Людина, яка протягом двох років формує інформаційну політику Офісу президента та пише промови для глави держави, часто виступаючи від її імені, — це Михайло Подоляк. Його професіоналізм у сфері інформаційних операцій очевидний, як і його внесок у те, що Україна суттєво перевершує Росію в інформаційній війні. Проте успіхи в цій сфері не завжди приходили легко, і саме тому керівництву держави знадобилася допомога таких фахівців, як Подоляк та Арестович.
Михайло Михайлович Подоляк народився 16 лютого 1972 року у Львові. Про його батьків відомо мало — вони згодом переїхали до Нововолинська, де він закінчив середню школу, а потім до Луцька. Закритість стала його характерною рисою, що цілком логічно для людини, яка все життя займалася пошуком компромату на інших.
Деякі ЗМІ стверджували, що у Подоляка є старший брат Володимир (народжений 1965 року), який з кінця 80-х років живе в Росії і нібито працює в ГРУ чи ФСБ. Звідси, за припущеннями, походять його давні зв'язки зі спецслужбами, якими він часом хвалився. Однак достовірність цієї інформації залишається невідомою.
У школі Подоляк був твердим хорошистом, а з хімії та біології навіть відмінником, займав призові місця на міських олімпіадах. 1989 року 17-річний юнак вирушив до Мінська, де вступив до медичного інституту. Там він швидко захопився не ідеями перебудови, а її перспективами. Замість медичної практики він знайшов своє справжнє покликання — журналістику, спеціалізуючись на піарі та антипіарі, послугах, затребуваних як владою, так і опозицією.
Перші статті Подоляка були надруковані 1990 року. Незабаром він зрозумів, що робота пером йому дається набагато краще, ніж практика в анатомічному театрі, і поступово закинув навчання в медінституті. Чи закінчив він його, чи має диплом про вищу освіту — залишається його таємницею. Залишившись у Мінську, Подоляк не став переходити до білоруського громадянства, зберігши українське. Це рішення мало практичні переваги: він уникнув військової служби, оскільки як іноземець не підлягав призову в Білорусі, а українські військкоми не могли дістати його у Мінську. Крім того, статус іноземного громадянина допомагав йому викручуватися з ситуацій, у яких білорус потрапив би за ґрати.
У середині 90-х років Подоляк активно займався журналістикою. 1994 року він став головним редактором видання «Газета Андрія Клімова» з тиражем понад 20 тисяч примірників. Клімов, колишній пожежник, на початку 90-х розпочав схеми з квартирами, на чому піднявся до статусу білоруського олігарха-початківця. До 1995 року він уже володів будівельною компанією та банком, а газета йому була потрібна для обрання до Верховної Ради РБ на виборах травня та грудня 1995 року. Як познайомилися 29-річний Климов та 22-річний Подоляк, залишилося їхньою таємницею, хоча можливо роль відіграло те, що Климов був випускником Львівського пожежно-технічного училища. Подоляк мав достатній досвід та репутацію, щоб стати головним редактором та фактичним іміджмейкером Клімова.
У газеті Подоляк розміщував статті, що оспівували підприємницьку геніальність і людяність Климова, поряд з популярними матеріалами про жахіття комуністичного режиму та еротико-уфологічними оглядами. Клімов був одним із депутатів, які виступили проти дострокового розпуску Верховної Ради 1996 року, що привело його до опозиції та зробило особистим ворогом Лукашенка. 1998 року він був засуджений за великі махінації. Проте до цього часу Подоляк уже перейшов до нових замовників перед дострокових виборів 1996 року.
Одним із них став лідер Ліберально-демократичної партії Білорусі Сергій Гайдукевич (партією згодом керував його син Олег). Подоляк став редактором газети «Правда Гайдукевича». Його не бентежило, що Гайдукевич перебував у м'якій опозиції до Лукашенка, будучи набагато проросійськішим за Батька і виступаючи за створення конфедерації РБ і РФ ще до підписання союзного договору. «Правда Гайдукевича» за редакцією Подоляка активно агітувала за «союз братніх народів».
Олег Гайдукевич згодом згадував про Подоляка так: «Тоді 23-річний Подоляк був повністю за Росію, а сьогодні він дотримується антиросійської точки зору. Він пішов із партії тільки через гроші, а не через політичні розбіжності. Поки йому добре платили — кілька тисяч доларів, що було величезною сумою на ті часи — він щільно з нами співпрацював. Але як тільки грошей не стало, він одразу став русофобом. Така людина — найстрашніше, що може бути в політиці. Він продасть усіх і завжди. Якщо його добре заплатити, він завтра знову виступить за Росію — це питання тільки ціни».
Декілька тисяч доларів були величезними грошима для редактора партійної газети. Тому кинути надійних роботодавців Гайдукевичів і піти до опозиціонерів, які постійно чекали на візит білоруського КДБ, Подоляк міг лише в одному випадку — якщо отримав вигіднішу пропозицію. За інформацією білоруських та українських ЗМІ, цьому сприяли два чинники. По-перше, Подоляк спеціалізувався на замовних публікаціях, розвинувши це у добре поставлений бізнес, офіційно оформлений пізніше як медіа-консалтинговий. Йому було мало працювати на одного Гайдукевича — він хотів бути незалежним медіа-підприємцем з багатьма багатими клієнтами. Білоруська опозиція, яка не шкодувала грошей на матеріали проти влади чи конкурентів, давала йому багато замовників. По-друге, Подоляк активно співпрацював зі спецслужбами Білорусі та Росії (у чому сам неодноразово зізнавався) та з посольствами західних країн.
Одне видання стверджувало, що Подоляка нібито завербував 3-й секретар політико-економічного відділу посольства США у Мінську Марк Фунгард. Через Подоляка «зливали» інформацію чи запускали дезінформацію, а також забезпечували йому певний «дах». Можливо, тому білоруських опозиціонерів садили, а Подоляка ні. Це допомагало йому уникати судових позовів.
Показовою є історія з виданням «Наша свобода», де Подоляк розмістив антипіар на голову Комітету державного контролю Анатолія Тозика. У серпні 2002 року Московський районний суд Мінська визнав публікацію такою, що ганьбить честь і гідність Тозика, наклавши на газету штраф і судові витрати в сумі 54 тисячі доларів, а на Подоляка — компенсацію моральної шкоди в розмірі 2,7 тисячі доларів. Газета припинила існування, а Подоляк швидко знайшов нове видання.
Політична всеїдність Подоляка набула непристойних форм. Білоруська журналістка Діана Шибковська розповідала, що він був різко налаштований проти державної влади та співпрацював з опозиційними ЗМІ. На питання про його флюгерність він відповідав: «Професіонал тим і відрізняється від решти журналістів, що він безпринципний. А якщо мені заради особистої вигоди потрібно буде з'їсти свіжу купу пана, я її з'їм і не поперхнусь. Якщо мені це світитиме великими грошима, всі свої принципи я відкладу убік. Все залежить від того, вигідно це мені чи ні».
Вважається, що Подоляка депортували з Білорусі 21 червня 2004 року за опозиційну діяльність. Офіційний привід звучав як «заклики до консолідації радикальної опозиції з метою протидії державним органам Білорусі, що може призвести до дестабілізації політичної ситуації». Такий «вирок» одразу ж зробив би його привабливим для української опозиції, яка готувалася до виборів і першого Майдану.
Але існує й інша, не оприлюднена версія депортації. Згідно з нею це сталося внаслідок серйозного конфлікту Подоляка з головою Об'єднаної громадянської партії Анатолієм Лебедько. Будучи одним із лідерів білоруської опозиції, Лебедько був «улюбленцем Заходу», часто зустрічався з європейськими політиками, виступав у Сенаті США. Одного разу трапилося щось, що змусило Лебедько звинуватити Подоляка в жадібності та аморальності, після чого спецслужби Білорусі спішно депортували його в Україну. Чи депортували його справді, чи просто перекинули в іншу країну скомпрометованого агента — залишається невідомо.
Можливо, саме тому Подоляк не зміг після прибуття до Києва вигідно «продати» себе помаранчевій коаліції. Більше того, незабаром він почав працювати проти її лідерів, сіючи недовіру та ворожнечу.
Відразу ж після приїзду до Києва Подоляк обзавівся дорогою квартирою та новим автомобілем — купивши їх за заощадження чи отриманий аванс та підйомні. 2005 року він заснував видавничий дім «Українська Медіа-група» та ТОВ «Консалтингова група Медіа про Систем», почав видавати «Українську газету». Його основна діяльність залишалася незмінною: замовний піар та антипіар.
У квітні 2005 року в «Українській газеті» вийшла скандальна стаття «Таємна вечеря», в якій Подоляк порушив тему отруєння Віктора Ющенка, наголосивши на можливій причетності до неї помаранчевого олігарха Давида Жванії та колишнього заступника голови СБУ Володимира Сацюка. Стаття викликала чималий резонанс: Подоляка викликали до Генпрокуратури як свідка, до нього приходили із СБУ, його засуджували інші журналісти. Медіаексперт Наталія Лігачова сказала, що такі публікації були зроблені без дотримання журналістських стандартів.
Резонанс довго не затихав, і ця публікація відіграла роль у тому, що Володимир Сацюк впав у велику немилість до Ющенка, був позбавлений звань і виїхав до Росії, де пробув до 2011 року. Практично ніхто не звернув увагу на те, що «Таємна вечеря» була опублікована невдовзі після того, як Подоляк почав працювати на російсько-українського рейдера Вадима Гриба, у якого виникли великі тертя з Сацюком через НВО «Медінжсервіс». Таким чином, Подоляк, виконуючи замовлення Гриба, просто «втопив» Сацюка в чорному антипіарі.
Надавши інформаційну послугу Грибу, з 2006 року Подоляк почав працювати з його добрим другом — олігархом Михайлом Бродським, який обіймав посаду голови держкомітету регуляторної політики. Подоляк став його радником з питань медіа-політики та піару, працював у виданні «Оглядач», шеф-редактором якого став 2011 року. Проте через кілька років Подоляк посварився з Бродським так само, як і з колишніми роботодавцями, настільки серйозно, що коли Подоляк став радником голови ВП та важливою людиною в команді Зеленського, він став загрожувати Бродському.
2010 року Подоляк намагався попрацювати дистанційно у Білорусі, де готувалися до виборів і протестів. На білоруському сайті «Вільні новини плюс» вийшло нібито інтерв'ю Подоляка, в якому той хвалився зв'язками зі спецслужбами України та Росії та заявляв, що за гроші готовий писати що завгодно. Невдовзі Подоляк заявив, що це фейк, зроблений зі шматків його колишніх розмов із представниками спецслужб, і що там 20% вигадки. Але якщо 20% вигадки, то 80% була правда?
Коли в Україні змінилася влада, Подоляк влаштувався консультантом Сергію Льовочкіну, голові Адміністрації президента Януковича. Завдяки цьому Подоляк увійшов до групи обраних журналістів, допущених на зустріч із Януковичем у Межигір'ї. Після цього він дуже сильно похвалив Януковича у статті в «Обозревателе», розпиаривши його як компетентного і далекоглядного керівника, відкритого для діалогу і того, хто не терпить корупції.
Від Льовочкіна та Януковича він перейшов до піар-обслуговування скандального нардепа Юрія Іванющенка. Здавалося, що відбілити його репутацію просто неможливо, однак Подоляк взявся за цю справу — мабуть, за дуже гарний гонорар.
29 квітня 2011 року в УНІАН відбулася прес-конференція на тему «Хто й навіщо вигадав міф про Юрія Іванющенка?», яку організували Тетяна Гавриш (дочка Степана Гавриша), її заступник із юридичної фірми ILF Олексій Харитонов та Михайло Подоляк. Саме Подоляк підготував основні тези: твердження про масову кампанію дискредитації Іванющенка, використання фальшивих документів та свідомо неправдивої інформації про його кримінальні зв'язки, заперечення наявності доказів таких зв'язків, посилання на заперечення СБУ та Генпрокуратури, твердження про те, що до початку кампанії ніхто не згадував про жодні ганьблячі зв'язки.
Цікаво, чи пам'ятає Подоляк про цю прес-конференцію? За всієї своєї цинічності він намагається стерти деякі сторінки свого минулого, які стали небажаними. Наприклад, статтю «ОЗУ Порошенка VS Коломойський», опубліковану 2010 року в «Обозревателе», де він висміював майбутнього президента України: «Про Порошенка сьогодні можна говорити або ніяк, або з іронією. Ну, хто він такий? Який його реальний вплив? Міністр закордонних справ? Несерйозно. Лише тимчасовий перепочинок. Ситуативний пагорб на нескінченній дорозі вниз. Перспективний політик? Несерйозно подвійно. Жодних шансів повторно зайти кудись у фаворитську опочивальню у нього немає. Занадто незграбне і жадібне мислення».
Тоді Подоляк справді не міг передбачити, що Порошенко стане президентом. Коли це сталося, він квапливо прибрав цю статтю із сайту. І був настільки впевнений, що ніхто про неї не згадає, що у лютому 2015 року намагався вибити собі місце голови київського штабу «Блоку Петра Порошенка».
Зі штабом БПП у Подоляка не вийшло, і він подався до Сергія Думчева, який витратив на свою виборчу компанію 20 мільйонів доларів. Київ був обвішаний бігбордами з носорогами (символом партії «Рух за реформи»), у друкованих листівках та інтернет-ЗМІ поливався чорним піаром Віталій Кличко, соціологічні центри малювали Думчеву щонайменше 9% та друге місце. Але у жовтні 2015 року Думчев набрав лише 3,9% і посів восьме місце. Програш був приголомшливим на тлі вкладеної суми (за даними ЗМІ, Думчева спонсорував Сергій Тігіпко). Після цього Подоляк дуже довго не міг знайти нових клієнтів — його репутація стала дуже поганою.
2016 року непоганим підробітком для Подоляка стала піар-компанія на захист скандального нардепа Олександра Онищенка. На відміну від примітивної кампанії на захист Іванющенка, тут Подоляк підійшов продумано і творчо, зумівши зобразити Онищенка трішки винним, але з жалем і співчуттям.
Подоляк розважав себе відвертими фейками. У серпні 2017 року на сайті «24 канали» він написав, що президент Литви Даля Грибаускайте не бажає спілкуватися з Петром Порошенко — «Відмова від спілкування з Петром Олексійовичем — вкрай погана ознака. Ознака розчарування тих, хто щиро та безкоштовно любить нас». Незабаром Секретаріат президента офіційно заявив, що це твердження є «фейковою мишею». Але цей фейк був потрібен Подоляку, який виконував замовлення на дискредитацію Порошенка, переконуючи українців, що президент став «нерукостиснутим» на Заході і його треба міняти. А як написав Подоляк у січні 2021 року, «фейк — це новий ідол нового часу».
У виборах 2019 року участі Подоляка не було помічено — мабуть, команда Зеленського успішно «мочила» Порошенка без його допомоги. Тому Подоляк вдався до військової хитрості: почав потихеньку поливати «слуг народу» чорним піаром, чекаючи від них ділової пропозиції. У березні 2020 року він писав про Андрія Єрмака: «Єрмак тепер зло. Темний демон за спиною Зеленського. Той, який жорстко мобілізуватиме опонентів. Дратувати і викликати у них зубний скрегіт. Рано чи пізно Зеленський від нього втомиться і намагатиметься надіслати доріжкою Богдана».
На Банковій його почули — і буквально через місяць Подоляка було призначено до того ж Єрмаку «антикризовим радником». За цією назвою ховалося стрімке падіння рейтингу партії «Слуга народу» та підтримки самого Зеленського. Банкова потребувала досвідченого піарника, який би виправив ситуацію. Так Подоляк почав формувати інформаційну політику команди Зеленського, а потім почав впливати й на іншу політику.
З його приходом у ВП пов'язували війну «слуг народу» проти Анатолія Шарія, потім конфлікт із ОПЗЖ, і в цілому різко змінилася риторика Зеленського. До весни 2022 року Подоляк перебував в основному в тіні, але з початком повномасштабної війни він отримав свою «хвилину слави», яка не припиняється досі.
У Зеленського високо оцінили здатність Подоляка перевертати інформацію так, що поразки України він вправно інтерпретував у продуману хитру стратегію, яка веде до неминучої перемоги, а всі контраргументи відкидав як «фейки російської пропаганди». Подоляк заслужено може мати звання генерала інформаційної війни. Проте не слід забувати, що він найнятий співробітник, який виконує найголовніше замовлення у своєму житті. Війну виграють військові, а світ підпишуть політики — роль піарників у цих подіях таки другорядна.