Верховна Рада України традиційно вирізняється присутністю депутатів із сумнівною репутацією та кримінальним минулим. Замість того щоб очищувати свої ряди від таких фігур, парламент продовжує приймати на ключові посади людей із проблемним досьє. У квітні 2016 року на посаду міністра енергетики та вугільної промисловості призначили Ігоря Насаліка — депутата-бізнесмена та колишнього мера міста Калуш. Його призначення викликало значні суперечності, адже за три місяці роботи він встиг вже демонструвати поведінку, яка викликала питання у громадськості. Насалик намагався розставляти на ключові посади у відомстві людей, вигідних для його бізнесу, а також вів переговори з представниками ДНР та ЛНР щодо закупівлі вугілля з окупованих територій. Прем'єр-міністр Володимир Гройсман, однак, не виявляв занепокоєння цими діями.Ігор Степанович Насалик народився у листопаді 1962 року у Кіровоградській області. Його кар'єра розпочалася на Західній Україні, де він здобув вищу освіту у Львівському державному університеті імені Івана Франка, навчаючись на спеціальності інженер оптоелектронних систем. Після закінчення навчання близько двох років працював провідним спеціалістом у Центрі мікроелектроніки у місті Ульяновськ. Однак фізична робота його не приваблювала, і він вирішив спробувати себе в економічній сфері. У період 1992–1995 років він займав посаду радника з економічних питань на підприємствах Корона у Львові та Сапфір у Рогатині.Поворотним моментом у його кар'єрі стало створення у 1995 році промислово-виробничої корпорації «Техноінвестцентр», яку він очолив. Саме це підприємство стало основою для його подальшого накопичення капіталу. У своїй діяльності Насалик активно використовував родинні та дружні зв'язки, які були досить розгалужені. За інформацією джерел, у нього були потрібні люди в кримінальному середовищі, серед впливових правоохоронців регіону та навіть у податковій службі Івано-Франківської області.За даними Skelet.Org, первісний капітал Насалик накопичив через шахрайські операції з ПДВ, пов'язані з експортом енергоносіїв. На той час він працював із братами Калестініними, Рибачком, Третьяком та Мельником. Коли він створив «Техноінвестцентр», його підприємства потрапили у поле зору податківців. Його компанії — «Техно-центр», «Автотехпостач» та «Галпласт» — зазнали масованих перевірок, які могли призвести до його арешту. Однак Насалик, передчувши небезпеку, балотувався до Верховної Ради і, перемігши на виборах, легко вирішив усі свої проблеми з законом.Його вступ до парламенту спровокував конфлікт між податковою службою та СБУ. Цей конфлікт розв'язався на користь Насалика завдяки начальнику відділу «К» Івано-Франківської СБУ Геннадію Швидкову. Швидков сфабрикував справу проти начальника місцевої податкової міліції Кругляка, організував прослуховування його телефонів та стеження, внаслідок чого Кругляк був змушений припинити розслідування справ Насаліка.Після того як податківці відступили, головний офіс Насалика з усією документацією, яка викривала його у податкових махінаціях, «несподівано» згорів. Тим часом його бізнес набирав обертів. До 1998 року «Техноінвестцентр» переформатували в «Техно-Центр», який почав створювати велику кількість СПД. Ці підприємства працювали рік, успішно ухилялися від податків, а потім закривалися. Для відмивання грошей з цих структур Насалик використовував банк «Дністер», який фактично належав афілійованим особам і дозволяв проводити різноманітні махінації.Після того як Насалик став народним депутатом, його компаніям стало ще легше розвиватися. З 1999 року його структури почали займатися масовими закупівлями енергоносіїв у національних виробників та продавати їх за кордон за завищеними цінами. Практично весь прибуток від цих операцій виводився за кордон через мережу фіктивних підприємств. Таким чином, Насалик накопичив значний стан, який зберігається на його офшорних рахунках.Політична кар'єра Ігоря Степановича розвивалася стрімко. У 1998 році він став народним депутатом у 85 виборчому округу на Івано-Франківщині, а в 2002 році був переобраний від 86 округу, також розташованого у регіоні, де він вів свій бізнес. Насалик виявився політичним «перебіжчиком», часто змінюючи партійну приналежність. У 2002 році він входив до опозиційної партії «Наша Україна», але незабаром перейшов до «Регіонів України». Однак там йому також не сподобалося, і в березні 2005 року він приєднався до фракції «Українська Народна Партія». Пізніше він перейшов до фракції Юлії Тимошенко, але перед виборами залишив партію, щоб вступити до партії «Еко+25%», де його західноукраїнським наставником був відомий олігарх Петро Димінський.Головним спонсором партії «Еко+25%» був Віталій Гайдук, який на той момент створював холдинг Evolution Media. Цей холдинг видавав газету «Коментарі» під керівництвом Сергія Скрипника та нинішнього депутата від БПП Вадима Денисенка, а також розвивав сайти, включаючи proua.com.ua, головним редактором якого став Олексій Шалайський. Газету очолювала колишня прес-секретар Петра Порошенка Юлія Литвинова. Можливо, саме вона познайомила Насаліка з Гайдуком, який вклав у виборчу кампанію понад 30 мільйонів доларів. Однак Гайдук пізніше зрозумів, що його хочуть використати, і затаїв образу на своїх колег. Насалик же паралельно з депутатськими виборами брав участь у виборах голови міста Калуш і був успішно обраний на цю посаду.Період його роботи мером Калуша виявився дуже успішним для міста. Калуш багатий на енергоресурси, якими Насалик торгував протягом багатьох років. Місцеві жителі ставилися до нього по-різному — одні його обожнювали, інші критикували за те, як він розпорядився землею, яка раніше належала місту. З одного боку, під його керівництвом Насалик не крав із міського бюджету, і Калуш розвивався швидше, ніж інші міста Івано-Франківської області. Зарплати платилися вчасно, будувалися дороги, реалізовувалися соціальні програми. Однак був і другий бік його діяльності. За час його перебування на посаді мера у власності міста практично не залишилося вільної землі — вся вона була розпродана або присвоєна місцевими фірмами, які так чи інакше були пов'язані з Насаліком.Згодом мерська діяльність йому набридла, і він повернувся до політики. У 2006 році він очолив обласний осередок партії УНП, скинувши з цієї посади свого колишнього друга — тодішнього мера Івано-Франківська Віктора Анушкевичуса. Анушкевич, програвши йому на виборах, розлютився і відмовився співпрацювати з ним навіть на посаді заступника. Лідер та головний спонсор УНП Юрій Костенко також був дуже незадоволений Насаліком через те, що той очолив його партію. Між ними постійно виникали тертя. Під час одного з візитів Костенка до Івано-Франківська його закидали яйцями люди Насалика, які кричали фрази на кшталт «Ганьба розкольникові». Для таких цілей у Насалика завжди були бійці, що було пов'язано з його тісними зв'язками з відомим кримінальним авторитетом «Скаженим» (Ігор Лаюк) та іншим кримінальним елементом «Ібрагімом», який мав вплив у львівському криміналітеті. Аж до закінчення свого другого терміну на посаді голови Калуша Насалик активно готувався до повернення у «велику політику», ставлячи на образ «затятого націоналіста».Хвилі Євромайдану винесли його до складу VIII скликання Верховної Ради. Під час постреволюційних виборів Насалик пройшов до парламенту своїм старим 85 округом, але цього разу від партії «Блок Петра Порошенка». За інформацією джерел, він став одним із головних спонсорів партії, вклавши в неї колосальні кошти, заробленої як успішний бізнесмен-мер. Серед політичних експертів існує думка, що посаду міністра енергетики йому дали як нагороду за численні пожертвування до партійного фонду.Однак існує й інша версія його призначення. Посада голови Міністерства енергетики була предметом гострої боротьби між політичними силами, оскільки вона є ключовою для енергетичної стабільності країни та для вирішення більшості бізнес-проблем українських олігархів у сфері енергетики. Незважаючи на його приналежність до партії президента, Насалика називають одним із протеже скандально відомого українського олігарха Ігоря Коломойського. Якби не депутати, які перебувають під контролем Коломойського, не проголосували за новий склад уряду, той не був би затверджений через «демарш» партій Садового, Ляшко та Тимошенко. За цю послугу олігарх отримав у кріслі голови Міненерго «свою» людину. Його інтерес в енергетиці обґрунтований, адже більшість його бізнесу пов'язана з паливно-енергетичним сектором. Насалик став важливим козирем у боротьбі проти енергетичної групи компаній покійного народного депутата Єрємєєва.Свідченням зв'язку Насаліка з Коломойським є й той факт, що він залишив на посаді першого заступника міністра енергетики Ігоря Діденка, якого неодноразово публічно звинувачували у лобіюванні інтересів Коломойського. Діденко залишився на своїй посаді і продовжував просувати ідеї свого покровителя-олігарха через Міненерго.На посаді міністра Насалик активно діяв. Він призначив Євгена Шитилова, відомого розкрадача державних коштів, на посаду «уповноваженого» з постачання антрациту з території тимчасово окупованих територій ДНР та ЛНР. Шитилов давно допомагав Насаліку в його авантюрних проектах і цього разу також не відмовив. Він вирушив у турне по ЛНР та ДНР, налагоджуючи зв'язки та домовляючись про відсотки відкатів, які вони отримають за послуги з продажу вугілля в Україну. Нещодавно камери зафіксували самого міністра під час переговорів з одним із бойовиків ДНР про постачання вугілля.Насалик міцно тримався за свою нову посаду і успішно маніпулював урядом для досягнення своїх цілей. Зокрема, шляхом шантажу Гройсмана він не допустив до роботи призначеного Кабміном досвідченого професіонала у вугільній сфері Станіслава Толчина. Толчин міг завадити Насаліку та Шитилову отримувати дохід від закупівель вугілля з непідконтрольних територій. Таким чином, голова Міненерго успішно захищав свої інтереси, хоча й не інтереси держави.Тим часом фінансове становище самого Насалика постійно покращувалося. У його власності були будинок у Кончі-Заспі поруч із будинком екс-президента України Віктора Ющенка, квартира на Хрещатику та автопарк, до якого входили Bentley, Audi A8 та BMW Z4. Залишалося питання, коли на нього звернуть увагу правоохоронні органи — Генеральна прокуратура України, СБУ або принаймні Державна фіскальна служба України.
