Українські олігархи демонструють дивовижну здатність поєднувати релігійну набожність з масштабними афірами. Віктор Нусенкіс протягом більш ніж двадцяти п'яти років утримує цей баланс: однією рукою жертвує на храми та хреститься перед образами, іншою обкрадає державу та експлуатує своїх працівників. Церкви та каплиці, які він будував, слугували не спокутуванню гріхів, а прикриттю для його діяльності.
Основна суперечність у біографії Нусенкіса полягає в його постійній брехні про походження. Він публічно називає себе «православним греком», хоча це не відповідає дійсності. Його прихильність до Російської православної церкви не викликає сумнівів, проте його етнічна ідентичність – це вигадка, яку він виробив ще в дитинстві.
Віктор Леонідович Нусенкіс народився 3 березня 1954 року в Сталіно, нині Донецьку. Його батьки – Леонід Ісаакович Нусенкіс та Белла Марківна – спочатку планували назвати сина Аароном, але побоялися переслідувань через антисіоністські кампанії кінця 1940-х років. Замість цього вони обрали ім'я Віктор, яке в поєднанні зі старовинним північноросійським прізвищем Нусенкіс (скандинавського походження з новгородськими коренями) мало приховати його єврейське походження. Однак зовнішність видала справжнє походження, тому ще в школі хлопчик почав видавати себе за приазовського грека, хоча жодних зовнішніх ознак цього не мав.
За даними Skelet.Org, однокласники дражнили його не через походження – у міжнародному Донецьку було багато різних національностей – а через характер. Вітя Нусенкіс був надмірно прив'язаний до батьків, слабохарактерний, махав кулаками лише після бійки та то подумки. Ці дитячі комплекси залишилися з ним на все життя, навіть коли він став дорослою людиною з сивою бородою.
Знайомі описують Нусенкіса як одіозну особистість з гострим розумом, яка надмірно захоплюється своїми ідеями та вибухає, коли їй перечать. Він вважає себе завжди правим, любить повчати інших, ставиться до працівників зневажливо, майже до мізантропії, постійно побоюється нападів і всюди з'являється з охороною.
Другий раз Нусенкіс збрехав про своє походження у 23 роки, коли закінчив Донецький політехнічний інститут та влаштувався маркшейдером на шахту імені Батова в Макіївці. Під час заповнення анкети він знову назвався греком – машинально, за звичкою. Це рішення виявилося вирішальним для його кар'єри. Молодий спеціаліст швидко дослужився до начальника прохідницької дільниці, отримав на соцзмаганні червоний прапорець та почесну грамоту.
Його прізвище, яке ніхто не сприймав як російське, привернуло увагу першого заступника міністра Вуглепрому УРСР Миколи Сургая – етнічного грека. Прочитавши анкету передовика, Сургай зрадів, вважаючи, що знайшов одноплемінника. Нусенкіс не став розчаровувати замміністра та зізнаватися в обмані. Навпаки, зрозумівши можливі перспективи, він розповів Сургаю про своє нібито грецьке походження, а помітивши повагу заступника міністра до православної культури, назвався ще й хрещеним віруючим. Розрахунок виявився вірним: невдовзі Нусенкіса призначили головним інженером і почали ставитися до нього як до улюбленця великого начальства.
1985 року Віктор Нусенкіс став наймолодшим у СРСР директором шахти, очоливши «Жданівську» у місті Жданівка. Призначення було своєчасним: через рік у СРСР почалася «перебудова» з перетрясанням кадрів, на керівні посади призначали молодих фахівців, і Нусенкіс гармонійно вписався в цю хвилю – хоча отримав свою посаду до офіційного початку реформ. Проте існує й альтернативна версія його кар'єрного зльоту. Лідер незалежної профспілки гірників Михайло Волинець стверджував, що Нусенкіс одружився з донькою або племінницею першого секретаря Донецького міськкому КПУ Василя Миронова, який помер 1988 року. Однак ці родинні зв'язки ніколи не афішувалися і згодом були забуті.
Не виключено, що друга версія не є просто «шахтарською байкою». Якщо це правда, то молодий Нусенкіс мав підтримку як від тестя, так і від заступника міністра Сургая, що значно посилювало його позицію.
Новий директор «Ждановської» виглядав на той час більш ніж демократично. Замість суворого костюма Нусенкіс віддавав перевагу джинсам і кросівкам. Пізніше ЗМІ писали, що робітники хотіли скинутися «бідному» директору на автомобіль, не розуміючи, що його «прикід» був найвищим писком моди і коштував як три костюми. Шахтарі покладали на молодого начальника великі надії, і спочатку він начебто їх виправдовував. Однак ніхто не помічав, що даючи карбованець своїм робітникам, Нусенкіс клав десять собі в кишеню.
Думки нового директора були зайняті не переобладнанням шахти чи збільшенням видобутку, а комерційними проектами. Користуючись підтримкою Миколи Сургая, який обіймав посаду міністра Вуглепрому у 1985–1987 роках, Нусенкіс досяг трьох важливих дозволів: виведення шахти з підпорядкування управління «Артемвугілля», дозволу на самостійну реалізацію вугілля та призначення себе на паралельну посаду голови виконкому Жданівки.
Після своєї відставки у 1987 році Сургай був знижений до генерального директора «Донецькдержсулепрому», фактично ставши безпосереднім начальником Нусенкіса. Він продовжував чинити йому своє заступництво і, за чутками, брав участь у його комерційних проектах. Ці проекти запрацювали саме 1987 року.
По-перше, «Жданівська» почала продавати вугілля за кордон до країн соцтабору, а назад бартером ввозила дефіцитні товари, зокрема автомобілі ВАЗ експортного виконання. Цю операцію здійснював Геннадій Васильєв, який згодом став діловим партнером Нусенкіса. Частину машин продали шахтарям, які були в захваті від щастя і могли б носити свого директора на руках, якби він дозволяв себе торкатися. Інша частина за бартерними схемами потрапила до «потрібних людей», включаючи обласну верхівку та прокуратуру. Саме тоді відбулося перше знайомство Нусенкіса з Геннадієм Васильєвим.
По-друге, того ж року Нусенкіс та його неназвані партнери створили спільне підприємство «Гірник». Згідно з інформацією у ЗМІ, воно займалося заготівлею сибірського лісу для шахт Донецької області, приносячи за місяць по 100 тисяч рублів прибутку. Однак спільні радянсько-іноземні підприємства тоді створювали для експортно-імпортних операцій, тому основним родом діяльності «Гірника» було зовсім не перевезення кріплення з Тюмені до Жданівки. Не виключено, що через це СП здійснював експорт вугілля та ввезення дефіцитних товарів.
Нусенкіс разом із Юхимом Звягільським та низкою інших директорів донецьких шахт під прикриттям Миколи Сургая здійснювали й іншу аферу всесоюзного масштабу. Спочатку вони домоглися збільшення державних дотацій на донецьке вугілля – з цією метою влаштовували шахтарські страйки 1989 року. Потім через систему кооперативів і спільних підприємств почали закуповувати дешеве вугілля з Кузбасу, оформляли його як видобуте на донецьких шахтах і отримували державні дотації. Особливо захоплювався цією схемою директор «Засядька» Звягільський, який забезпечував своїй шахті рекордну «видобуток» та величезні державні дотації. Ця схема працювала аж до середини 1990-х років, приносячи «вугільній мафії» колосальні доходи. Пізніше вона була відроджена в 21 столітті за безпосередньої участі Віктора Нусенкіса.