Українська громадськість звикла до того, що поява на екранах телевізорів лисої голови Геннадія Москаля зазвичай супроводжується гучними викриттями та різкою мовою. Однак мало хто усвідомлює, що цей політик є живим свідченням помилки в переконанні про можливість знайти чесних людей серед державних діячів та чиновників. Якщо ви все ще вірите, що Москаль здатен боротися з корупцією та розкривати злочини, варто знати: він навіть не той, за кого себе видає.
Народження та ранні роки
Людина, яку сьогодні знають як Геннадія Геннадійовича Москаля, народилася 11 грудня 1950 року в селі Задубрівка Заставнівського району Чернівецької області. Його батьками були Геннадій Хадійович Гайфулін та Степанія Павлівна Москаль. Щодо походження прізвища виникає питання: новонародженому дали прізвище матері, а не батька. За словами самого Москаля, його батько помер через два роки після його народження, однак подальші обставини його життя показали, що інформація про дитинство та молодість була ним значно спотворена.
На прямі запитання журналістів про ці періоди Москаль зазвичай відповідав, що не бажає згадувати ті «важкі роки». Вибір прізвища матері замість татарського прізвища батька, можливо, був пов'язаний з тим, що на початку 1950-х років татарське походження могло створити проблеми. Адже всього кілька років перед цим з Криму були депортовані всі татари, звинувачені у співпраці з нацистами. У той час люди часто перестраховувалися, розуміючи, що під словом «неприємності» мали на увазі не штрафи, а висилку чи ув'язнення.
Освіта та початок служби
У 1966 році Москаль закінчив восьмирічну школу та вступив до Чернівецького технікуму залізничного транспорту. Під час навчання він отримав відстрочку від військової служби, що дозволило йому уникнути останнього трирічного призову. Відстрочка діяла до осені 1970 року, тому він встиг не лише завершити навчання в технікумі, а й кілька місяців працював оглядачем у вагонному господарстві Тернопільського відділення Львівської залізниці.
Після армії Москаль продовжив роботу оглядача вагонів, але незабаром цей вид діяльності йому набрид. У 1973 році він переїхав до Чернівців, влаштувався до кримінального розшуку Ленінського райвідділу УВС та заочно вступив до Київської вищої школи міліції. Після закінчення навчання у 1976 році отримав звання лейтенанта та посаду інспектора. Саме в цей період він познайомився з юною студенткою Кооперативного технікуму Орісею (Ариною) Теофілівною Лінською, народженою у 1957 році.
Проблема з прізвищем
Через рік, 12 листопада 1977 року, вони одружилися. Однак це подружжя стало початком дивної історії з прізвищами. Розписавшись з Орісею Лінською, Геннадій Москаль вирішив взяти прізвище дружини. Про це свідчать оригінали та копії документів: акт про укладення шлюбу, свідоцтво про шлюб та запис акта про народження їхньої дочки Ірини від 15 грудня 1978 року. У цих документах чітко записано, що Геннадій Москаль узяв прізвище дружини і став Геннадієм Лінським, і саме під цим прізвищем був записаний батьком своєї дочки.
Саме по собі це не було чимось компрометуючим — багато чоловіків брали прізвища своїх дружин. Однак справжній скандал виник багато років пізніше, коли громадянин Лінський вирішив повернутися до прізвища Москаль. Дивним було те, що він не зробив це у встановленому законом порядку. Більше того, за інформацією Skelet.Org, Геннадій Геннадійович просто залишив собі старий паспорт із прізвищем Москаль, одночасно отримавши новий паспорт із прізвищем Лінський.
Наявність двох паспортів на два різні прізвища — це мрія будь-якого злочинця чи аферисту. Однак навіщо це було потрібно інспектору карного розшуку, залишається незрозумілим. За даними Skelet.Org, Геннадій Геннадійович ніколи не відповідав на це питання, оскільки не визнавав своїх маніпуляцій із прізвищами. Приблизно наприкінці 1980-х або на початку 1990-х років він просто сховав паспорт на прізвище Лінського, дістав паспорт на прізвище Москаль і продовжив жити та робити кар'єру під цим прізвищем.
Юридичні наслідки
З початком нового століття журналісти звернули увагу на цю ситуацію і виявили, що з юридичної точки зору Геннадія Москаля просто не існувало. Оскільки Геннадій Лінський не провів офіційну процедуру зміни прізвища, він залишався Лінським. Це означало, що всі укази та накази про призначення Геннадія Москаля на високі посади у МВС та обласних адміністраціях були недійсними, як і всі розпорядження, підписані під цим прізвищем.
Так само документи, подані ним як кандидатом у народні депутати, були визнані «відомо неправдивими», а його депутатський мандат та голос у Верховній Раді 6-го та 7-го скликань виявилися «липовими». Занепокоєний Москаль-Лінський спробував «обрубати хвости», подавши скарги до Міністерства юстиції та судові позови, намагаючись виправити старі документи. Він стверджував, що у 1970-х роках працівники РАГСу припустилися помилок, записавши його Лінським.
Однак ці аргументи були малопереконливими. Якщо це були помилки, то чому його прізвище стояло в актах реєстрації шлюбу та народження дітей? І як працівник МВС міг стільки років не помічати цієї «жахливої помилки» та не виправити її раніше? Суди скрізь відмовили йому, зокрема Адміністративний суд Чернівців у жовтні 2013 року офіційно встановив, що справжнім прізвищем Геннадія Геннадійовича є Лінський, а не Москаль.
Євромайдан та повернення до влади
Це судове рішення давало офіційні підстави для позбавлення Москаля депутатського мандата, отриманого обманним шляхом, та порушення кримінальних справ за статтею про підробки. Однак буквально через місяць у Києві розпочався Євромайдан, і депутата фракції «Фронт змін – Батьківщина» вже не могли торкнутися — це було б розцінено як репресії щодо лідерів опозиції. Москаль поспішив очолити створену опозицією тимчасову комісію з розслідування протиправних дій під час Євромайдану, що дало йому додаткову недоторканність.
Після лютого 2014 року про «прикру помилку» з прізвищами просто забули. Невдовзі Москаль отримав посаду губернатора охопленої конфліктом Луганської області — регіону, де його добре пам'ятали за попереднім призначенням у 2005 році.
Кар'єра у Чернівцях та перші посади
Протягом двадцяти років служби у Чернівцях Геннадій Геннадійович піднявся кар'єрними сходами. З 1978 року він був старшим інспектором загрози УВС Чернівецького облвиконкому. Після закінчення у 1984 році курсів Московської академії МВС став заступником начальника Ленінського РВВС, а з 1986 року — начальником загрози УВС кримінальної міліції. За цей період не залишилося жодних відомостей про його видатні «подвиги», крім історії з прізвищами.
Відомо, що у 1992–1994 роках Геннадій Москаль як запрошений «професор» читав лекції з правознавства в Чернівецькому університеті, де міг познайомитися зі студентами Арсенієм Яценюком та братами Бурбак.
У 1995 році Москаля переведено в Ужгород на посаду начальника управління МВС України в Закарпатській області. Це був його перший досвід роботи поза рідною Чернівецькою областю. Про його результати не було гучних звітів у ЗМІ. Враховуючи, що місцева мафія «цимбора» продовжувала успішно розвиватися в ці роки, можна сказати, що Москаль не надто цьому заважав.
Кримський період та організована злочинність
Нове призначення начальником ГУ МВС в АР Крим (1997–2000) зробило його знаменитим на всю Україну генералом міліції з «дволиким» іміджем. З одного боку, довірливі громадяни сприймали його як непримиренного борця з організованою злочинністю. З іншого боку, по країні розповзалися чутки про жорстокого та цинічного генерала-корупціонера, який покровительствував організованим злочинним угрупуванням.
Найневиннішими витівками Москаля в Криму були афери з відомчими коштами. За інформацією Skelet.Org, гроші, які мали виплачуватися особовому складу як «пайкові», генерал закуповував у приватних фірм побутову техніку та продукти — які потім видавали міліціонерам замість готівки. Через фірму «Титан» з міста Вірменськ, в якій нібито працював родич Москаля, закуповували продукти харчування (крупи, цукор, олію), які видавалися рядовим працівникам МВС за рахунок їхньої зарплати. Тих, хто відкрито обурювався, швидко звільняли.
Для найближчого оточення Москаля було «прихватизовано» 36-квартирний будинок в Алушті, який збудували на бюджетні гроші для кримських татар.
Однак це були лише дрібниці. За розповідями джерел, генерал Москаль зіткнувся з затяжною війною двох головних організованих злочинних угруповань півострова — «Башмаки» та «Сейлем». Замість того щоб нещадно викорінювати організовану злочинність, яка фактично керувала життям Криму, він її використав. З серйозних бандитів Криму було посаджено лише Сергія Воронкова. А Лев Миримський розпочав свою успішну політичну кар'єру.
Москвалеві контакти з кримінальним світом
Новий начальник кримської міліції налагодив прямий та плідний контакт із лідерами організованих злочинних угруповань. Кримчани розповідали про те, як «башмаківці» та «сейлемівці» допомагали Москалю робити успішну статистику боротьби зі злочинністю, здаючи йому конкурентів та дрібних злочинців — на яких вішалися всі серйозні злочини на півострові. Коли кримінальної «дрібниці» поменшало, міліція просто хапала ввечері п'яних перехожих і тортурами домагалася у них «щиросердечних зізнань».
Джерела повідомляли про зближення Москаля з угрупуванням «Сейлем» після посадження Воронкова, що згодом відіграло ключову роль у розгромі їхніх конкурентів «Башмаків». Серед знайомих Москалю «сейлемівців», з якими його навіть бачили на вечірках у ресторанах Сімферополя, називали кримінального авторитету Градова, майбутнього лідера «Руської громади Криму» Сергія Аксьонова (прізвисько «Гоблін») та бізнес-вумен Ірину Бартеньєву, чий чоловік входив до угруповання.
Свідки розповідали, що Аксьонов став останнім із «сейлемівців», який вижив, завдяки саме Москалю, чиїм особистим інформатором він був. У 2014–2015 роках, призначений Путіним главою анексованого Криму, Аксьонов віддячив своєму колишньому «босу»: він видав довгий список українських політиків, яким заборонявся в'їзд до Криму, проте Геннадія Москаля серед них не було.
На Бартеньєву було оформлено низку підприємств та фірм угруповання «Сейлем», у тому числі ресторан «Учан-Су», ТОВ «Компроміс», ТОВ «Південний дім». Навколо цих підприємств розгорялися серйозні конфлікти з кривавими вбивствами.
Вбивство Бартеньєвої
Масштаб цих конфліктів досяг Києва — туди його доставив Геннадій Москаль, який одночасно з посадою начальника міліції Криму був також заступником міністра МВС Юрія Кравченка. Чутки розповідали про те, що Кравченко, Москаль та Бартеньєва утворили «фатальний трикутник» — не любовний, а діловий.
Все закінчилося вбивством Бартеньєвої у листопаді 2001 року. Її тіло знайшли на горі Ай-Петрі, вона була вбита пострілами з двох пістолетів, один з яких нібито був зареєстрований як табельна зброя Геннадія Москаля. Зрозуміло, що пістолет оголосили вкраденим, а ім'я Москаля більше не згадували. Вбивство повісили на банду Градова — після арештів якого згадані підприємства відійшли до людей великих міліцейських начальників.
На той час Москаль уже обіймав іншу посаду і був далеко від Криму.
Дніпропетровськ та історія з бомжами
У 2000–2001 роках Москаль очолював УМВС у Дніпропетровській області. Саме там він «прославився» історією про депортованих із міста та загиблих бездомних.
Трагедія сталася у квітні 2001 року. На травневі свята у Дніпропетровськ чекали на президента Леоніда Кучму, тому терміново білили бордюри, клали асфальт та вирішили очистити вулиці від безпритульних, які псували картину «економічного підйому».
Нібито за наказом Геннадія Москаля, міліція почала хапати на вулицях бездомних та всіх, хто мав відповідний вигляд, силою звозила їх на вантажний причал, де садила на баржу. Операція тривала кілька днів, а перші затримані весь цей час мучилися у трюмі без води та свіжого повітря.
Потім баржа перевезла бездомних на півсотні кілометрів вниз за течією річки та випустила їх у степ — далеко від найближчого міста. Результат: кілька безпритульних померли в трюмі баржі, ще кілька тіл було виявлено пізніше у посадках уздовж колгоспних полів.
За твердженнями правозахисників, у ході цієї депортації загинуло від 12 до 46 осіб, проте МВС приховувало не лише точні дані, а й сам факт трагедії. У народі поповзли чутки про те, що в Дніпрі затопили кілька барж із бездомними.
Буквально через місяць після цього Москаля звільнено з посади і водночас підвищено до голови адміністрації Закарпатської області. Це було його перше генерал-губернаторство, яке одразу ж створило йому імідж «аварійного губернатора», що кидається в проблемні регіони.
Однак, як і під час його роботи начальником Закарпатського УМВС, Москаль не досяг у регіоні перелому криміногенної ситуації. Натомість він закидав Київ звітами про кількість заарештованих та посаджених. «Цимбора» та інші організовані злочинні угруповання продовжували займатися контрабандою та вирубуванням лісу, а Москаль заробив собі політичні очки, виторгувавши у Києва компенсації для постраждалих від паводків.
Через його старанну боротьбу з «русинським сепаратизмом» (є припущення, що для цього його туди й призначили), Москаль також заробив собі негативний імідж у населення області.
Держкомітет у справах національностей та міграції
У 2002 році Геннадія Москаля призначили на дещо незвичайну для нього посаду: головою Держкомітету України у справах національностей та міграції. Він пропрацював на ній майже три роки, проявивши себе лише ініціативою створення в Криму національної татарської автономії, у якій, за ідеєю Москаля, всі керівні посади мали обіймати лише татари.
Це здивувало тих, для кого Москаль уже сприймався як головний борець із сепаратизмом в Україні. Однак дехто згадав татарське походження Москаля по батькові та не ставив більше запитань.
Цікаво, що ця ініціатива збіглася з переходом Москаля до табору прихильників Віктора Ющенка, де були також лідери кримськотатарського Меджлісу.
Пізніше з'явилася негласна інформація про те, що безлади в кримському селі Багате у 2003 році, які спалахнули після того, як співробітники МВС до смерті забили місцевого жителя-татарина, були спровоковані людьми Москаля — яких залишилося чимало після його трьох років роботи на півострові.
У 2004 році джерела повідомили, що ця провокація нібито була оплачена Москалю акціями фірми, яка володіє готелем «Гориця» в Македонії. Людей Москаля також негласно звинувачували в заворушеннях, які спалахнули в Криму у 2007 році — причиною яких також була жорстокість працівників міліції.
Повернення до влади за Ющенка
Ставка на помаранчевих виявилася для Москаля вдалою. У той час як його колишній начальник та бізнес-партнер по Криму Юрій Кравченко «застрелився», Геннадія Геннадійовича одразу після інавгурації Ющенка було призначено на посаду начальника кримінальної міліції Києва. Однак він не затримався на ній довго. У листопаді 2005 року його відправлено губернатором до Луганська.
На те було дві причини: колишній губернатор Олександр Данилов перейшов на бік БЮТ і був «з'їдений» прихильниками Ющенка, а «антіоранжеві» та антинаціоналістичні настрої мешканців регіону запахли сепаратизмом. Таким чином, Москалю дали можливість проявити себе відданою президентові людиною та підтвердити свій імідж борця із сепаратизмом.
Однак навчити луганчан любити Україну ющенківською у нього не вийшло. Їхній сепаратизм трансформувався в симпатії до Партії Регіонів та КПУ на місцевих виборах 2006 року. У результаті в місцевих радах області 90% мандатів взяли регіонали і комуністи, а вони одразу ж вимагали відставки Москаля. Він, після неприємної розмови з Ющенком, написав заяву «за власним бажанням».
Період невизначеності
У 2006–2007 роках Геннадій Москаль був перекотиполем. Кілька місяців він попрацював заступником директора Інституту європейської інтеграції, потім півроку був представником президента в Криму, потім три місяці заступником голови СБУ Валентина Наливайченка та півтора місяці на посаді заступника секретаря РНБО.
Таке «летунство» властиве лише людям із дуже великими проблемами.
Зрештою, на позачергових виборах 2007 року він пройшов у Верховну Раду за списком «НУ-НС» (№41), завдяки Юрію Луценку, який ухвалив його у свій проект «Народної Самооборони». Півтора роки Москаль був першим заступником голови парламентського комітету з протидії організованій злочинності та корупції.
Липові документи та афери з паспортами
Людина, яка потрапила до Ради за фактично підробленими документами не під своїм справжнім прізвищем, незабаром вляпалася у публічний скандал. СБУ викрила його у видачі липових документів, зокрема посвідчення учасників бойових дій.
Серед них був і інший депутат від «НУНС» Сергій Василенко — дуже близька до Москаля людина, яку навіть іноді помилково називають його зятем (у його дружини по-батькові Володимирівна). Москаль допоміг Василенку отримати таке посвідчення на підставі довідки про те, що той «працював у період з 20 квітня 2004 року по 20 квітня 2004 року у національному контингенті українського миротворчого контингенту у Косові». Тобто Василенко отримав статус учасника та пільги лише на один день, з'їздивши «в гості» на українську базу в Косово.
Геннадій Геннадійович роздавав тоді не лише посвідчення учасників бойових дій. Разом із Василенком та заступником начальника Держдепартаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Сергія Радутного, у віданні якого перебувала паспортна служба, вони організували страхову компанію «Добробут». Ця компанія в обов'язковому порядку нав'язувала свої послуги медичного страхування вартістю 75 гривень усім одержувачам українських паспортів.
Це була не єдина подібна афера тріумвірату Москаля, Василенка та Радутного. Одержувачі закордонних паспортів були змушені сплачувати внески (загалом до 290 гривень) фірмам «Ресурси-Документ», «Юридична компанія «Інформ-ресурси», ЗАТ «Просто страхування» та іншим конторам.
Повернення до МВС та Криму
У серпні 2009 року Москаля призначили на стару посаду заступника міністра внутрішніх справ України та начальника ГУ МВС у Криму. У цьому йому знову допоміг Юрій Луценко, який на той час очолював МВС. Він пробув на цій посаді лише півроку, оскільки відмовився скласти свій депутатський мандат (на чому особисто наполягав Віктор Ющенко) і вважав за краще повернутися до Ради. Крім того, в Україні змінилася влада, і Москалю знадобилася депутатська недоторканність. До речі, Ющенко потім ще довго погрожував викласти проти нього якийсь компромат.
Євромайдан та комісія з розслідування
Коли на вулицях Києва шумів Євромайдан, народний депутат Геннадій Москаль (обраний у 2012 році за списком «Батьківщини») головував у парламентській комісії з розслідування протиправних дій під час цих протестів. Це дало йому можливість уникнути відповідей на незручні питання про його справжнє прізвище.
З цього моменту Москаль починає дотримуватися дуже хитромудрої політичної лінії. Спочатку було все зрозуміло: він щосили працював проти Януковича, чим займався ще з 2011 року, коли різко наїжджав на владу за «репресії» щодо Юрія Луценка та Юлії Тимошенко.
Цілком логічно, що його парламентська комісія незабаром заявила, що вогонь бойовими патронами протестувальниками вели снайпери з силових відомств. Це була суто політична заява, оскільки жодних доказів тоді ні в кого ще не було — але опозиції, Євромайдану та представникам Заходу, які їх підтримували, ці докази й не були потрібні. Зима-весна 2014 року в Україні гриміла саме політичними заявами, і «голосом правди» вважався той, у кого вони були найгучнішими та шокуючими.
Луганське губернаторство
Будучи призначеним на посаду голови Луганської обласної державної адміністрації, перетвореної на військово-цивільну адміністрацію, Москаль спробував виправдати свій імідж борця із сепаратизмом. Однак, як під час своїх колишніх губернаторств у Луганській та Закарпатській областях, лише посилив ситуацію.
Одним із його перших кроків було налагодження тісної дружби з батальйоном «Айдар». Як і багато інших добровольчих батальйонів, він мав неоднозначну оцінку у місцевого населення. При цьому Москаль фактично залишив під владою батальйону місто Щастя, поряд з яким знаходилася не лише Луганська ТЕС, а й елітне селище луганських багатіїв, зайняте батальйоном під «постою».
У результаті, відчувши таку підтримку адміністрації, «айдарівці» у листопаді 2014 року вирішили самостійно виявляти та «карати» місцевих жителів, які симпатизують сепаратистам або мають «антиукраїнські» погляди. Ними було викрадено мешканця Сєвєродонецька В'ячеслава Франчука — серед білого дня, прямо зі свого магазину.
Громадськість зчинила шум, і за кілька днів Геннадій Москаль поїхав на базу «Айдара», де «умовив» добробатівців відпустити кількох полонених.
Поворотна точка у відносинах
Повідомлялося, що саме після цього відносини Москаля та «Айдара» не склалися. Незабаром у пресі з'явилися «одкровення» Москаля про те, що «Айдар» причетний до пограбувань та викрадень людей.
Однак справжня причина розриву була інша: боротьба за контроль над трафіком товарів. Москаль був автором двох ініціатив. Спочатку восени 2014 року він наполягав на тому, щоб із Луганська до Сєвєродонецька (нового обласного центру) виїхали не лише органи влади та державні служби, а й взагалі всі установи — лікарні, інститути, підприємства, навіть музична філармонія.
Ті, хто залишився, оголошувалися посібниками сепаратистів і звільнялися. Оскільки з Луганська виїхало в основному лише начальство (не бажало псувати кар'єру і втрачати хорошу зарплату), виникла колізія, коли установи просто створювали свої «українські клони».
Економічна блокада
З початком 2015 року Москаль став активним ініціатором економічної блокади території ЛНР. Незважаючи на припинення в області активних бойових дій, різко посилився пропускний режим на блокпостах.
Ещё наприкінці 2014 року жителі Первомайська та Артемівська (території сепаратистів) вільно автобусами їздили до Сєвєродонецька за покупками, переводили в готівку картки, переоформлювали пенсії. З весни 2015 року ця «лафа» закінчилася. Розпочалася активна блокада провезення споживчих товарів, у якій особисто брав участь сам Москаль.
Враховуючи, що чисельність бойовиків в області становила лише 15–20 тисяч, а населення захоплених ними територій перевищувало мільйон, говорити про те, що ці вантажівки везуть продукти саме бойовикам, було безглуздо. Політичний ефект від такого кроку теж був сумнівним: до блокади луганчани, які їздили на українську територію, продовжували почуватися громадянами України — після її встановлення ментальний зв'язок з батьківщиною почав рватися.
Бізнес на конфлікті
Відповідь на питання, чому Москаль свідомо вбивав цей зв'язок, можливо, лежала у сфері нового бізнесу, що виник на сході України. По-перше, це був великий бізнес олігархів, які укладали з лідерами сепаратистів великі угоди. По-друге, це був бізнес на блокпостах: після посилення режиму проїзду та провезення вантажів, кожен з них ставав клондайком, який щодня приносив багатотисячні доходи. За контроль над цими блокпостами розпочалася справжня війна.
Цікаво, що різке охолодження Геннадія Москаля та добробатівців почалося саме тоді, коли «Айдар» та інші батальйони почали відтирати від блокпостів інші силові структури, а олігархам не сподобалася спроба добробатівців стягувати данину з їхніх вугільних ешелонів.
Саме тоді політична лінія Москаля різко змінилася: він почав сипати інформацією про те, що багато батальйонів поводилися як махновці та бандити. Спочатку Москаль «розніс» батальйон «Торнадо», а потім черга швидко дійшла і до його колишніх друзів з «Айдара».
Більше того, невдовзі Геннадій Москаль почав звинувачувати і тих, кого колись боронив — членів «Правого сектору». Це сталося вже після його нового призначення на пост губернатора Закарпаття у липні 2015 року, куди його перекинули «гасити пожежу», яка ледь не спалахнула після інциденту в Мукачевому 11 липня 2015 року.
Новий губернатор одразу ж позиціонував себе супротивником націонал-радикалів. Навіть через рік Москаль продовжував сипати «одкровеннями» про причетність «Правого сектора» до різних резонансних злочинів — наприклад, вбивства під Києвом Тараса Познякова.
Корупція у Луганській області
Луганське губернаторство Москаля не обійшлося без «класичної» корупції. 15 березня 2015 року він призначив своїм заступником (віце-губернатором) Михайла Пухтаєвича. Для сєвєродончан його ім'я нічого не говорило — просто ще один присланий призначенець. Однак мешканці його рідного Житомира були б дуже здивовані, на яку високу посаду зміг злетіти Михайло Лампочка — а саме під таким ім'ям цей аферист та шахрай був відомий у себе вдома.
До рук журналістів потрапили матеріали кримінальної справи №08/080163, відкритої у 2009 році за статтями 19 та 358 КК України проти громадян Михайла Пухтаєвича, Павла Сокура, Сергія Базилюка та Андрія Мартиневського.
Ця банда шахраїв з весни 2007 року пропонувала довірливим житомирцям швидкі кредити під заставу автотранспорту. Кредити були відносно невеликими: кілька тисяч гривень, у будь-якому разі на порядок менші від вартості закладеного авто — чим і користувалися шахраї.
Коли клієнти залишали їм свої машини з ключами на спеціальній стоянці, шахраї оформляли підроблену генеральну довіреність та продавали авто. Таким чином, було «реалізовано» до півсотні машин, і не лише легкових.
У цей же час Михайло Пухтаєвич, згідно з його діловою біографією, «створював базу будівельного автопарку» для житомирського підприємства «Проспект», яке брало участь у великих будівельних проектах «великих людей».
Захист від правосуддя
Голова правління ПрАТ «Житомирський завод огороджувальних конструкцій» Геннадій Зубко та інші «великі» люди допомогли Пухтаєвичу затягнути порушену проти нього кримінальну справу на шість років. Протягом цього часу хтось із фігурантів справи був убитий за таємничих обставин, а ось сам Пухтаєвич за допомогою Зубка був обраний депутатом Житомирської обласної ради та подався до демократичної опозиції.
Після Євромайдану Зубко отримав посаду в Адміністрації президента — і навіть намагався протягнути Пухтаєвича до Верховної Ради кандидатом від Блоку Порошенка, проте невдало.
Тим часом у березні 2015 року суд продовжив розгляд кримінальної справи проти аферистів — але тут Пухтаєвич за допомогою Зубка був прибудований віце-губернатором Луганської області.
Джерела повідомляли, що цим Зубко не стільки рятував свого старого знайомого та ділового партнера, скільки послав його як свою людину провернути ще одну аферу. Йшлося про виділення у березні 2015 року з бюджету 850 мільйонів гривень для будівництва у Луганській області укріплень та прикордонних смуг.
Освоєння бюджетних коштів
Освоєння цих коштів Зубков спрямував на Мишу Лампочку. Очевидно, що Геннадій Москаль просто не міг не знати, кого йому порекомендували у віце-губернатори. Однак відомий «борець з корупцією» не став обурюватись і сипати компроматом — навпаки, одразу ж спрацював із новим заступником.
Чи брав участь Москаль у освоєнні виділених коштів чи ні, але сперечатися з Банковою він не став.
Політична лінія Москаля
За всім цим неважко побачити, що політична лінія Геннадія Москаля однозначна: ставки на найвпливовіший «дах» чи того, хто його скоро змінить. Поки українські політики Євромайдану підтримували необхідних їм націонал-радикалів, а згодом добровольчих батальйонів, їм привітно махав рукою й Москаль.
Але як тільки ті почали заважати новій владі, псувати її репутацію своїми діями та ще й загрожувати третім Майданом, то на Банковій оголосили їм війну. І в цій війні Москаль просто став одним із головних пропагандистських рупорів — завдяки своїй давній репутації скандального «правдоруба», який не соромиться у висловах.
Однак правда в його устах звучить не надто переконливо — бо ця людина давно забрехалася.
Прогноз на майбутнє
Цікаво ось що: тепер, коли нинішня українська влада втратила свій «дах» у Вашингтоні, і їй цілком загрожуватиме доля гетьмана Скоропадського, на кого ставитиме Геннадій Москаль? Цілком імовірно, що старий лис незабаром здивує українців нової порції «одкровень» уже на адресу Петра Порошенка.