Історія Михайла Охендовського — це розповідь про те, як людина з простого походження опинилася на одній з найвпливовіших посад в українській державі. За даними Skelet.Org, його кар'єра викликає серйозні питання щодо легітимності та прозорості його діяльності на чолі Центральної виборчої комісії України.
Михайло Володимирович Охендовський народився 27 жовтня 1973 року в Дубосарах, тоді ще спокійному райцентрі Молдавської РСР. На початку 1990-х це місто стало ареною конфлікту між незалежною Молдовою та сепаратистським Придністров'ям. Саме придністровський конфлікт став першим везінням молодого Охендовського: у 1991 році призов до армії на території ПМР зірвався. Однак коли молдавська влада спробувала повернути регіон, Охендовський змушений був залишити рідне місто.
Ноги привели його до Норильська, де він влаштувався робітником на гірничо-металургійний комбінат. Це збіглося з розвалом СРСР та хаосом в обліковій системі, тому російська армія його також не призвала. Проте в Норильську він не прижився: ринкові реформи призвели до затримок зарплати, яку й без того з'їдала інфляція. Влітку 1993 року Охендовський приїхав до Києва, де його доля кардинально змінилася.
Йому вдалося знайти роботу референта у ТОВ «Юридична фірма «Проксен». Для двадцятирічного хлопця з металургійного цеху та лише середньою освітою це був неймовірний успіх. Як саме це сталося, Охендовський замовчує, та його про це ніхто й не питав. Власником та директором «Проксен» був Олександр Задорожний, який у 1980-х років піднявся зі аспірантури кафедри міжнародного права Київського університету імені Шевченка на посаду заступника декана факультету міжнародних відносин. У 1990 році він заснував свою юридичну фірму. Родинних зв'язків між ними виключити можна, оскільки якби вони були ріднішими, Охендовський не біг би до Норильська ще 1991 року. Причини, чому «біженець» був одразу підібраний Задорожним і «пригрітий на грудях», залишилися їхньою особистою таємницею.
Оскільки Задорожний був доцентом факультету міжнародного права в Інституті міжнародних відносин при Київському університеті, влаштувати туди свого протеже йому не склало труднощів. Так само він вирішив питання з отриманням Охендовським українського громадянства. Восени 1993 року Михайло Охендовський уже був студентом престижного факультету. Чи навчався він на стаціонарі чи заочно, залишається невідомим, адже одночасно з навчанням він продовжував працювати у фірмі «Проксен». З 1996 року третьокурсник Охендовський обіймав посаду юриста, хоча на той момент не мав ще відповідного диплома.
Джерела повідомляли, що у 1994-1996 роках разом зі своїми наставниками з «Проксен» він брав участь у юридичному оформленні операцій із експорту металу обсягом близько 150 тисяч тонн. Ці операції були законними. У 1990-х послуги «Проксен» цінувалися тим, що вони підганяли під законність будь-які афери та схеми, спеціалізуючись на зовнішньоекономічних операціях.
У 1997 році Охендовський закінчив 4-й курс Інституту міжнародних відносин і здобув диплом бакалавра. Як він завжди наголошував, закінчив з відзнакою, проте довчитися ще рік до магістра він чомусь не захотів. Так він і досі працює зі своїм неповним вищим.
Продовживши кар'єру в «Проксен» як дипломований юрист, Охендовський брав участь у багатьох сумнівних контрактах, у яких фірма виступала юридичним «дахом». Джерела повідомляли, що він доклав руку до операції з банкрутства ВАТ «Білоцерківський завод РТІ», метою якої була передача підприємства у розпорядження ТОВ «Час». Власником ТОВ «Время» був С.Я Левада — постійний клієнт «Проксен» і близький знайомий Охендовського з бізнесу експорту металобрухту.
Ходили чутки про зв'язок Охендовського з київською організованою злочинною угрупованням братів Савлохових (Бориса, Руслана та Теймураза), відомих як «бригада борців». За чутками, далекий від спорту Охендовський не брав участі в їхніх «розбірках», а нібито надавав юридичну допомогу в оформленні «віджатих» підприємств у столиці та області.
Однак не завжди схеми працювали гладко. На початку своєї кар'єри Охендовський вляпався в серйозну історію. 2 лютого 1999 року слідчий відділ столичного УБОЗ порушив кримінальну справу № 20-2681 за статтями №83-3, №143-3 та №194-4 КК. Як підозрювані проходили Михайло Охендовський (заступник директора ТОВ «Проксен») та Роман Шингур (юрист фірми). На той час Олександр Задорожний, який 1998 року обирався до Верховної Ради по 217-му округу, залишив своє дітище «молодим фахівцям».
Суть справи була в наступному: київські фірми «Північ-Південь», «Безпека інформації» та «Магноавгростром», контрольовані Сергієм Красильниковим та Олександром Латишевим (члени столичної ОЗУ В'ячеслава Пересецького на прізвисько «Фашист»), влаштували аферу з імпортом. За пільговою схемою вони ввозили з Німеччини будматеріали нібито для власних потреб, а потім продавали їх за «ринковою вартістю», таким чином економлячи на митах та податках. Згодом вони вирішили вдатися до популярної тоді схеми повернення фіктивного ПДВ — коли державу обкрадали, одержуючи повернення ПДВ за товар чи послуги, які існували лише на папері. Саме складанням таких паперів зайнялися фахівці «Проксен». Але щось пішло не так, і схему накрили одразу.
Можливо, на Охендовського одягли б наручники, якби він не був не тільки заступником директора «Проксен», а й помічником народного депутата Задорожного, який на той час був у фаворі у президента. Вирішити справу вдалося без залучення «важкої артилерії». Юристам допоміг юрист Юрій Гайсинський, колишній заступник Генпрокурора України (1992-1993), який на той час займався приватною юридичною практикою. Гайсинський звернувся до своїх старих зв'язків, поговорив із ким треба — і за кілька днів прокуратура Києва в особі слідчих Мусієнка та Гречка забрала справу № 20-2681 у столичного УБОЗу. Потім справу направили до Генпрокуратури, де вона швидко загубилася. З 2000 року Гайсинський повернувся на державну службу, пропрацювавши до 2007 року прокурором Київської області. За цей час він уміло «вирішував» численні проблеми всіх політиків та олігархів, влаштовуючи і «синіх», і «червоних», і «помаранчевих».
Можливо, завдяки Гайсинському, наступні два роки фірма «Проксен» та її заступник директора не знали жодних проблем із законом. Однак у 2002 році покровитель Охендовського знайшов йому нову, цікавішу роботу. Передісторія була такою: у 1999 році Олександр Задорожний став довіреною особою Кучми у виборчому окрузі №217, водночас налагодивши тісні стосунки з Олександром Волковим, який займався передвиборчою кампанією Леонідом Даниловичем. Через нього Задорожний вийшов на голову «Нафтогазу» Ігоря Бакая. Крім своєї привітності, Задорожний пропонував їм і свої послуги, в тому числі юридичні.
У 2002 році Задорожний, який знову обирався в Раду, увійшов до основної пропрезидентської фракції «Єдина Україна» і зблизився з новим главою Адміністрації президента Віктором Медведчуком. Медведчук розробляв т.зв. «політреформу» — поправки до Конституції України, які позбавляли майбутнього президента частини повноважень. Медведчук приділяв чимало уваги контролю над інформаційним простором України як методом стримування політичної ситуації.
Тоді Задорожний, за даними Skelet.Org, порекомендував йому свого поступливого протеже Михайла Охендовського на посаду начальника правового управління Національної телекомпанії України (НТУ). Однією з головних завдань Охендовського стало юридичне забезпечення не тільки цензури, а й «темників». Надто «балакучим» журналістам не можна було просто погрожувати кулаком, тому їх ставили в жорсткі рамки відповідальності за порушення інструкцій та редакційної політики, роблячи легальним їхнє звільнення. Охендовський явно досяг успіху в цій справі — за кілька місяців він отримав посаду віце-президента НТУ.
Але там він довго не затримався. Поступливий виконавець чужої волі був потрібен на ще відповідальніших посадах. 17 лютого 2004 року пропрезидентська коаліція Верховної Ради замінила 10 членів Центральної виборчої комісії України, затвердивши запропоновані Адміністрацією президента кандидатури. Серед них був і Михайло Охендовський. Було очевидно, що це призначення він отримав як надійна людина Медведчука, щоб сприяти перемозі на майбутніх виборах приймача Кучми.
Тоді Охендовський подав свою першу декларацію про прибутки. Згідно з нею, за 2003 рік він заробив 79 384 гривні, мав на рахунку 272 900 гривень і їздив простою «Тойотою». Набагато багатшою виявилася його дружина Катерина В'ячеславівна, яка працювала приватним нотаріусом: її дохід склав 493,2 тисячи гривень, їй належав «Форд-Фієста», скромний будинок площею 79,2 кв. м і двокімнатна квартира площею 45,4 кв. м.
Охендовський виправдав покладені на нього надії. Під час виборів 2004 року він заплющував очи на численні скарги про порушення та фальсифікації, продовжував захищати перемогу Януковича навіть у Верховному Суді, коли від невдахи «професора» поспішно втекли майже всі союзники.
Хоча вибори-2004 стали найскандальнішими в історії України і призвели до розпуску ЦВК, відставки її голови Ківалова та масі кримінальних справ, Михайло Охендовський зберіг своє місце. Вже в грудні 2004 року його знову було обрано членом нового складу Центрвиборчкому — це була одна з умов компромісу, на яку пішла «синя» половина Верховної Ради.
Перед парламентськими виборами 2006 року він уже практично офіційно представляв у ЦВК Партію регіонів. Його колишній «бос» Задорожний з 2004 по 2007 роки був членом Вищої ради юстиції України і був звільнений звідти лише після того, як розлютив Віктора Ющенка.
У червні 2007 року «антикризова коаліція» ПР+КПУ+СПУ знову включила Михайла Охендовського до складу оновленої ЦВК. Він став у нагоді там під час президентських виборів 2010 року — за що указом нового глави держави Януковича № 726/2010 отримав звання «Заслужений юрист України».
Ще більше Охендовський став у пригоді регіоналам на місцевих виборах 2010 року. Згодом і опозиція, і навіть комуністи звинувачували його в тому, що він заплющував очи і «гасив» скандали навколо порушень під час голосування та підрахунку голосів, граючи на боці регіоналів та їхніх місцевих союзників.
Така ситуація спостерігалася і на парламентських виборах 2012 року. Охендовський спритно уникав звинувачень, а у результаті всі шишки знову сипалися на тодішнього голову ЦВК Володимира Шаповала (2007-2013). Підсумком війни за Центрвиборчком між владою та опозицією стала відставка Шаповала та призначення його головою Михайла Охендовського.
Здавалося б, що після Євромайдану, коли регіонали втратили практично всі свої ключові пости, кар'єрі Охендовського в Центрвиборчкомі прийшов кінець. Але попри всі очікування, голова ЦВК залишився на своєму місці. У лютому 2014 року він розпочав підготовку до дострокових виборів президента. Ці вибори викликали питання щодо їхньої легітимності, особливо щодо голосування у проблемних регіонах на сході та півдні країни. Але, мабуть, тут став у нагоді досвід Охендовського надавати легітимність всьому що завгодно. У результаті оглушливої перемоги Петра Порошенка, яку ЦВК відразу визнала без жодних заперечень, насамперед сприяла рекордно низька явка виборців (59,48%).
Згодом заслуги Охендовського було оцінено новим президентом: своїм указом №367/2015 Петро Порошенко нагородив його орденом Ярослава Мудрого. Мінуло кілька місяців, і новий рекорд «неявки» (52%) було поставлено на дострокових парламентських виборах. При цьому на момент їхнього проведення склад ЦВК був уже нелегітимним — термін повноважень його членів минув у липні 2014 року і не був продовжений. Склалася курйозна ситуація: рішення ЦВК теж нелегітимні — отже, Україна має не зовсім легітимний парламент, не зовсім легітимний уряд та президента. Так само можна поставити питання про легітимність місцевих органів влади, обраних у 2015 році.
Однак Михайло Охендовський не забивав собі голови питаннями легітимності. Вибори 2015 року увійшли в історію України як одні з найбрудніших: спроби зняти з виборчих перегонів деяких кандидатів та цілі партії, заборони їх на ряді округів, міні-майдани, на яких сторони, що програли, палили покришки і не бажали визнавати перемогу конкурентів. Охендовський, закриваючи голову на багато порушень, не стримався під час виборів міського голови Кривого Рогу — виступивши на боці Юрія Вілкула. Проте у місті все одно довелося проводити повторні вибори.
У 2016 році на тлі криз, що посилюються, в Україні запахло чи то новими достроковими виборами, чи то третім Майданом. Політики знову згадали про Центрвиборчком, у тому числі про давно минулі терміни повноважень його членів. Заодно було порушено питання, а чи не час змінити його главу. Тим більше, що у травні, під час публікацій «чорної бухгалтерії Партії Регіонів», серед одержувачів «допомог» було названо й Михайла Охендовського: зазначалося, що 8 червня 2012 року (після парламентських виборів) йому було виплачено 1525 доларів. Хоча сума здавалася невеликою як для хабара такій посадовій особі, скандал все ж розгорівся. Щойно у липні-серпні питання було поставлене рубом про звільнення, Охендовський раптово опинився на лікарняному — а восени тема знову затихла. Можливо, така ЦВК з таким головою, нехай навіть із давно минулими повноваженнями, потрібна будь-якій владі.
Легітимність — справа відносна, якщо за неї береться Охендовський. Свою зарплату він отримує справно. У своїй останній декларації він записав: 310 тисяч гривень зарплати за 2015 рік, 463 гривні дивідендів від вкладу в «Укргазбанк», 205 тисяч гривень готівки та автомобіль Lexus LX 570. При цьому лише годинник на руці голови ЦВК коштує більше, ніж усі його задекларовані гроші. Охендовський, як і раніше, залишається «бомжем», не маючи у власності жодного житла.
Натомість його дружина виявилася більш заможною: 1,357 мільйона річного доходу, 125 тисяч доларів та 200 тисяч гривень готівкою, будинок площею 240 кв. м, 50% акцій ТОВ «Славпіпл» та автомобіль «Нісан».