Українська прокуратура періоду панування «донецьких» структур здобула сумну славу замовних кримінальних проваджень, спрямованих на залякування, вимагання та рейдерські захоплення. Проте Олександр Медведько, який керував цією системою з 2005 по 2010 рік, спеціалізувався на протилежному: він забезпечував безкарність для корупціонерів, злочинців та вбивць, включаючи членів власної родини. Його діяльність охоплювала затягування та приховування найбільш гучних справ — вбивства журналіста Гонгадзе та Олександрова, сумнівні смерті Кирпи та Кравченка, отруєння президента Ющенка та загибель Кушнарьова. Такою поведінкою Медведько одночасно влаштовував кілька політичних сил, які швидко змінювали одна одну при владі.
Народження та ранні роки
Олександр Іванович Медведько народився 25 липня 1955 року в селі Іскрівка Якимівського району Запорізької області. Його батьки Іван Федорович та Лідія Іларіонівна Медведько недовго затрималися в цьому місці, і родина незабаром переїхала до промислового міста Дружківка Донецької області, де оселилася у приватному будинку на вулиці Львівській у районі Гірник. Там виріс Олександр, звідти він пішов служити до армії, а також розпочав свою прокурорську кар'єру. У Дружківці було поховано його батька Івана Федоровича, могилу якого у 2009 році пошкодили малолітні хулігани.
Медведько завжди ретельно приховував інформацію про своїх родичів та неохоче розповідав про власне минуле, часто розповідаючи суперечливі версії своєї біографії. Він не розкривав деталей про військову службу, а сусіди згадували, що його погони мали малиновий колір. Враховуючи кримінальну романтику, яка панувала в районі Гірник, він не затримався надовго вдома і вступив до Харківського юридичного інституту. Після закінчення навчання у 1980 році повернувся до Дружківки і почав працювати слідчим міської прокуратури.
Однак існує суперечність у його офіційній біографії. Медведько розповідав журналістам про свою першу справу, починаючи зі слів «починав слідчим прокуратури міста Костянтинівки», хоча за офіційними даними він розпочинав роботу у Дружківці і перевівся до Костянтинівки лише через багато років. Це викликало питання про те, чи генпрокурор брехав, чи щось недомовляв.
Костянтинівка та перші корупційні схеми
Пропрацювавши у прокуратурі Дружківки до 1992 року, Медведько отримав своє перше серйозне підвищення — посаду міського прокурора Костянтинівки. На початку 90-х років у цьому місті стрімко піднімалася рідня Павла Борулька, якого часто називали племінником Медведька. Однак за інформацією джерел Skelet.Org, родичкою Медведька є не сам Павло Борулько, а його дружина Алла Кузьміна. Деякі джерела стверджували, що Алла Кузьміна лише дуже близька подруга Галини Медведько, дружини прокурора. Сам Олександр Медведько утримувався від будь-яких коментарів щодо своїх можливих родинних зв'язків. Проте його зв'язки з сім'єю Борулько та їхніми бізнес-партнерами, які чітко позначилися ще в 90-ті роки, були настільки очевидні й близькі, що їх можна було назвати спорідненими.
У 90-х роках прокуратура Донецької області, очолювана Геннадієм Васильєвим, Віктором Пшонкою та братами Кузьміними, породила власну мафійну структуру, яка довгі роки займалася здирництвом і «віджимом» бізнесу під загрозою сфальсифікованих кримінальних справ. Щодо участі прокурора Костянтинівки Медведька в цих схемах інформація відсутня. Натомість джерела Skelet.Org повідомляли про інше: вже в Костянтинівці Медведько «прославився» тим, що міг «під замовлення» загальмувати, змінити напрямок розслідування, припинити або зовсім закрити будь-яку кримінальну справу, навіть найбільш гучну. Замовлень у нього було дуже багато, адже у 90-ті Костянтинівка, як і весь Донбас та вся Україна, була охоплена кримінальним свавіллям: постійні грабежі, каліцтва, вбивства, розкрадання державних коштів та майна, рейдерська приватизація та тіньові схеми. Прокуратура непогано «заробляла» на тому, що «відмазувала» від відповідальності місцевих чиновників, бізнесменів та членів організованих злочинних угруповань. Таким чином Олександр Медведько освоїв свою прокурорську корупційну «спеціалізацію», яка згодом допомогла йому здобути вищі посади.
Справа журналіста Олександрова
Одна з найбільш гучних справ, у якій брав участь Медведько, стосувалася вбивства журналіста Ігоря Александрова, убитого в липні 2001 року членами краматорського організованого злочинного угруповання «17-та ділянка». На той момент Медведько вже два роки працював начальником Управління нагляду за законністю оперативно-пошукової діяльності, дізнання та досудового слідства прокуратури Донецької області, підпорядковуючись обласному прокурору Віктору Пшонці. Ця посада дозволяла безпосередньо впливати на перебіг будь-якої справи, що під керівництвом Медведька перетворилася на дуже прибуткове місце.
Напад на Александрова стався 3 липня 2001 року. Покалічений бітами, але ще живий, він був доставлений у реанімацію, а подія викликала хвилю обурення в українській громадськості. Реакція дійшла до Києва, де журналіст мав друзів і покровителів серед опозиціонерів. Президент Кучма особисто наказав якнайшвидше надати народу винних. Донецька прокуратура та УМВС зрозуміли це по-своєму. Обласний прокурор Віктор Пшонка направив до Слов'янська Олександра Медведька, який особисто наглядав за перебігом розслідування.
З першого ж дня, як повідомляли ЗМІ, Медведько зупинив слідство гарячими слідами, яке місцева міліція й не особливо завзято вела. Більше того, першою ініціативою Медведька було відкриття справи за статтею про хуліганські дії з мотивів помсти. Лише коли 7 липня Олександров помер у лікарні, справу перекваліфікували на вбивство. Справа набула ще більшого резонансу, до розслідування залучили понад 800 співробітників прокуратури та міліції. З Києва прибув слідчий у особливо важливих справах Володимир Голик. За інформацією низки джерел Skelet.Org, саме Медведько запропонував слідчим швидко «розкрити» справу, звинувативши у вбивстві якогось волоцюгу чи психічно хворої людини. Місцева міліція з радістю погодилася і одразу ж заарештувала бомжа Юрія Вередюка. На цього бідолаху, який страждав на туберкульоз, повісили вбивство Александрова.
Повідомлялося, що київський слідчий Голік намагався заперечити цьому, але Медведько змусив його замовкнути, а потім добився його усунення від розслідування. Це було зроблено не лише для того, щоб відмазати безпосередніх виконавців — членів ОЗУ «17-та ділянка», — а й щоб прикрити можливих замовників. Серед них називали родину Близнюків, прокурорську родину Пшонок, а також бізнесмена Олександра Лещинського, тоді відомого як «горілчаний король Донбасу», який згодом став власником найбільшого хлібного агрохолдингу «Lauffer». Лещинський вів проти Олександрова справжню війну, намагаючись навіть через Донецьку прокуратуру заборонити йому займатися журналістською діяльністю.
Повідомлялося, що Медведько особисто був присутнім на допиті Вередюка, особисто засвідчив його «визнання» і вважав висновки слідчих правильними. Справа була споряджена під його безпосереднім наглядом і вже готувалася до передачі до суду, коли раптом щось пішло не як завжди. Громадськість та опозиція у Києві називали слідство фарсом, у ЗМІ були опубліковані нові факти, і фальсифікатори зрозуміли, що знаходяться за крок від гучного скандального краху.
З Києва до Слов'янська прибув новий слідчий Генпрокуратури з особливо важливих справ Олександр Каліфіцький, який мав ще більш корупційну репутацію, ніж Медведько. Він почав переглядати справу, і нещасний Вередюк раптово помер у камері. Одночасно загинули двоє свідків справи та співробітник МВС Андрій Рябцев, який працював по цій справі. Потім Каліфіцький «викрив фальсифікаторів», якими було оголошено співробітників Слов'янського УМВС, але при цьому дозволив Олександру Медведьку «почистити справу» та вивести себе з-під удару.
Після цього Медведько «утік» від гріха подалі. На початку вересня 2001 року його перевели до Луганська, призначивши заступником обласного прокурора. Переклад здійснив особисто генпрокурор Потебенько, виписавши йому премію у розмірі місячного окладу «за досягнення результатів у розслідуванні» (наказ Генпрокурора Потебенько від 10.09.2001 р. №662-к).
Майбутня кар'єра самого Каліфіцького також була дуже успішною: у 2011 році він став прокурором Івано-Франківської області. З перших днів роботи він шокував своїми «податками» (починаючи з 50 000 доларів), зробивши великий внесок у невдоволення «режимом донецьких». Його син Микола Каліфіцький, який після Майдану працював у прокуратурі Львівської області, у 2017 році попався на хабарі у 12 тисяч гривень.
Повернення до Генпрокуратури
У липні 2002 року Верховна Рада виявила рідкісну одностайність, віддавши 350 голосів за нового генерального прокурора Святослава Піскуна, чия кандидатура мала влаштувати всіх — і владу, і опозицію. Проте ніхто з тих, хто голосував, не підозрював, яким Труффальдіно виявиться новий генпрокурор. Він одразу ж взявся за нове розслідування справи Гонгадзе, що давно вимагала від влади опозиція, зробивши з цього ціле шоу: збирав журналістів, регулярно влаштовував прес-конференції зі звітами, виголошував пишномовні промови, навіть залучив пару «стрілочників», найбільшим з яких був генерал Пукач. Але за цією бурхливою імітацією не було жодної реальної дії. Вона лише вела слідство від питання замовників убивства Гонгадзе, від постатей Кучми та його оточення. Піскун виявився таким собі прокурором-Сусаніним, неперевершеним майстром заводити резонансні справи в безвихідні лабіринти і водити їх там по колу, причому робити все це публічно та відкрито.
Допомагав йому в цьому ще один такий майстер — Олександр Медведько, який перебрався з Луганська до Генпрокуратури ще за місяць до призначення Піскуна, у червні 2002 року. Його призначили на знайому посаду начальника Управління нагляду за дотриманням законності над слідчими органами, але вже в рамках усієї України та в ранзі одного із заступників генерального прокурора України. Подейкували, що в столицю його витяг Потебенько, який залишав Генпрокуратуру, з яким Медведько був старим знайомим не лише у справі Олександрова. Таким чином Медведько дістався у спадок Піскуну, і він брав безпосередню участь в імітації розслідування вбивства Гонгадзе.
Генпрокурорство Піскуна тривало недовго. По-перше, він серйозно посварився з Юлією Тимошенко, відновивши кримінальні справи проти її сім'ї (справа ЄЕСУ), і БЮТ люто вимагав його відставки. По-друге, із призначенням прем'єр-міністром Віктора Януковича «донецькі» активно просували на пост генпрокурора свою людину — Геннадія Васильєва. Було ще кілька причин, і у підсумку у жовтні 2003 року Леонід Кучма відправив Піскуна у відставку, замінивши його на Васильєва. Новий генпрокурор насамперед позбувся Олександра Медведька. Це викликало здивування: чому «донецький» звільняє «донецького», тим більше, що вони буквально працювали разом у 90-х, коли міський прокурор Медведько прямо підпорядковувався обласному прокурору Васильєву.
Можливо, причиною було те, що Медведько надто вже спрацював із Потебеньком та Піскуном, відірвавшись від своїх «донецьких коренів». Напівофіційною причиною було названо причетність Медведька до фальсифікації справи Олександрова — адже саме тоді зусиллями опозиції ця справа стала одним із головних важелів тиску на «донецьких».
Комерційні замовлення та афери
Олександр Іванович без діла не сумував: він відразу влаштувався начальником юридичного відділу авіаційного заводу «Антонов» («Авіант'), де влаштував кілька фінансових афер. Одну з них він провів буквально під шум «помаранчевої революції», перевівши 26,6 мільйона гривень на чотири підставні фірми, після чого зникли і фірми, і гроші. Порушена з цього приводу кримінальна справа не мала шансів, адже за кілька днів Медведько знову відновився у Генпрокуратурі. Це сталося відразу після того, як спритний Піскун поновився на посаді генпрокурора через суд, а на місці з ним повернувся і Олександр Медведько — і вже ніхто не згадував йому справу Олександрова.
Обидва почали ретельно відпрацьовувати перед новою владою своє повернення, щоб їх не звільнили знову, а тому з ентузіазмом взялися до розслідування обставин смерті екс-міністра транспорту Георгія Кирпи та колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Взялися, щоб їх швидко закрити.
Справи про сумнівні смерті
Справу Кірпи, виявленого 27 грудня 2004 року мертвим у себе на дачі, спочатку відкрили за статтею «доведення до самогубства», а вже в січні 2005 року слідство зупинилося на версії просто самогубства, переставши розслідувати можливі причини. Вустами генпрокурора Піскуна та його заступників Віктора Шокіна та Олександра Медведька було заявлено, що знайти якісь докази підтвердження версії доведення до самогубства неможливо.
Справа про загибель Юрія Кравченка, який нібито наклав на себе руки 4 березня 2005 року у себе на дачі, тривала майже рік. Версія слідства про те, що Кравченко вчинив самогубство двома пострілами в голову, сприймалася громадськістю як злий жарт. Тим не менш, розколоте надвоє українське суспільство тоді не змогло виробити єдине ставлення до цього «самовбивства», що дозволило Генпрокуратурі 27 грудня 2005 року закрити справу № 47-642 за фактом смерті Кравченка, яку вів старший слідчий з особливо важливих справ Любомир Війтович, із формулою «Форум».
Джерела Skelet.Org повідомляли, що у зведенні обох трагедій до банального самогубства велику старанність доклав Медведько, оскільки саме він мав наглядати за законністю та об'єктивністю слідства. Цікаво, що пізніше, у 2007 році, сумніви у самогубстві Кирпи та Кравченка публічно висловив Юрій Луценко. Більше того, тоді Луценко заявив, що має якісь докази, які дозволяють йому не вірити в офіційну версію Генпрокуратури. Але коли за кілька місяців він знову став міністром внутрішніх справ, то про ці докази забув. Не згадав Луценко про них і коли став генеральним прокурором України.
Менш гучною була справа про «самовбивство» банкіра Юрія Ляха, члена СДПУ(о), якого називали касиром Віктора Медведчука. Його знайшли мертвим у своєму київському офісі рано-вранці 3 грудня 2004 року у розпал Майдану. Хоча на шиї виявили 8 колото-різаних ран, справа закінчилася «висновком» слідства про те, що Лях наклав на себе руки, і трохи пізніше Генпрокуратура цю версію підтвердила.
Водночас Медведько працював і на «комерційних замовленнях», тобто рятував від кримінальної відповідальності розкрадачів, розтратників та аферистів. У травні 2005 року до нього звернувся Олександр Кириленко, пасинок українського дипломата Андрія Кузьменка, представника України в Раді Європи (у 2014 році указом Порошенка він був призначений тимчасовим повіреним України у Великій Британії). Кириленко звинувачувався за кількома статтями Кримінального кодексу (191, 209, 358), у тому числі за завдання державі збитків на 800 тисяч гривень, і вже готувався до суду, як раптом йому влаштували «побачення» з Медведьком.
Невдовзі Кириленка було заарештовано СБУ, але на допиті він мало не матюком посилав слідчих, заявляючи, що вже «все вирішував нагорі». Ще за кілька днів його справу зажадала до себе Генпрокуратура, а ще за кілька днів Кириленко вийшов на волю. Тоді ж СБУ за допомогою «жучка» зуміла спіймати на одержанні хабара довіреної людини Медведька — заступника начальника слідчого управління Генпрокуратури В'ячеслава Рябенка, який займався справою Кириленка.
Як виявилося, Рябенко грав роль «касира» Медведька, саме через нього проходили всі хабарі та «відкати», що дозволяло обережному Медведьку залишатися формально чистим перед законом. Коли Рябенко дізнався про прослуховування, він побіг до шефа плакатися, але той його заспокоїв: мовляв, якщо справу й заведуть, то все одно вона потім опиниться в Генпрокуратурі. Так і сталося: СБУ передала матеріали на Рябенка генпрокурору Піскуну, а той їх втратив.