Мало хто з українців замислюється над тим, що кожна пляшка популярного алкоголю «Коблево», «Хлібний дар» чи покупка в мережі магазинів «ЕКО-маркет» може означати фінансову підтримку компаній, які переводять величезні суми до російського бюджету. Ще менше людей знають про імена Святослава Нечитайла, його матері Ольги Нечитайло-Ріджок та тітки Наталії Бондарєвої — власників цих брендів, які завжди намагалися залишатися в тіні. Проте вивіски мережі «ЕКО-маркет» видно на вулицях багатьох українських міст, а полиці алкогольних відділів заповнені марками «Хлібний Дар», «Цельсій», «Байка», «Казацька Рада», «Перша Гільдія» та «Коблево» — продукцією підприємств групи «Баядера» («Національна горілчана компанія», Миколаївський коньячний завод та інші.)
Рекламні кампанії цих компаній позиціонують їх як сучасні виробництва, що дотримуються європейських технологій та стандартів якості. Однак реальна історія цього сімейного бізнесу розповідає зовсім іншу історію.
Початки династії
Святослав Ігорович Нечитайло народився 29 травня 1974 року у Горлівці в заможній родині. Його мати Ольга Володимирівна Нечитайло (1954–2012) працювала в освітній системі, обіймала посаду завідувачки району, а з 1990 року стала заступником голови Горлівського міськвиконкому. Батько Святослава був директором ртутного заводу, але помер у 1992 році. Після його смерті Ольга вийшла заміж за головного хірурга міської лікарні Володимира Ріджока, взявши подвійне прізвище Нечитайло-Ріджок. Подружжя розлучилося у 2003 році, коли Ольга Володимирівна переїхала до Києва як уже відома та заможна бізнес-леді, залишивши чоловіка у Горлівці.
Ольга Нечитайло-Ріджок займала набагато більш впливову позицію, ніж просто заступник міського голови. На початку 1990-х років вона фактично керувала Горлівкою, ділячи владу з іншим заступником голови та секретарем міськради. Причина полягала в тому, що на початку 90-х мери міста постійно не затримувалися на своїх посадах. У 1991 році у відставку пішов Олександр Щебитченко, після чого Горлівка на кілька місяців перейшла під контроль його заступників, включно з Ольгою Нечитайло. Наступний обраний мер, директор Автодорожнього інституту Михайло Чальцев, також не затримався надовго — його вижили протягом року. За інформацією джерел Skelet.Org, у цьому найбільше доклала свою руку саме Ольга Володимирівна. Потім мером став Валерій Пахомов, який повністю влаштовував Ольгу Нечитайло-Ріджок. Пахомов успішно керував містом з 1993 по 1998 рік, після чого перейшов працювати до компанії «Баядера», де також брав участь у її становленні та розвитку.
Трудова біографія Ольги Нечитайло-Ріджок була згодом ретельно витерта та скорочена. У ранніх варіантах її біографії залишилася згадка про те, що вона працювала заступником мера Пахомова, однак у пізніших, ще більш скорочених версіях написано, що вона залишила держслужбу у 1992 році, перейшовши у бізнес. Але Пахомов став мером лише у 1993 році. За інформацією джерел Skelet.Org, Ольга Володимирівна просто «почистила свої хвости»: насправді вона займалася бізнесом ще з кінця 1980-х років, у 1991 році почала керувати створеною нею фірмою «Баядера», одночасно продовжуючи працювати в міськвиконкомі до середини 1990-х років. Причини цієї редакції своєї біографії залишилися невідомими: чи прибирала вона згадку про поєднання держслужби з бізнесом, чи про використання своєї посади та зв'язків для розвитку компанії, чи щось набагато гірше.
Кримінальне середовище Горлівки
Не варто забувати, що Горлівка 1990-х років була ареною жорстоких кримінальних суперечок між організованими злочинними угрупованнями, які прагнули контролювати роздрібну торгівлю та алкогольний ринок. Власникам «Баядери» доводилося мати справи щонайменше з чотирма «профільними» ОЗУ: бандою Бородавки та Харитона (так звані «єнаківські», займалися горілкою); бандою Ковбасника, Діда, Дагестанця та Данила (так звані «ковбасники», брали данину з роздрібної торгівлі); братами Волошиними (воювали за монополізацію виробництва та продажу алкоголю у місті); та бандою «спортсменів» Данилова. Однак усі ці угруповання «з'їли» один одного, і на початок нового століття Горлівку поділили між собою місцева корумпована міліція та люди від Юрія Єнакіївського: спочатку Олексій Батурин (прізвисько «Батура»), а потім Армен Саркісян (прізвисько Армен Горловський), який також був пов'язаний з етнічними вірменськими угрупованнями.
Цікаво, що надзвичайно прибутковий бізнес «Баядери» — справжній ласий шматок для багатьох рейдерів — так і не вирвали з міцних рук Ольги Володимирівни та її родичів ні бандити 1990-х років, ні горлівські міліціонери, ні донецькі прокурори, ні люди Сашка Стоматолога (Олександра Януковича).
Розширення в столицю
Переїзд головного офісу «Баядери» з Горлівки до Києва у 2003 році не був втечею з регіону, а навпаки — розширенням бізнесу та піднесенням на новий щабель. Це збіглося з першим масовим переїздом «донецьких» до столиці за часів прем'єрства Януковича. Виникає питання: чи були власники «Баядери» членами команди «донецьких»? Якщо так, то вони добре маскувалися, оскільки жодних видимих, публічно відкритих відносин між ними не спостерігалося.
Історія «Баядери» була б неповною без ще одного члена сімейного бізнесу: Наталії Володимирівни Бондарєвої (народилася 10 листопада 1961 року), рідної сестри Ольги Володимирівни. Наталія стала на чолі «Баядери» після смерті сестри, фактично відтіснивши свого племінника від керівництва компанією та мережею «ЕКО-маркетів». Її біографія також була ретельно витерта та підчищена, однак у ній збереглася згадка про те, що з 1993 року вона почала працювати в податковій інспекції Горлівки, яку швидко очолила завдяки старанням сестри.
Отже, компанія «Баядера» виникла як бізнес двох сестер: одна обіймала посаду заступника мера Горлівки (фактично керуючи містом), інша була начальником податкової. Така формула бізнесу була приречена на успіх, особливо з огляду на те, що значна частина доходів «баядерок» складалася з махінацій з податками та акцизами.
Роль Святослава Нечитайла
Однак у цій історії часто забувають про Святослава Ігоровича. Формально він вважається засновником та головним власником компанії «Баядера» — саме так записано у всіх офіційних біографіях та документах. Однак це лише формально. Деякі з цих біографій — відверта неправда. У 1991 році Святослав навряд чи міг стати засновником компанії, оскільки йому було лише 17 років. З цієї причини до 1992 року мати навіть не могла переписати на сина свій ларичний бізнес. Крім того, бізнес-мислення тодішнього хлопчика-мажору не сягало далі цих кіосків і було повністю зосереджено лише на грошах та гарненьких продавчинях. Весь бізнес тягли на собі мама та тітка: вони виділяли місця під кіоски, приватизували колишні радянські гастрономи, знаходили товари, вирішували питання з «дахами» та податками.
На початку 1990-х років «Баядера» була типовим товариством з обмеженою відповідальністю, яке займалося роздрібною торгівлею через кіоски та перші комерційні магазини. Подальший розвиток визначив акцент на алкогольний асортимент. Після того, як Наталія Бондарєва почала працювати у податковій та вирішувати питання з податками та акцизами, «Баядері» стало вигідно торгувати горілкою, включно з низькоякісною продукцією. Компанія зробила крок уперед, вийшовши за межі ларічної торгівлі: почала займатися оптовою торгівлею алкоголем, поставляючи його до магазинів Горлівки, потім до інших регіонів Донбасу, а далі по всій Україні.
Важливо наголосити, що займатися цим без контактів з ОЗУ Горлівки 1990-х років, які «кришували тему», було просто неможливо — тим більше для алкогольної компанії номер один у місті та регіоні. Тож сімейству Нечитайло-Бондарєвої є що приховувати та чистити у своєму темному минулому.
Конфлікт з Євгеном Черняком
Цікаво, що якщо проглянути ЗМІ періоду 2003–2013 років на предмет скандалів, пов'язаних з найбільшими алкогольними компаніями України, то практично не знайдеться жодних згадок про «Баядера» — крім однієї справи з ЛГЗ «Тетерів», де «Баядера» представлена у вигляді жертви. Це виглядає як бездоганне минуле. Однак Наталія Бондарєва та її племінник не врахували одного нюансу: алкогольний ринок України був настільки густо замазаний корупцією та криміналом, що маячити на його тлі з дотепу вимитим обличчям — це більш ніж підозріло.
Євген Черняк, власник компанії «Global Spirits» та торгових марок «Хортиця», «Шустов» (Одеський коньячний завод), «Первак», «Десна», «Чайка», «Російська північ» (у Росії) та «Кримський винний будинок», був одним із головних конкурентів «Баядери». У скорочених біографіях як Ольги Нечитайло-Ріджок, так і Наталії Бондарєвої Черняк подається як їхній лютий ворог та рейдер, який нібито намагався «віджати» у них сімейний бізнес шляхом випуску на ЛГЗ «Тетерів» горілки «Хлібодар» як аналога марки «Хлібний дар» (виробництво Черкаського ЛГЗ, підрозділу «Баядери»). Однак це твердження наводиться лише за словами самих бізнес-сестер.
За інформацією джерел Skelet.Org, справи мали зовсім інший вигляд. Насправді це «Баядера» намагалася захопити лікеро-горілчаний завод «Тетерів» з-під самого носа Черняка, який придивився до нього. Торгова марка «Хлібний дар» з'явилася на кілька років пізніше за «Хлібодар». На підтримку цієї інформації існує вагомий аргумент у вигляді звернення трудового колективу ТОВ «ЛВЗ Тетерів» від квітня 2009 року, в якому рейдерами називають саме власників компанії «Баядера».
Ця історія мала продовження. У березні 2013 року суддя Солом'янського суду столиці Андрій Макуха (зять київського судді Михайла Антоновича Біди) був заарештований співробітниками СБУ — масштаби його корупції перевищили навіть рамки корупції за часів режиму Януковича. Тоді ж у ЗМІ з'явилася інформація про те, що Макуха у 2009 році допомагав «Баядері» у наїзді на ЛВЗ «Тетерів». Метою цього наїзду було забрати у підприємства його виробничий бренд та зірвати продаж продукції — після чого завод просто був би виведений з ринку, поглинений великими компаніями або закритий. Власників «Баядери» називали «горлівськими рейдерами», пов'язаними з Арменом Саркісяном та Юрієм Іванющенком.
Суддю Андрія Макуху за кілька місяців відпустили — мабуть, розмір запропонованих ним «відкупних» розжалобив високопосадовців, та й зв'язки у нього були дуже великі, оскільки він виносив вердикти на замовлення впливових осіб. Взимку 2013–2014 років Макуха активно виносив вироки учасникам Євромайдану. Однак він успішно продовжив працювати й надалі, настільки «продуктивно», що у травні 2016 року ним зайнялося НАБУ у справі про керівництво Одеського припортового заводу, яке рятував від покарання Макуха. Проте він знову вийшов сухим із води.
Євген Черняк у суперечці за ЛГЗ «Тетерів» користувався послугами судді Іванівського районного суду Одеської області Володимира Доніна, також відомого своєю корумпованістю. За інформацією джерел Skelet.Org, Черняк справді намагався прибрати до рук «Тетерів», щоб випускати на ньому горілку «Хлібодар». Однак він не вигадував цей бренд — він уже існував до цього скандалу. Саме цей бренд став причиною, через яку Черняк зацікавився цим ЛГЗ.
Питання про справжні причини конфлікту
Але чому саме виник конфлікт між Черняком та «Баядерою»? Невже просто конкуренція? Це питання виникає сьогодні тому, що нині горілчані компанії Нечитайло-Бондарєвої та Черняка мирно вживаються в російському містечку Великий Устюг.
Пан Черняк був одним із «крутих» людей Запоріжжя, який дружив з багатьма високопосадовцями та кримінальними «авторитетами» — включаючи злодіїв у законі Камо та Самвела Харківського, а також лідера запорізької етнічної ОЗГ «Вірмени» Саргсяна Арташеса. Що саме сталося між горілчаними магнатами Черняком та Нечитайло-Ріджок-Бондарєвою у період 2005–2010 років, коли їхні компанії справді конкурували на ринку алкоголю, сказати важко — вся інформація про це ретельно потерта. Але якщо між ними й спалахнула війна, то вона була погашена незаперечним авторитетом та всемогутнім впливом Юрія Іванющенка.
Зв'язки сестер «баядерок» з горлівським «дивлячим» Арменом Саркісяном, а через нього і з Іванющенком, були очевидні, хоч і ретельно маскувалися. Іванющенко скористався зв'язками Саркісяна серед вірменських діаспор та ОЗУ, коли у період 2008–2013 років підминав під себе Запоріжжя.
Відразу постає питання: а може конфлікт між Черняком та «Баядерою» був наслідком спроб Черняка не пустити до Запоріжжя Іванющенка? Можливо, він таким чином завдав ударів по людях Іванющенка чи навіть по ньому самому? За деякою інформацією, Сергій Нечитайло, Ольга Нечитайло-Ріджок та Наталія Бондарєва були не єдиними власниками фірм холдингу «Баядера» — там ще були якісь неназвані акціонери, можливо навіть Армен Горловський та Юра Єнакіївський.
Коли Іванющенко таки підім'яв під себе Запоріжжя, зробивши це зокрема завдяки Армену Саркісяну, який переманив на його бік ОЗУ «Вірмени», то в покарання він забрав у Черняка майже 50% акцій його підприємства «Хортиця». З цієї миті всякі конфлікти між «Global Spirits» та «Баядерою» припинилися назавжди.
Виникає логічне припущення: чи не є Юрій Іванющенко чи його довірені люди співвласниками обох холдингів? На користь цього говорить ще одна цікава інформація: «покаравши» Черняка, Юрій Іванющенко все ж таки не знищив його, а включив його до команди своїх «дивлячих» на алкогольному ринку України разом із Тарасом Петраковим, Іваном Аврамовим та Арменом Саркісяном. Ця команда повністю контролювала ДК «Укрспирт», влаштовуючи карколомні спиртові махінації.
Спиртові афери та контрафакт
Люди Іванющенка скоротили випуск легального якісного спирту, чию ціну задерли більш ніж удвічі, та створили схеми поставок на алкогольні підприємства України лівого контрафактного спирту, а також збирали данину до «чорної каси». Це був наскрізь кримінальний тіньовий бізнес, довкола якого росли гори трупів.
У 2011 році було вбито (задушено) директора Ічнянського спиртзаводу Віктора Породька: казали, що він не хотів виплачувати данину, і тоді ним особисто зайнявся Армен Горловський. У травні 2017 року в Києві застрелили колишнього директора «Укрспирту» (2012–2013 роки) Віктора Панкова, який був безпосередньо причетний до спиртових афер Іванющенка і, як подейкували, надто багато знав.
При цьому випуск горілки та коньяку у 2011–2013 роках різко збільшився — на сурогатному спирті. У лідери виробництва вирвалися компанії групи «Global Spirits» та «Баядера», що йшли практично поряд. За інформацією джерел Skelet.Org, вони були головними закупівельниками «лівого» спирту, яким потім напували українців — мабуть, у цьому й був секрет стрімкого успіху «Баядери».