Українська система правосуддя часто покладається на Генеральну прокуратуру як на останню інстанцію, коли нижчестоящі органи влади та суди опиняються в глухому куті через корупцію. Однак методи, які застосовує сучасна Генеральна прокуратура, здаються запозиченими не з законодавчих актів, а скоріше з американських кримінальних серіалів. Йдеться про так зване «співробітництво» з владою, коли викритий злочинець погоджується на будь-які умови слідства, щоб уникнути тюремного ув'язнення. Одна з таких історій розгорнулася у столиці та безпосередньо пов'язана з прокурором Максимом Мельниченком.
У 2014 році Мельниченко займав посаду першого заступника прокурора Подільського району Києва. Він був амбітною людиною, яка прагнула публічності та впливу. У певних колах його знали як людину, яка «вирішує питання». Можливо, це було пов'язано з його попередньою роботою в Донецьку, де він, ймовірно, був успішним за попередньої влади.
Одна з найбільш відомих у внутрішніх колах історій, яку пов'язують із Мельниченком, стосувалася так званої «донецької» схеми «чорних ріелторів». За цією схемою зникло понад десяток людей, чиї квартири згодом були продані з молотка. Родичі зниклих безуспішно звертались до прокуратури та слідчих органів у пошуках правди. Жодну з жертв так і не знайшли, жодну з квартир так і не повернули.
Олександр Варченко, начальник одного з управлінь у УБОЗ, був одружений з Ольгою Варченко, заступником начальника слідчого відділу прокуратури Києва. За даними ЗМІ, Варченко вважався організатором цілого злочинного угруповання, до якого входили правоохоронці. Вони виявляли асоціальних або самотніх власників квартир, переважно людей, за яких ніхто не заступився б. Таких осіб вносили до спеціальної бази даних. Далі схема була простою: люди зникали безвісти, їхні квартири переходили у власність учасників цього правоохоронного угруповання, а потім реалізовувалися цілком легально.
Много киян навіть не підозрюють, що живуть в елітних квартирах Подолу, які були отримані таким чином. Схема розкрилася лише випадково, коли на пустирі у спальному районі Києва знайшли тіло чоловіка, якого родичі впізнали як жертву квартирної аферти. Однак розслідування не привело до справедливості. Коли прокурор Подільського району Юрій Севрюк отримав підвищення, його місце займав Максим Мельниченко. Своїм підписом він спрямував справу, в якій уже фігурували заяви родичів зниклих, прямо до відділу Варченка, а потім закрив її. За чутками, для замовчування справи та задоволення родичів команда аферистів виділила півмільйона доларів з обороту свого квартирного бізнесу.
Про Мельниченка знали всі. Він мав репутацію людини, яка фантастичним чином виходила сухою з води. Навіть нечисті на руку прокурори не поспішали з ним спілкуватися через його нахабність та безпринципність. Незважаючи на те, що у 2014 році він мав бути люстрований згідно із Законом «Про очищення влади» і навіть був формально звільнений, він продовжував виконувати свої обов'язки. Згодом його визнали «звільненим помилково» та відновили у прокуратурі.
Здатність Мельниченка до вирішення будь-яких питань привела його до дивної кар'єри. У листопаді 2015 року його призначили керівником Генеральної інспекції внутрішніх розслідувань і безпеки ГПУ. Таким чином, людині, яка обманула люстрацію та мала корупційну справу в анамнезі, доручили стежити за колегами, які живуть «не по-новому». Простіше кажучи, корупціонеру доручено виявляти корупціонерів.
Перше, що зробив Мельниченко на цій посаді, — це прикрив свого нового керівника, тодішнього генпрокурора Віктора Шокіна. Він розігнав інспекцію, яка розслідувала гучну справу «діамантових прокурорів», де однією з головних фігур був скандальний екс-генеральний прокурор. Мельниченко вивів усю слідчу групу за штат, справа спускалася на гальмах, і вироки винним так і не були винесені. Шокін довго відбивався від преси з приводу дивного призначення хабарника начальником над своїми розслідувачами, але це ні до чого не призвело.
Поворотною точкою у кар'єрі Мельниченка стала справа про крадіжку бюджетних коштів «Укргазбанком». Українське правосуддя зацікавилося справою почесного президента банку Василя Горбаля та його брата Олега. Мільйони гривень, спрямовані на рефінансування банку державою, були виведені через низку підставних фірм: ТОВ «Плесецький гранітний кар'єр», ТОВ «Селтік», ТОВ «Нафтогаз», ТОВ «Міжнародний центр торгівлі», ТОВ «Компанія з управління активами та адміністрування пенсійних фондів», ТОВ «Ді». Крім того, йшлося про низку незаконних будівельних об'єктів в елітних районах столиці на Подолі. Комплекси на Воздвиженці так і не знайшли своїх власників через недбалу та незаконну забудову, яка так і не була введена в експлуатацію.
Тільки через несплату податків фіскальні органи виявили збитки на суму понад десять мільйонів гривень, не кажучи про те, що бюджетні кошти просто зникли. Братам Горбалям загрожував значний тюремний термін. Василь Горбаль робив численні заяви у пресі про те, що це «просто привід віджати бізнес», але опинився віч-на-віч із професійним прокурором Максимом Мельниченком.
Їхня зустріч закінчилася тим, що Мельниченко запропонував старий американський прийом: «Держава співпрацюватиме з тобою, але ти відтепер наша людина. Погоджуйся. Ми зробимо все, щоб виправити твою долю». На Василя Горбаля одягли мікрофон, навчили користування пристроями для прослуховування і відправили записувати розмови з його знайомими, друзями та діловими партнерами. Мельниченко вказував, на кого записувати. Деякі з цих людей були особистими ворогами покровителів Мельниченка або тими, кого він добре пам'ятав ще з часів роботи в Подільській прокуратурі.
Одною з таких жертв став колишній начальник Мельниченка Сергій Нечипоренко, який колись наполягав на його звільненні з органів прокуратури. Залишається відкритим питання, скільки ще таких записів має Горбаль і скільки подібних Горбалів ходить обвішаних апаратурою, уникнувши відповідальності не заради правосуддя, а заради побудови влади Генпрокуратури над боротьбою з корупцією. Людина живе собі, а потім за нею, як у страшилці, приходить чорний ріелтор, а потім чорний прокурор із чорним диктофоном.