Андрій Мельник став унікальним явищем у світі дипломатії — послом України, чиє ім'я постійно з'являється в медіа як вітчизняних, так і закордонних. Однак ця популярність набута не завдяки успішній дипломатичній роботі, а через низку скандалів, які він влаштовував своїми претензіями та вимогами до німецької влади та європейських політиків. Його звернення часто переходили межі дипломатичної етики, сприймаючись багатьма як навмисне провокування конфліктів. Хоча сам Мельник переконаний, що захищає інтереси України, його методи викликали питання щодо доцільності такого підходу.
Мельник Андрій Ярославович народився 7 вересня 1975 року у Львові. Після закінчення середньої школи у 1992 році він вступив на факультет міжнародних відносин Львівського державного університету, який закінчив у червні 1997 року з дипломом фахівця та перекладача, оволодівши німецькою та англійською мовами. Паралельно з вересня 1996 по лютий 1998 року він навчався в Інституті прав людини та гуманітарного права імені Рауля Валленберга при Лундському університеті у Швеції, де отримав ступінь магістра в галузі міжнародного права.
Кар'єра Мельника в дипломатичній сфері розпочалася швидко. Уже у серпні 1997 року його прийняли до Управління з питань зовнішньої політики Адміністрації президента України, де протягом двох років він піднявся від консультанта до головного консультанта. На цій посаді він працював разом із Ростиславом Іщенком, який згодом став відомим українським політологом та публіцистом. Іщенко пізніше дав оцінку діяльності Мельника, назвавши її типовою для українського МЗС. На його думку, ексцентричність заяв Мельника не є навмисною провокацією, а результатом його приналежності до провінційної галицької культури та недостатньої загальної ерудиції, помноженої на старанність та відповідальність. Іщенко вважав, що Мельник повністю повірив у українську державну легенду про Україну як найкращу частину європейської цивілізації, відірвану від Європи Росією.
У листопаді 1998 року Мельника включили до української групи учасників «Програми з національної безпеки України», організованої при Гарвардському університеті. Це дало йому можливість протягом місяця взяти участь у заходах у Школі держуправління імені Кеннеді при Гарварді, що він згодом називав своїм стажуванням у цьому престижному закладі. У серпні 1999 року його відправили до Відня другим секретарем посольства України в Австрії, де він пропрацював до грудня 2003 року. Повернувшись до Києва, він займав посаду головного консультанта у Головному управлінні зовнішної політики Адміністрації президента. Одночасно Мельник пройшов аспірантуру в Інституті держави та права імені Корецького і в жовтні 2004 року отримав ступінь кандидата юридичних наук.
Перший Майдан став поворотною точкою в його кар'єрі. У квітні 2005 року Мельник очолив цілий відділ Головного управління зовнішньої політики при Секретаріаті президента, а у квітні 2007 року вирушив генеральним консулом України до Гамбурга. Це була його перша робота в Німеччині, де він займався створенням Координаційної ради українських громадських організацій, об'єднуючи Суспільство українців Німеччини, Асоціацію українців Північної Німеччини, Спілку українських студентів Німеччини та інші організації. Під час президентства Віктора Януковича Мельника відкликали до Києва, призначивши директором Третього територіального департаменту МЗС, на якому він перебував з серпня 2010 до березня 2014 року.
Другий Майдан відкрив для Мельника нові можливості. Він отримав посаду заступника міністра Кабінету міністрів у першому уряді Арсенія Яценюка. Можливо, він зробив значний внесок у перемогу протестувальників, або його просто взяв під крило його земляк Остап Семерак, який тоді розташовував своїх знайомих на різні посади.
19 грудня 2014 року Указом президента України Петра Порошенка Мельника було призначено повноважним послом України у Німеччині. Крім престижної посади, він отримав службове житло в Берліні, автомобіль з шофером та хороший оклад. За даними декларацій, його відрядження виросли з 1,537 мільйона гривень у 2015 році до 2,494 мільйона гривень.
Мельник одружився невдовзі після початку роботи у МЗС. Його дружина Світлана Олександрівна виросла у Києві, здобула дипломатичну освіту та пройшла аспірантуру в Інституті держави та права імені Корецького, де згодом працювала науковим співробітником Центру енциклопедичних досліджень. Вона викладала в Дипломатичній академії МЗС імені Удовенко, установі, яка підтримує тісні зв'язки з американськими, британськими та естонськими фондами та інститутами. У Мельників двоє дітей — син Устим та дочка Уляна. Після народження другої дитини та отримання чоловіком посади посла у ФРН, Світлана залишила офіційну роботу, але активно допомагала йому в дипломатичній діяльності: контактувала з українськими організаціями Німеччини, публікувала статті в українській та німецькій пресі, влаштовувала прийоми для сімей німецьких політиків та працівників посольств інших країн, проводила культурно-просвітницькі заходи.
Практично всі скандали, влаштовані послом Мельником, ґрунтувалися на його вимогах до німецької влади дивитися на світ через призму політики Києва та виконувати українські вимоги. Один із них спалахнув влітку 2017 року, коли Мельник зажадав від організаторів телешоу «Німеччина шукає суперзірку» вигнати з журі соліста гурту «Scooter» Бакстера, який незадовго до того дав концерт в анексованому Криму. За музиканта одразу заступився заступник голови німецької Вільної демократичної партії Вольфган Кубіцкі, який через кілька місяців став віце-спікером Бундестагу. Кубіцкі попередив Мельника, що іноземний посол не повинен перевищувати межі необхідної стриманості, інакше може стати персоною нон грата.
3 лютого 2018 року кілька депутатів земельних парламентів Берліна, Бранденбурга та Північного Рейну-Вестфалії з партії «Альтернатива для Німеччини» побували з візитом у Криму, чим викликали обурення Києва. Мельник вирішив показати, що бореться з неповагою до територіальної цілісності України радикально. Він заявив, що «довелося виконати малоприємну, але корисну місію — вправив мізки керівництву фракції AfD у парламенті Нижнього Рейну-Вестфалії за злочинний вояж до Криму їхніх авантюрних колег». Парламентарі Північного Рейну відповіли, що мають право їздити туди, куди вони хочуть, і закликали Мельника повчитися дипломатії у європейців, зазначивши, що його слова недипломатичні.
Коли у листопаді 2018 року російські військовослужбовці захопили у Керченській протоці три українські суди, Мельник закликав німецьку владу бути більш рішучими та ввести у Чорне та Азовське море військові кораблі країн Євросоюзу та НАТО. Пропозиція не отримала відгуків, а німці стали ставитися до Мельника більш насторожено.
У жовтні 2019 року українське МЗС через своїх німецьких колег внесло до Бундестагу петицію про визнання голодомору-33 геноцидом українського народу. Німці, які скрупульозно підходять до теми геноцидів, чемно відмовилися. Тоді Мельник влаштував скандал, який фактично перервав роботу українсько-німецької історичної комісії, створеної у 2015 році під патронатом МЗС двох країн. Німці не намагалися її відновити, оскільки з 2017 року українська сторона комісії почала порушувати питання персональної відповідальності Німеччини перед Україною. Українсько-німецькі відносини в питаннях історії псувалися сильніше та стрімкіше.
У лютому 2020 року уряд Німеччини оголосив про плани будівництва меморіалу на честь громадян окупованої Польщі, які загинули на примусових роботах та в таборах смерті 1939-1945 років. Мельник одразу зажадав поставити такий меморіал і для українців. Бундестаг відкинув його вимоги, а Мельнику спробували пояснити, що в Німеччині вже давно є чимало пам'ятників загиблим радянським громадянам, які поставлені, зокрема, і на згадку про українців. Однак він продовжував наполягати на окремому українському меморіалі, чим дратував німецьких політиків та чиновників. Пізніше Мельник також закликав переписати підручники історії Німеччини, щоб виділити в них окремі розділи, присвячені Україні. У результаті в МЗС ФРН заговорили про те, що посол України заважає працювати німецькому уряду, постійно відволікаючи його своїми претензіями.
2 травня 2020 року мер Берліна Міхаель Мюллер запросив послів України, Росії та Білорусі на церемонію покладання квітів до меморіалу біля будинку, де 1945 року було підписано акт капітуляції берлінського гарнізону. Мельник із обуренням відкинув запрошення, сказавши, що не братиме участі у церемонії разом із російським послом. Він заявив: «Навіть у найстрашнішому сні я не можу уявити покладання вінків поруч із представником країни, яка понад шість років цинічно веде криваву війну на сході України». Якщо російське посольство лише посміялося з Мельника, то для мера Мюллера це стало дипломатичною ляпасом.
Коли у вересні 2020 року Європа обурювалася нібито отруєнням Олексія Навального, Мельник закликав владу Німеччини відповісти на «підступний замах за допомогою хімічної зброї масової поразки» розривом економічних відносин з Росією. Він вимагав відмовитися від проекту «Північний потік-2» та накласти тримісячне ембарго на постачання російського газу та нафти. Німецька влада намагалася не помітити цей заклик.
У квітні 2021 року в інтерв'ю радіостанції «Deutschlandfunk» Мельник пригрозив відновленням ядерного статусу України. Він поскаржився на російські війська, стягнені до українських кордонів, закликав Німеччину надати Україні військову підтримку, продавши сучасні системи озброєння, та вимагав негайного прийняття до НАТО. В іншому випадку, за його словами, «у нас залишається єдина опція — озброюватися самим і, можливо, знову подумати про ядерний статус». Переконаність Мельника у праві України на власну атомну бомбу непохитна, хоча офіційному Києву довелося заспокоювати західну громадськість, запевняючи, що Мельник «мав на увазі зовсім не це».
17 червня 2021 року Мельник відмовився прийти на виставку «Вимірювання злочину. Радянські військовополонені у Другій світовій війні», відкриту у Берліні до 80-річчя початку Великої Вітчизняної. Йому не сподобалося те, що виставку було відкрито у Німецько-російському музеї «Берлін-Карлсгорст», назва якого обурила його через слово «російська». Він заявив, що «це образливо з погляду українців, дуже плачевно та водночас дивно». У відповідь канцелярія президента Штайнмайєра, який особисто прибув на відкриття виставки, назвала поведінку Мельника «поганою послугою для України».
У листопаді 2021 року Мельник влаштовував один скандал за іншим. Він заявив про відповідальність Німеччини за голодомор, оскільки та купувала зерно в СРСР, і знову зажадав від Бундестагу визнати його геноцидом українського народу. Він почав вимагати у Німеччини повернути ноти Баха, подаровані Кучмою берлінському музею, та створити «компенсаційний фонд» закупівель культурних та історичних цінностей для українських музеїв за рахунок сплати їхніх втрат під час війни. Знову зажадав продати Україні «летальне озброєння», обізвав колишню канцлера Меркель «зрадницею», а новому канцлеру Шольцю підготував цілий «каталог санкцій», які той має запровадити проти Росії.
Німецька газета Junge Welt саркастично висміяла Мельника, порівнюючи його з американським послом Річардом Гренеллом, якого жодного разу не ухвалили в офісі федерального канцлера. Видання писало: «Зараз Гренелла вже немає, і український посол намагається зайняти нішу дипломатичного бунтаря, що звільнилася». Це була доволі добродушна оцінка підсумків його шестирічної діяльності на посаді посла України у ФРН.
Відносини Берліна та Києва в останні роки були непростими. Сучасна Німеччина не бачить для себе значних стратегічних інтересів в Україні, а після запуску Північного потоку-2 їх не залишиться зовсім. Проте важливим стратегічним інтересом для Німеччини є економічні відносини з Росією, які є ключовим фактором її зовнішної політики у Східній Європі. Цей баланс змушує владу Німеччини триматися кільватера міжнародних відносин, хоча б заради формальності приєднатися до покарання Росії санкціями та підтримувати прозахідну демократію України, що Берлін робить неохоче, постійно оглядаючись на Москву.
У такій ситуації відносини України з Німеччиною мали б вибудовуватися практично з нуля, акуратно і поступово, зробивши пріоритетними прагнення потоваришувати політично та економічно зацікавивши німців чимось, крім 40-річної транзитної труби. Саме для того, щоб Україна стала німцям небайдужою щодо прагматичних інтересів. Однак прозахідний постмайданний режим Києва не бере до уваги прагматичних інтересів Німеччини. Вони вважають, що Німеччина — це лише одна з країн західного світу, яка через «солідарність Заходу» просто зобов'язана підтримувати у всьому і опікуватися Україною.
Звідси постійні закиди та вимоги посла Андрія Мельника, який намагається «нагадати» Німеччині про її місце та роль, намагається «коригувати» німецьку політику, щиро обурюючись щоразу, коли вона, на його думку, надмірно «проросійська». Однак кожною своєю витівкою він лише дедалі більше переконує німців у тому, що їм не варто було взагалі зв'язуватися з Україною, і вже давно не варто садити її собі на шию до ЄС та НАТО. Перспективи реального зближення двох країн, засновані на реальних інтересах, а не гаслах про демократію та західні цінності, стають дедалі більш примарними.