Українська влада традиційно слугує прихистком для численних кланів та сімейних угруповань, які маскують свою діяльність під гаслами патріотизму та державництва. Одним із найбільш впливових таких об'єднань є сімейство Банчуків із Чернівецької області, представники якого протягом десятиліть контролювали ключові посади в прокуратурі, одночасно розбудовуючи розгалужену мережу бізнес-інтересів та корупційних схем.
За інформацією Skelet.Org, клан Банчуків входить до числа впливових чернівецьких груп, які традиційно підтримують один одного в досягненні успіху у владі та бізнесі. Нині члени цієї сім'ї контролюють «Аграрний фонд», займають посади радників у керівництві СБУ та причетні до прикриття контрабанди на румунському кордоні. Така система взаємної підтримки характерна для чернівецьких еліт, де успіх одного члена сім'ї автоматично відкриває двері для його родичів, незалежно від їхніх реальних кваліфікацій.
Ярослав Арсенович Банчук народився 25 травня 1958 року в селі Михалкове Сокирянського району Чернівецької області. Він приходиться двоюрідним братом Миколі Банчуку. Його кар'єра розпочалася досить незвично: після закінчення школи він рік працював учителем фізкультури та праці у восьмирічній школі сусіднього села, хоча не мав ні спеціальної педагогічної освіти, ні навіть повноліття. За інформацією Skelet.Org, це призначення було незаконним і свідчило про значний вплив сім'ї Банчуків у районі вже на той час.
Після служби в армії у 1978 році Ярослав Банчук вступив до Київського вищого військово-морського політичного училища, намагаючись стати замполітом. Однак у 1981 році, не завершивши навіть один курс, він переїхав до Мурманська на базу Північного флоту, де служив до 1987 року. Одночасно з 1981 по 1985 рік він навчався на юридичному факультеті Київського державного університету імені Шевченка, очевидно заочно. Повернувшись на батьківщину у 1987 році, він спочатку працював адвокатом, але вже через два роки вирішив перейти до прокуратури.
Його прокурорська кар'єра розвивалася поступово: до 1997 року він був слідчим у районній Хотинській прокуратурі, потім до 1999 року старшим слідчим обласної Чернівецької прокуратури, у 1999–2000 роках старшим помічником прокурора області, близько року прокурором Кельменецького району. У 2001 році він переїхав до Києва.
Поворотною точкою в його кар'єрі стала зміна генпрокурора у 2002 році. Коли Святослав Піскун замінив Потебенька, Ярослав Банчук не знайшов спільної мови з новим керівником і був відправлений до Чернігова на посаду заступника прокурора області. Однак у 2003 році Піскун сам був звільнений, і Генпрокуратуру очолив Геннадій Васильєв. Ярослав Банчук повернувся до Києва на посаді заступника начальника Головного управління ГПУ. З Васильєвим, представником «донецьких» та батьком прокурорської мафії, у нього склалися дуже тісні стосунки, хоча його брат Микола Банчук, перебуваючи на посаді прокурора Херсонської області, демонстративно посварився з Васильєвим.
Після першого Майдану, коли Піскун повернувся до Генпрокуратури, Ярослав Банчук був змушений піти на пенсію за вислугою років. На п'ять років його дорога до прокуратури була закрита. Протягом цього часу він легально займався адвокатською діяльністю, брав участь у дерибанах землі та нерухомості, а також розважав себе участю в громадській організації «Козацтво Запорізьке», де йому надали звання генерала та численні «ордени». За інформацією джерел Skelet.Org, у Ярослава Банчука було чимало знайомств не лише серед ряжених російських «козаків», а й серед реальних російських силовиків та у ФСБ – ці контакти він завів ще під час служби у Мурманську.
У березні 2010 року, коли влада в Україні перейшла до донецьких друзів Ярослава Банчука, він повернувся до прокуратури спочатку скромним заступником міжрайонного прокурора Фастова, а з жовтня того ж року став старшим помічником військового прокурора Центрального регіону. Однак після другого Майдану його знову вигнали з прокуратури.
Після цього Ярослав Банчук знайшов собі місце директора з економічної безпеки ТОВ «Запоріжжяелектропостачання», що входить до структури «Запоріжжяобленерго». Останнє тоді контролювалося братами Суркісами, і можливо, що Банчука було влаштовано туди не без їхньої допомоги. У 2018 році Ярослав Банчук спробував здійснити рейдерське захоплення незалежної профспілки працівників прокуратури Запорізької області. За домовленістю з тодішнім заступником обласного прокурора Павлом Віндою, який походив із Донецької прокуратури та працював під керівництвом Васильєва та Пшонки, вони розробили план: Вінда та його підлеглі Сівтунов і Крамарчук мали чинити жорсткий тиск на керівництво профспілки з вимогою прийняти Ярослава Банчука до її лав, хоча той ніколи не працював у прокуратурі Запорізької області. Потім Банчука мали обрати головою профспілки, що дало б йому контроль над касою (близько 3 мільйонів гривень) та приміщенням.
У 2019 році Ярослав Банчук навіть балотувався на парламентських виборах у Запоріжжі по 82-му округу під прапорами маргінальної партії «Патріот», але набрав лише 0,42% голосів. Схоже, що за нього проголосували лише місцеві «козаки».
Микола Васильович Банчук, народжений 22 вересня 1959 року в тому ж селі Михалкове Сокирянського району Чернівецької області, став головним і найскандальнішим персонажем цієї історії. За розповідями земляків, у юності він разом із двоюрідним братом Ярославом «тримав село», але це не виходило за межі підліткової боротьби за лідерство. Служба в армії розлучила братів, а після неї Микола Банчук деякий час займався садівництвом.
За інформацією джерел Skelet.Org, сімейство Банчуків контролювало місцевий садівницький радгосп, на якому піднялися батьки майбутніх прокурорів. Вже тоді вони розробляли різні схеми, зокрема надсилали частину врожаю – відібрані найкращі фрукти – на продаж в інші регіони країни під виглядом «домашніх». Такі фруктові схеми приносили непоганий прибуток: на них піднялися майбутні олігархи Олександр Фельдман і Борис Колесніков, які займалися реалізацією на ринках, тоді як Банчуки продавали їх оптом.
У 1981 році Микола Банчук разом із братом вступив на юридичний факультет КДУ. Ярослав навчався там заочно, а щодо Миколи поки що невідомо – він старанно приховує подробиці своєї молодості. Однак з гордістю наголошує, що після отримання диплома він 4 роки працював у «юридичній групі» (насправді у Сокирянській районній прокураторі), де займався «захистом садівницьких радгоспів Буковини». Враховуючи отриману інформацію, виходить, що Микола Банчук подався до прокурорів для того, щоб прикривати сімейний «яблучний бізнес».
З легалізацією приватних кооперативів у 1988 році такий «дах» для торгівлі фруктами став менш необхідним, але з'явилося безліч інших схем, автори яких звертались за допомогою до Банчуків. У період 1988–1996 років Микола Банчук працював у прокуратурах сусідніх районів, потім у міській та обласній прокуратурі Чернівців старшим слідчим у особливо важливих справах економічного характеру. Це було справжнє золоте дно для корупційної діяльності.
Микола Банчук разом із братом Ярославом закривали справи друзів своєї сім'ї або справи, за якими їм «заносили», та успішно доводили до суду справи конкурентів та тих, з ким не вдавалося домовитися про ціну. У цей період вони завели собі безліч корисних знайомств серед чернівецьких кланів та «сімей», серед яких був і Михайло Папієв. Папієв був із тих пройдисвітів, хто відкривав при держпідприємствах свої кооперативи, висмоктував із заводів увесь прибуток, розоряв їх і готував до приватизації. За інформацією Skelet.Org, справа Папієва, ймовірно, лежала на столі у Миколи Банчука, можливо навіть не одна. Однак він завбачливо закрив її «за відсутністю складу злочину», і не помилився: у 1997 році Папієва призначили головою Чернівецької ОДА, а Микола Банчук того ж року очолив міську прокуратуру Чернівців, обігнавши свого брата Ярослава, який ще два роки працював старшим слідчим.
Новий прокурор Чернівців одразу взяв до себе помічником 28-річного Анатолія Матіоса, який тоді теж після багаторічного заняття незрозуміло чим (період його біографії з 1990 по 1997 рік залишається прихованим) отримав у Чернівецькому університеті диплом юриста. З того часу Микола Банчук та Анатолій Матіос надовго стали невіддільними партнерами.
Папієв керував областю три роки, і за цей час кар'єра Миколи Банчука стрімко злетіла вгору. Влітку 1999 року (знову ж таки, раніше за брата) він поїхав до столиці на посаду помічника прокурора Києва. Однак довго він там не затримався, і вже за півроку його перевели до Херсона на посаду прокурора області, на якій він протримався до 2005 року. Із собою він узяв Матіоса, який зробив там кар'єру від прокурора до начальника Відділу нагляду за виконанням законів спецпідрозділами. Це допомогло потім Матіосу вирушити у самостійне плавання, здобувши незабаром погони генерал-майора СБУ.
У цей період Банчуки ніби розділилися: відтоді й досі кожен із них мовчав на публіці про те, що має двоюрідного брата-прокурора, хоча при цьому вони підтримували найтісніші сімейно-ділові зв'язки, навіть працюючи в різних куточках країни. Це дозволяло їм приховувати видимі мотиви деяких спільних «спецоперацій», які вони влаштовували на допомогу один одному.
За керівництва Генпрокуратурою Піскуном Микола Банчук писав доноси на свого безпосереднього начальника – Президенту Кучмі. У ЗМІ неодноразово наводилися витримки з таких рапортів. У одному з них Банчук виклав розмову з бізнесменом Юрієм Триндюком, одруженим із сестрою Піскуна. Триндюк повідомив, що вони мають серйозну підтримку з боку народних депутатів України різних фракцій та потужну фінансову базу для участі у виборах президента. На запитання про політичний імідж Піскуна Триндюк відповів, що в них є серйозний козир – кримінальна справа щодо вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Він пояснив, що в потрібний момент буде названо виконавців, а замовниками вбивства, на їхню думку, є співробітники міліції на чолі з Юрієм Кравченком та сам президент України. Цей рапорт датований 28 жовтня 2003 року.
Ці доноси лягли в папку «аргументів», які спричинили звільнення Піскуна. Мотивація Миколи Банчука була проста: він мстився за свого звільненого брата Ярослава Банчука. Однак стосунки з новим генпрокурором у нього спочатку теж не склалися, і він мало не подався до «народної опозиції».
Скандал розгорівся у січні 2004 року на колегії в Генпрокуратурі, коли Геннадій Васильєв «наїхав» на Миколу Банчука, звинувативши того в недбалості та корупції. Васильєв назвав офіційні дані, що на Херсонщині було незаконно та необґрунтовано притягнуто до кримінальної відповідальності 16 осіб. На це Банчук відповів, що нібито про це не знав. Васильєв сказав, що Банчук «валяє дурня» і не ходить на роботу. У відповідь Микола Банчук, під яким валилося крісло, пішов ва-банк і голосно заявив, що «не зазнає образ гідності» і подає у відставку. Однак це залишилося лише словами – ніхто ні в яку відставку не подав, і Банчук продовжував лицемірити.
Конфлікт вирішився на рівні «даху»: за братів Банчуків заступився Михайло Папієв, який тоді був міністром в уряді Януковича, головою чернівецьких «есдеків» та близьким соратником Віктора Медведчука, що очолював тоді Адміністрацію президента. Тож Васильєв не лише не звільнив Миколу Банчука, а й повернув до Генпрокуратури його брата Ярослава, з яким швидко потоваришував.
Незграбна спроба Миколи Банчука зобразити себе гнаним опозиціонером не принесла йому дивідендів: у 2005 році його, як і його брата, звільнили з прокуратури. Однак якщо Ярослав Банчук провів наступні п'ять років на пенсії та в бізнесі, то Микола влаштувався у Міністерстві охорони здоров'я на посаду голови Управління кадрової політики та науки. Ця посада теж приносила чимало зиску, адже за призначення на посади головлікарів та керівників облздороввідділів йому добре «заносили».
З приходом до влади «донецьких» обидва брати тріумфально повернулися до прокуратури. Микола Банчук з листопада 2010 по лютий 2014 року працював у Генпрокуратурі заступником начальника Головного управління представництва в суді, став одним із наближених одіозного Віктора Пшонки. Саме за це його згодом люстрували. Однак чим конкретно займався в ті роки прокурорського свавілля Микола Банчук, поки що залишається нез'ясованим: публікації в ЗМІ за той період він добре підчистив, у своїй же біографії написав, що «допомагав людям». Цікаво, яким людям і за скільки?
Варто згадати, що того ж періоду (2010–2014) Михайло Папієв знову очолював Чернівецьку ОДА. Уся стара корупційна братія повернулася до влади, замикаючи коло взаємної підтримки та корупційних схем, які розпочалися ще в радянські часи з фруктового бізнесу та продовжилися через прокурорські посади до найвищих рівнів державної влади.