Віктор Михайлович Пінчук народився 14 грудня 1960 року в Києві в єврейській родині з глибокими корінями в інтелігенції та комерції. Його предки по батьківській лінії походили з міста Пінська (нині Брестська область Білорусі), звідки й взяли прізвище на початку XIX століття, коли російські императори Олександр I та Микола Павлович видали укази про обов'язкове присвоєння євреям західних губерній офіційних прізвищ. Род Пінчуків вважався шановним: його представники працювали меламедами (вчителями юдейських шкіл) або займалися комерцією. Останнім меламедом був Арон Пінчук, дід Віктора, який уникнув Голокосту завдяки приєднанню Західної Білорусі до СРСР у 1939 році та евакуації на схід у 1941-му.
Отець Віктора, Михайло Аронович (народ. 1934), переїхав до Дніпропетровська відразу після народження сина і все життя працював інженером на металургійному заводі. Мати, Софа Йосипівна (дівоче прізвище Циндліхт), викладала в Дніпропетровському металургійному інституті. Її батько, Йосип Циндліхт, походив з австрійської Галичини, де його род був відомий рабинами. Йосип пройшов Другу світову війну політруком РСЧА, зробив кар'єру замполіта в Радянській армії та прожив до 2009 року.
За єврейськими мірками Віктор виховувався як мажор. На відміну від радянських мажорів із партійних сімей, він не влаштовував розпусні вечірки, але був послужливим улюбленцем учителів. Спочатку намагався навчитися грати на скрипці, але таланту не виявив. Коли вступав до медичного інституту, його не прийняли — офіційно через національність, хоча насправді причина була ймовірно в його слабких знаннях з профільних дисциплін. Проте у нього була хороша протекція: батько його однокласниці Олени Аршави, Володимир Миколайович, незабаром став заступником завідувача Дніпропетровського облздороввідділу.
Віктор та Олена познайомилися в школі, і з 7-го класу між ними виникла дружба, а потім перше кохання. Їхні стосунки схвалили батьки обох сторін, і це був типовий роман за розрахунком: хлопчик з поважної інтелігентної єврейської сім'ї та дівчинка з родини, яка мала зв'язки в медицині. У результаті Віктор вступив до металургійного інституту на факультет своєї мами, де закінчив навчання з відзнакою. Під час перших двох років навчання він підробляв помічником лаборанта, на канікулах працював нічним сторожем на авторемонтному заводі та в студентських будзагонах. У 1980 році Віктор та Олена одружилися, а 25 серпня 1982 року у них народилася донька Марія.
Після закінчення інституту у 1983 році Пінчук влаштувався в дніпропетровський НДІ трубної промисловості, де пройшов шлях від стажера-дослідника до старшого наукового співробітника. Вступив до аспірантури і у 1987 році захистив кандидатську дисертацію. Перед ним відкривалася перспектива кар'єри керівника інституту або навіть переведення до міністерства — дуже непогано за тодішніми мірками.
Однак у кінці 80-х сталися дві події, які кардинально змінили його життя. По-перше, в СРСР почалася перебудова і з'явилися перші кооперативи. По-друге, до Дніпропетровська прибув Шмуель Каминецький, якого послав сам Любавіцький ребе Менахем-Мендель Шнеєрсон для відродження іудейської громади міста.
Перший комерційний досвід Пінчука був незвичайним. У 1987 році він створив кооператив винахідників, який намагався брати з підприємств частку (7,5%) від прибутку чи економії, яку давали їх інновації. По суті, Віктор відібрав найперспективніші патенти своїх колег з НДІ та пообіцяв допомогти з впровадженням та отриманням гонорару. Впровадженням займалися його батьки, які мали великі зв'язки в металургії, а сам Віктор, як розповідали, «дивився і мотав на вус». Однак цей проект закінчився типовим «кидаловим»: з 76 тисяч рублів, які мали перерахувати кооперативу, прийшла лише половина, і та осіла на рахунку НДІ. Керівництво інституту заявило, що виплатить членам кооперативу лише невеликі премії.
Після невдачі кооператив розпався, і Пінчуки вирішили, що на впровадженні винаходів багато не заробиш. Вони взялися за комерцію. У 1990 році виникла «Інтерпайп» — спочатку як МП «Діалог-оптима» батька та сина Пінчуків, яке виступало посередником між трубним заводом та покупцями його продукції. Потім до їхнього бізнесу підключився Володимир Аршава, батько дружини Віктора, який запропонував допомогу у розширенні діяльності.
Володимир Аршава був давнім приятелем Павла Лазаренка, який піднявся з других секретарів райкому КПРС до заступника голови облвиконкому, а у 1992 році став представником президента в області. Аршава звів Пінчуків із впливовими людьми Дніпропетровська: Сергієм Тігіпком, Геннадієм Тимошенко та його невісткою Юлією Тимошенко, майбутнім прем'єром Валерієм Пустовойтенком та майбутнім президентом Леонідом Кучмою.
У 1991 році на базі «Діалог-оптиму» було створено «Науково-виробничу групу «Інтерпайп». До її співвласників, крім батька та сина Пінчуків, увійшли Олена Аршава, Олександр Дементієнко (позашлюбний син Григорія Ворсінова, майбутнього Генпрокурора та кума Лазаренка), а потім російський бізнесмен Михайло Щеголевський. У 1992 році «Інтерпайп» Пінчуків-Аршави разом із «Корпорацією український бензин» родини Тимошенко за безпосереднього патронату Павла Лазаренка створили корпорацію «Співдружність», яка протягом кількох років була українським дилером російської газової компанії «Ітера». З цього моменту фінансові справи Пінчуків, які брали участь у газових схемах Тимошенко-Лазаренка, різко пішли вгору.
Грошей було так багато, що Пінчуки вирішили приватизувати металургійні заводи, з якими працювали. У 1995 році вони купили дніпропетровський «Муніципальний банк», перейменований на «Кредит-Дніпро», акціонером та заступником голови правління якого стала Олена Аршава. У цей період Віктор Пінчук почав купувати витвори мистецтва і замовляти концерти — так почалася його слава великого українського мецената.
Однак з середини 1995 року стосунки Пінчуків із партнерами почали ускладнюватися. Спочатку вони посварилися з Тимошенко та Лазаренком, що привело до розпаду «Співдружності», яку змінила на газовому ринку України корпорація ЄЕСУ, заснована у листопаді 1995 року. Це спровокувало розрив між Пінчуками та Аршавами.
Літом 1996 року українські ЗМІ повідомили про викрадення Віктора Пінчука невідомими зловмисниками, які вимагали викуп у розмірі 5 мільйонів доларів. Подробиці залишилися за лаштунками, але згодом учасники та свідки, які побажали залишитися анонімними, розповіли, що Пінчук захопився молодими коханками, і під час одного з рандеву на квартирі дівчини (яка, як кажуть, була підставною) голубків захопила банда «спортсменів», забивши до смерті охоронця Пінчука. На цій же квартирі його й тримали, висуваючи вимоги: то 5 мільйонів доларів готівкою, то збільшення частки Олени Аршави у банку «Кредит-Дніпро». Остання вимога прямо говорила про те, що викрадачі або діяли на замовлення дружини Пінчука, або хотіли її підставити.
У результаті у 1996 році Віктор Пінчук та Олена Аршава розпочали шлюборозлучний процес, який супроводжувався багаторічним поділом бізнесу. Аршава отримала контрольний пакет банку «Кредит-Дніпро», який особисто очолила з 1997 року. Її частка в «Інтерпайпі» скоротилася до 12,5%, так само як і у Олександра Дементієнка, а Пінчуки стали власниками контрольного пакету компанії. Проте повністю бізнес вони не розділили, і через деякий час, на ґрунті ділового партнерства та через падіння впливу старіючого Володимира Аршави, стали добрими друзями — наскільки це можливо в українському бізнесі.
Одним із людей, які відіграли значну роль у долі Віктора Пінчука, був Сергій Тігіпко. У 1996 році він очолював «Приватбанк», який створив разом із Ігорем Коломойським, Геннадієм Боголюбовим та Леонідом Мілославським. Саме Тігіпко кинувся рятувати викраденого Пінчука своїми неформальними каналами зв'язку. При цьому своїм заступництвом він додав олії у вогонь своєї ворожнечи з Павлом Лазаренком, який намагався взяти під свій «дах» групу «Приват». Їхній конфлікт досяг апогею у квітні 1997 року, коли Лазаренко ініціював комплексну перевірку «Привату» та арешт Тігіпка. Того врятувало лише особисте знайомство з Леонідом Кучмою та його дочкою Оленою, яка у 1995-97 роках працювала в економічному департаменті «Приватбанку».
Тігіпко не тільки допомагав звільненню Пінчука, а й близько звів його з Оленою Кучмою, яка тоді перебувала в стані розлучення зі своїм чоловіком Ігорем Франчуком (сином головного розпорядника Криму, який став головою «Чорноморнафтога»). Це знайомство стало козирним тузом у долі Пінчука.
Причина такої симпатії Тігіпка до Пінчука невідома, але казали, що тут не обійшлося без активності ребе Шмуеля Каминецького, який давно хотів залучити до своєї громади нащадка шановних рабинів і меламедів, до того ж стрімко багатіючого. Каминецький з 1990 року майже з праху відтворював єврейську громаду Дніпропетровська як прихильник Хабада — однієї з течій хасидизму, також називаної любавичським хасидизмом. Він був одним із найкращих учнів цадика Менахем-Мендель Шнеєрсона, сьомого Любавичського ребе.
Хабад неоднозначно сприймається навіть іншими хасидами, не кажучи вже про ліберальніших євреїв, тому їхня громада дещо відокремлена. Однак будь-яка релігія прагне збільшувати ряди своєї пастви, особливо за рахунок заможних людей. Інтерес Каминецького до Пінчука та Ігоря Коломойського був викликаний не лише їхніми капіталами. «Багатство цих людей, можливо, отримано в заслугу сліз і молитов їхніх праведних предків», — заявив Каминецький, нагадавши, що предки Пінчука були рабинами, а серед предків Коломойського материнською лінією був цадик Барху-Барухшмо з Бердичева. Для лідера громади Хабад залучити нащадків рабинів та цадиків означало підняти престиж свого вчення. На той час Дніпропетровська єврейська громада стала найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою в країні, хоча її духовні лідери належали до течії Хабад, не настільки популярної в інших регіонах України.
Коломойський і Боголюбов стали парафіянами Каминецького на початку 90-х і були головними спонсорами будівництва в Дніпропетровську центру «Мінора». Каминецький виступав не лише духовним лідером, але й допомагав вирішувати мирські проблеми членів громади — вирішував їхні суперечки у бізнесі та рятував зі складних ситуацій. Тігіпко міг прийти на допомогу Пінчуку на прохання Каминецького, з яким він був близько знайомий через Коломойського, хоча сам Тігіпко не був прихильником Хабада та взагалі юдеєм.
Віктор Пінчук став постійним парафіянином Каминецького не одразу, а після свого «чудесного порятунку» у 2002 році. Тоді він та Олена Франчук офіційно одружилися після багаторічного «цивільного шлюбу» (прізвище чоловіка Олена взяла лише у 2010 році) і полетіли приватним літаком до Москви, де планували відвідати премію мюзиклу «Норд-Ост». Однак у Пінчука сталася «панічна атака», яка змусила подружжя скасувати плани і повернутися до Києва. Лише вдома вони дізналися, що під час вистави театр був захоплений терористами. Можливо, «панічна атака» була викликана віковим гормональним збоєм організму, але сам Пінчук побачив у це Божу правницю і одразу звернувся до ребе Каминецького. На подяку за «чудо» Пінчук звів при «Менорі» дитячий виховно-навчальний центр «Бейт-Циндліхт» (елітний дитячий садок і школа іудаїзму), названий на честь свого діда-політрука.
Уже в перший рік близьких стосунків із Оленою Франчук-Кучмою Віктор Пінчук отримав «бонусів» більше, ніж за все попереднє життя. У 1997 році, після падіння Лазаренка та корпорації ЄЕСУ, він майже відновив ділові відносини «Інтерпайпу» з російською «Ітерою»: компанії навіть збиралися обмінятися 30% пакетом акцій. Однак наступного року стався серйозний конфлікт із засновником та власником «Ітери» Ігорем Макаровим, який звинувачував українську сторону в шахрайстві та «крисятництві». У 90-х ЄЕСУ та «Інтерпайп» не заплатили «Ітері» за серйозні обсяги отриманого газу. У результаті у 1998 році між «Інтерпайпом» та «Ітерою» стався розрив. Пізніше, коли у 2001-2002 роках російський Газпром скупив акції «Ітери» разом із боргами перед нею українських партнерів, це стало одним із приводів звинувачувати Україну в «злодії газу».
Після цього Пінчук зосередив свій бізнес на металургії та енергетиці: металопрокаті, виробництві труб та колісних пар, скуповуванні акцій обленерго. У 1998 році, за підтримки Кучми, він розпочав приватизацію «Дніпрообленерго», «Запоріжжяобленерго», «Миколаївобленерго», «Тернопільобленерго» та «Луганськобленерго». Його партнером став Костянтин Григоришин, з яким Пінчук зійшовся у 1995-96 роках, коли вернув бізнес із «Запоріжсталлю» та «Дніпроспецсталлю».
У 2002-2003 роках Пінчук («Інтерпайп»), Григоришин («Енергетичний стандарт») та пов'язана з Анатолієм Чубайсом російська «Федеральна мережева компанія» створювали холдинг, який заволодів акціями (від 16% до 100%) десяти українських обленерго, більшість яких потім було перепродано іншим олігархам. Проте під час цього дещо зіпсувалися стосунки Пінчука з Коломойським, який мав із Григоришиним справжню бізнес-війну. Коломойський агресивно відреагував на підтримку Григоришина з боку Пінчука, до того ж вони почали ділити сфери впливу (Нікопольський феросплавний). Лише зусиллями ребе Каминецького суперечка олігархів вирішувалася цивілізовано в іноземних судах з взаємними позовами.
Ребе Каминецький аргументує не лише витягами з Тори: він має величезні ділові та політичні зв'язки в США, Ізраїлі, Великій Британії та Росії. Відносини Пінчука з братами Суркіс були більш гладкими, хоча спірних питань у бізнесі було набагато більше. Пінчук перехопив у Суркісів низку обленерго у 1997-1998 роках, а потім разом із Григоришиним скупив акції у другій хвилі приватизації 2001 року, до якої Суркіси не були допущені зусиллями Ющенка і Тимошенко. Однак Суркіси розсудливо не стали сваритися із зятем президента, а почали схиляти його на свій бік. Тим більше, що на той час у Пінчука почалася суперечка з «Приватом» щодо розподілу нажитого капіталу.
У 1996 році компанії «Інтерпайп» та «Boston Trading Conn» вийшли на білоруський ринок і взяли участь у приватизації Могилівського металургійного заводу, придбавши 38,8% його акцій за 5,4 мільйона доларів. За умовами угоди, «Інтерпайп» мав підняти завод із стагнації, після чого отримати ще 25% його акцій. Однак Олександр Лукашенко вирішив, що його надули, і відмовився виконувати умови договору. Але у 1998 році за особистим втручанням Леоніда Кучми «Інтерпайпу» таки продали ще один пакет акцій Могилівського металургійного заводу.
У 1997 році «Інтерпайп» розпочав поглинання Нижньодніпровського трубопрокатного заводу (НТЗ), що супроводжувалося скуповуванням акцій у трудового колективу по 8 гривень 30 копійок, і завершив класичним розділом підприємства на прибуткову виробничу частину (перейменовану в «Інтерпайп НТЗ») та рятування. Цей завод став головним підприємством у складі «Інтерпайпу»: у 2008 році його чистий прибуток становив понад 90 мільйонів доларів, при тому, що набагато більші суми запроваджувалися в офшори за заплутаними схемами.
У 1999 році Пінчук взявся за Нікопольський південнотрубний завод, який дерибанили цілих вісім років. Спочатку на підприємстві створили 11 ЗАТ, які належали Пінчуку, які разом з «Дніпрообленерго» увігнали його в борги, а потім розпочали процедуру санації, що закінчилася продажем у 2007 році 96,67% акцій за 352,62 мільйона гривень — стільки прибутку завод міг давати за один рік. З 1999 до 2006 року схожим чином Пінчук прибрав до рук аналогічне підприємство в Новомосковську, перейменоване на ВАТ «Інтерпайп Новомосковський трубний завод».
У 2001-2004 роках Пінчук та Григоришин розділили між собою «Дніпроспецсталь», після чого у 2006 році Григоришин передав Пінчуку свою частину акцій підприємства в обмін на частку Пінчука у Луганськобленерго та Дніпробленерго. До кінця 2004 року у власності «Інтерпайпу» знаходилися (повністю або частково) АТ «Югінформатика», «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів», ВАТ «Промарматура», «Сетаб Україна», ЗАТ «Завод «Дніпропрес», ВАТ «Дніпровський металургійний завод».
У 1997 році Пінчук вклався в нову газету «Факти та коментарі», яка у період 1999-2002 років набула статусу головного провладного видання (підписка на неї для держустанов та бізнесу була обов'язковою, як на «Правду» за радянських часів) і мала найбільший тираж в Україні. Разом з сімейством Деркачів Пінчук отримав контроль над ТРК «Ера», телеканалами «СТБ» та «ICTV». «Інтерпайпу» також належало ЗАТ «Ферротрейд Інтернешнл», яке володіло 86% акцій «Укрсоцбанку» — четвертого за величиною банку в Україні, через який здійснювалися слідки та кредитування підприємств Пінчука. У 2007 році він продав банк UniCredit Group за 2,07 мільярда доларів — це була найбільша подібна угода в Україні. Крім того, Пінчук придбав Сумсько-Степанівський, Низовський, Буринський, Чупахівський та Півненківський цукрові заводи.
Наприкінці 90-х Віктор Пінчук зробив кілька спільних придбань. «Інтерпайп» придбав 32% акцій Алчевського меткомбінату та 55% акцій Алчевського коксохіму, співвласниками яких також був «Індустріальний союз Донбасу» Ахметова. У 2004 році Пінчук продав Ахметову свої акції цих підприємств, і в тому ж році вони на пару придбали 93% акцій «Криворіжсталі» за 803 мільйони доларів, створивши під це «Інвестиційно-металургійний союз» (ІМС). Однак цю покупку потім було анульовано судом, а реприватизація «Криворіжсталі» принесла державі 4,8 мільярда доларів.
Скандалами закінчились і спільні оборудки Віктора Пінчука із групою «Приват». Протягом 2002-2005 років вони придбали Нікопольський завод феросплавів (НЗФ), Криворізький залізорудний комбінат (КЗРК), Стаханівський та Запорізький заводи феросплавів, Орджонікідзевський та Марганецький гірничо-збагачувальні комбінати. Проте вже у 2005 році «Приват» звинуватив Пінчука в тому, що «Інтерпайп» займався шахрайством, приховуючи прибуток спільних підприємств та не сплачуючи дивіденди. Апофеозом сварки стала спроба рейдерського захоплення НЗФ людьми Коломойського, що викликало серйозний політичний резонанс.
Можливо, це була відповідь Коломойського на вимоги Пінчука виділити йому частину акцій КЗРК за те, що він організував ухвалення закону про приватизацію «Укррудпрому». Крім того, Коломойський хотів повернути собі 100 мільйонів доларів, внесених ним до фонду виборів-2004, в обмін на 40,1% акцій «Укрнафти». Фактично Коломойський почав видавлювати Пінчука зі спільного бізнесу, а той подавав багатомільярдні позови до міжнародних судів. Між олігархами почався позов, який затягнувся на ціле десятиліття.
Коломойський мав кілька можливостей розтоптати Пінчука, скориставшись зміною політичного клімату в країні: і у 2005 році, і у 2014 році. Однак він цього не робив, хоча головний покровитель Пінчука був уже колишнім президентом, а отже, практично ніким. Єдине пояснення такого «благородства», яке не властиве Коломойському, — заступництво Каминецького. А в результаті виявилося, що ребе заразом заступається і за Леоніда Кучму, який вклався у Віктора Пінчука як у свою надійну опору на старості років. Справді, коли говорять про бізнес екс-президента Кучми, то ніхто не може назвати жодного великого підприємства чи фонду, що особисто належить Леоніду Даниловичу. Весь бізнес сім'ї Кучми — це спільний бізнес його дочки та зятя.
Можливо, неспроста «молоді» цілих п'ять років притиралися один до одного, а Кучма придивлявся до кандидатури зятя. Недарма й те, що їхній шлюб було укладено у 2002 році, коли Кучма почав активно готуватися до відходу на політичну пенсію — редагуючи законодавство, прискорюючи приватизацію та домовляючись із можливими наступниками. Віктор Пінчук пропонував тестеві обрати наступником Сергія Тігіпка, який видавався оптимальною кандидатурою. Цей варіант розглядали до останнього, доки під сильним тиском «донецьких» не висунули кандидата Віктора Януковича. Пінчуку довелося налагоджувати з ним дружні стосунки вже в останній момент, проте він даремно поспішав.
Невідомо, як Пінчук примудрився посваритися з Віктором Ющенком, але у 2005 році в Україні були два офіційно ненавидимі новою владою олігархи: Рінат Ахметов та Віктор Пінчук. Однак обоє практично не постраждали — якщо не вважати відібраною у них «Криворіжсталі». Навіть скандал навколо Нікопольського заводу феросплавів Пінчук та Коломойський потім залагодили шляхом взаємних поступок. Казали, що Коломойський спочатку пішов ва-банк тому, що відчував до Пінчука давню ворожість (хоч вони й ходять в одну «Менору») і терпів його лише через тестя, а після зміни влади в Україні вирішив, що Пінчук йому більше не потрібен. До того ж, Коломойський скористався допомогою нового прем'єра Юлії Тимошенко, яка посварилася з Пінчуком ще у 1996 році.
Віктор Пінчук виявився напрочуд стійким олігархом: влада в країні продовжувала змінюватися, а він успішно розвивав бізнес сім'ї Пінчуків-Кучми, перекваліфікувавшись із олігархів-промисловців на олігархи-меценати. За інформацією Skelet.Org, Пінчук просто домовився з Ющенком про те, що «відстібатиме» на «українську культуру» — всякі трипільські «лубочки» та різні «бджолярі» — Ющенку, організовуватиме різні культурні та бізнес-заходи (наприклад, YES – Ялтинська європейська стратегія) по світу за власний рахунок, а не за рахунок держави.
У цьому Пінчуку допоміг контроль над низкою центральних ЗМІ. У 2009 році він об'єднав телеканали «Новий», СТБ, ICTV, QTV, М1 і М2 у холдинг «StarLightMedia», головою якого стала Олена Франчук (з 2010 року — Олена Пінчук). Схоже, що «занесли» і в редакції інших телеканалів, оскільки вони почали згадувати про Пінчука нечасто, і лише у ключі репортажів із виставок та концертів (профінансованих фондами Пінчука) та його «авторитетної думки» як політично нейтральної людини. За якихось 2-3 роки імідж Пінчука в очах українців справді змінився: всі неначе забули про те, що він є найбільшим промисловим олігархом України, його почали сприймати як аристократичного «принца» з незліченним багатством таємничого походження.
Варто зазначити, що особисті політичні проекти Пінчука завжди були програшними. Він витратив купу грошей на «Озиме покоління», яке вели Валерій Хорошковський та Інна Богословська, проте технологи цього проекту не врахували менталітету українців. Внаслідок чого «Озиме покоління» успішно пролетіло.
Капітал Пінчука був справді колосальний: у 2008 році журнал «Кореспондент» оцінив його у 8,9 мільярдів доларів, а журнал «Фокус» у 10,5 мільярдів доларів — таким чином, Пінчук тоді входив до найбагатших людей планети. Однак після кризи його акції металургійних заводів сильно впали в ціні: у 2011 році капітал Пінчука оцінювався лише у 2,97 мільярдів, а у 2012 році ще менше — в 1,79 мільярда. До кінця 2016 року Forbes оцінив статки Пінчука в 1,2 мільярда, а Коломойського і Боголюбова по 1,3 мільярда доларів.
Виявилося, що Віктор Михайлович є спонсором не лише українських музикантів та Дніпропетровської синагоги, а й Демократичної партії США: він перерахував до виборчого фонду Хіларі Клінтон 8 мільйонів доларів. Звичайно, Пінчука пов'язує із сімейством Клінтон давнє знайомство (ще з кінця 90-х), а Олена Пінчук є головою українського відділення всесвітнього фонду «АнтиСНІД», очолюваного Біллом Клінтоном. Однак чи законно фінансувати виборчу програму в іншій державі?
У грудні 2016 року стало відомо про те, що «меценатське заступництво» Пінчука і, можливо, Коломойського отримує Національне антикорупційне бюро України (НАБУ). Скандал вибухнув після того, як стало відомо, що у травні місяці керівник Спеціальної антикорупційної прокуратури (САП) Назар Холодницький вимагав у Генпрокурора Юрія Луценка усі справи, пов'язані з Пінчуком та Коломойським, для їх передачі до НАБУ. А коли за півроку журналісти вирішили дізнатися, чи довго ще чекати сенсаційних підсумків розслідування, то в НАБУ їм відповіли, що жодних справ Пінчука й у вічі не бачили. Можна з упевненістю сказати, що VIP-прихожани ребе Каминецького успішно переживуть і цю владу теж.
У контексті всього вищесказаного слід розглядати і статтю Віктора Пінчука у Wall Street Journal, що вийшла перед Новим 2017 роком. У ній містяться три тези, які Skelet.Org розуміє так: Україні не слід прагнути до НАТО; шлях у ЄС для неї на даний момент закритий, і краще зайнятися внутрішніми проблемами; питання федералізації стоїть гостро, і його точкою дозволу є вибори в ОРДЛО, які слід провести якнайшвидше. Враховуючи зв'язки Пінчука в США, можна припустити, що він озвучив для української еліти те, що від неї вимагає еліта США в обмін на підтримку України. У відповідь Пінчука обрушився град критики від т.зв. «патріотів». Але подивимося, до чого це все приведе.