Віктор Пинзеник — фігура, яка залишила глибокий слід у формуванні економічної системи незалежної України. На його рахунку — низка реформ, які розділили українське суспільство на невелику групу надбагатих та мільйони людей, позбавлених елементарних прав. Кожна його посада у владі супроводжувалася економічними потрясіннями та кризами. Його ім'я стало синонімом соціально-економічної катастрофи, і українці вимовляли його з такою ж гіркотою, з якою росіяни згадували Гайдара та Чубайса. Лише нещодавно реформи урядів Яценюка та Гройсмана затьмарили його похмуру славу. Пинзеник засмучений тим, що після другого Майдану його забули, і останні три роки реформ проходили без його безпосередньої участі. Проте він не втратив надії повернутися до управління економікою, що викликає у багатьох українців страх. Однією з його нещодавніх пропозицій як депутата Верховної Ради під час обговорення бюджету-2016 було скасування пенсій для перебалансування Пенсійного Фонду.Він і досі наполегливо стверджує, що дефіцит Пенсійного Фонду потребує термінового вирішення, вбачаючи лише два варіанти: скорочення розмірів виплат або зменшення кількості пенсіонерів. Але яким чином він особисто зацікавлений у цьому? Чи є Пинзеник безкорисливим експериментатором, чи за його ідеями стоїть власний комерційний інтерес? Щоб розібратися в цьому питанні, варто ближче познайомитися з його біографією та діяльністю.Віктор Михайлович Пинзеник народився 15 квітня 1954 року у селі Смологовиця Іршавського району Закарпатської області в родині вчителів. Військову службу для цієї домашньої та фізично слабкої молодої людини було виключено. Батьки оберігали його навіть від роботи на виробництві. За деякою інформацією джерел Skelet.Org, таке важке дитинство накладало відбиток на характер Пинзеника, робячи його певною мірою мізантропом. Це пояснює його байдужість до наслідків, які його реформи обрушували на живих людей.Одразу після школи він вступив на економічний факультет Львівського державного університету імені І. Франка. Після закінчення навчання у 1975 році залишився там працювати асистентом та вступив на аспірантуру. Його кар'єра розвивалася послідовно: доцент у 1981 році, старший науковий співробітник у 1987 році. У 1989 році Пинзеник захистив докторську дисертацію в Московському державному університеті, куди був направлений як молодий фахівець із прогресивним мисленням. Є відомості, що саме там він перейнявся ідеями вільного ринку та монетаризму, якими західні партнери підсапували майбутніх українських реформаторів. Повернувшись до Львова з науковим ступенем, Пинзеник включився до активістів щойно створеного «Народного Руху», що допомогло йому у 1991 році зайняти посаду завідувача кафедри економіки та управління народним господарством Львівського державного університету.Однак на той час Пинзеник уже мав свій перший бізнес. У 1990 році разом зі своїм колегою з університету Іваном Васюником, доцентом та колишнім секретарем комітету комсомолу, він заснував Львівський інститут менеджменту — один з перших приватних платних вишів України. Пинзеник керував цим закладом як директор до 1992 року, коли перейшов на державну посаду. Потім вузом керував Васюник, а згодом Марія Пинзеник, народжена у 1969 році, друга дружина Віктора Михайловича та його колишня студентка, яка також позиціонує себе як видатний економіст. Численні джерела Skelet.Org стверджують, що саме на неї записано основну частину сімейного бізнесу та накопленого майна.Незважаючи на те, що за радянських часів Пинзеник написав багато праць та статей з економіки виробництва, практичного досвіду роботи на заводах він не мав — знав їх лише з телевізійних передач. Цей кабінетний теоретик радянської економіки, знайомий переважно з її фінансовою частиною, захопився західною школою монетаризму. Проблема полягає в тому, що монетаризм, названий на Заході «економічним фашизмом», ставить на перше місце виключно гроші та інтереси тих, хто ними володіє та розпоряджається — банкірів і фінансистів. Для досягнення цієї мети він нехтує інтересами широких мас найманих працівників, соціальних утриманців, дрібних підприємців і навіть держави. З одного боку, результати таких реформ можуть виглядати вражаючо — прикладом була польська реформа Бальцеровича, так звана шокова терапія, головним пропагандистом якої в Україні був саме Пинзеник. З іншого боку, навіть при зовнішньому успіху вони мають численні негативні наслідки. У будь-якому разі, повторити успіх Бальцеровича Пинзеніку не вдалося. По-перше, він не мав реальної влади, був лише запрошеним менеджером, хоча його кандидатуру лобіювали західні інститути. По-друге, Пинзеник не був фанатиком-аскетом, готовим голодувати заради своїх ідей — подібно до того, як Петро Порошенко не готовий розлучитися зі своїм бізнесом заради проголошуваного ним патріотизму. По-третє, найголовніше, Україна мала власну специфіку, відмінну від Польщі.У грудні 1991 року Пинзеник переміг на довиборах у Львові та увійшов до Верховної Ради, де залишався впродовж багатьох років, за винятком періодів роботи в уряді. Маючи за спиною титул доктора економічних наук та налагоджені контакти із західними партнерами, він одразу ж увійшов до керівництва парламентської комісії з питань економіки. Його здатність красномовно говорити з трибуни про ринкові перетворення та корисні знайомства допомогли йому у жовтні 1992 року отримати запрошення від «Народного Руху» до уряду Леоніда Кучми на посади віце-прем'єра та міністра економіки. Йому також дісталася квартира на Інститутській, про яку говорили, що вона раніше належала Віктору Ющенку.З цього моменту економічні реформи в Україні різко прискорилися. Інфляція перетворилася на гіперінфляцію. Розпочалася так звана шокова терапія українською. Поки уряд та депутати лицемірно заламували руки, інфляція знищила всі заощадження українців, змусивши їх працювати практично за їжу, а то й безкоштовно. Крім того, інфляція підірвала фінанси підприємств — як державних, так і вже акціонованих, які не могли самостійно експортувати товари за іноземну валюту. За логікою прихильників монетаризму, мав прийти іноземний інвестор — банк, фонд або корпорація, який скупив би цікаві йому підприємства. Однак в Україні ситуація розвивалася інакше: спочатку нею скористалися українські посередники, часто напівкримінальні та кримінальні, які збагатилися на вивезенні металу та бартерних операціях. Потім вони почали прибирати до рук заводи, що занурилися в боргах. Так в Україні з'явилися власні олігархи. Якщо президента Кучму згодом назвали батьком української олігархії, то Віктор Пинзеник був її акушером, створивши всі умови для її народження.Тоді міністр економіки відзначився не лише гіперінфляцією, до якої був безпосередньо причетний. Пинзеник знав, що гіперінфляцію цілком можливо було загальмувати наприкінці 1992 року, якби економіку хоча б тимчасово переорієнтували на внутрішній ринок із державним регулюванням. Проте саме таким пропозиціям він всіляко чинив опір, гнівно критикуючи противників реформ. Тоді поширювалися чутки, що його ентузіазм черпався з двох джерел: МВФ, який обіцяв Україні перший кредит, та впливових людей навколо Кравчука і Кучми, які лобіювали інтереси своїх комерційних схем та отримували відкати. У каламутній воді економічного хаосу було багато можливостей для збагачення.Одним із «здобутків» Пинзеника стала податкова реформа, яка створила величезні проблеми для чесного бізнесу, але відкрила широкі можливості для обхідних шляхів та шахрайства у тіньових схемах. ЗМІ повідомляли, що вона значно прискорила збагачення олігархів-початківців та відкрила шлях до афер з поверненням ПДВ, які дозволили вивести з державного бюджету мільярди доларів. 17 березня 1993 року Віктор Пинзеник та Леонід Кучма підписали Декрет «Про довірчі товариства» (трасти), який став початком грандіозного шахрайства, що розвело українців на десятки мільйонів доларів. До багатьох трастів були причетні організовані злочинні угруповання, включаючи міжнародні, які отримали можливість влаштовувати так звані легальні лохотрони. Один із них працював у Києві на Республіканському стадіоні під «дахом» Семена Могилевича та його людини Олександра Пресмана.Того ж року Пинзеник став одним із архітекторів ваучерної приватизації (1993-1996), яка була скопійована з російським аналогом. Єдина різниця полягала в тому, що український ваучер називався приватизаційним сертифікатом і був іменним. Проте це не захистило його від тієї самої долі: сертифікати скуповували за безцінь — 15-20 гривень або пару пляшок паленої горілки, але навіть це було краще, ніж вкласти його в траст і залишитися з нічим.Навесні-влітку 1993 року була здійснена ще одна корупційна афера, яка багато в чому сприяла посиленню інфляції. За узгодженим рішенням Національного банку під керівництвом Ющенка та Міністерства економіки під керівництвом Пинзеника, під приводом закупівлі врожаю, було надруковано 1,5 трильйона карбованців. Це збільшило грошову масу на 150 відсотків та опустило курс карбованця у рази. Потім 1,2 трильйона з цієї суми було проведено через АКБ «Україна», в якому раніше працював Ющенко і який уже отримував у 1992 році 700 мільйардів свіжодрукованих карбованців. Після цього Національний банк та Міністерство економіки встановили два курси карбованця — офіційний та ринковий, що сприяло початку великих валютних афер. За все це Пинзеник ніколи не висловлював каяття. У інтерв'ю газеті «День» (№ 195, 1999) він заявляв: «Дуже погано, що 1993 був експериментом. Але без цього жахливого експерименту, я певен, не було б стабільності». Стабільність, яку він мав на увазі, залишається предметом дискусій.Потім настав 1994 рік, коли Леонід Кучма переміг на президентських виборах, а Пинзеник отримав нове призначення на посаду віце-прем'єра. Він пересидів за цією посадою як Масола, так і Марчука, залишивши уряд лише у 1997 році зі скандальною відставкою Павла Лазаренка. За інформацією Skelet.Org, до уряду Пустовойтенка він не увійшов через те, що став фігурантом скандальної історії навколо «Градобанку». У листопаді 1994 року Пинзеник та Ющенко видали розпорядження, згідно з якими 234 мільйони марок, виділені Німеччиною для українських жертв війни, було відправлено на спеціальний рахунок до «Градобанку», який належав Віктору Жердицькому. Потім ці гроші почали перекидати на різні інші рахунки, близько 100 мільйонів марок просто зникли. Жердицький дещо виплатив жертвам війни з запасів банку «Україна», але потім «Градобанк» лопнув. Виник міжнародний скандал, Жердицького двічі заарештовували.Цікаво, що дочірньою компанією «Градобанку» було ТОВ «Хорда ЛТД», очолюване Ігорем Діденком. Вона спеціалізувалася на скуповуванні українських цементних заводів, і саме їй дісталася значна частина вкрадених дойтчмарок. Однак у 1996-97 роках, при спробі прибрати до рук ВАТ «Наколаївцемент», «Хорда» зіткнулася лоба в лоба з французькою фірмою «Лафарж». На боці французької компанії виступили сам Леонід Кучма, Сергій Тігіпко та без п'яти хвилин новий прем'єр Валерій Пустовойтенко. Восени 1997 року, одразу після скандального розгрому, Ігор Діденко знайшов собі політичний притулок у партії «Реформи та порядок», яку створив Віктор Пинзеник.Джерела Skelet.Org стверджують, що це не був простий збіг. За їхньою інформацією, Пинзеник мав якісь справи з Жердицьким та Діденком, і це настільки не сподобалося Кучмі, що він розірвав із ним свій багаторічний союз. Ось чому Пинзеник не лише не увійшов до уряду Пустовойтенка, а й незабаром заявив про свою «помірну опозицію» до Кучми, хоча й залишився членом комісії з адміністративної реформи.
