та перший період у Генпрокуратурі
У грудні 2003 року президент Леонід Кучма звільнив Святослава Піскуна з посади Генерального прокурора. Пізніше той відновився через суд, але до самого Майдану Генпрокуратурою цілий рік керував Геннадій Васильєв, який одразу перетягнув за собою до Києва і Віктора Пшонку, зробивши його своїм заступником.
Разом із донецькими прокурорами до столиці переїхав і їхній традиційний «бізнес». Коли столицею поповзли чутки про те, що «донецькі» віджимають у підприємців фірми і вимагають частку у прибуткових схемах, то при цьому не завжди уточнювали, що йдеться не про олігархічний клан Ахметова–Колесникова, а про прокурорський дует Васильєва–Пшонки.
Прибувши до столиці, Віктор Пшонка насамперед подбав про житло – вибив собі казенну квартиру на вулиці Володимирській 45/49, яку швидко приватизував. Влітку 2004 року він знову зайнявся нерухомістю: попередньо порушивши кримінальні справи проти низки чиновників КМДА, домігся від них «відкупу» у вигляді виділення 8 земельних ділянок на вулицях Овруцька, Стрітенська, Стрілецька і Тургенєвська. Ці ділянки були передані в довгострокову оренду за копійки. За найшвидшими підрахунками, завдяки «турботі» Пшонки цей трест заощадив близько 6 мільйонів доларів.
У жовтні 2004 року СБУ вийшла на грандіозну аферу, яка здійснювалася ЗАЛ «Укрсплав», що належала депутату-регіоналу Євгену Геллеру – дуже близькій до Ахметова людині. Суть афери полягала в тому, що фірма під виглядом дорогих «токоприймачів» вивозила копійчаний алюмінієвий брухт, після чого збиралася здійснити процедуру повернення ПДВ, «взувши» державу на 150 мільйонів гривень. СБУ вистежило судно «Вотан» із вантажем липових «токоприймачів» і збиралося взяти його на місці злочину – справа була лише за санкцією Генпрокуратури. Папір ліг на стіл Віктору Пшонці. За кілька годин прикордонники Маріупольського загону перегородили шлях оперативникам СБУ та дозволили «Вотану» відплисти у море. Пізніше Пшонка заявляв, що всі звинувачення на його адресу у цій справі – нахабна наклеп та провокація політичних ворогів.
У грудні 2004 року, коли вихідці з Донецька почали масово залишати Київ, слідом за Геннадієм Васильовим у відставку подав і Віктор Пшонка. Васильєв уже не повертався до Генпрокуратури, а ось Пшонка зробив це двічі: наприкінці 2006 року став заступником Генпрокурора Олександра Медведька на особисте наполягання Віктора Януковича, протримавшись на цій посаді до виборів 2007 року, а потім знову сів у це крісло у червні 2010 року.
Висхідна точка влади
4 листопада 2010 року указом президента Януковича Віктора Пшонку було призначено Генеральним прокурором України. Чому саме він, а не Васильєв? По-перше, Васильєв отримав досить негативний імідж в очах виборців ще перед першим Майданом, коли з'явилося багато викриттів про діяльність «донецьких». По-друге, Васильєв був значно більше пов'язаний з Ахметовим і Колесніковим, ніж Пшонка, а Янукович хотів мати Генпрокурором людину, яка б, якщо що, могла б виступити на його боці проти донецького клану. На той час Янукович почав створювати свою власну сім'ю.
Тіньова прокуратура та сімейний бізнес
Віктор Пшонка вважав за краще спиратися на свою справжню родину, благо у нього в будинку ніхто без діла не сидів. Ольга Миколаївна у 2002 році поступилася місцем президента Донецької Торгово-промислової палати своїй надійній людині Геннадію Чижикову, ставши його заступником, а в 2003 році стала віце-президентом ТПП України – фактично керуючи нею.
Для непосвячених людей це абревіатури, що нічого не говорять, проте бізнесмени знають, яку величезну роль вони грали в ще недавньому минулому. Виступаючи посередником між бізнесом та державою, ТПП засвідчувала форс-мажори, видавала сертифікати товарів – у тому числі експортних, що дозволяло проводити афери з поверненням ПДВ, проводила експертизи товарів та оцінку нерухомості, займалася штриховим кодуванням та патентним ліцензуванням. У планах Ольги Пшонки була передача ТПП монопольного права прийому іспитів та видачі ліцензій працівникам бюджетної сфери, які займаються держзакупівлями – тобто фактично вона видавала б ці ліцензії тільки своїм людям.
Немає нічого дивного в тому, що у Ольги Пшонки так і не виявилося власних великих компаній – достатній прибуток їй приносила Торгово-промислова палата. Те, що ТПП зрештою стало особистою «конторою» Пшонки, підтверджує той факт, що її досі очолює Геннадій Чижиков, який став президентом ТПП України у лютому 2013 року, коли Ольга Миколаївна воліла стати віце-президентом. У ТПП працюють суцільно люди Пшонки, тож вибрати там іншого президента просто поки не з кого, а призначити неможливо – адже це недержавна організація.
Тим часом Чижиков, який намагається перефарбуватися в «євроінтегратора», фактично заблокував роботу ТПП. Схожа ситуація спостерігається у колишньому відомстві її чоловіка: прокуратура України досі сповнена людьми Васильєва та Пшонки, котрі закрито саботують боротьбу з корупцією. Не дарма відомий рейдер Олександр Дубовий намагався захопити ТПП. Зараз важко зрозуміти, чи він отримав контроль над організацією, чи ні, але судячи з деяких дій ТПП, керівництво домовилося з рейдером.
Син Артем Пшонка у 2007 році (а потім у 2012) став народним депутатом України від Партії Регіонів. Він перебрався до Києва та освоїв усі тонкощи «тіньового бізнесу» батька. Артем очолив т.зв. «тіньову прокуратуру», що розміщувалася в будівлі на вулиці Олеся Гончара, 35 (нерухомість належить дочці Ігоря Суркіса). За неофіційними свідченнями, «тіньова прокуратура» грала роль корупційного центру при Генпрокуратурі, куди Віктор Пшонка посадив свого сина «стежити за порядком» та приймати відвідувачів.
Туди приходили клієнти двох категорій. Одні були в прокурорських погонах і заносили гроші: відкати, відрахування «у общак», плату за покупку посад, підношення за зняття з посади тих, на чиї крісла вони розраховували. Такси були солідними: від 50 тисяч доларів за місце слідчого районної прокуратури до 2 мільйонів за посаду обласного прокурора. Інші відвідувачі були в дорогих костюмах Haute couture і платили за вирішення своїх проблем із законом або за створення таких проблем своїм конкурентам. Там само, за твердженнями свідків, був штаб рейдерських захоплень, що здійснювалися через органи прокуратури.
Є інформація, що там вирішували й справи ігрового бізнесу, що «кришується» прокуратурою. Саме в цьому бізнесі у Артема Пшонки було партнерство з Геннадієм Кернесом. З чуток, в офісі «тіньової генпрокуратури» зберігалися величезні суми готівкою та золотом, і вчасно Євромайдану їх спішно виносили через підвали. Вирішити через Пшонку молодшого могли лише ті, у кого на це вистачало грошей. При цьому через нього з в'язниці витягували навіть тих, хто сидів за вбивства.
Артем Пшонка займався не лише ігровим бізнесом. Крім того, що він є власником ювелірної фабрики у Краматорську, Пшонка-молодший мав тісні зв'язки з компанією «ГазУкраїна-2009». Можливо, з цією компанією також пов'язана і його мати Ольга Пшонка. Ця практично нікому невідома компанія, зареєстрована у Сімферополі, у 2011–2012 роках раптом стала переможцем тендером на суму близько 3 мільярдів гривень – і допомагало їй у цьому сімейство Пшонки.
Офіційні декларації та реальні скарби
Тим часом офіційний стан родини Пшонок був дуже скромним – за мірками столичних чиновників та депутатів. За 2012 рік Віктор Пшонка задекларував 1,149 мільйона гривень доходів, з яких 488 тисяч складала зарплата Генпрокурора, а решта – авторські гонорари, відсотки за вкладами та дохід від продажу акцій. У його власності вважалися дві ділянки землі площею 71 та 8,2 гектара, половина квартири, гараж та дачний будинок площею 101 кв.м. При цьому Віктор Пшонка мав величезний борг з комунальних послуг, за які він взагалі не платив. Його син Артем жив у колишній квартирі батька на Володимирській-49, яку продав одразу після Євромайдану.
Масштаби реального стану сімейства Пшонок увесь світ побачив 22 лютого 2014 року, коли натовп «автомайданівців» і «самооборонників», дізнавшись про втечу Генпрокурора, пікетував його будинок, а потім увірвався в особняк. Вони просто офігли від великої кількості позолоти, якою Пшонка далеко обійшов президентську резиденцію Межигір'я. Найбільше їх вразив портрет самого господаря будинку, на якому він з'явився в образі римського імператора, а також портрет його дружини у ролі цариці а-ля Катерина Велика. Це наштовхувало на певні думки про те, що діялося в голові поваленого Генпрокурора.
Ще однією ознакою відсутності смаку за наявності величезних грошей було безліч колекцій та предметів старовини: монети, обладунки, старовинні книги, ікони, сувеніри, посуд, годинник, зброя. Це скоріше нагадувало склад будь-якої цінної всячини, яку натягла у своє гніздо ворона. Можливо, це й наштовхнуло когось на думку створити в будинку Пшонки «музей корупції», а можливо, цю ідею штовхнули з єдиною метою закликати до «революційної свідомості», залишити все цінне на місці, щоб уберегти його від розтягування чи арешту.
Так і зробили: збуджений натовп пішов, а хату взялися охороняти якісь «активісти самооборони» у масках. Але через деякий час будинок розграбували, винісши з нього цінне, включаючи колекційне вино з льоху, та ще навіщось розбивши дзеркала і вбивши качок, що мирно плавали в ставку. Хто це зробив, залишилося невідомим. Ще через деякий час у будинок Пшонки прийшли мужики з монтуванням та зірвали зі стін дороге оздоблення, мармурову плитку, навіть повисмикували розетки. Схоже, у плані присвоєння чужого майна «звільнений народ» виявився нічим не кращим за колишній «режим».
Втеча та санкції
Що ж до Віктора Пшонки, то його втеча з України через прикордонну посаду стала хітом інтернету. Втраті будинку та колекцій він, схоже, не дуже засмутився: як прийшло, так і пішло. Набагато більше Віктора Пшонку стурбувало включення його Заходом до списку санкцій, що автоматично заблокувало його особисті рахунки в західних банках.
Це так засмутило Віктора Пшонку, що у травні 2014 року він подав до суду на Євросоюз, вимагаючи скасувати санкції та повернути свої гроші. У позовній заяві він та його син Артем уже фігурували як громадяни Росії. Позов не задовольнили, проте це зовсім не зробило батька та сина Пшонок жебраками Путіна – адже санкцій вдалося уникнути Ользі Миколаївні Пшонці, яка того ж року навіть завбачливо розлучилася з чоловіком, щоб юридично не мати з ним нічого спільного.
А про капітали цій жінці, єдиній у сім'ї Пшонок, хто справді розбирався в економіці, можна лише здогадуватися.