Українська народна мудрість говорить, що коли люди з президентського оточення призначають розпорядника великої нерухомості, це часто передує її приватизації. Хоча на чолі найбільшого музею країни тепер стоїть жінка з позитивною репутацією в мистецькій сфері, її біографія містить деякі епізоди, які викликають питання щодо щирості її публічних заяв.
Проста біографія таємничої фігури
Олеся Богданівна Острівська народилася 5 серпня 1978 року у Львові. Про своїх батьків, дитинство, школу та сучасну родину вона не розповідає. Skelet.Org не розшукав жодного її однокурсника, сусіда чи друга дитинства, щоб дізнатися про її минуле. Це дивно для громадської діячки, яка розпоряджається державними коштами та майном.
Її біографія починається з того, що вона добре знає польську мову — рідкість навіть для львів'ян, що дозволяє припустити польське походження одного з батьків. У 1994 році шістнадцятирічна Олеся переїхала до Києва і вступила до Києво-Могилянської академії, отримавши у 1998 році диплом бакалавра культурології.
Для випускника з таким дипломом у той час найкраще місце було екскурсоводом без зарплати. Проте Олеся знайшла посаду офіс-менеджера та перекладача з польської у фонді «Відродження» — головній філії Фонду Сороса в Україні. Оскільки Сорос не наймав людей з вулиці, особливо в суворі 90-ті, це свідчить про те, що вона мала необхідні зв'язки.
Одночасно вона продовжила заочне навчання в Академії, здобувши у 2000 році ступінь магістра. Потім у її біографії з'являється трирічна прогалина, можливо пов'язана з заміжжям. Наприкінці 90-х у стінах Академії вона познайомилася з Тарасом Володимировичем Лютим (народ. 23 листопада 1972 р.).
Тарас Лютий: філософ та письменник
Тарас Лютий був випускником Київського політехнічного інституту (електроакустичний факультет), але у 1996 році залишив науку та техніку, вступивши до КМА на філософський факультет. Він захищав дипломи майже одночасно з Олесею: бакалавра у 1998 році, магістра у 2000 році, одночасно навчаючись в аспірантурі Інституту філософії ім. Г. Сковороди. Цей оригінальний чоловік відомий своєю пристрастю до філософської антропології та філософії Ніцше, якому він присвятив одну зі своїх книг.
Коли вони одружилися і коли народилася їхня дочка Соломія, їхні біографії не розкривають. Але після цього Олеся почала носити подвійне прізвище Островська-Люта та часто з'являтися з чоловіком на виставках та презентаціях. Для Тараса Лютого з його іміджем письменника-філософа та статусом «богемного тусовщика» такі заходи були його світом. Але курйоз полягав у тому, що не Олеся супроводжувала дружина, а навпаки.
Кар'єра в грантових фондах
У 2003 році Олеся отримала посаду заступника директора Благодійного фонду «Центр сучасного мистецтва» Сороса при Академії. Це був значний кар'єрний стрибок для молодої випускниці. За своєю посадою вона почала розподіляти гранти та засоби для культурних заходів — саме для таких діячів, як її чоловік. Це були не лише гроші на видання книг чи організацію виставок, але й витрати на квитки та фуршети для вічно безгрошової творчої богеми та журналістів, звикших до безплатних послуг.
Посада дружини різко підвищила статус Тараса Лютого в його колах: люди намагалися потоваришувати з ним, щоб дістатися до Олесі. Його власна кар'єра піднялася: він влаштувався викладачем філософії до Академії, що дало йому стабільну зарплату. За час роботи дружини у фонді (2003-2007) він видав більшість своїх книг. Хоча невідомо, чи на гроші саме її фонду, але серед грантоїдів існує практика обміну: ми допомагаємо вам отримати гроші на видання в нашому фонді, а ви допомагаєте нам отримати гроші на експозицію у вашому.
У 2007 році Олеся з якоїсь причини впала в немилість у власників фонду — можливо, через видання трьох книг її чоловіка. Вона залишила посаду та перейшла до компанії Pillar PR, де близько року працювала менеджером. Ця робота навчила її розпарювати себе в потрібному напрямку. Багато хто вважає її чесною, безкорисливою та глибоко патріотичною покровителькою українського мистецтва.
Потім їй допомогли старі зв'язки в Академії (В'ячеслав Брюховецький), зв'язки чоловіка в Інституті філософії (Мирослав Попович) чи нові ділові контакти з клієнтами Pillar PR, серед яких був фонд Ріната Ахметова «Розвиток України». У 2008 році Олеся отримує в ньому посаду керівника проектів та програм — не просто роздача грошей, а їх створення, тобто право вирішувати, кому і на що видаватимуться гранти.
Фонд Ахметова та його цілі
Фонд «Розвиток України» було створено влітку 2005 року у відповідь на тертя, які виникли під час візиту представників фондів Сороса до Донецька. Люди Ахметова дорікали менеджерам Сороса за те, що вони виділяли на проекти на Донеччині вп'ятеро менше грошей, ніж на проекти у Львівській. На це ті відповіли, що спонсорують лише «демократичні проекти». У результаті донецькі структури, які поставили собі за мету політичну реабілітацію та боротьбу за владу, створили свій фонд, орієнтований не на «демократичні», а на «культурно-гуманітарні» проекти.
З 2008 року фонд перебудувався: почав носити ім'я Ріната Ахметова та активніше займатися піаром імені неформального господаря Донецька, щоб відбілити його в очах громадян після політичної ейфорії 2003-2004 та 2006-2007 років. До членів його правління увійшли В'ячеслав Брюховецький та Мирослав Попович.
Олеся Богданівна була запрошена до фонду саме під час цієї перебудови. Можливо, роль відіграв також її розрив із фондом Сороса — Ахметов прийняв ворога свого ворога. Робота у фонді Ахметова була довгою та плідною. Вона створила низку програм виділення грантів для українських митців та серйозну програму грантів на розвиток музеїв, де розмір гранту сягав 160 000 гривень (20 000 доларів).
З 2010 по 2014 рік Олеся очолювала правління «Центру сучасного мистецтва», хоча невідомо, чи то був старий центр, занедбаний Соросом у 2008 році і викуплений Ахметовим, чи один із інших центрів, яких у 2007-2010 роках у Києві відкрилося кілька. У 2011 році вона очолювала журі всеукраїнського кінофестивалю «Молодість». Справи її чоловіка також йшли вгору: у 2009 році Тарас захистив докторську дисертацію, а у 2011 році став деканом кафедри філософії Академії.
Повернення до влади через Майдан
Потім гримнув Євромайдан. Для однієї з улюбленок Ахметова, яка шість років розподіляла його гроші, здавалося, в Україні більше не буде теплого місця. Проте це недооцінювало значення цих грошей для вічно спраглих їх митців та діячів культури. Гроші були Ахметова, але годувала ними з ложечки шість років поспіль саме Олеся.
За кілька днів після перемоги Революції Гідності у Міністерстві культури України відбувся свій міні-майдан без палаючих покришок. Митці вирішили самостійно обрати нового міністра культури. Більшість присутніх вигукували кандидатуру Олесі Богданівни. Можливо, їм обіцяли, що у разі її обрання на них щедрим потоком ллятимуться не лише гранти фондів, але й бюджетне фінансування.
Проте трапився форс-мажор: у Верховній Раді призначили театрального актора Євгена Ніщука, який у дні Майдану не злазив з його сцени. Дивно, але Олеся навіть привітала нового голову Мінкультури. Не минуло й місяця, як 23 березня Ніщук особисто запросив її на посаду першого заступника. Ситуація нагадувала 2000 рік, коли міністром став Богдан Ступка — чудовий актор, але поганий управлінець, який дозволив своїм заступникам освоювати бюджет на власний розсуд.
Скандали з будівництвом та дозволами
На посаді заступника Олеся опанувала не лише розподіл бюджету, але й розпорядження культурною власністю України. За час своєї кар'єри в Мінкультури вона стала фігурантом кількох скандалів, об'єднаних спільною темою: видача дозволів на будівництво в культурній зоні та списання пам'яток архітектури.
Уже 28 квітня 2014 року заступник міністра підписала документ, що дозволяє будівництво в історичному центрі Києва за адресою Андріївський узвіз 15 (замок Річарда) та Андріївський узвіз 17. Війна за цю територію йшла багато років: говорили про будівельну компанію, пов'язану з Ахметовим, та чутки про будівництво торгово-розважального центру однієї з компаній Пінчука. Щоразу на шляху будівельників вставали небайдужі кияни та закон, який забороняє роботи в таких місцях. Олеся спробувала швидко вирішити це питання. Під час скандалу вона заявляла, що діяла за законом, оскільки проект нібито пройшов перевірку комісією Мінкультури.
В Одесі вона оскандалилася, видавши дозвіл фірмі ВКФ «Тірас» на будівельні роботи в історичній частині міста за адресою Велика Арнаутська 23. Там почала зростати 16-поверхова вежа з паркінгом, що потворить цю частину міста. Коли справа дійшла до Генпрокуратури, Олеся заявила, що її підпис підроблено працівниками ВКФ «Тірас», і вона подаватиме на них заяву.
У Переяславі-Хмельницькому заступник міністра посприяла призначенню на посаду директора Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» скандального Олексія Лукашевича, колишнього голови місцевого осередку Партії Регіонів, якого називали людиною екс-міністра аграрної політики Миколи Присяжнюка. З огляду на те, що у розпорядженні цього заповідника знаходиться майже весь центр Переяслава, можна здогадатися, які перспективи відкривалися перед його новим директором.
Повернення та призначення до Арсеналу
Кар'єрний зліт Олесі раптово перервався в листопаді 2014 року з відставкою Євгена Ніщука. Вона написала заяву про звільнення, бурчачи про так і не розчищені Авгієві стайні. Як і у 2007 році, вона знову знайшла роботу в приватній фірмі, яка займається піаром — консультаційній компанії Pro.Mova, де півтора роки очолювала відділ аналітики. Влаштуватися туди їй допомогли зв'язки в Академії: гендиректор Pro.Mova Євген Глибовицький викладає у бізнес-школі при академії.
Потім уряд Яценюка змінився урядом Гройсмана, і 16 квітня 2016 року до крісла міністра культури повернувся Євген Ніщук. Здавалося б, на посаду його заступника мала б повернутися й Олеся, проте це крісло було зайняте чиїмось протеже — і це не дивно за таких можливостей заступника міністра у сфері будівельного бізнесу.
У липні 2016 року, коли закінчився контракт колишнього директора комплексу «Мистецький Арсенал» Наталії Заболотної, було влаштовано конкурс з п'ятьма кандидатами: Заболотною, Островською-Лютою, архітектором Оксаною Чаплин, архітектором із західною освітою та Владиславом Тузовим, заступником директора з економіки Національної Академії мистецтв (він потім відсторонився від виборів).
Вибори проходили 7 липня 2016 року і вилилися у черговий скандал. Програвша сторона (Заболотна) та деякі співробітники Арсеналу розповідали журналістам, що це був «фарс» із «тиском на комісію». На засідання прийшли якісь люди, один із яких заявляв, що він «ветеран АТО». Заболотну звинувачували у підтримці «злочинного режиму Януковича», а 5 із 9 членів комісії одразу ж висловилися за Островську-Люту.
Президентське оточення та Кононенко
Деякі присутні запевняли, що ці люди — це люди Сергія Березенка, колишнього голови ДУСі (Державного управління справами) у 2014-2015 роках, а нині народного депутата фракції БПП та позаштатного радника президента Порошенка. Березенка називають близьким другом «сірого кардинала» Ігоря Кононенка. Таким чином, виходило, що Олеся отримала собі дуже впливових покровителів — люди з президентської сім'ї вирішують в Україні практично все у своїх інтересах.
Ці люди ніколи нічого не роблять просто так. Якщо вони поставили Олесю «дивитися» за Арсеналом, то вони мають на нього якісь види. Обрання Олесі серйозно схвилювало деяких українців, які почали з тривогою придивлятися до колишнього заступника міністра, яка вже має у своєму портфоліо кілька скандалів навколо розпилу культурно-історичної нерухомості.
Мистецький Арсенал як об'єкт інтересу
Комплекс займає 10 гектарів (і ще стільки довкола його території) у самому центрі Києва — до нього давно придивляються столичні забудовники. За найскромнішими оцінками, отриманими Skelet.Org від фахівців, вартість цієї нерухомості починається від 10 мільйонів доларів — це лише ціна порожньої землі. Її забудова може принести бізнесменам кілька сотень мільйонів.
Здається неймовірним, що хтось може зазіхнути на найвідоміший музей України. Проте ці побоювання небезпідставні, враховуючи кмітливість та нахабство вітчизняних олігархів. По-перше, Мистецький Арсенал — це лише культурний проект, розташований у будівлі київського Арсеналу. За певних обставин його можна перенести до іншого приміщення. По-друге, сама будівля, яка використовується лише частково (перший поверх), територія навколо і всередину якої нагадує пустир, хоч і є архітектурною та історичною пам'яткою, але може бути позбавлена такого статусу.
Прецедент та загрози
Схожий прецедент стався у 2004 році в Москві, де спалахнув підпалений з кількох сторін Манеж. Лише загальне обурення москвичів і втручання президента змусило владу відмовитися від ідеї зносу та розпочати повну реставрацію. Не факт, що таке може статися з Арсеналом, проте чимало українців вважає, що тепер він приречений так само, як «Вороняча слобідка».
Усі проекти нового директора Олесі Островської-Лютої про розвиток музею в «центр європейського рівня» можуть бути лише пустими промовами для замилювання очей. Мовляв, щоб потім зі сльозами заламувати руки, плачучи про те, скільки було творчих планів.